У слушний час

(Із життя Святого Миколая Мирлікійського)

Заїзд “До морської гадюки” розташувався на узвишші, а точніше на схилі маленького пагорба, порослого оливковими деревами. Звідси видніється гарна панорама; можна побачити гавань Адріатики, хатинки рибалок на березі, а далі вздовж ростуть суцільні виноградники; у затишні дні або ж коли віє вітер з краю, виразно чути калатання — це діти рабів відганяють птахів від стиглих грон винограду.

Заїзд наче куб з плоскою крівлею та маленькими віконцями. Стіни, свіжо побілені вапном, виблискують на сонці. Зліва і справа на металевих арках в’ється виноград, створюючи затінок. У зеленому куточку в затінку стоять столики і лавки. Над входом господар дому власноруч намалював морську гадюку. Її тільце, покрите лускою, скрутилось двома міцними кільцями довкола амфори, луска по черзі розмальована голубим і зеленим кольором з оригінальним чорним обрамленням на краях. Хвіст гадюки закінчується великим розгалуженим плавником у синьо зелену смужку. В зубах морська змія тримає дві рибини і синю виноградину, радісно косить своїми червоними оченятами до­низу, натякаючи на розваги та приємності, які очікують гостя. Під тільцем кількома мазками пензля виграють блакитні морські хвилі, а внизу, уже над самісінькими дверима хвилястими буквами, виписано: “Ласкаво просимо! Завітайте! Смакуйте і ласуйте! Веселіться і розважайтесь!”

Щороку, ранньої весни, коли будинок білять вапном, щоб надавати йому оновленого вигляду, свіжості набуває і морська змія. Для гос­тей у справжню забаву та втіху перетворюється відгадування загадки: в яких саме місцях переміниться в кольорі луска. Дехто з гостей вважає також, що гадюка повинна мати страшніший погляд, щоб викликати переляк, бо саме такою вона вкарбувалася усім в пам’яті з численних казок, відомих на всьому Середземномор’ї, про мореплавців.

— О, ні, — заперечив господар, — гадюка повинна приваблювати і манити гостей, а не відлякувати і проганяти, тому і має бути привітною.

Але саме цього дня він волів би радше, щоб його заїзд був менш привабливим. Гості, які сиділи під зеленими навісами, пили, галасували, грали в ігри, сьогодні не подобались йому. Це були римські солдати і матроси, що напередодні прибули під вечір на військових кораблях кайзера.

— Невеличка зупинка, — пояснив господареві молодий офіцер.

— Ми затримаємось не довше, як три дні. А потребуємо трохи свіжої води і хліба. І помандруємо далі, тоді розпочнеться гаряча пора. Кайзер посилає нас проти тайфалів, вони знову розпочали повстання десь далеко в горах Фригії.

Як добре було б, аби у кожній провінції панував тривалий мир... Три дні перебування. Вже одного дня вистарчало! Господар кинув похмурим поглядом на гавань унизу, на густий ліс матч. На кораблях тріпотіли кольорові вимпели. Вартові бойовим кроком марширували сюди туди. З трьох полководців, які називались Непотіан, Урсус та Герпіліон, жодного не було видно, а господар ніколи про них і не чув у житті. Вони, очевидно, сиділи у своїй каюті для полководців, побивалися, намагаючись розгадати плани фригійської провінції і міркували, де саме слід розправитись з бунтівниками. Можливо, їх доймала туга за далеким Константинополем, елегантним кайзерівським містом, і вони зовсім не бажали ступати на лікійську землю, адже Адріака у їхніх очах була хитким, жалюгідним гніздечком, гаванню незначного провінційного міста Мири.

“Коли б і своїх солдатів утримували на кораблях”, — думав собі господар, грізно поглядаючи. На верхній палубі скніли під палючим сонцем веслярі-раби. Деякі солдати охороняли їх, батракам не вільно було покидати кораблі. Солдати одначе мали тимчасову відпустку, тинялись по всіх усюдах, заходили у навколишні села; бажали кращої їжі та вдоволення, перш ніж рушать проти бунтарів. Вони влаштовували собі дозвілля на власний розсуд. Плюндрували пивниці-винарні, заби­рали хліб з печі і ягнят з хліву. Напивались до запаморочення, брели навалою, топчучи невеличкі, старанно плекані сади. В убогих хатинах рибалок грабували все, що їм подобалось: бочівку соленої риби, намисто з мушель, срібні монети, назбирані для посагу, гарну різьблену тарілку... І скрізь жадібно зиркали за гарненькими дівчатами.

Господар наказав своїй доньці сховатися у найдальший куточок овечої кошари під сіно. Господи Боже, благав він подумки, коли прино­сив солдатам свіжий глечик, не дозволь п’яним розбишакам робити обшук у вівчарні.

Пересвідчившись, що солдати окрім пиятики та “гри в кості”, нічого не бачать, він поставив тарілку з оливками і сиром перед молодим офіцером. Тоді кивком голови дав зрозуміти обслузі, щоб відтепер наливали гіршого вина, бо ці непрохані гості уже не здатні розрізняти між добрим і поганим. Тоді він пішов до задньої кімнати “Морської гадюки” і відсунув засув дверей. Тут, у цьому вузенькому темному приміщенні зібралися усі, хто вирішував майбутню долю Адріаки: намісник громади Адріаки, старости маленьких сіл з усієї околиці, диякони і священик церкви Св. Себастіяна, навіть комендант.

Комендант сказав:

— Проти кайзерівських солдатів нічого не вдієш. У мене лиш сотня людей. Сотня супроти цілої армії!

— Відправмо гінця до кайзерівського намісника в Мири. Він пови­нен поговорити з полководцями! — прошепотів намісник Адріаки.

Господар похитав головою.

— Стільки грошей ми ніколи не назбираємо, щоб змусити цього негідника хоч раз проявити порядність і зробити добро, — пробурмотів він.

— Префекта провінції можете й зовсім не враховувати.

— Миколай! — вигукнув диякон. — Єпископ допоможе нам!

Господар важко зітхнув.

— Так, коли б він сам прибув.

— Він прибуде, повірте! — гукнув комендант.

— Хто найкращий бігун? Солдата не хочу посилати, це кидатиметься у вічі.

— Мій син піде, — сказав господар, — зараз накажу його привести. Він охороняє виноградник, однак залишимо і без охорони. Аби лиш єпископ Миколай чим швидше довідався про злочини вояків!

Якраз коли Лікос повторював послання, яке він мав передати єпис­копу Мир, наспіли рибалки з новою прикрою вісткою: солдати кайзера зухвало спалили хатину, бо не знайшли у ній чим поживитися, а в іншій, сусідній — зґвалтували дівчину.

— Біжи, Лікосе! — застогнав господар. — Подумай про свою сестру, лиш, поспішай!

Лікос швидким кроком, однак, про людське око, не надто поспішаючи, пішов вузенькими вуличками Адріаки. Пройшов повз кількох солдатів, не здіймаючи погляду. Він сподівався, що по дорозі до Мир не зустрінеться з розбійницькими ватагами. Проходив біля виноградників, оливкових та маслинових плантацій. Нині овечі отари не випасались на порослих травою схилах. Пастухи позаганяли тварин якомога далі, ховаючи від біди. Лікос мчав легко, здіймаючи ледь помітні хмаринки пороху під ногами. До міста Мірри було всього лиш 3 милі, які він міг спокійно подолати за півтори години. Проте він намірився підкорити цей шлях усього за півгодини.

Він часто бував у Мирах. Добре знав церкву Ірени — кафедральний собор Єпископа, Площу Левів, палац намісника і будинок єпископа. Не раз бачив єпископа Миколая на Архиєрейських Літургіях, чув, як він проповідував. Лікос зовсім не боявся просити цього енергійного чоловіка про допомогу. Кожен потребуючий міг звертатись до нього, не завідомивши попередньо. Миколай для кожного знаходив час і увагу. Лікос важко дихав, наближаючись до міських воріт Мир.

— Військові кораблі з Константинополя, — гукнув він варті, — розташувались перед Адріакою. Солдати плюндрують усе. Мене післано до єпископа, пропустіть!

Перший вартовий вказав йому дорогу.

— Краще до Миколая, ніж до... — він замовк, однак другий вартовий промовив: — ... ніж до Золо­того гаманця. — Це була кличка підкупного намісника. — Щасти тобі, юначе. Поспішай!

Вони дивилися післанцю услід.

— Б’ємось об заклад, — пробурмотів перший вартовий, — що не мине і чверть години, як всечесний Владика буде проходити тут, з розкуйовдженою бородою, палаючим поглядом і нахмуреним чолом?

— Не доведи Господи бути на місці розбійника-солдата, — сказав інший, — чи полководцем з нечистим сумлінням, коли на місце подій прибуде наш єпископ.

Кухня у будинку єпископа не була велика, зате розумно і практично влаштована. Над вмурованою кухонною плитою проходив димохід, що виходив назовні. Мідні казани, сковорідки, горщики і рожна висіли в ряд на стіні. На міцному низенькому столику, що розмістився біля вікна, стояли два кам’яні ручні млинки і ступка для розтирання різноманітних прянощів. Усе знаходилося на такій висоті, щоб працюючи, не тягнутися даремно і не горбитися. Євтреп, кухар єпископа, з надзвичайною продуманістю та кмітливістю усе так влаштував, що обидва його помічники були за це йому щиро вдячні. З кухні невели­кими дерев’яними сходами легко було потрапити у прохолодний погріб, де зберігались запаси, особливо глеки з олією, також грушоподібні, наполовину зариті у землю випалені з глини посудини для зерна. Так само відразу з кухні можна безпосередньо вийти на невеличке подвір’я. Там були колодязі і хлібні печі, невеликий млин і кам’яний басейн, куди через глиняні труби постійно надходила свіжа вода. Тут Євтреп зберігав рибу. На лавці у горщиках росли різноманітні пахучі трави. Їх Євтреп особисто доглядав.

Усе це слугувало не тільки для благополуччя самого єпископа. Євтреп піклувався про цілу челядь, адже у такого визначного і почесного пана усіх і не злічити: старенька служниця і завжди мовчазний слуга Симон залишились ще від батьків єпископа. Сюди ж долучились єпископський секретар та двоє молодих кухарчуків, які в разі необхідності виконували і функцію післанців. Миколай був скромний і невибагливий; іноді Євтрепу потрібно було вмовити, так, навіть ублагати, щоб єпископ хоча б раз на день з’їв теплу страву.

Hi, головна робота на кухні була — приготувати їжу для убогих та недужих, які сходились до будинку єпископа двічі на день. Час від часу єпископ сам заходив на кухню і кидав швидкий погляд у великі горщики на плиті.

— Не шкодуй, — сказав якось він до Євтрепа, — не шкодуй доброї страви, щедро нагодуй їх, убогих і недужих братів.

— Пане! — гукнув Євтреп. — Хочеш мене образити? Скуштуй цю рибну юшку і сам переконайся, чи у неї інший смак, аніж у тієї, яку я подаю тобі!

Миколай покуштував і пробурмотів: — А, з кмином! — і хвалячи, поплескав свого кухаря по плечах. — Пробач мені, Євтрепе, я ціную тебе і можу завжди на тебе покластися!

Перед тим, як Євтреп став кухарем у єпископа Миколая, він служив у одного багатого римського купця. А був це жорстокий чоловік, який за найменшу провину наказував своїх слуг катувати. Одного дня він розкричався, що паштет із жайворонків пересолений, тому кухаря слід вкинути у ставок поміж риби... Миколай, який ще тоді не був епископом, випадково довідався про страхітливе покарання і негайно викупив Євтрепа. Євтреп міг винайняти собі помешкання і куховарити. Однак він попросив Миколая дозволу залишитись у нього і йому служити.

Від того часу Євтреп готував їсти для бідних у місті, а також для випадкових нежданих гостей. Доволі часто траплялось, що Миколай приводив на кухню якогось прохача, гінця чи диякона одного із навколишніх сіл:

— Євтрепе, у тебе звичайно ще залишилось щось доброго. Почастуй мого гостя!

I цього дня Євтрепа не здивувало, коли Миколай приволік йому на кухню схудлого, критого пилом юнака.

— Євтрепе, хлопець заслуговує нагороди! Уяви лиш собі, він промчав сюди з Адріаки до Мир за півгодини. Ім’я його Лікос, він — син власника “Морської змії”. — єпископ силоміць посадів юнака на стільчик.

— Підкріпись і відпочинь, синку. Зараз рушаємо.

І мовив до кухаря:

— Євтрепе, можливо, я приведу зі собою гостей!

— Скільки і звідки? — запитав строго Євтреп. — Кожен кухар, який готує страву для гостей, старається їх належно почастувати.

— Три полководці з Константинополя. Точніших даних у мене більш немає. — І пішов геть, чути було лише його швидкі кроки, які відлуню-вали на кам’яних плитах зовнішнього подвір’я.

— Три полководці! — сопів Євтреп.

Насилу вивідав від виснаженого молодого гінця детальні подробиці.

Нарешті він мав достатньо відомостей, щоб придумати відповідну страву. Тоді, як Лікос їв і пив, Євтреп роздумував, у якій послідовності слід буде подавати страви.

— Спочатку рідке! Міцний, добре посолений м’ясний росіл. Єпископ мчатиме верхи на своєму віслюку десь добру годину під пекучим сонцем. Він палає гнівом, як завжди, коли зустрічається з проявами
несправедливості. Він потіє, голосно розмовляє, хвилюється і знову обливається потом. Тож його організм потребуватиме в такому разі рідини і солі. Добре. I це буде юшка.

Полководцям потрібно щось делікатне, заспокійливе, солодке. Адже вони усвідомили свої помилки і мусять застановитись над докорами та зауваженнями епископа. Риба в соусі з меду та шалфею.

Тоді вони розповідатимуть про новини у світі, вестимуть довгі балачки, обмінюватимуться думками — тому овечий паштет кусками, ні кісточок тобі, які відволікають увагу, — прекрасна ідея, а коли ще міцного червоного винця додати. Потім вони проситимуть єпископа розповісти про свое місто і Миколай матиме нагоду згадати підкупних чиновників — сюди доречно буде подати сир двох сортів: овечий сир в оливковому маслі зі свіжими приправами, тоді і мою фірмову страву: козячий сир в маринаді з вина та меду, цибулею та грецьким гірським кмином. Під кінець свіжий інжир і солодке вино!

— Але..., але оці варвари солдати, — запинався юнак з Адріаки, — вони відберуть у нас все — чи зможе єпископ нас захистити?

— Не лякайся, дитино, — заговорив несподівано ніжним голосом Євтреп. — Ходи випий це тепле молоко з медом і ні про що не турбуйся!

В тому часі, коли єпископ Миколай з кількома супутниками покинули Мири в напрямку до Адріаки, крізь натовп людей на Площі Левів пробирався один чоловік, він ішов повз базарні ятки, роззяв та дітей, які тут гралися. Своею темно-коричневою накидкою майже закрив обличчя. Він крався до заднього входу палацу і вистукував у ворота домовлену кількість разів. Це був певний сигнал. Якийсь слуга відчинив йому Через кілька хвилин чоловік у коричневій накидці стояв перед намісником провінції Лікії, наймогутнішим урядовцем краю, якого бідні люди Мир і Адріаки прозвали Золотим гаманцем.

— Пане, — звернувся чоловік у коричневій накидці, — єпископ уже покинув місто. I ніхто не знає, скільки часу його не буде. Сприятливий час, щоб звершити задумане. Однак дій швидко! Викликай ката для трьох звинувачених.

Полководці звично привітали єпископа шанобливим поклоном. Урсус та Герпіліон були християнами не від часу, коли вийшов Кайзерівський едикт в Мілані, у якому держава визнавала християнську релігію. Відтоді, такі ходили чутки, деякі честолюбці хрестилися лише тому, щоб в оточенні кайзера чи у гвардії швидко зробити кар’єру. Троє полководців походили, властиво, з християнських родин. Почувши, що єпископ Мир поспішає до пристані, вони покинули корабель і пішли назустріч.

— Благослови, всечесний Владико, — попросили вони, низько вклонившись, — щоб наша справа — встановлення миру у провінції Фригії — увінчалась успіхом і з Божою поміччю швидко закінчилась.

— Мир! Який мир! — закричав єпископ Миколай, не подаючи і жодного виду, на велике здивування полководців, що має намір їх благословити. А навпаки окинув їх грізним поглядом, сповненим справедливого гніву Його чорна, посріблена сивими нитками борода тремтіла, а густі кущеподібні брови настовбурчились, неначе маленькі щіточки. Обличчя всечесного Владики побагровіло, рясно вкрилося маленькими краплинками поту. — Мир? З такими недисциплінованими варварами-солдатами ви хочете встановити мир? Найперше встановіть тут мир, в Адріатиці та навколишніх селах, де ваші люди творять безчинство за безчинством! Тоді називайте себе полководцями і виконуйте доручену від кайзера місію миру!

До такої мови пани ці не звикли. Їх кинуло в жар, що аж мусили глибше вдихнути повітря.

Голосно, на думку полководців надто голосно як для Владики, почав Миколай перелічувати усі злочинства та розбої солдатів.

— Я мушу прикласти багато зусиль, щоб стримати тутешніх добросердечних людей! Вони легко б кинулися на ваших солдатів і потопили їх у морі. Це невідь хто, покидьки, а не кайзерівські солдати, — обурюється народ, — і має рацію. Коли ви негайно не наведете порядок і не поправите заподіяне зло, розпочнеться бунт, призвідником якого стану я сам, а не фригійські бунтівники в іншому кутку краю!

Спам’ятавшись, Непотіан вчинив єдино розумне і справедливе. Своїм командирам він дав наказ сурмити загальний збір.

Різкі звуки сигналів прокотилися над гаванню. Вартові загони було негайно відіслано у навколишні села.

— Пане, — мовили три полководці до Миколая, — ти бачиш на власні очі, що ми хочемо виправити заподіяне зло.

Миколай відповів лагідним голосом:

— Супроводжуйте мене аж у місто, пообідайте зі мною разом! Тоді я і поблагословлю вас, щоб в мирі і спокої ви змогли веслувати далі.

Пронизливий сигнал донісся і до гостей заїзду “До Морської гадюки”. Поспіхом заплатив молодий офіцер за обід. Тоді зібрав своїх людей. Лаючись, побачив, що деякі з них ледь тримаються на ногах.

— Скільки винні тобі ці лайдаки? — запитав він господаря.

Господар розвів руками:

— Нічого, жодного мідяка, лиш виведи їх з миром звідси, нехай собі йдуть з мого подвір’я!

Коли нарешті останній солдат, похитуючись, почвалав дорогою вниз до гавані, господар поспішив чимдуж до вівчарні і вивів свою доньку з укриття.

— Все добре закінчилось і на цей раз, — Богу слава і дяка та його слузі Миколаю!

Пізніше він сидів в тіні оливкового дерева і стежив за гаванню унизу Палуби військових кораблів були немов суцільні чорні цяточки, густо заповнені солдатами. Металеві рупори підсилювали промови командирів. Інколи окремі фрази доносились аж до заїзду. Господар лиш посміхався.

— Добру науку матимуть! Піде на користь.

Невдовзі він почув від одного гостя, що два скарбники війська відраховували гроші на поправу заподіяного зла тим, хто зазнав найгіршого лиха.

А троє полководців, як розповідали, разом з єпископом подались до міста Мири.

Повертаючись до Адріаки, молодий юнак Лікос зустрів дорогою кортеж єпископа. Миколай впізнав його і помахав рукою:

— Молодчина, ти відважний! Навідайся колись до мене! А на наступних змаганнях на стадіоні бажаю тобі стати переможцем!

Лікос усміхнувся, ідучи далі. Як швидко поширилась вістка про мир. Під оливковими деревами на ріденькій травичці поміж каміння знову паслися вівці, а у садах дівчата висмикували бур’ян на грядках, засаджених цибулею.

Єпископ Миколай тішився за мирним святковим обідом у товаристві трьох полководців. Однак радість була передчасною. Недобра вістка чекала на нього біля міських воріт.

— Поспішай, Владико! — кричали вартові.

Ціле місто піднялось на ноги. Усі вулиці і провулки кишіли від величезної кількості схвильованих людей.

Громадяни міста Мири поспішали назустріч єпископу.

— Пане, коли б ти був на місці, то намісник не відважився б засудити трьох наших найкращих мужів до кари смерті!

Миколай вискочив з сідла:

— Невже їх уже встигли повісити? — закричав він.

— Цього ми не знаємо, Владико!

Швидкою ходою, майже бігцем, прямував єпископ вузькими закрученими провулками міста аж до Площі Левів. Тро полководців бігли поруч. На площі вирував обурений натовп. Коли усі розгледіли єпископа, гамір вщух і запанувала тиша. Один єдиний голос лиш було чути:

— Вони невинні, Владико! Намісника хтось підкупив і підштовхнув на цей крок!

— Це двоє чиновників з Магістрату, Євдоксій і Зімпід! Вони спокусились на маєток цих трьох мужів! Підкинули гроші засудженим!

— Чи живі ще ці люди? — крикнув Миколай.

— Вони в дорозі до місця страти!

Знову Миколай помчав і троє полководців разом з ним. Місце страти знаходилось за містом, аж за цвинтарем. Миколай зі своїми супутниками біг вулицею вниз, яка вела до мартиріону Так називали місце поховань колишніх мучеників, яких було вбито за часів переслідування християн і захоронено на колишній храмовій площі. Місце, де колись вшановувалися діоскури Кастр і Поллюкс, божественні покровителі мореплавців, перетворилося на місце поминания християн. Звідси було зовсім недалеко до місця страти. На розі вулиць стояли розхвильовані люди, які окриками підганяли єпископа.

— Поспішай! Вони ще живі! Біжи, Миколаю, біжи!

Весь народ у місті, здавалось, причетний до справи і вболіває за долю засуджених. Троє приречених стояли навколішки із зав’язаними очима на землі. Кат тримав уже напоготові меч у руці. Люди, які стояли довкола, кричали йому:

— Спинись! Відклади! Єпископ надходить!

Миколай підбіг і миттю стало тихо, що навіть чути було, як важко він дихав. Він вихопив катові меч з руки. — Ці три мужі ні в чому не винні! Я готовий за них померти!

Кат відсахнувся і уступив місце єпископу.

— Допоможи мені, Боже, і не допусти ніколи подібного!

Миколай зняв пов’язки з очей засудженим, люди підскакували з радості довкола, скидали з нещасних кайдани. Тюремна варта мовчки спостерігала за тим, що діялось, і не наважувався перечити.

— А тепер до намісника! — гукнув Миколай. Голос його став могутнім, як ревіння лева, а волосся і борода піднялися, стояли дибки, наче лев’яча грива. Хтось пригадав собі вислови зі Старого Завіту:

— Праведник наче лев міцно стоятиме!

Жодне інше ж порівняння нікому не приходило на думку, як лиш порівняння з левом.

Троє полководців із супроводу єпископа, які цього дня вже подолали добрий шмат дороги, поспішаючи, зупинились, коли Миколай уже повертався до міста. Миколай затримався саме біля палацу намісника. Він постукав у ворота. Довго ніхто не відчиняв, він почав гатити кулаками у ворота:

— Відчиняйте! — кричав він щосили. — Відчиняйте, негайно відчиняйте!

У палаці лунали схвильовані голоси.

Нарешті один переляканий слуга відчинив ворота.

— Пан якраз спочивав після обіду і його в жодному разі не можна турбувати.

Регіт покотився вулицею.

— Наміснику, пробудись! — кричав Миколай так, що чути було у самому палаці. — Я маю до тебе поважну розмову!

— І ми теж, — закричали три полководці. — Ми усе доповімо кайзеру.

— Золотий гаманець, — забирайся геть! — волав народ обурено. Намісник вийшов з розкуйовдженим волоссям, увесь блідий. Привітався з єпископом тремтячим голосом.

— Всечесний Владико!

— Злочинцю! — кричав Миколай. — Кровопивце! Гнобителю! Злодію і убивце! Ти не боїшся Бога, який знає усі твої злодіяння і судитиме тебе! Ти наказуєш вішати невинних людей!

— Я повірив оскаржувачам! — запинався намісник і з острахом зиркав на обурений натовп перед палацом. — Відповідають за цей нещасний випадок Євдоксій і...

— І ти дав себе підкупити оцим посіпаками, — обурився єпископ, — це була вигідна для тебе справа, і не більше!

— Я відміняю присуд! — закричав намісник, щоб усі чули. — Нехай звільнять негайно засуджених!

— На твоє щастя, вони вже вільні! — сказав Миколай.

— Тому що єпископ прибув у слушний час, своєчасно, — пояснювали полководці. — Ми були свідками подій і доповімо про все кайзеру!

Обличчя намісника посіріло, наче попіл.

— Владико і батьку мій, — благав він єпископа, — поможи мені, скажи, що маю робити?

Миколай відповів уже трохи лагідніше:

— Те, що недобре учинив, — направ, і в майбутньому чини по справедливости.

Кухар Євтреп заламував руки. Уже вдруге підлива з вина та меду, в якій мали б собі борсатись рибки, загусла і перетворилася на галяретку.

— Куди ж запропастились ці гості? — побивався Євтреп.

Обидва його помічники крадькома подались на подвір’я і почали поратись біля млинка. Не хотілося їм саме тепер потрапити на очі Євтрепу.

— І зараз, — кричав кухар, — зараз вони розповзуться ще і дорікати їм не можна. Вони й так досить довго трималися, чекаючи на гостей!

Вони — це були, звичайно, рибини. Прислуга ховалася за млином, коли кухар увірвався на подвір’я.

— Ліниве поріддя! — кричав Євтреп. — Негайно! Зловіть мені свіжої риби у басейні! Зірвіть пригорщу шалфею!

— А що буде з розлізлими рибами? — запитав молодий слуга.

— Їх доведеться з’їсти вам! — наказав Євтреп. — Але щойно тоді, коли зготуєте свіжу рибу.

Радісно взялися слуги до праці.

Гамір, який долинав з міста, було чути у найглухіших куточках подвір’я. Євтреп ходив неспокійно туди й сюди.

— Щось трапилось! — бурчав він. — Ой, мені зле! Комусь потрібно піти і про все довідатися! — гукнув він так, що аж обидва кухарчуки підстрибнули.

У цю хвилину на кухню зайшов старий слуга Симон. На його доволі неприємному зі шрамами обличчі, мов дві жарини, пломеніли очі. Він пошкутильгав до плитки, важко зітхнув і усівся на стілець та простяг до теплого полум’я обрубок ноги.

— Він знову прибув вчасно, у слушний час, — пробурмотів старий.

Євтреп зі своїми помічниками здивовано перезирнулися: чи їм це вчувається чи Симон справді щось таке говорить? Симон вдруге розімкнув уста:

— А цього разу час таки підганяв, — гірко посміхнувся він.

— Хто! Де! Як! — не витерпів Євтреп, однак слуга знову поринув у притаманну йому мовчанку. На знак кухаря молодий помічник приніс мисочку з цибулею і сиром та поставив перед Симоном на плиті, а Євтреп підігрівав келих вина. Симон їв і пив і не зронив більше жодного слова.

Про усі новини вони довідалися щойно від секретаря єпископа. Він убіг сюди і гукнув до Євтрепа:

— Гості нарешті прибули. І усі залиті потом, не лише Владика! Всечесний Владика запитує, чи не має часом міцного м’ясного росолу?

Євтреп сплеснув в долоні.

— Подати юшку! — крикнув він. Помічники вимили собі лице та руки, одягли свіжі туніки і помарширували разом із юшкою та мисками. — А також прислуговували при столі.

Євтреп благально почав поміж тим взивати до Святого Петра, щоб він захоронив і зберіг рибок, і щоб вони вчасно брикалися, та уважно слухав розповідь секретаря.

— Так, наш добрий Миколай! — бурмотів він. — Так, наш добрий Владика!

Він налив Симонові ще раз гарячого вина до келиха і сказав:

— Наш Владика творить чуда і ти без сумніву знаєш більше за нас, бо був від самого початку вірним його слугою. Ти все знаєш, що зробив Миколай!

Симон ствердно похитав головою.

Євтреп поглядав на нього збоку. Пригадалися йому усі історії, які він чув у Мирах за весь цей час, історії про молодого Миколая і його слугу, як потайки вночі вони ходили по місту й допомагали тим, хто був у найбільшій нужді. У цих історіях неодмінно крилась правда. Євтреп знав одного старшого чоловіка, якого час від часу стрічав у корчмі “До золотої виноградини” у вільні вечори. У житті цей чоловік мусив пережити щось особливе, пов’язане з особою Миколая. Євтреп згадав собі, як цей чоловік з трьома онуками зайшов до корчми і замовив келих вина для себе, а для дітей інжир та виноград.

— Які вони вже великі! — сказав господар, кинувши поглядом на дітей.

— Так, швидко біжить час!

— Великі, здорові і задоволені, — сказав чоловік. — Подяка належить Богові і доброму Миколаю!

На великі свята Євтреп помічав чоловіка з трьома онуками також і в церкві Ірени. Він по черзі підносив угору дітей, щоб вони могли побачити єпископа. Якось Євтреп після Святої Літургії заговорив до чоловіка:

— Гарних, чемних дітей маєш, друже. Як гарно і голосно вони співали, звичайно, по-своєму!

— Так, ми приходили, щоб побачити єпископа, — відповів чоловік. — Погляньте лиш на нього, цього благословенного Богом чоловіка, — сказав дітям, — і добре його запам’ятайте. Згодом, коли підростете, ваші матері розкажуть вам одну історію про нього!

— Яку ж історію? — запитав Євтреп.

Чоловік тихенько посміхнувся.

— Миколай заборонив нам розповідати її іншим, поки він житиме. Отож, потерпи друже, нехай Бог дасть єпископу ще довгі літа, і тобі, і мені теж!

Від господаря Євтреп довідався все ж дещо про чоловіка, адже цікавість його аж розпирала. Чоловік цей торгував зерном, вдало одружився і мав трьох вродливих доньок. Одного дня він отримав вістку про нещастя, яке спіткало його кораблі. Буря розтрощила їх, коштовний товар затонув. Родина потрапила у велику біду і хто лиш не проходив повз їхній будинок, чув нестримне ридання і плач доньок. Але раптом одного дня до господаря “Золотої виноградини” несподівано завітав цей же чоловік з радісним обличчям, сказав, що хоче винайняти слугу і кухаря на весілля найстаршої доньки. Незабаром вже після весілля він знову продовжував вести торгівлю зерном, друга донька теж вийшла заміж, а накінець і третя, а жінки у місті розповідали, що гарні наречені усі отримали поважний посаг...

— Симоне, — звернувся Євтреп до старого слуги, — пригадуєш собі ті часи, коли Миколай ще не був єпископом? Як воно було із цими трьома доньками купця, який торгував зерном? Хто придбав для них таке віно?

Симон важко піднявся, адже нога його боліла, гірка усмішка з’явилася на обличчі. Отак стоячи, він виглядав — аж страшно робилося — неначе Фаун. “Так, справді Фаун!” — гадав собі Євтреп, який поринув у спогади про свої роки в Італії. Там деякі селяни, ще таємно продов-жували вшановувати старого бога, який дарував полям рясний урожай, а худобі — плодючість. Гарантоване є гарантоване, думали собі селяни, в церкві — Бог та його Син, що став людиною, а на полях і у хліві — Фаун, творець життя, якого зображали у вигляді цапа. А увечері 5-го грудня, на свято Фауна, селяни сиділи, усі вдома і ногою не ступали за поріг, щоб не перешкоджати Фауну, який простував подвір’ями і хлівами, темний і тихий, як ніч. Якби у Симона було двое маленьких ріжок на голові, подумав Євтреп, він послужив би кожному художнику за зразок старого поганського бога, — так, його вигляд викликав ляк. Але Євтреп знав, що Симон добра людина.

— Ну годі, годі, не хвилюйся так, — злагіднішав Євтреп. Старий Симон уже втретє сьогодні розтулив уста.

— Не питай, — прохрипів він. — Усе виявиться у свій час.

Він поставив порожній келих на стіл і кульгаючи, пошкандибав з кухні. Невдовзі на порозі з’явилась постать Миколая.

— Євтрепе! — гукнув він. — Надзвичайно смачними були твої страви. І гості тобі щиро дякують.

Євтреп був зворушений. Підбіг до єпископа, впав перед ним на коліна, обійняв за ноги.

— Мій дорогий пане, сьогодні ти учинив справжнє чудо!

Миколай засміявся, нахилився і допоміг своему кухареві піднятись.

— Чудо, Євтрепе. Бідолашний грішник, як я, не може вчинити чудо. Бог творить справедливість і інколи послуговується своїм слугою Миколаєм! Для того, що ти називаєш чудом, необхідними були виключно
людські чинники: добрі вуха, швидкі ноги та відвага, щоб розімкнути уста у слушний час і крикнути: Тут діється несправедливість! — Боже, прости мені, сьогодні я знову був несамовитий у гніві...

Через три місяці господар “Морської змії” стояв біля будинку, його лихоманило і нежить мучила, та поглядав униз на пристань. Холодний вітер дув з моря. Човни рибалок з кольоровими полатаними вітрилами пого вдувались на хвилях, було їх на цей раз набагато більше, ніж звичайно. Хто у літню пору та восени був виноградарем, на зиму ставав рибалкою. Праця завжди знаходилася: латали сіті, малювали на свіжо човни, везли мариновану у бочках рибу до міста і продавали на базарі...

Господар напружував зір.

— Господи Боже, — благав він, — нехай проходять на цей раз мимо!

Там, де море і небо зливаються в одну ніжну голубу лінію, виринули білі вітрила військових кораблів.

— Лікосе! — крикнув господар. — Ходи-но сюди! У тебе кращий зір! — Лікос повідомив батькові про все, що він побачив: Кораблі мали кольорові прапорці, пливли дуже швидко і не брали курс на Адріаку.

— Переможці веслують додому, — бурмотів господар полеплено.

Три полководці вислали попередньо до Константинополя корабель-вістун. Сяючи від щастя, післанець доповів кайзеру, що у провінції Фригія і надалі зберігається мир та вірність кайзеру. I за давнім звичаєм післанець отримав щедру винагороду. Ціле місто приготовлялося з усіма почестями зустріти переможців.

Деякі гвардійські офіцери не були одначе налаштовані на загальну бурхливу радість, яка заволоділа усіма. Вони випрошували аудієнцію у міського префекта Аблябія.

— Пане, — сказали вони. — Панування цих трьох полководців відтепер стане нестерпним. Народ ликує, солдати твердо стоять за ними, їхній авторитет великий. А що станеться, коли вони раптом вчинять змову проти престолу і забажають забрати владу в державі до своїх рук?

— Гвардійці пообіцяли Аблябію подарунок, якщо б він повідомив кайзера про їхні турботи. “Подарунок близько 117 фунтів золота”, — сказали вони.

У Аблябія заблищали очі.

— Невже настільки страшна небезпека і становище вкрай серйозне?

— Вкрай серйозне, — стверджували гвардійські офіцери.

Вони ніяк не могли змиритися з тим, що тріумфом втішаються переможці-полководці. Аблябій був хитрим. Він вичекав, поки не відгомоніла загальна радість над здобутим миром у Фригії, і у кайзера не назбирались нові клопоти. I ось прийшла відповідна хвилина доповісти кайзеру про змову. Кайзер Константин похитав головою.

— Непотіан, Урсус та Герпіліон? — перепитав він. — Як саме ці троє? Не вірю!

— О мій повелителю, — заговорив Аблябій. — Назви мені тих заколотників у довгій історії Римської імперії, котрі б до останньої миті залишались найкращими приятелями властителів. Згадай смерть Це-зара, подумай про Тіберія, подумай!

— Аблябій, — мовив кайзер, дотепер ти служив мені вірно і чесно. Іди і перевір добре, перш ніж звинувачувати цих трьох мужів.

Аблябій думав про 117 фунтів блискучого золота.

— Я уже велів перевірити, пане, — мовив він. — Щодня вони знаходять нових прихильників своїх планів, обіцяють їм виконання їхніх вимог і дарунки грошові. Прикро, але завжди трапляються люди, які готові на все піти заради грошей! — Аблябій зітхнув заклопотано.

Кайзер власноручно підписав наказ про арешт Гвардійські офіцери були невдоволені. Вони передали міському префекту обіцяний дарунок, але сказали:

— Ув’язнити? Лишень ув’язнити? Чи ти не думаєш, що ці мужі мають впливових друзів? Поки вони живі, мир у нашій державі буде нетривкий.

Аблябій налякався.

— Дайте мені час дочекатись найсприятливішої нагоди у кайзера, — сказав він.

Пляріон, наглядач тюрми, забезпечував своїх трьох знаменитих в’язнів харчами, свіжим одягом та теплими коцами. Коли б лиш усі в’язні були такими, як оці троє, гадав він, такі спокійні, привітні і мирні. У них чисте сумління. Вони довіряють справедливому вироку кайзера...

Гіляріон не повірив власним вухам, коли прибув післанець і передав йому наказ префекта міста: “Три мужі, яких ти охороняєш, визнано винними. Наступної ночі їх треба повісити!”

— Без суду! — вигукнув Гіляріон. — Без вироку?

Післанець лиш здвигав плечима.

— Навіть найстрашніший злочинець має право на справедливий суд, — кричав Гіларіон.

— Префект міста розпорядився згідно з наказом кайзера, — пояснив післанець. — А нам, простим людям, нічого не залишається, як лиш мовчати і слухати, коли вони там на верхах утверджують свою владу!...

3 плачем пішов Гіларіон до трьох полководців, щоб передати їм сумну звістку. Спершу вони не вірили йому.

— Люди добрі! — кричав Гіларіон в розпуці. — Що ж то коїться?! Небагато часу у вас залишилось, а ще потрібно владнати деякі особисті справи. Я радий послужити, чим зможу. Зроблю для вас усе можливе!

— Ми невинні! — кричав Урсус. — Кайзер повірив зрадникам!

— Лиш Бог один може нам допомогти, — сказав Герпіліон. — Коли слід чекати палача, Гіларіоне?

— Від півночі до сходу сонця, — сказав Гіларіон.

— Ще є час, щоб написати листи, — сказав Урсус. — I розповісти світові про цю несправедливість. — Міцно затиснув губи, щоб не виявити глибокого переживания.

— Ще є час, щоб помолитись, — сказав тихо Герпіліон.

— Кайзер, задля якого я жертвував своїм життям не раз у багатьох битвах... — казав Непотіан, — кайзер, якого я вважав своїм приятелем.

Хто із них першим додумався просити Миколая про заступництво, жоден пізніше не міг про це сказати.

Людину, яка на такій далекій відстані була від них і навіть не здогадувалась про лихо, котре їх спіткало, просять про допомогу? В агонії смерті вони укріпились довір’ям до чоловіка, який так безстрашно боровся проти усякого безправ’я. Можливо, вони пригадували собі вбивства людей на узбіччях:

— Біжи, Миколаю, поспішай!

— Миколаю, допоможи!

Вони впали навколішки. Непотіан молився. Пізніше цю молитву завжди згадуватимуть в численних історіях та легендах: “Господи, Боже слуги Свого Миколая, Ти Бог, повний сердечної доброти! Зжалься над нами, за заступництвом слуги Твого Миколая, і порятуй наше життя!”

Усі разом голосно закричали: “Миколаю, хоч ти далеко від нас, заступись за нас, прилинь до нас через своє заступництво. Взивай до всемилостивого Бога, який любить людей! Він неодмінно вислухає Свого слугу!”

У цю ніч Константин дуже погано спав на своєму кайзерівському ложі. То його трусило, то шовкові ковдри враз ставали важкі і надто теплі. Дивні сии мучили його, і часто він зривався уві сні. Чи покликати слуг, і попросити напій для сну або музику?

Вирок смерті, який він підписав, не виходив йому з голови.

— Те, що ці три мужі так ганебно зрадили його, ... приятельські стосунки, зловживали його довірою... вдавали мир...

Хто стояв біля його ліжка? Хто говорив до нього?

— Константине, прокинься! Константине, вставай!

Константин не знав чоловіка, який розбудив його. Як увійшов він до палацу? Чоловік був багровий від гніву. Дрібні краплини поту вкрили йому чоло, немовби, поспішаючи, він пробіг довгу дорогу. Борода, оздоблена срібними нитками сивини, тремтіла. Брови настовбурчились, як маленькі щіточки.

Чужий незнайомий чоловік говорив так голосно, наче хотів розбудити в палаці усіх слуг.

— Вставай, Константине! Накажи звільнити трьох полководців! Їх несправедливо звинувачено! Ти засудив на кару смерті трьох невинних людей! Як звітуватимешся колись перед Твоїм Царем Небесним!

— Хто ти! — запитав Константин і, похитуючись, підвівся з ліжка. — Ангел? Післанець Божий?

Чоловік похитав головою, голос його трохи злагіднів:

— Я бідний грішник Миколай, Єпископ Мир Лікійських!

І оскільки йому здалось, що кайзер добре не орієнтується, де розташовані Мири у його великій імперії, він додав:

— Столиця Лікії.

Кайзер підійшов до свого письмового столу, схопив воскову дощинку і сів.

— Я вже пишу до наглядача в’язниці, — сказав він. Не почувши відповіді, звів погляд угору. Чоловік, який назвав себе єпископом Мир, раптом зник. Струснувши тягар сну, кайзер усвідомив, що сидить за письмовим столом. Він поборов страх, який охопив його.

Коротко і стисло писав на табличці: “Страту трьох полководців відмінити!” На другій табличці написав таке: “Константин передає вітання Аблябію. Негайно приходь сюди!”

Вийшов у передпокій, розбудив рабів і наказав гінцям негайно передати листи.

У той сам час, тремтячи, лежав на своєму ліжку, серед розкиданої постелі і префект міста, вирячившись на чоловіка, який стояв перед ним, грізно погрожуючи.

О, Боже, який страшний голос у цього чоловіка! А його волосся та борода, розкуйовджені та розтріпані на всі боки, як грива у лева! А слова, яких посмів уживати цей незнайомець. Жоден ще не насмілився так безсоромно розмовляти, майже ричати, до префекта міста!

— Грошелюбцю! Скупердяго! Стара роззяво! Чи ти при своєму розумі? Гнаний дикою жадобою золота, ти вбиваєш невинних людей! Якщо ти обдурюєш свого кайзера, невже думаєш обдурити самого Бога! Бійся його праведного суду! Негайно вставай і накажи звільнити трьох полководців! Інакше я закличу на тебе Божий суд і кінець твій
буде страшний!

Префекту міста мало не відняло ноги, коли він сповзав з ліжка і поплентався до письмового столу.

— Хто ти? — шепотів він. — Хто ти такий, що наважився так зі мною розмовляти? Хто дає тобі таку владу?

— Владу? — здавалось, що незнайомий чоловік посміхається. — Я лиш бідний грішник Миколай, Єпископ Мир. Мири — це столиця Лікії!

Після цього повідомлення чоловік зник. Аблябій тремтів цілим єством. З трудом зміг він вишкрябати букви на воску: “Аблябій — Гіляріону! Страту відкласти. Аблябій передає вітання кайзеру, своєму панові. Прошу аудієнції у справі страти полководців. Вирок відмінити! Наявні нові свідчення.”

У нічному Константинополі посеред шляху зустрілися два гінці між кайзерівським палацом та віллою префекта міста. Двоє інших гінців зіштовхнулись перед воротами в’язниці саме у цю хвилину коли кат домагався, щоб увійти. Гіляріон плакав з радості, читаючи накази.

— Я нині не потрібний! Тим краще! — пробурмотів кат. — Тоді поспішу додому і посплю трохи…

Коли розвиднілося, кайзер наказав скликати сенат. Він запросив і префекта міста. У їхній присутності звелів привести трьох ув’язнених полководців і запитав у них:

— Можемо відверто розмовляти між собою, ми, які колись були друзями? Ви розумієтеся на чаклунстві?

— Ні, зовсім, пане, — відповіли три полководці.

— Чи ви планували щось зле супроти мене або держави?

— Ні, пане.

— А коли б подати докази?

— Тоді ми готові померти! Але, пане, навіть у думках ми ніколи нічого злого проти тебе не замишляли!

— Так! А що говорить вам ім’я Миколай?

— Миколай! — закричали полководці.

— Так, Миколай. Хто він і яке значення має для вас?

От тоді вони все розповіли кайзеру: про їхню першу зустріч з єпископом у маленькій гавані Адріаки, і як він в останню хвилину врятував трьох громадян міста Мири, та вони самі у гірку годину благали у нього помочі.

— Хоча він так далеко був від вас?

— Хоча він так далеко був від нас, пане.

Кайзер роздумував. Чи розкрити їм свій дивний сон? Повільно повів мову:

— Ви вільні! Не мені дякуйте за житгя! Дякуйте єпископу Мир, до якого ви взивали про поміч. Їдьте до Мир і подякуйте йому! І передайте мое послания: Миколай, єпископ Мир Лікійських, я виконав твій наказ! Не гнівайся більш на мене! Заступайся і за мене, і за цілу імперію! Бог, який управляє світом, нехай дарує усім Свій мир!

Він дав трьом полководцям подарунки для Миколая: дві коштовні свічки і Євангеліє в золотій оправі.

Витягнувши шию, господар “До морської змії” спостерігав, як причалював великий парусник під кайзерівським прапором. Миттю ціла Адріака піднялась на ноги. Невдовзі кожна дитина знала, що це прибули три полководці, щоб подякувати доброму єпископу Миколаю за чудотворну допомогу. Вони привезли зі собою і подарунки від кайзера.

— Сину, — сказав господар до юного Лікоса, — сподіваюсь, що Євтреп буде вдячний тобі, коли він вчасно довідасться, що треба приготувати страви для трьох поважних гостей.

Лікос усміхнувся і помчав.

Миколай ішов на Площу Левів назустріч трьом полководцям. Народ Мир був свідком того, як три мужі впали ниць перед єпископом.

— Прошу, встаньте! Підніміться! — просив перелякано Миколай. — Я не знаю, яким чином вдалося вам допомогти, в одному переконаний: допомагає сам Бог, Йому належить честь і шана. А не Його бідолашному слузі, якого Він інколи з ласки своєї використовує як знаряддя!

Невдовзі по тому кухар Євтреп почув швидкі кроки, які відлунювали на кам’яних плитах подвір’я. Миколай вбіг до кухні.

— Мій дорогий Євтрепе, вони з приємністю згадують твоїх рибок у меді та вині. Чи не був би ти такий люб’язний і...

Євтреп лиш показав на сковорідки на плитці.

— Вони вже брикають, пане!

І, Євтрепе, щось дивовижне причинилось нам! Радій разом зі мною. Три полководці пожертвували з вдячности багато золота для потребуючих і нужденних в місті. Більшої радості годі чекати! Чи не гадаєш, що віднині можна тричі на день готувати юшку для вбогих...

— Усе, що забажаєш, пане! — буркнув Євтреп. Тепер постигай до своїх гостей, благаю тебе! Hi рибки на диво вдалися мені і подавати їх слід теж у слушний час!

— Ми слухатимемось один одного! — сказав єпископ з усмішкою і поспішив вийти з кухні.

Назад

ОднаКнопка