Пісня Марії Доріли

Сценки з гірської країни Перу

(Цi сценки народилися на основі повідомлень кампоса-катехита з Перу, опубліковані у його робочому щоденнику “Vamos Caminando” (“Рушаймо в путь”). Вipa, неволя і звільнення у перуанській Сьєррі).

Приблизно 16 осіб:
Марія Доріла — юна селянка, дівчина з гірської країни Перу;
її рідня: батько, мати, бабуся, молодші брати і сестра, кампоси Педро Фльорез і Марчело Люна;
Сантос Марін, новий катехит;
селяни і селянки, бургомістр м. Сан Андрес, маленького містечка у гірській країні, начальник поліції,
музикант Феліберто, сидить з гітарою збоку біля рампи і подає необхідні коментарі.

1 сцена

(Перед сільським будиночком у гірській країні: бабуся плете, мати варить їсти, Доріла в’яже і колише поміж тим найменше дитя в родині. На задньому фоні, пригорнувшись одне до другого, сидять навприсядки діти).

Діти: Голодні ми!

Maти: Вже татко поспішає наш. Будемо їсти картопляну юшку.

Діти: Якщо нам перепаде щось...

Бабуся: Я знаю, хто у цьому винен.

Мати: Помовч лиш.

Бабуся: Я знаю, хто в горі цім великім завинив! Самі селяни. Не захотіли полум’ям повеселити святого охоронця — Покровителя. У цьому році Сан Андрес залишився без святкового вогню. То хто ж тоді благословить їм ниви?

Мати: Помовч. У нас немає грошей, щоби пускати у повітря постріли марні.

Бабуся: Однак ми завинили. Не звеселити фейєрверком...

Мати: Тепер замовкни. І ви — теж не хникати мені тут. Досить. Вже йде татусь і картопляну юшку будемо ми їсти.

Марія Доріла лише уважно слухає. Колише немовля на руках.

Феліберто (співає):

Пісня про поле
Із зелених агав сплетено тин,
Із каменю мури довкола.
Опоясалась огорожа густа
Довкола поля, довкола поля.
Не можна з поля плоду нести —
Буяє добро не для мене!
Хіба то радість — мури, тини?
Поле моє умістилося в жмені.
Картоплі й кукурудза гінка...
Щасливий, хто все оце має!
Плачуть удома діти в нужді,
Лиш сльози гіркі ковтають.

(Звертається до публіки).

Богу слава, любі друзі, вітання засилаю вам усім! Розповімо сьогодні ми історію про Марію Дорілу, дівчинку сільську. Ви познайомились уже із нею, і матір’ю й бабусею її. Марія Доріла — це дівча, яке весь час ні пари з уст. Колише наймолодшого братика, ось бачите, і все мовчить, мовчить. Марія Доріла живе у гірській країні Перу, в якій бідні селяни — кампоси — за виживання на полях своїх маленьких постійно боротьбу ведуть. Проте, уважно за історією стежачи, довідаєтесь, як Марія Доріла відважиться уста свої розімкнути. І вона стане першою із капмосів — жінок, яка сама складе пісню. Власну пісню із власними думками та словами. Таке нечувано, щоби селянка-дівчина, яка немає нічого, не знає і не важить…

Поміж тим селянська родина зникає, і виходять бургомістр та начальник поліції. Разом тримають віконну раму і спостерігають за подіями на Ринковій площі м.Сан Андрес. Розглядають навіть глядачів самих:

Феліберто: Перед вами мер міста Сан Андрес, бідненького містечка у гірській країні, в якому однак є заклади різні та установи. Біля мера стоїть начальник поліції. Дивляться на площу Ринкову згори.

2 сцена

Мер: Ось прошу, бачите самі. Розкрийте очі краще! Тоді ще спробуйте перечити мені. Кампоси на Ринковій площі. Однозначно — кампоси, хоча сьогодні і не ринковий день. Перед будинком пароха ось збилися у купку.

Нач. поліції: О, пане бургомістре, я налічив (рахує) четверо... п’ятеро... шестеро кампосів. Бідні селяни в обірваному одязі. Взуття нормального не мають, сандалі на ногах із шин старих. Ви подивіться лиш 6 кампосів. Про збіговисько якесь не може бути й мови. Вони навідатись прийшли до пароха, тут сумніву немає, і мирно відбувасться усе...

Мер: О ні, внизу щось неспокійно, щось коїться вже кілька днів. Сусіди неспокійні, околиця ціла. Я стогони і нарікання чув навіть сам. Ці кампоси здуріли, парафіяльний дім у володіння собі забрати хочуть. Там мріють отаборитися вони, про це сусіди донесли. Мабуть, це акція протесту проти нових податків за дороги.

Нач. поліції: Пане бургомістре... Це правда, нові податки незаконні, про це ви знаєте точнісінько, як я.

Мер: Вони є незаконні, та все ж впроваджувати будемо ми їх. Із вищими чинами у бій я не піду. Вони закони творять, вигадують нове, а ми впроваджуємо це.

Нач. поліції: Проте податки незаконні є.

Мер: Вони не нас зачеплять, лиш — кампосів, тому і не ламайте голови собі. Вже дев’ятеро кампосів зібралися внизу. Людей відправте і повідомте нас. Усякий заколот ще в зародку душити треба. Тож врешті решт, вживайте заходи, начальнику! (Нач. поліції іде геть). Ой не легко, справжня бо біда, коли вже і поліції начальник з родини кампосів походить сам. Щоразу змушений чинити тиск на нього, селян приборкувати і втихомирити потрібно... (оглядає Ринкову площу).

Феліберто (співає):

Пісня про убогого Бога
Коли б знали вони,
Можновладці багаті,
Що на боці убогих є Бог —
Він для гнаних є братом.
Коли б знали вони,
Володарі ці могутні,
Що Бог всесильний — немічний сам.
Завжди із немічним людом.
Коли б знали вони,
Засліплені з пихи і горді,
Що Бог — брат і слуга,
Й підносить отих, що в покорі.

Нач. поліціії (надходить знову): Пане бургомістре, будьте спокійні і нічим не турбуйтесь. Кампоси прийшли сюди з благим наміром і миром. Парох пообіцяв їм віддати парафіяльний будинок для освітянського центру.

Мер: Для освітянського центру?

Нач. поліції: Центру для проведения курсів. Для катехитів, які викладають уроки релігії на селі. Тут кампоси зможуть вчитися і стати катехитами, щоб допомагати убогим та пароху.

Мер: Парафіяльний центр. Центр кампосів...

Нач. поліції: Саме так. I більше нічого. Сусіди довкола захвилювались недарма. Адже міщани не бажають, щоб поруч проживали кампоси. Дехто навіть хоче побити кампосів. Вони воліли б натомість молодіжний клуб організувати у будинку. Ширять розмови, що кампоси відбирають у них будинок. Однак парох...

Мер: Побити... завжди ці кампоси стають причиною до провокацій, а опісля ще й вдають невинних та вважають себе непричетними до заворушень. Мені це відомо. О ні, цього не можна допустити. Начальнику, виявіть, хто є заколотником серед кампосів-катехитів, і коли зголоситься навіть, замкніть їх на кілька місяців до в’язниці!

Нач. поліції: Але, пане бургомістре.

Мер: Жодного але! Небезпека порушення громадського спокою вкрай очевидна! Заколотників до в’язниці! Це наказ, зрозуміли? (Нач. поліції відходить). Не легко, справжня біда, коли вже і поліції начальник з родини кампосів походить сам... Постійно це мерзенне зволікання, коли наказ виконувати слід... I зворушливе це співчуття у голосі бринить... (іде геть разом з віконною рамою).

3 сцена

Феліберто (до глядачів): Начальник поліції виконав наказ і запроторив двох катехитів до в’язниці. Більшість селян гірського краю й не зауважила, що на двох катехитів раптом менше стало. Їх більше хвилювали нові дорожні податки. Ось бачите перед собою 2 кампосів, що з поля йдуть додому. Один із них — це батько Марії Доріли, а інший — сусід Педро Фльорес. В обох мужів поганий настрій. Спочатку вони попрацювали за заробіток на більших полях поміщика Жуана Бенавідес і тільки згодом на своїх маленьких. Вже пізній вечір і бідні кампоси втомлені та голодні.

Батько: Важкою була сьогодні праця на кукурудзяних полях Жуана. I коли після цього ще й доводиться обробляти власну ниву, то певно, що вже забракне сили...

Педро: Коли б Жуан Бенавідес принаймні проявив порядність і чесно оплачував! Проте він і платить погано, і погано харчує нас.

Батько: Огидна їжа — підкорм. Це здирство, справжній злочин.

Педро: Бідний люд завжди обдурюють і використовують. Колись це чинили великі поміщики, тепер ті, що трохи більше мають за інших.

Батько: Нічого не вдієш. Багаті, які щось мають, є сильні. А ми — убогі, не сміємо і голосу подати та мусим далі важко працювати.

Педро: Завтра піду до міста. Спробую запропонувати на ринку свою картоплю. Можливо цього разу пощастить продати за більшу ціну.

Батько: Нехай щастить тобі.

Педро: Чи позичиш мені знову віслюка?

Батько: Радо. За шість соль.

Педро: Однак минулого разу, друже, ти винаймив його за чотири.

Батько: Це було минулого разу. Від того часу маємо нові податки. А звідки мені взяти грошей, Педро, ти вибачай, шість соль.

Педро: Мені це забагато.

Батько: Тоді нічого.

Педро: А звідки я добуду віслюка?

Батько: Можливо, у Жуана Бенавідес?

Педро: У кровопивці! Він зажадає вісім!

Батько: Ось бачиш? А я лиш — шість.

Педро: Ти знаєш, як потрібен мені віслюк! Гаразд, нехай шість буде.

Батько: То завтра вранці забери. Надобраніч! (іде).

Педро: Надобраніч! — Визискувач. — Гидкий користолюбець! Де ж гроші я візьму? А ще нові податки? Я ж дурень старцеві Марчело Люні позичив двадцять соль минулого тижня. А ось я що зроблю! (Віддаляється кілька кроків, стукає у двері): Марчело, давній друже, чи спиш уже? Це я, Педро Фльорез.

Марчело (відчиняє, у руці тримає недоплетеного солом’яного капелюха): Педро, присядь, і відпочинь. Так пізно вертаєшся із поля?

Педро: О так. І цілий день немов у пеклі.

Марчело: Не тільки ти. Я теж намордувався. Подивись, закінчити ще мушу, перш ніж ляжу спати.

Педро: Плетеш найкращі капелюхи у цілім селі.

Марчело: Сьогодні аж дванадцять сплів.

Педро: Я заберу їх. Завтра йду на ринок.

Марчело: Коли так вважаєш…

Педро: По два солі за один.

Марчело: О, це надто мало. Євсевій по три мені пропонував.

Педро: Два солі. Або віддай назад двадцять моїх, які позичив я минулого тижня.

Марчело: О, Педро, у мене немає грошей.

Педро: Тоді віддавай капелюхи.

Марчело: Педро, ти силуєш мене й примушуєш…

Педро: Мені жаль, але інакше я не можу, мені потрібні гроші.

Марчело: Та ж капелюхи Дону Євсевію пообіцяв я.

Педро: Сплети для нього завтра інші.

(Марчело виносить капелюхи і подає Педро).

Педро: А й справді гарні капелюхи. Я дякую тобі! Надобраніч! де).

Марчело: Ох, якби мені здорові ноги мати, тоді б я сам на ринок поспішив і продав би капелюхи… Такі-то справи. Найубогішого гнітять усі й визискують. О святий покровителю, яке це горе! де).

4 сцена

(У селянській хаті серед родини Марії Доріли. Вона чекає на батька, а діти сплять. Марія Доріла колише немовля).

Феліберто (співає):

Пісня про знущання
Тому що ти сильніший,
Можеш мене топтати.
Свідомий ти цього ще як!
Над іншим можеш знущатись.
Я ж мушу тобі коритись,
Все зносити й приймати.
Бо слабший від тебе я.
Така ж бо доля моя.
Зустріну когось, що слабий,
То миттю його розчавлю.
Провини на себе берем —
Й стражданням кінця немає.
Хто порятує — обруч розірве?
Лиш той, хто усе прощає,
Від провини усіх звільняє:
Боже, помилуй мене!

Батько (заходить до хати): Я хочу їсти.

Мати (поспіхом): Ось, Еладіо, ще тепленьке.

Батыю: Картопляна юшка! I від цього я буду ситим?

Мати: А що мені варити, коли в домі нічого не залишилось.

Батько: Це докір мені?

Мати: Інколи гадаю собі, з поля був би кращий врожай, коли б ти його краще обробляв...

Батько: А може, порадиш, — коли? Чи мені вночі працювати на полі, коли повертаюсь знесилений з ланів пана Бенавідеса?

(Обоє підвищують голоси; пробуджуються діти і починають плакати).

Діти: Ми голодні! Мамо, чи тато залишив нам трохи юшки?

Батько: Тихо! (Накидається на дітей, вони втікають).

Мати: Залиш їх, не проганяй!

Бабуся (сама до себе): Я знаю, від чого вся ця біда. Ці злидні! Бо покровитель наш сердитий, що ми не вшанували фейєрверком...

Батько погрожує бабусі кулаком, вона ховається в куточку і далі собі бурмотить.

Мати: Здається, що ти повернувся з корчми, а не з поля.

Батько (б’є маму): Замовкни! Що тямиш ти у справах! Талан твій — хатній догляд, і лінощі відкинь. (Наштовхується на Марію Дорілу). А ти, ледащо, немаєш іншого заняття, лиш забавляєшся з малим! Геть, я покажу тобі... (б’є і її, вона обороняє дитину). Ось так, тепер піду до корчми! (Іде).

Марія Доріла: Мамо, чому ти не захистила мене?

Мати: Чому? Це й так не допоможе. А він ще більше лютуватиме. Дитинко, він не завжди такий шалений. Щось мусило трапитися, і так розлютило його. А може, хтось допік йому добряче.

Бабуся: А може, він комусь...

Мати: Вгамуйтесь, вгамуйтеся обоє!

Марія Доріла: Я не бажаю весь час мовчати. Не хочу, щоб мене хтось бив.

Бабуся: Жінок б’ють завжди, спершу батько, а потім — чоловік. Звикай поволі.

Марія Доріла: Hi, до цього звикати я не хочу. Мій чоловік не повинен бити мене. I коли я щось говоритиму, він має слухати мене.

Мати: Ще б пак! Дурне дитя собі щось фантазує. Життя жінки-кампоса — це праця і страждання. Носити воду, дрова, слідкувати за порядком в домі, годувати діток, прясти вовну, поратися в кухні. Та ще й терпіти лайку і побої. Таке життя!

Марія Доріла: Ні! Hi!

Мати: Страждання і терпіння!

Марія Доріла: Ні! Hi!

Мати: Ти не кричи, вперте й капризне! (Б’є Марію Дорілу по обличчі і виходить, щоб забрати менших дітей).

Марія Доріла: (На передньому плані сцени з немовлям на руках, промовляє до дитяти): Поглянь, який світ, одне б’є іншого. Коли б у мене була собака, я дала б йому копняка. Але не маю нікого, щоб лють свою вилити, окрім тебе. А ти — таке крихітне і немічне. Тобі не можу завдати болю. Ходімо спатоньки, не бійся. Обоє ми слабі і немічні, то ж мусимо триматись разом. (Колише дитя).

Бабуся (на задньому плані): Мені відомо, хто винуватець. Усе відомо. Святі невдоволені і злостяться, бо замало для них зробили. Коли б у нас з останнього врожаю хоч трішки грошей залишилось. Тоді пішли б ми до священика, дали б йому грошей, а він покрив би кожного із нас плащем шовковим нашої Мадонни. I це захоронило б нас від зла в цілому році. Та ми не спромоглися отримати покров Мадонни. Можливо, їй потрібне нове покривало, стареньке вже потріпане добряче і вишивка теж зблякла. Мадонна є сердита на селян, шовкового плаща нового в дарунок не отримала вона...

Марія Доріла: Матінка Божа сердита є? У це я не повірю!

Бабуся: Дитино, що знаєш про Святих, мала ще!

Марія Доріла: Я думаю і вірю, що хтось усе таки та є, що і не сердиться на нас. I навіть любить.

Бабуся: Хіба Спаситель на хресті. Проте йому самому співчуття потрібне. Найбільш убогий, голодний, знівечений до крові кампос співчувати мусить ще й Спасителеві на хресті...

Феліберто тихенько грає на гітарі. Мати з діточками повертаються. I батько теж, хоче лягати спати, зауважує Дорілу.

Батько: Ходімо спати, Маріє Доріло.

Марія Доріла: Добре, коли лиш дитя заспокоїться.

5 сцена

Феліберто (до глядачів): Не думайте лишень, що батько цей завжди такий брутальний. Коли він в розпачі і безнадії і виходу не бачить, тоді і розум тратить. А ще й сумління дорікає. Він свідомий, що в колі експлуататорів й експлуатованих сам наче у полоні замкнутий... Цей селянин є радісний, спішить на допомогу іншим, дотримує всі правила гостинності і чемності, що характерні є у Сьєррі. I це ми хочемо вам продемонструвати. Ось гляньте, дорогою крутою із долини Сантос Марін підіймається сюди. Він молодий ще чоловік, новий наш катехит. Мандрує від села і до села, учить релігії, кріпить селян на дусі. Та довгий шлях у це село він недооцінив. Тому і темрява його застала зовсім несподівано. I він не знає, де знайти притулок й переночувати.

Сантос з вузликом на плечах, повільно виходить на сцену. Сідає на узбіччі, щоби перепочити.

Феліберто (співає):

Пісня про убогого гостя
Хіба собі уявити: по довгій мандрівці
Нарешті темного вечора вогник засяяв.
На вогник підходиш до чужої господи
Чужинцем, що вибився з сил.
Знаходиш житло і привітність людей,
I добре, і тепло стає на душі.
Не переймайся, що ти без дарунку —
Ісус є в тобі, волочений в тілі!
Це ласка велика, це щедрі дари.
Це Благословения дому оцьому на тобі.
Знову собі уяви: по трудному дні
Ти пізнього вечора хочеш спочити,
Та раптом хтось стукає в двері —
Шукає прихистку для себе сьогодні.
Його ти не знаєш, однак у домівку
Запросиш — і добре тобі на душі.
Убогий той гість без дарунку приходить,
Та з ним сам Ісус, воплочений в тілі.
I ласка безмірна, і щедрі дари —
Це дому твоєму Благословення.

Сантос встає і підходить до сільської хатини.

Марія Доріла: Тату кроки чиїсь надворі. Чи чуєш?

Батько: Так пізно серед ночі? (Іде і відчиняє) Хто тут? (Марія Доріла запалює світло).

Сантос: Сантос Марін, новий катехит.

Батько: Заходьте, заходьте, тут і відпочинете. (Супроводжує). Вибачте, що у нас так убого і ми нічого не здатні Вам запропонувати. Лишень ось лава, якщо не закоротка. Маріє Доріло, принеси води напитися й помитись теж. она приносить миску з водою і рушник).

Сантос: Щиро дякую! Щиро дякую!

Батько: Тут можете спокійно переночувати, ніхто нічого тут не заподіє Вам.

Сантос: (бризкає водою собі на лице, миє руки, втирається, п’є). О, як добре! (Марія Доріла відносить миску).

Батько: Сідайте, будь ласка. Довга дорога була. Ви — новий катехит? Сантос Марін... Вашого імені ще не доводилось чути.

Сантос: Я родом з Сальватьєрри. Прибув сюди як катехит, щоб замінити двох, які сидять у в’язниці. Тож, працюватиму за двох...

Батько: Я чув, що двох кампосів замкнули до в’язниці нізащо. Вони все можуть собі дозволити, оці панове в місті.

Сантос: Можуть собі дозволити усе, тому що ми на це мовчимо.

Батько: А що нам залишається, як лиш уста стулити.

Сантос: Коли всі триматимуться разом і розвінчають несправедливість, тоді не дозволятимуть собі подібне.

Батько: О... Ви так гадаете! Тоді вони замкнуть усіх!

Сантос: Ціле село? Три і чотири села? Вважаєте, що можна замкнути усі села довкола Сан Андреса?

Батько: Hi, це неможливо. Проте вони насміляться стріляти у людей. I скосять, мов траву, із автоматів. Також і гелікоптер зсилатиме їм постріли на голови.

Сантос: Можливе і таке, однак про це відомо стане у цілому краї, і розголос піде на цілий світ. Це означатиме, що уряд використовує насильство, щоби утриматись, отож поганий уряд цей. А як багато тут людей, що боряться за справедливість. І навіть серед тих панів у місті. Не всі погані, хоч і боягузи. Але ми селяни оборонятися повинні.

Батько: Ви, Сантосе Маріно промовляєте як заколотник і бунтар.

Сантос: О ні, не заколотник я і не бунтар. Я лиш учитель. Маріє Доріло, чи умієш читати?

Марія Доріла: Трішечки. Я відвідувала школу, поки учителька була. Тепер — немає і будинок завалився, і дощик все змиває, протікаючи крізь дах.

Сантос (до батька): Ось бачите, й цю справу селянам до власних рук потрібно взяти: будинок для школи відбудувати, і вимагати у міських властей, щоб вчителя прислали. А поки що самим заняття увечері організувати. Отож, Маріє Доріло, ти вмієш трохи читати? Я залишу тобі Біблію (порпається у вузлику, виймає Біблію і розкриває одну сторінку) — для читання — дивись, тут щось написано про покровительку твого імені Пречисту Діву Марію...

Марія Доріла (читає з запинками): I.. мовив... Ангел: Радуйся..., Маріє... Господь... велике... учив... тобі... ти... породиш... Сина...

Батько: І вона таки насправді може читати...

Марія Доріла (радіє): I... назвеш... його... Ісус... I... він... визволить... народ... свій...

Сантос: Чи знаєш, що означає визволить?

Марія Доріла: I визволить нас від лукавого.

Сантос: Так. Ім’я Ісус означає: Бог спасає. Бог визволяє. Робить вільними нас від гріха. Коли ми не віримо, що Бог прощає нам наші провини, ми ніколи не зможемо стати вільними. (До батька). Ось бачите, така моя місія, і це я мушу роз’яснювати селянам... Бог хоче, щоб ми звільнились від провини. Це є його дарунком для нас. Ми мусимо його прийняти. Ми мусимо йому вірити і сказати: Так, Боже, ти прощаєш мені усе зло, яке я учинив. I я можу почати все спочатку уже вільною людиною. Я можу направити заподіяну кривду. I надіятися, що відтепер я робитиму більше добра, аніж зла...

Батько: Маріє Доріло, йди спати. А завтра продовжуватимеш читати. (Вона відходить, через кілька хвилин він говорить до Сантоса): Послухайте.. Я нажився сьогодні на людині, такій же убогій і немічній, як сам... і це гнітить мене..., але, коли все правда, що Ви розповідали... Коли б я звільненим міг бути... (тихенько) то завтра Педро вранці я сказав би: “Ось мій віслюк, бери за 4 соль, як і колись”... Отак я зміг би.

Сантос: Тепер Ви уявіть собі, що й Педро тепер піде і до людей, яких раніше він використав, проявить справедливість...

Батько: Так... однак це все одне не вплине на панів отих, що на верхах сидять й вони не стануть справедливими.

Сантос: Це так, мабуть, що ні. Проте згуртує нас убогих в одне і сильними ми зробимось, коли не будем користати із брата свого і його гнітити...

Батько: Очевидно, що так воно є, хтось першим мусить відважитися і розпочати...

Феліберто тихенько грає на гітарі. Батько гасить світло, обоє віддаляються. Знову настає день. Марія Доріла з дитям. Бона читає вголос Святе Письмо для матері й бабусі.

6 сцена

Феліберто: Прислухайтесь уважно, любі глядачі. Марія Доріла вже добре вправляється у читанні і гарно читає вголос.

Марія Доріла: Послухайте, що тут знайшла я. Послухайте, що тут знайшла я. Уважні будьте. Написано, що Бог сказав Мойсеєві (читає повільно, все ще запинаючись), “я побачив горе і нужду мого народу, чув їх крик і стогін, нарікання на гнобителів, я знаю, як терпить він. I я прийшов, щоби його ... звільнити...”

Мати: Так, так, гарно читаєш, моя дитино.

Бабуся: Кожне слово виразне і зрозуміле.

Марія Доріла: Так, але чи ви справді зрозуміли, що там написано? Бог хоче звільнити народ!

Мати: Так, бо Він побачив горе...

Марія Доріла: Невже ви не розумієте? Це означає, що Бог не хоче, аби люди страждали! Бог не хоче, щоб народ хтось гнітив! Бог хоче, щоб люди були вільними і щоб їм добре велося! А ви завжди казали мені, що життя є нічим іншим, як лиш суцільним стражданням. Що людина заслуговує лиш лайки й побиття!

Мати: Так бо воно є у нас!

Марія Доріла: Але Бог цього не хоче!.. Слухайте, тут ще є одне цікаве місце, я знайшла. Діва Марія твердо і непохитно вірила в Бога.

Бабуся: Звичайно, що вона вірила в Бога.

Марія Доріла: Вона надіялася на Бога. I була переконана, що Бог допомагає людям. Бо Він не бажає їхніх страждань. I вона співала пісню про це. Ось тут є пісня Марії, послухайте, що вона співає: “Величає душа моя Господа і возрадувався дух мій у Бозі, Спасі моїм, бо Він зглянувся на смирення раби своєї, ось бо від нині ублажать мене всі роди. Бо величне вчинив мені Всемогутній і святе ім’я Його”. Тому що вона стала Матір’ю Божою, розумієте. Але тут ще таке є, послухайте далі: (невеличка пауза) Бог прихильний до убогих! Бог прихильний до нас! Він на нашому боці, і Марії відомо це, так.

Мати і бабуся: Бог прихильний до убогих!

Марія Доріла: Коли б про це всі знали! Усі ті, які гнітять нас, і ті, яких гнітять! Усі селяни в цілому краї, усі кампоси це знати мають, що Бог з нами!

Мати: І молодий Сантос Марін також так говорить. Від села до села крокує він й усім оповідає.

Марія Доріла: Коли б я могла йому допомагати!

Мати: Змирись і підкоряйся! Залишишся зі мною.

Марія Доріла: Коли б я пісню скласти могла, нову пісню і заспівати, як і Марія. Мені здається, що я теж можу написати пісню! (Феліберто починає грати на гітарі).

Бабуся: Оце дівчисько захотіло ще й пісню написати, чи мені почулося?

Марія Доріла повільно наближається до Феліберто і заговорює до нього. Якщо наявні прожектори, світло скеровується у наступній сцені лише на обох.

7 сцена

Марія Доріла: Ти той, хто усі наші пісні знає і співає?

Феліберто: Я перед Вами — Феліберто, музикант.

Марія Доріла: Здається, я придумала слова для пісні і знаю, як її співати (наспівує). Та все таки мені потрібна допомога, створити справжню пісню.

Феліберто (награє): Скажи мені словами.

Марія Доріла: Надію маємо на Боже милосердя. Він добрий є, бо Він побіч убогих. І кріпить нас на дусі.

Феліберто (підбирає мелодію): Надію маємо на Боже милосердя.

Марія Доріла (продовжуючи): Він допоможе нам і станемо ми вільні. На боці убогих. Він і нині побіч нас.

Феліберто: Тепер ще мусиш назвати того, хто цю пісеньку склав.

Марія Доріла: Так. — Звичайне дівча я з гірського краю, заслуг особливих не маю. Та все ж, як Марія, сьогодні я пісню складаю (наспівує). Чи добре буде так? Можна співати?

Феліберто: (співає, вона співає разом з ним, цю сцену можна доповнити і продовжити).

Пісня Марії Доріли
Просте я дівча з верховини,
Ніяких заслуг я не маю.
Я Богові, як Марія,
Хвалебну цю пісню співаю.
Бо Він на нашому боці —
На боці вбогих й мізерних.
На добрість Його уповаю.
І на Його милосердя.
Дарує нам віру і мужність,
Щоб від ярма ми звільнились.
Бо Він на нашому боці —
Сьогодні дарує нам милість.

Марія Доріла: Коли зустрінеш Сантоса Маріна, передай йому вітання. А я надішлю йому пісню. Нехай співає усім кампосам. (Іде).

Феліберто (до глядачів): Прохання це я виконав охоче. Невдовзі усі дівчата пісню співали, жінки й чоловіки також. Я був там теж в гірському краї, коли всі рішення прийняли іти разом у місто і домагатись, щоб звільнили катехитів. І щоб покінчити зі злодіянням, то бургомістру вирішили заявити, що жоден з них нових податків незаконних платити теж не буде. (Сцену на задньому плані заповнюють селяни і селянки. Батько Марії Доріли і Педро підтримують майстра Марчела Люну. Серед жінок бачимо Марію Дорілу з матір’ю та дітьми. Біля неї Сантос Марін, вони тримаються за руки). Бургомістр Сан Андреса здивується! Сім сіл на Ринковій площі та на довколишніх вулицях! А тепер вибачайте, я теж поспішаю туди на Площу! До спільноти убогих! (Відходить назад і грає, а селяни співають 2 і 3 строфу пісні, яку склала Марія Доріла).

8 сцена

(Бургомістр і нач. поліції з віконною рамою виходять наперед і поглядають на натовп).

Мер: Жахливо, обурливо як, це заколот, застосування сили. I поліцаїв не вистарчить у мене. Поки підкріплення поспіє, вони розтрощать місто в пух і прах.

Нач. поліції: Та це ж бо неозброєні, убогі, безборонні кампоси зійшлися. Щоправда, сила силенна і не злічити їх. Чи не час поцікавитися Вам і запитати, що привело сюди їх?

Мер: Мені? Нема про що з оцими розмовляти. (Відступає крок назад). Ви запитайте краще. (Начальник сам підтримує раму).

Нач. поліції: Краяни, чого бажаєте від пана бургомістра?

Селяни: Нехай відпустить наших катехитів, яких невинними він запроторив до в’язниці! А ще доводимо до відома, що незаконних цих податків платити ми не будемо ніколи!

Нач. поліції: Вони просять про звільнення двох катехитів. I заявляють, що не платитимуть податків незаконних.

Мер: Довідайтесь, хто заколотниками є й замкніть негайно до в’язниці. Вперед! Це є наказ для Вас, для кампоса!

Нач. поліції: Хто заколотники є серед вас?

Селяни: Усі ми! Усі разом ми заколот вчинили.

Нач. поліції: Це зрозуміло й так. Проте хто Вас сюди прислав?

Селяни: Усі ми! Самі себе прислали.

Нач. поліції (задоволено): Пане бургомістре, там унизу зібралась добра тисяча кампосів-заколотників... (селяни знов співають).

Мер (через плече начальника стежить за натовпом з вікна): Там і жінки є, дівчата та й діти серед них. Ви гляньте лиш на це дівча. Як співає. Нечувано. I тіні страху в погляді нема.

Нач. поліції: О так, це дивовижно, яких дівчат ми маємо в гірській країні... Пане бургомістре, міщани позамикались на усі замки і магазини теж зачинено. Страх великий скував усе.

Мер: Я й сам боюся. Начальнику, ви добрий чоловік і вірний, на Вас завжди я покладаюсь. Владнайте цю суперечку і припиніть безчинство! Приборкайте людей! (ховається).

Нач. поліції: Накажу звільнити катехитів, пане бургомістре, гаразд?

Мер: Нехай. Чи варто ризикувати так задля цих двох зачухраних кампосів? 

Нач. поліції: А як з податками?

Мер: Невже це я їх вигадав, проклятих? Ви ж знаєте, що в беззаконні цьому моєї вини нема!

Нач. поліції: Дорогі краяни, пан бургомістр приймає до уваги, що цих податків незаконних не будете платити ви. А ваших катехитів зараз же звільнять і можете з собою їх забрати, коли додому повертатиметесь. (Серед людей радісні вигуки). Ідіть додому в мирі, я про­шу вас. (Люд зі співом повертається).

Мер (зі свого сховку): Вони відходять? Уже відходять? Чи Ви щось розумієте?

Нач. поліції: Бог побіч покривджених.

Мер: Що? Це що ще за бунтарські погляди? То де ж є Бог?

Нач. поліції: Побіч убогих, гноблених, безправних. Пане бургомістре, чи не стати і нам побіч Бога, поки ще час?

Назад

ОднаКнопка