Чудо святого Йосифа

Вистава з Південної Америки

Приблизно 16 осіб: Святий Йосиф, Марія, молода жінка, Ніколяс, молодий тесля, Себастіян, вуличний музикант; Донна Христина; Розітта, служниця; Бальтазар, торговець антикваріатом; Чепе, господар; Еліза, офіціантка; Матіас, солдат; Тобіас, солдат; Антоніо, жебрак; Маріо, його онук; продавець овочів та фруктів, домогосподарки, гості в заїзді.

(Місце дії: невеличке південноамериканське містечко. Сцена або майданчик відтворює ринкову площу в Сан Джозе. У центрі на п’єдесталі височить постать Св. Йосифа з омофором та лілією у руці. Праворуч та ліворуч навколо статуї видно селян та селянок біля ящиків або тачок під парасольками. Вони продають овочі та фрукти. З лівого крила сцени з боку глядача видно заїзд Чепе зі столиком та стільцями, з правого крила сад, огороджений парканом, в якому ростуть квіти, ворота й будинок Донни Христини. Біля паркану сидить Антоніо разом з маленьким Маріо і жебракує. Перед фасадом будинку Еліза обслуговує двох солдатів та торговця антикваріатом Бальтазара. Люди вештаються біля яток, зупиняються, купують щось необхідне. Вуличний музикант Себастіян під’їжджає на велосипеді, усі радісно вітають його. На плечі Себастіяна гітара. Він злазить з велосипеда і спирає його до п’єдесталу статуї, складає своє пончо. Вмощується біля стіп Святого Йосифа і починає награвати).

Люди: Пісню, Себастіяне, заспівай нам пісню!

Себастіян: Нехай передихну хоч трохи!

Бальтазар: Елізо! Ще по разу — за мій рахунок!

(Еліза приносить глечик і наливає усім трьом).

Матіас і Тобіас: За твоє здоров’я, Бальтазаре! За твої успіхи!

Бальтазар: За вашого генерала! (Цокаються)

Матіас і Тобіас: За гарних дівчаток!

Бальтазар: За перемогу над заколотниками!

Тобіас: П’ятнадцятеро ми поклали вчора. У них не було жодного шансу.

Матіас: Справжня кривава бойня. Слабо озброєні і зовсім юні! Бридка робота. Тьху!

Бальтазар: На здоров’я! Щоб ви повиганяли із мишачих нір усіх! Лишень від мого магазину прошу подалі бути! Мені потрібні не солдати, а тільки покупці! На здоров’я!

Антоніо (одночасно): Подайте милостиню! — Маріо, похнич хоч трохи!

Маріо: Подайте милостиню! Шматочок хліба! — Сьогодні усі наче поглухли, дідусю!

(3 воріт саду виходить Донна Христина у супроводі служниці, яка несе два кошики. Побачивши жебрака, вона хмуриться і починає сердитись).

Донна Христина: Ось полюбуйся, Розітто! Знову усякий набрід перед моїм домом.

Розітта: Та це лиш старий Антоніо, Донно Христино!

Донна Христина: Нехай собі жебракує в іншому місці! Непокоять безперестанку ці люди! Сподіваюсь, на південній території усе організовано належним чином і цистерни з водою є. А тут усілякі роззяви та жебраки щоразу просять води. Однак, я кажу це лиш тобі, Розітто, нікого більше не впущу до саду! Стоптали усі квіти довкола криниці! Мій чоловік поскаржився у відповідні установи. Нехай спинять ці безчинства і належно забезпечують водою, щоб не ускладнювати життя порядним людям. Скажи цьому жебракові, щоб забирався геть!

Розітта (тихенько до Антоніо): Моя Донна має поганий настрій. Антоніо, знайди собі інше місце, а то, не доведи Господи, ще покличе поліцію!

(Антоніо разом з Маріо простують до статуї навпроти і сідають поруч).

Маріо: Погане тут місце для нас, дідусю.

Антоніо: Тому слід голосніше промовляти і скиглити: “Подайте милостиню!”

Маріо: Подайте милостиню!

(Донна Христина роздивляється товари на ринку і купує необхідне. Розітта несе в кошику фрукти).

Себастіян (підходить з гітарою до столика і грає):
Квіти в городці Донни Христини
Водиці удосталь мають.
Свіжа вода весело хлюпоче
У глечиках і водограї —
Тра-ля-ля-ля!
Дітки в бідній околиці міста
Такого щастя не знають:
Ані кринички, ні водограю.
Хіба на дощ уповають. —
Тра-ля-ля-ля!
(
Підтримка зі сторони простого люду. Донна ігнорує натяки).

Бальтазар: Стули свою немиту пику, Себастіяне. Ця пані — моя найвигідніша клієнтка. У неї вишуканий смак, цінити вміє старі полотна і гарні коштовні меблі. Тому не смій ображати її і заспівай краще іншу мелодію.

Чере (наливає Себастіяну у склянку): Випий і заспівай нам пісню про Сан Джозе!

Донна Христина: Розітто, ось подай монету цій дитині, що жебракує поруч. Люди не повинні думати, начебто моє серце не сповнене співчуттям до дітей. Це було б неправдою...

Розітта (до Маріо): Ось тобі від моєї Донни.

Маріо: Дякую Донні Христині!

(Ніколяс, молодий тесля, виходить на сцену з правого боку і зупиняється перед ворітьми саду).

Розітта: Донно Христино, це столяр прийшов, якого Ви замовляли.

Донна Христина: Як добре, я зараз же подивлюся рисунки. (Відлучається направо).

Ніколас: Доброго ранку, Донно Христино!

Люди (до Себастіяна): Заспівай нам пісню про Сан Джозе!

Розітта (намагається стримати свою Донну): Чи не бажаєте і Ви послухати, Донно?

(Донна напівобертається і починає слухати. Ніколяс і Розітта й собі уважно слухають).

Себастіян (під гітару):
Колись у сиву давнину
Втомившись у тяжкій дорозі,
В Сан Джозе чоловік якийсь прибув.
І марша кишки грали, як у пса. —
О людоньки, змилосердіться:
Я з голоду помру вам на ганьбу.
Хоч той прибулець був чужинцем,
Та посуд вмить наповнили добром.
І келиха налили аж по вінця.
Так гостя частували щедро всі,
І не скупилися на гостинність,
Бо так стрічати подорожнього годиться.
— Які привітні люди у Сан Джозе!
Та поки відійду, то вам і цьому краю
У нагороду постать я зіставлю Нерукотворну —
Йосиф це святий!
І на прощання незнайомець мовив:
Хай від нещастя він вас захистить!
Нехай в опіці ваше місто має!
(
звертається до присутніх з промовою).
Ось так, від того часу, добрі люди, й легенда шириться про те, що Святий Йосиф нам велике чудо вчинить, але тоді, коли пора прийде...

Антоніо: Ціле своє життя я сподівався чуда...

Донна Христина: Ет, чого варті ці давні легенди. Хто чесно і старанно трудиться, працює, не потребує чуда... (повертається в сад, за нею поспішають Розітта і Ніколяс).

(Люди обдарували Себастіяна щедрими оплесками. На задньому плані зліва видніється постать Марії. Вона оглядається. Голова та плечі обмотані хустиною. Марія зупиняється і прислухається).

Чепе (до гостей): Стати свідком справжнього маленького чуда інколи зовсім непогано.

Бальтазар: Коли б мені серед цього лахміття та мотлоху раптом натрапити на скарб.

Тобіо: А якби ж то мені несподівано стати головнокомандуючим.

Матіас: Щоб усіх партизанів та повстанців нараз проковтнула земля, як під час землетрусу, і нам не доводилося б більше займатись такою бридкою роботою.

Еліза: Коли б прибув сам президент сюди і руку й серце запропонував мені!

(Усі регочуть).

Антоніо: Не смійтесь, люди! Коли глумитись будете над чудом, його ніколи Святий Йосиф вам не вчинить. По вашій вірі вам дається. В чудо треба вірити!

Себастіян: (знову повертається зі своєю гітарою до статуї) А я таки вірю в чудо...

Марія (підходить до нього): Я шукаю одну людину Ти, безперечно, знаєш тут усіх! Допоможи мені!

Себастіян (побренькує): Кого шукаєш ти?

Марія: Мануель він на ім’я. Прибув сюди з села знайти роботу вже кілька місяців тому.

Себастіян: О, таких багато тут блукає.

Марія: Кремезний здоровань русявий.

Себастіян: Він — селянин?

Марія: Господарем він добрим був, та батько попродав усе, цілі поля, лиш жменька землиці залишилась. Для Мануеля не зосталося нічого. “Подамся першим в пошуки, а згодом й ти прийдеш, Маріє”, — казав мені.

Себастіян: Не знав я Мануеля, що прибув з села. Ти запитай Антоніо старого. Антоніо, послухай-но!

Марія (до Антоніо): Мануель він на ім’я, з села прибув сюди, його шукаю я.

Антошо: Нехай усі зіб’ються з шляху, що в нас, тутешніх, місця найкращі позабирати хочуть. Їм не знайти тут праці, нехай йдуть далі. Ти запитай в господаря Чепе.

Марія (крокує через цілу сцену в напрямку до заїзду, підходить до столика. Себастіян лиш похитує головою, зітхає і продовжує дренчати): Пане господарю, одне лиш запитання маю. Шукаю приятеля свого я, він Мануель...

Чепе: Цих Мануелів сотні тут!

(Еліза підсміюється.)

Марія: У мого Мануеля шрам над лівим оком. Собака теж при ньому був.

Тобіо: Шрам? І пес маленький? (перезираються з Матіасом)

Матіас: Мовчи, Тобіо.

Бальтазар (уважно вдивляється): Вам щось відомо є про нього?

Тобіо: Такий кремезний та з собакою... Його ми бачили серед повстанців ще на минулім тижні.

Марія: Так? Невже це правда? А де тепер він? Де його знайти?

Тобіо: Його ніколи не знайдеш ти більше. Нема в живих. Усіх їх розстріляли в лісі. (Марія повільно опускається на стілець). Але чому подався до повстанців він? В біді сам винен.

(Марія затуляє руками обличчя)

Матіас: Тебе завжди свербить язик.

Тобіо: А що? Відправити її даремно в пошуки? Навіщо! Дівчино, отямся! Попий води ось і вертайсь додому. Чи чуєш?

Марія: Додому у село? О, ні. Нізащо. Куди податися — не знаю та ще й з дитиною його, яка вже народитись має.

Матіас: Оце так-так!

Чепе: Старі історії, повторюються лиш.

Тобіо: А може, працю підшукаєш тут, хоча б у Чепе.

Еліза: Тут місце лиш одне офіціантки, і воно моє.

Матіас: А може, Бальтазар для свого антикваріату служниці запрагне враз?

Бальтазар: Однак не випадкової особи, та ще й з приплодом, і з села.

Марія (піднімається і прямує до статуї, вмощується біля підніжжя, спираючись спиною до п’едесталу): Усі проганяють мене, ніде знайти притулку.

Себастіян (побренькує): Не знаю сам, чим тебе втішити, дівчино.

Антоніо: Жебракувати тут не будеш! Сюди не вклиниться ніхто більш. А то в поліцію заявлю, коли насмілишся...

Марія: Я піду вже...

Себастіян: Куди підеш, небого...

Марія: Невідь-куди і просто так (поглядає благально на статую) Твоїй Марії було легше, Святий Йосифе! Про неї піклувався таки хтось. (Іде ліворуч, проходить повз солдатів.)

(Маріо використовує момент, коли усі спостерігають за дівчиною і краде з ящика фрукти).

Селянин: Поглянь на бестію оцю, він вкрав банана в мене. Я покажу тобі мерзенне! (накидається на хлопчака, старий Антоніо намагається його захистити; на допомогу першому селянинові поспішає другий селянин).

Себастіян: Через якогось гнилого банана, люди, схаменіться! (Хоче роз’єднати їх і примирити).

(Усі покидають свої місця і, пороззявлявши роти, споглядають бійку).

Донна Христина: Оця наволоч весь час порушує спокій! Розітто, поклич поліцію!

Розітта: Донно Христино, заспокійтесь!

Донна Христина (несамовито): Hi! Біля мого будинку повинен бути лад!

(Поміж тим на п’єдесталі несподівано оживає постать Святого Йосифа. Biн сходить додолу похапцем озирається, скидає ясну накидку, кидає її за п’єдестал, якусъ хвилину роздумує, знімає з себе німб Святого і разом з лілією залишає на п’єдесталі. Розглядає пончо Себастіяна, накидає собі на плечі. Тепер він має вигляд справжнього селянина. Сідає на велосипед і завертає ліворуч, куди подалась Марія. Селянин нарешті відібрав свою банана і дає малому Маріо останній раз копняка).

Селянин: Отож, мале жабеня, запам’ятаєш назавжди!

Розітта грудей виривається пронизливий крик. Спершу всі ззираються на неї, а тоді дивляться убік, куди вона показує): П’єдестал! П’єдестал порожній! Зник Святий Йосиф!

Усі разом: Огого! Огого!

Донна Христина: Чи значить це, що він десь зараз творить чудо? Або ж він просто покинув нас?

Бальтазар: Щось кумедне дісться — о людоньки! Я краще поспішу у магазин... (Відходить).

Чепе: Так просто собі зник? О ні, такого не буває!

Солдати: Чаклунство справжнє!

Антоніо: Не завадило б і поліцію покликати!

Себастіян: Люди, нарешті станеться очікуване чудо, а ви чомусь не вірите...

Донна Христина: Коли б ми були певні, що йдеться про чудо. Потрібно точніше знати.

Ніколас: Якщо чудо у нас таки десь станеться, ми неодмінно зауважимо.

Донна Христина: Юнак цей має рацію.

Себастіян: Тож будьмо віднині особливо уважні та пильні!

(Селяни тягнуть назад свої тачки. Донна Христина з Розіттою повертаються додому. Антоніо зі своїм онуком теж віддаляються, господар з Елізою збирають склянки зі столу. Солдати вирячили очі на порожній п’єдестал).

Тобіо: Чи слід про це доповісти нам?

Матіас (здвигаючи плечима): Тут надзвичайного чогось немає.

Тобіо: Ходімо! Вже підем! (Відходять) Можливо, щось очікує нас особливе?... Не тільки ця брудна робота.

Матіас: Нарешті й ти збагнув, яка оце бридота. Волів би я господарем звичайним бути у себе вдома. (Обоє відходять).

Ніколяс (до Себастіяна): Чи не помітив ти, як воно сталось? Він розчинився бо чи як...

Себастіян: Зник миттю.

Ніколяс: Тоді усе гаразд. А я подумав був, що він... та... він же з каменю... камінь не може... гм... піду вже. Донна Христина доручила дитяче ліжечко для сина наймолодшого її... щоб змайструвати.

Себастіян: Щаслива ти людина. (Ніколяс іде теть. Себастіян зауважує, що його велосипед та пончо кудись зникли) А це зухвальство справжнє! Комусь потрібні стали мій велосипед і пончо. — А може... (замислившись, поглядає на п’єдестал) Гм, прости мені, Святий Йосифе, я і пішки доберусь та почекаю трохи (Віддаляється). (Зміна сцени або реквізитів. У стіні видно нішу, в кутку присіла собі Марія. Святий Йосиф проїжджає поряд, гальмує і сходить з велосипеда).

Йосиф: Ти що? она мовчить). Для тебе тут місце поганеньке. Ходімо разом, підшукаємо щось краще.

Марія заперечливо похитує головою.

Йосиф (присідає біля неї на землі): Маріє, я хочу тобі допомогти.

Марія: (широко розплющила очі) Невже ти знаєш мене?

Йосиф: Ні-ні! Як називаєшся, ім’я яке твоє?

Марія: Марія...

Йосиф: Ось бачиш, я таки вгадав!

Марія: Здається, я десь бачила тебе! Ти Мануеля знав?

Йосиф: Я знаю те, що він загинув.

Марія: Я радо б теж пішла в обійми смерті.

Йосиф: А твоє дитя?

Марія здивовано дивиться на нього.

Йосиф (встає і піднімає її): Ходімо, пошукаємо притулок для тебе.

Марія: У мене немає грошей.

Йосиф: У мене також. Однак нам щось спаде на думку. Не вперше доводиться нічліг шукати. Щось проясниться і рятунок буде... (Він зауважує, як вона втомилась) Та ти хитаєшся від утоми. Присядь ось на велосипед, хоча не мій він, я позичив. (Марія сідає на велосипед, Йосиф везе її) На ослі, звісно, було б зручніше. Можливо, ця багата пані, Донна Христина прийме нас?

Марія: Ти так гадаєш?

Йосиф: Надати їй нагоду ми таки повинні! (Відходять обоє).

(Параван забирають. Видно Ринкову площу/ Маленький Маріо грається. Йосиф з Марією на велосипеді теж прибувають сюди).

Йосиф: А тепер попросимося до Донни Христини.

Маріо: Послухай, в обідню пору вони відключають завжди дзвінок.

Йосиф: Гаразд, тоді погукаємо трохи: — Донно Христино! Донно Христино!

Маріо: Це їй аж ніяк не сподобасться. В цю пору Донна любить подрімати під мандариновим деревцем.

Йосиф: Донно Христино!

Розітта (схвильована підбігає до воріт): Ради Бога, що це тут за гамір зчинився, що за шум!

Йосиф: Нам неодмінно потрібна допомога!

Донна Христина: Що там знову трапилось таке?

Розітта: Мені прикро, Донно Христино!

Донна Христина (біля воріт): Коли нарешті ти повідганяєш усіх цих пройдисвітів, що вештаються без діла. Для чого ж бо ти тут?

Йосиф: Донно Христино, ми шукаємо притулок для молодої дівчини, яка дитятко носить під серцем. Твій дім великий...

Донна Христина: Що це ви собі гадаєте? Невже я кожного зустрічного приймати маю.

Йосиф: Не будь-кого зустрічного, а дівчину Марію. Нема куди їй йти. I праця, й дах над головою не завадять їй.

Донна Христина: Нехай іде до бургомістра. У мене вистарчає свого персоналу, прийняти я, на жаль, її не зможу. О, безсоромні люди ці! (Іде геть).

Розітта: Мені і прикро, й боляче за вас. (Розглядає Йосифа). Здається, я десь бачила уже...

Йосиф: Чи не підкажеш, де знайти нам місце для Марії?

Марія: Господар Чепе не візьме мене, торговець Бальтазар... він також ні.

Розітта: Мене це зовсім не здивує. Проте заждіть! Тут недалеко проживає тесля молодий. Його звуть Ніколяс, майстерню має, а за майстернею у нього є шопа, і там заночувати можна. Зверніть ліворуч і два провулки лиш пройти...

Йосиф: Тесля. Це гарно. Спробуємо пошукати щастя. Розітто, щиро дякуєм тобі! (Обоє відходять).

Розітта: Ім’я моє таки запам’ятав.

(На другому боці Ринкової площі з’являється Себастіян).

Розітта: Що доброго ти скажеш нам, Себастіяне? Чи вже відомо стало щось про чудо?

Себастіян: Лиш поголос, пусті розмови. Неначе б то Антоніо знайшов аж повен горщик золота.

Маріо: Неправда це, Розітто!

Себастіян: А генерал із партизанами вже побратався — і це теж вигадки. В південному кварталі аж сім фонтанів втамовуватимуть спрагу усіх водою.

Розітта: Себастіяне, тобі сказати я щось маю. Навіщо чинити чудо… чудо мусить чинити Святий Йосиф. Адже у місті доста є води, всім вистарчає, лиш справедливо розділити треба. І необхідності немає у фонтанах.

Себастіян: Я теж вважаю, що ці фонтани зовсім непотрібні. (Вмощується біля воріт саду і починає награвати) Заграти тобі щось, Розітто, чи заспівати пісню?

Розітта: Тихенько, мелодію ніжну, щоб мою Донну часом не розбудити.

Себастіян:
Дівчатко любе, вбоге мишеня,
Ні черевичок, ані грошенят,
Ні дому власного немає.
Дівчатко любе, де ти проживаєш?
Коли мене зустріне — чи спроста
Ласкаво посміхаються вуста.
І я у щасті потопаю —
Душа виповнюється раєм.

Розітта: А це направду гарна пісенька!

Себастіян: І як чудово, що спілкуємося разом. (Тихенько награє, а поміж тим міняють сцену. Тепер перед нами столярна майстерня Ніколяса).

Ніколяс (приносить на тарілці два банани та окраєць хліба для Йосифа і Марії, які сидять на лавці): Нічого більше й не знайшов.

Йосиф (до Марії): Ти їж, я не голодний зовсім. (Вона починає смакувати їжу) Ніколясе, коли дозволиш Марії тут залишитись, я охоче допомагатиму тобі в роботі, мені знайоме це ремесло.

Ніколяс: Тут праці ледь вистарчає для одного: я маю ліжечко зробити на замовлення Донни Христини, вишукане, делікатне та декілька м’яких дитячих крісел.

Йосиф: Я радо докладатиму лепту на прожиток, коли б мені лишень щось продати вдалось. Багаті люди люблять гарні антикварні речі у своїх покоях зберігати.

Ніколяс: Усе можливе вішають собі на стіни.

Йосиф: Я часто заглядав крізь вікна, ба, навіть завитки від сповідальниць різьблених і від кивотів з церков там бачив, маленькі ангели оберігають їм помешкання і прикрашають. (Піднімається). Маріє, я піду, але ти не лякайся, тебе напризволяще не залишу, повір мені. Я знов повернусь із харчами і навіть з грішми.

Марія: Йосифе, негідних вчинків не чини заради мене, я благаю.

Йосиф: Hi, серденько, ти не хвилюйся, спокій бережи.

Ніколяс: Ходи, я покажу, де спатимеш. (Виходить разом з Марією).

Йосиф (на самоті, сідає на велосипед): Мій вихованець має приятеля на ім’я Франциск. Він всі коштовності із церкви розпродав, аби допомогти убогим (Віддаляється).

(Параван швиденько забирають, видно Йосифа, який проїжджає площею на велосипеді. Маріо грається біля п’єдесталу).

Йосиф (до Маріо): Дай Боже щастя! Маріо, агов!

Маріо: Бе-е-е!

Йосиф: Не личить так тобі.

Mapio: Ти — шпик поліції, і сумніву немає.

Йосиф: Облиш це.

Маріо: Мене не обдурити і не провести. Всі шпигуни є милі і привітні, лишень би виманити щось, довідатись...

Йосиф: Я не з таких. (Простягає руку і мацає п’єдестал) Сподіваюсь, він ще тут (Бере німб Святого і ховає під плащем) Надіюсь, торговець антикваріату появиться о цій порі.

Маріо: Чекаєш тут на Бальтазара? Після обіду він щодня навідується до заїзду.

Йосиф: Я знаю. (Сідає за стіл, виходить Еліза, він лиш похитує головою) Дякую, нічого пити не бажаю.

Бальтазар (надходить зліва і сідає до столу, спостерігаючи за Йосифом з боку): Елізо! она подає невеличкий келих).

Йосиф: День добрий, Бальтазаре!

Маріо: Шпигуне, чи й тобі відомо стало: Святий Йосиф віддаливсь кудись, щоб учинити чудо!

Йосиф: I що він зробить, як гадаєш?

Mapio: He знаю. Мій дідусь не проти багатим стати...

Йосиф: А ти, Mapio, якого чуда бажав би собі?

Mapio: Стати спритним умільцем. Щоб Святий Йосиф так вчинив: коли я братиму у когось, ніхто б не викрив вже мене.

Йосиф: Ех ти!..

Бальтазар: Чому дивуєшся: малі у старших вчаться у цьому Богом покинутому краї.

Йосиф: Ти не кажи так. Бог про всіх завжди пам’ятає. Лиш інколи буває так, що люди про близьких забувають. Бальтазаре, я тут цікаве щось для тебе теж придбав. На продаж маю.

Бальтазар: Подивимось, поглянемо. Товар порядний лиш беру я до уваги.

Йосиф (виймає німб Святого): Філігранна робота, позолочений, не менш як 200 літ.

Бальтазар: Гм, це лиш уламок, а де є сам святий?

Йосиф: Я лиш його на продаж маю, якщо ще вирізьбити й долучити Око Господне сюди або і голуба гарненького, — на власні очі бачив у людей на стінах.

Бальтазар (розглядає німб Святого): Гм!

Йосиф: Першокласна робота — у цих справах я щось кумекаю.

Бальтазар: А звідки він у тебе? Лівий товар чи що?

Йосиф: Із особистого здобутку.

Бальтазар: Усі так кажуть, це відомо.

Йосиф: Не крадений, чесно набутий.

Бальтазар (викладає на стіл декілька золотих монет): Гаразд, порозуміємось з тобою.

Йосиф: Що? Ото й усього? Вартує більше він!

Бальтазар: Можливо, тільки не у мене.

Йосиф: Нечесно так!

Бальтазар: Не вчи, як чесним бути маю. А то поліцію нашлю на тебе. І виявиться все: і хто ти є, і звідки цей німб прекрасний взявсь у тебе. Тепер що скажеш?

Йосиф: Ти — справжній здирця і чиниш тиск.

Бальтазар: Кожному своє. (Бере німб святого і відходить).

Маріо (весь час уважно спостерігав): Прости, що я назвав тебе шпигуном. Прости мені. Ти — такий бідолашний пес, як ми усі.

Йосиф: Коли Марія залишиться тут, вона пригляне за тобою. Ти не загинеш! (Віддаляється на велосипеді).

Маріо (все ще продовжує сердитись): Пригляне за мною! Які дурниці! Нісенітниця!

(Надходить Себастіян зі своєю гітарою, вмощується біля рампи і починає співати. Поміж тим за ширмою монтують столярну манстерню).

Себастіян: Вже давно так повелося,
Кожен тут собі є пан
У Сан Джозе.
Витворює собі кожен,
Що запрагне — не зважає
На нікого у Сан Джозе.
Однаково, не поможе,
Чи то вбогий, чи заможний
У Сан Джозе.
Сумно, глухо, чи так гоже?
Але статись диво мусить
У Сан Джозе. У Сан Джозе.

(Святий Йосиф, тримаючи під рукою мішок з продуктами, заходить до майстерні. Марія допомагає Ніколясу натирати до блиску дитяче м’яке крісло).

Ніколяс: Ще п’ять таких крісел вона замовить у мене.

Марія: I моєю дитячою мрією теж колись було мати таке крісельце.

Ніколяс: I я дитиною мріяв про своє власне м’яке крісло. Настільки легке, щоб самому переносите його з місця на місце, щоб бути скрізь, де цікаво, де можна погратись і щось почути, точнісінько таке саме.

Марія: Так.

Ніколяс: Можливо, твоя дитина матиме колись. Гм? Ти тільки не плач, якось буде.

Йосиф (тримаючи харчі): Ось накупив усього. Марія зварить рідку страву, свіженька зелень, посмакуєм разом...

Марія віддаляється з продуктами.

Йосиф (кладе гроші на верстат): Більше немає.

Ніколяс: Марія може залишатись тут і без оплати.

Йосиф: Тоді візьми і купиш щось поїсти.

Ніколяс: А ти як будеш?

Йосиф: Я поспішу на пост свій! Там гроші зайві, непотрібні.

Ніколяс: А Марія? Ти забереш її пізніше? Чи як? Хто доглядатиме за нею? Хтось повинен...

Йосиф: Звичайно, хтось мусить приглянути за нею.

Ніколяс: Невже ти просто підібрав її? Прибув не з нею?

Йосиф: Не зовсім так.

Ніколяс: Що скажуть люди? Жінка у моїй майстерні, та ще й дитина незабаром з’явиться на світ.

Йосиф: Люди бо подейкують що хочуть, відомо здавна.

Ніколяс: Вона мені подобається, до серця теж припала. Дівчатко миловидне, не збрешу.

Йосиф: Тоді не слухай балачок людських, а власну душу. Марію до себе взяти теж не бійсь. І пам’ятай: дитина кожна, що на світ приходить — великим Божим даром є.

Ніколяс: Час — добрий лікар. Нехай прийде до сил, тоді побачимо, як буде.

Йосиф: Це правда є.

Ніколяс: Та чи хоч трохи я припав їй до вподоби?

Марія (виглядає і подає страву): Ніколясе, ти покуштуй, що я зварила.

Ніколяс: Добре приправила. Смакує.

Марія: Тоді гаразд усе. (Відходить).

Йосиф (посміхаючись): Я не прощаюсь. Ти їй вітання передай. (Іде геть).

Ніколяс замислився, розглядає дитяче кріселко.

Голос Марії: Страва готова! (Ніколяс виходить).

(Зміна сцени. Ринкова площа. Сюди на велосипеді поспішає Святий Йосиф, він залишає велосипед біля п’єдесталу, накриває його пончо, сходить на п’єдестал, бере до рук лілію і накидку і завмирає, перетворюючись у нерухому статую. Не вистарчає лиш одного — німба. Зі своїми тачками підходять селяни. Еліза начисто витирає столи. Солдати та Бальтазар зручно всідаються, їх чемно обслуговують, Антоніо та Маріо вмощуються біля огорожі саду і випрошують милостиню. Розітта супроводжує Донну Христину, яка робить закупи. З лівого боку надходять Ніколяс та Марія з корзиною).

Матіас: Дивися, Ніколяс з дівчам.

Тобіо: Невже це та сама, що побивалась вчора тут у горі?

Матіас: Можливо і таке.

Еліза: Такі легко знаходять заміну.

Донна Христина: Знову пройдисвіти усякі біля воріт мойого саду.

Розітта: Покликати поліцію мені?

Донна Христина: О ні, проігноруємо на цей раз.

Розітта: У вас сьогодні гарний настрій, Донно Христино.

Донна Христина: У мене несподіванка приємна: мій чоловік привіз із міста щось незвичайне, ще вчора ввечері.

Розітта: Що саме?

Донна Христина: Різьблений вінок, ще й позолочений, висить вже на стіні, весь промениться. Оригінальна річ і неповторна! Можливо Ніколяс, цей юний майстер, доробить голуба ще до вінка. Символом Святого Духа він буде у моїй їдальні.

Себастіян (ледь волочить ноги і помічає свого велосипеда): Мій велосипед на місці знову! (Підносить погляд вгору) О, люди! До нас вернувся Святий Йосиф!

Усі разом: Огогого!

Чепе: Чудо! Чудо!

Донна Христина: Десь сталося чудо! Розітто, негайно роздобудь газет!

Розітта: Але у нашого Святого Йосифа хтось викрав німба!

Бальтазар: Що? Це як? Гм! (покашлює).

Матіас: Вважай! Не подавись! (Постукує його по спині).

Чепе: Святий без омофору на нашій Площі?! Мабуть, усім нам треба пожертву невеличку скласти.

Донна Христина: Про омофор сама я потурбуюсь. Ось поспішає Ніколяс, він неодмінно щось придумає, а я за всю роботу заплачу.

Усі разом: Браво, Донно Христино! (Вона задоволена, адже усі лестять їй).

(Люди притиснули Ніколяса до столу, тицяють йому в руки папір та олівець, заглядаючи через спину).

Матіас: Ніколяс все зробить як слід.

Донна Христина (розглядає ескіз): Гм, він ще гарніший, ніж той, що привіз мій чоловік. (Замислившись) Ніколясе, за будь-яку ціну для мене вирізьби вінець цей! А ти, Розітто, поспіши додому. У мене в спальні над скринею висить прекрасний німб Святого. Адже не буде Святий Йосиф чекати, поки вирізьблять новий!

(Розітта поспішає додому за німбом Святого).

Усі разом: Браво, Донно Христино!

Ніколяс (пригортає до себе Марію): Чи розумієш все?

Себастіян (звертаючись до них): Чудо не треба розуміти! Лиш вірити у це!

Чепе: Коли б хоч знати, де це чудо сталось і коли? Чи відбулось насправді?

Еліза: Можливо, оголосять ще по радіо про все.

Розітта наближається, тримаючи у руках німб, Матіас прикріплює його до статуї.

Усі разом: Пісню, Себастіяне! Заспівай пісню!

Себастіян:
Чудо сталося — і кожен
Міг і бачити, і чути
Чудо теє у Сан Джозе.
Та ніхто його чомусь
Ні не бачив, ні не чув —
Загубили тут всі глузд!
Та нечувану полегкість
У душі вчуває кожен
Й радості також немало,
Бо без радості не може.
Чудо справдилося Боже.
Радий, радий, радий кожен
У Сан Джозе! У Сан Джозе!

Назад

ОднаКнопка