37. Яків — найменший

Яків читає в одній книжці слова Ісуса: “Що ви найменшому з братів моїх вчинили, те ви мені вчинили”.

“Ісусе, — думає Яків. — Тобі дуже легко щось подарувати. Треба лише дати те найменшому. І Ти отримаєш це. Як все просто”.

Яків міркує, хто в його околиці є найменший. На жаль, в цій місцевості немає жебраків, єдиний — це сліпий, що грає на майдані з колодязем на скрипці. Та, може, Яків знайде ще когось меншого, коли доб­ре пошукає?

— Я піду прогулятися, — каже він до мами.

— Але недалеко, — застерігає мама і дає Якову гроші.

— На, купи собі морозиво.

Він іде аж до площі з колодязем. Сліпого музиканта не видно, але є інший чоловік, що грає на кольоровій катеринці. Чоловік крутить ручку, і з коробки лунають похрипуючи звуки вальсу. Це — радісне похрипування. Чоловік стягає капелюха, швидше це нагадує циліндр, і розмахує ним на всі боки. Але людям байдуже до нього.

Перед катеринкою на вулиці стоїть маленька тарілка. Вона порожня. Яків пригадує, що сказав тато про вуличних музикантів. Це також якоюсь мірою жебраки. Яків розглядається довкола. Поблизу він не помічає меншого від катеринщика. Яків підходить до нього і кладе гроші на тарілку. Катеринщик посміхається:

— Хочеш і ти раз спробувати?

Він садить Якова за катеринку і кладе йому на го­лову циліндр.

— Крути цю ручку, гарно і рівномірно!

— О! — вигукує від задоволення Яків. Він крутить і крутить весь вальс до кінця. “Ум-та-та, ум-та-та”, — лунає з ящика. Яків уважно його розглядає. Як смішно він прикрашений: маленькі золоті скрипочки, синi квіти і білі хмарки з кучерями-кілечками. Візерунки з металу іскряться на сонці. Люди зупиняються і слухають. Яків розмахує циліндром, люди посміхаються. Підбігає маленька дівчинка і теж хоче покрутити ручкою. Мама шукає в гаманці монету.

— До побачення! — каже катеринщик Якову.

“Ісусе, — думає Яків, ідучи далі, — я хотів подарувати тобі мої гроші на морозиво, а натомість мені доз­волили пограти на катеринці. Я мушу знайти справді найменшого. Найменший є той, хто бідний і покинутий. Хто нічого не може дати. Хто замкнутий або хворий. Хто потребує інших людей, бо сам не вміє собі допомогти. Хтось, як наприклад, прабабця”. Яків радий, що йому спала на думку прабабця. Він навідає її і почитає для неї газету, бо очі старенької вже слабі.

Коло ліжка прабабці лежить ціла купа газет. Пра­бабця показує на них.

— Я приберегла їх для тебе, Якове. Ножиці — на столі. Повирізай собі картинки зі звірятами.

— Ти не хочеш, щоб я тобі почитав? — питає Яків.

— Hi, дякую, — каже прабабця. — Вирізай картинки. Мені прийшла на думку смішна історія. Я хочу тобі її розповісти.

Прабабця розповідає, яким гидким дівчиськом вона була в школі. Як кару мусила вчити напам’ять вірші, а декламуючи, так смішно робила в них наголоси, що діти в класі трималися від сміху за животи. Один віршик прабабця ще досі пам’ятає. “Чи не хочеш бути пас­тухом? Ягнятко таке лагідне і ніжне”, — так починається. А після кожного рядка прабабця казала: “Ме-е”.

— Таке лагідне і ніжне — ме-е, ме-е! — промовляє пра­бабця і сміється високим тремтячим голосом. Яків теж сміється і вирізає картинки зі звірятами.

— Тепер іди, — говорить нарешті прабабця. — Мені треба трохи відпочити. Ось мішечок. Поклади туди картинки.

“Ісусе, — думає Яків, сходячи сходами вниз. — Знову вийшло не так, як я собі уявляв. Замість того, щоб ти щось отримав, я отримую картинки зі звірятами. Та я все-таки знайду найменшого”. “Томі!” — пригадує собі Яків.

Звичайно, нема меншого за дитину, яка не ходить, не може добре говорити і змушена завжди сидіти в інвалідному візочку. Яків поспішає. Він подарує Томі кар­тинки зі звірятами і трохи з ним побавиться. Томі сидить на подвір’ї під каштановим деревом і їсть половинками вишні. Його мама сидить біля нього, розділяє вишні і виймає кісточки.

— Це мило з твого боку, Якове, — каже мама Томі. — Ти подумай тільки, ці картинки ми вже маємо. Двірничка повирізала їх з газети для Томі. Ми вже й по-розвішували їх над його ліжечком.

— Чи можна мені погратися з Томі? — питає Яків.

— Може, іншим разом, — відповідає мама привітно. — Ми мусимо тепер займатися фізичними вправами. Томі робить це тричі на день з медсестрою, щоб ру­ки були рухомими.

— Е-е-е, — кричить Томі. Його голова похитується і здригається. Він нахиляється спершу до вишень, тоді до Якова.

— Томі вважає, що ти повинен собі взяти трохи ви­шень, — пояснює мама. — Я насиплю тобі у твій мішечок.

Томі перестає хитатися і здригатися лише тоді, коли всі вишні заховалися в мішечку Якова. Він кривить ротик, ніби до плачу, але Яків знає добре, що він так сміється.

— Дякую, Томі, — каже Яків.

— Він любить тебе, — каже мама. — Гей, приходь незабаром знову!

“Ісусе, — думає Яків по дорозі додому. — Десь мусить бути все-таки найменший, якому я зможу сьогодні щось подарувати”.

Він зупиняється перед будинком Каті. Варто б навідатись до Каті. Сьогодні вранці її не було в школі, напевно, хвора. Хто в такий гарний день мусить лежати в ліжку, звичайно, належить до найменших. Що Яків би міг їй подарувати? Картинки зі звірами вона не збирає, хіба що з котиками. Але жодних котів тут немає. Він подарує їй вишні.

— О, Яків! — вигукує Каті. Її голос похрипує, як вальс з катеринки. Якова це трохи насмішило. Шия Каті міцно замотана. Щоки її червоні. Мати підклала їй дві подушки, щоб вона могла зручніше читати. На ковдрі лежать три книжки.

— У неї температура, — каже Катіна мама. — Але вона не перестае читати. І я тепер не знаю, чи в неї червоні щоки від температури, чи від читання.

— Я приніс тобі вишні, Каті, — каже Яків.

— На жаль, ти мусиш їх з’їсти сам, — пояснює Каті. — Я не можу проковтнути жодного шматочка, кожен ковток спричинює мені біль. Тому я так багато чи­таю. При читанні забуваю про своє горло. “Привид в замку Грузельштайн” я вже перечитала. Може, тобі позичити?

— Але, крім вишень, в мене для тебе нічого немае, — ніяковіє Яків.

Каті сміється і похрипує: “Ay-ay”, — бо і сміятися вона не може!

— Ти дуже милий, Якове, я люблю тебе.

— У тебе зовсім червоні щоки! — вигукує мама і кладе руку Якову на чоло. — Щоб і ти не заразився!

Яків кладе книжку про замок Грузельштайн до кар­тинок зі звірятами та вишнями у свій мішечок і йде додому.

“Ісусе, — думає він. — Я зовсім нічого не зміг тобі по­дарувати. Вони всі не були найменші. Мені шкода, що Ти сьогодні залишився з порожніми руками. Та що поробиш, якщо немає нікого найменшого, кому можна було б щось подарувати...” Нараз Яків зупиняється.

— О! — викрикує він голосно на вулиці.

— Щось трапилось, дитино? — питає його якась жінка.

— Hi, мені просто щось прийшло на думку, — пояснює Яків і біжить далі.

Ісус сьогодні не з порожніми руками. Сьогодні після обіду Ісус отримав дуже багато: задоволення з циліндром і катеринкою; приклад, як можна прочитати поганющий вірш; картинки зі звірятами, вишні, книжку про привида. А радість, що Яків дуже милий, — ні, дуже милий Ісус.

— Те, що вони мені подарували, вони подарували Тобі, — каже Яків. — Сьогодні найменшим був я. Все так
просто.

Назад

ОднаКнопка