34. “Мене вже ніщо не тішить — а що тішить тебе?”

ПЕРША СЦЕНА

(Кухня. Гримить посуд. Мама в хорошому настрої, наспівує щось, двері, кроки).

ЯКІВ: Мамо, ось і я. А який я голодний!

МАМА: Як добре, Якове! Я якраз намащую хліб смаль­цем.

ЯКІВ: І Каті теж прийшла зі мною. Вона теж голодна. Я саме розповів їй, що ти купила свіжий смалець.

МАМА: Так? Каті, де ж ти ховаєшся? Ану покажись!

КАТІ: Слава Ісусу Христу, пані Міттергіфер!

МАМА: Вітаю, Каті, проходь, сідай. Чай з помаранчевим сиропом?

КАТІ: Будь ласка!

ЯКІВ: Зачекай, Каті, я наллю тобі. (Посуд. Шум).

КАТІ: О, хліб зі смальцем — дуже смачно.

МАМА: Було весело в парку?

ДІТИ: Мм-мм.

МАМА (сміється). Ви так наминаєте, ніби цілий день нічого не їли. І в мене з’явився відразу апетит, я собі також зроблю канапку, ось. — Діти, та ви зовсім мокрі. Напевно, добре набігалися, так?

ЯКІВ: Спершу ми були індіанцями в парку. Тоді цир­качами в Томі, на подвір’ї дев’ятого будинку. А потім зеленими інопланетянами, котрі все нюхають, особливо смалець. І Руді був там. Я хотів і його привести. але він каже, що смалець для нього надто масний.

МАМА: Не для тендітної талії, але попри це, хто хоче ще?

КАТІ: Будь ласка, я!

ЯКІВ: Я теж.

МАМА: Ну і я також. — А Карлі був з вами?

КАТІ: Hi, він занадто нудний.

ЯКІВ: 3 ним неможливо щось починати.

МАМА: Тому що він такий нудний?

ЯКІВ: Ти собі і уявити не можеш, який він нудний. Його ніщо не тішить.

МАМА: Ніщо не тішить? Він сам це сказав?

ЯКІВ: На одній прогулянці він постійно повторював: “Це мене не тішить. Це мене не тішить”.

КАТІ: Карлі, знаете, пані Міттергіфер, такий різний. Він або задає тон — але так, що вуха в’януть, коли слухаєш, або такий нудний, що зовсім нічого не хо­че, тільки сидить і говорить: “Мене це все не тішить”.

МАМА: А коли він задає тон — що ж він тоді розповідає?

ЯКІВ: О, про все. Скільки заробляє його тато і як вони поїдуть влітку до ескімосів, або ще скільки в нього є вже касет...

КАТІ: Тридцять вісім.

ЯКІВ: І що йому дозволяють дивитись кримінальні фільми по телевізору.

МАМА: Гм...

КАТІ: І що ми бідні нишпорки, бо нам цього не можна. А в класі на нього вже ніхто не реагує. Сузі ска­зала, що вона більше ніколи не дасть йому списувати. І підказувати йому також не буде ніколи, бо він такий дурний.

ЯКІВ: Він постійно викидає якісь коники в школі. Тоді пані Міхачек викликає його маму до школи, але мама сердиться, коли її викликають, бо вона мусить відпрошуватися з роботи.

КАТІ: У школі успішність Карлі теж погіршується. Єдине, що він дійсно може, це ходити на руках. У цьому він неповторний. Гоп — і вже стоїть на руках та спацирує по крузі. Звичайно, там, де може, він задає тон. Сузі сказала, що ми повинні домовитись, що разом відвертатимемося, коли він знову буде хо­дити на руках.

МАМА: Отже, я більше не дивуюся, що бідного хлопчиська ніщо більше не тішить. Що ж йому може приносити радість, коли його ніхто не любить?!

ЯКІВ: Ми що, повинні за ним бігати? Мамо, слухай, я справді не можу його терпіти. Будь-хто інший мені приємніший. І навіть Томі мені миліший, хоча він може сказати лише: “Е-е-е”. (Kami хихикав)

МАМА: Якове!

ЯКІВ: Я не думаю нічого поганого. Я люблю Томі. Але він так робить: “Е-е-е”.

МАМА: Томі — нещасна дитина, він не може говорити, як дитина нормальна.

КАТІ: Але тепер ми вже знаємо, що він своїм “Е-е-е” хоче сказати. Він каже це на різні лади. Сьогодні, коли ми розігрували циркове видовище для нього, він вимахував дико головою і кричав: “Е-е-е”, — і ми прийшли до висновку, що він мав на увазі: “Ще раз! Ще раз!”

ЯКІВ: Це тоді, коли Руді був левом, а ти — приборкувачкою.

КАТІ: Так, цей номер приніс Томі сьогодні найбільше задоволення.

МАМА: Ви розігруєте перед Томі цирк?

ЯКІВ: Ти вважаєш, що це смішно?

МАМА (з поспіхом): Ні-ні. Я лише думала, що ви навідуєтесь до нього час від часу, бавитеся і розмовляєте з ним. Але цирк...

ЯКІВ: 3 ним гратися важко, бо він мусить сидіти у візочку і не може нічого робити. Тому і розігруємо перед ним щось. Він плескає після кожного номеру в долоні, цього навчила його Сузі. А іноді ми граємося з ним м’ячем: кидаемо йому м’яч на коліна, і він підхоплює. Кидати він не може.

МАМА: Знаєш, Якове, чому я спочатку була стурбована? Що ви хворій дитині, яка не може ні ходити, ні бігати, показуєте такі веселі речі... Томі цього ніколи не зазнає в житті.

ЯКІВ: Але дивлячись на нас, він радіє. Інакше він би не сміявся, чи не так? Сміятися, власне, він може.

КАТІ: Двірничка дев’ятого будинку теж спочатку з нами сварилася. Бона побачила нас з вікна, яке виходить на подвір’я, і була обурена, що ми такі жорстокі діти і показуємо бідному Томі те, чого він сам не може. Ми були дуже налякані і хотіли втекти. Та Томі почав плакати. Мама Томі збігла вниз і вислухала нас. Тоді погладила Томі і сказала: “Ах, я, наприклад, не вмію дути в трубу, але коли мені хтось заграє на ній, тоді я радію. Показуйте далі свій цирк, я рада, що це приносить Томі задоволення”.

ЯКІВ: Він дійсно радіє. Тому ми з такою охотою йдемо туди, бо його це тішить. Руді тренує тепер номер з перекидом.

КАТІ: Сузі тренується з м’ячем.

МАМА: Тоді до вашої програми пасуватиме і Карлі, якщо він може ходити на руках... (маленька пауза) Гм?

КАТІ: Авжеж.

ЯКІВ: Тоді треба його спершу спитати, чи він взагалі захоче піти з нами...

КАТІ: Він знову матиме нагоду задавати тон...

МАМА: Насамперед, він матиме нагоду принести радість Томі! А тоді я хотіла би почути, чи він після того ще скаже: “Мене ніщо більше не тішить”. Той, кого потребують і хто може принести радість іншому, гарантую, що не скаже: “Мене ніщо більше не тішить”.

КАТІ: Але я не знаю, чи Карлі захоче, щоб ми його взяли.

МАМА: Ну, коли він вам буде необхідний?!

ЯКІВ: Чи він взагалі нам повірить, що ми його пот­ребуємо, — таким, як ми були до нього дотепер?

МАМА: Якове, зараз я скажу тобі щось таке, що не­легко зрозуміти. І тобі, Каті, теж. Якщо є людина, яку більше ніщо не тішить, однаково, чи дитина, чи дорослий... Якщо хтось каже: “Мене більше ніщо не тішить”, — то це ніби клич на допомогу. Такий кричить про допомогу, бо він нещасний. Ще нещасніший, ніж Томі у своєму візочку, бо Томі здатний чимось тішитися і виявляти свою радість, — так, що він і вам може приносити радість. Бо вас це тішить все-таки, коли Томі радіє, чи не так?

ДІТИ: Так.

МАМА: Коли Карлі говорить: “Мене більше ніщо не тішить”, — це значить насправді: “Будь ласка, допоможіть мені. Мені сумно, бо я нікому не потрібний. Бо мене ніхто не любить. Бо мене ніхто не сприймає таким, яким я є. Бо ніхто про мене не турбується”. — Коли ж ви будете потребувати Карлі, коли він матиме нагоду зробити комусь приємність, тоді і він сам стане іншим. Не відразу, але з часом. Йому більше не треба буде задавати тон і когось дивувати. Бо це йому буде тоді не потрібно. Ви мусите мати до нього терпіння. Але на вашому місці я спробувала б.

ЯКІВ: Навіть і тоді, коли він спочатку буде дуже різким.

МАМА: Так, і тоді теж! Ви повинні ризикнути. Прос­то пропустить різкість повз вуха.

КАТІ: Я тобі підморгну, Якове, коли Карлі буде piзкий у поведінці. І тоді не треба буде сердитися.

МАМА: Якове, у тебе кмітлива подруга! (Каті хихикає).

ЯКІВ: Ну добре, спробувати можна.

 

ДРУГА СЦЕНА

(Шкільне подвір’я. Шум на перерві. Шкільний дзвінок).

ЯКІВ: Отже, домовились, Карлі, ти йдеш сьогодні з нами до Томі.

КАРЛІ: Hi, я гадаю, мене це не втішить.

КАТІ: Нам зараз байдуже, чи буде тебе це тішити, чи ні. Ти мусиш іти з нами, бо ти нам потрібний.

ЯКІВ: Ти єдиний, хто вміє ходити на руках.

КАТІ: Хіба зможеш запропонувати нам когось іншого, хто може ходити на руках?

КАРЛІ: Hi!

ЯКІВ: От бачиш!

КАТІ: Тебе це може i не тішити, але Томі буде дуже радіти. Він ще ніколи у своєму житті не бачив, щоб хтось ходив на руках.

ЯКІВ: Ей, Каті, треба ще Карлі пояснити, як він зрозуміє, що Томі радіє.

КАРЛІ: Я не дурний.

КАТІ: Але Томі може говорити лише: “Е-е-е”. Отже, коли він сміється і розмахує головою і каже: “Е-е-е”, — це значить “ще раз”, і ти маєш повторити свій номер!

КАРЛІ: А коли він незадоволений?

ЯКІВ: Тоді кривить ротик і каже: “Е-е-е”.

КАТІ: Але побачиш, Томі буде радіти. Такого блискучого номеру він ще ніколи не переживав.

(Звучить музика, коротко).

 

ТРЕТЯ СЦЕНА

(Подвір’я. Дитячий сміх).

КАРЛІ (тихо): Це є ваш Томі? Привіт, ну й вигляд у нього!

КАТІ (тихо): До цього звикають. Зачекай, коли він сміється, тоді нараз починає виглядати зовсім по-іншому. Дуже мило.

ЯКІВ: Пані і панове, високошанована публіко, а зараз коронний номер сьогоднішньої гала-програми. — Сузі, прошу, барабан! (Барабанный дріб). — Ми вітаємо містера Карла Карловича! (Аплодисменти).

КАРЛІ: Ну так, отже. Якщо я вже тут... Аля-гоп!

ДІТИ: О! (спершу тиша, потім аплодисменти).

ТОМІ: Е-е-е!

КАРЛІ: Кого ти маєш на увазі, Томі? Мене?

ТОМІ: Е-е-е!

КАТІ: Він каже: “Ще раз!”

КАРЛІ: Прошу дуже! (Тиша, оплески).

КАТІ: Дивись, Карлі, Томі аплодує тобі. Ти мусиш вклонитися! Ми кланяємось завжди, як справжні цир­качі.

ТОМІ: Е-е-е!

ЯКІВ: Я так і думав, що він буде радіти.

КАРЛІ: Ще раз, Томі? Так? Добре, дивись — аля-гоп!

ДВІРНИЧКА: О, як я вражена! Він ходить на руках!

КАТІ: Це двірничка, Карлі. Вона завжди приносить нам лимонний напій.

ДВІРНИЧКА: А тепер він ще й вимахує ногами, о, це щось таке! Зовсім не дивно, що Томі радіє. (Аплодис­менти). Ходи-но сюди, дай подивитись на тебе, ти ж бо новачок. Як тебе хоч звати?

КАРЛІ: Карлі.

ДВІРНИЧКА: А, Карлі. Ти маєш природний талант справжнього клоуна! Це гарно, що ти так постарався для Томі!

КАРЛІ: Мені неважко.

ДВІРНИЧКА: А це ваш напій, діти. Візьміть у мене тацю. Треба підтримувати Томі пляшку з вівсянкою, щоб він міг пити.

КАТІ: Це вже зроблю я.

КАРЛІ: Дай сюди, Каті. Це зроблю я. На, Томі, пий. Ану тримай пляшечку руками. Сам тримай. Ану, спробуй. Дивись, Каті, він старається.

КАТІ: Мама вчить його кожен день тримати пляшеч­ку, але треба бути дуже терплячим.

КАРЛІ: Браво, Томі. Ще один ковток. Так, ми обоє тримаємо вівсянку. Так. — Ей, Каті, тепер він вже не виглядає так... так... — я маю на увазі, він виглядає мило.

КАТІ: Бо він радіє, Карлі.

КАРЛІ: Як ти думаєш, номер клоуна з маленькою гармошкою, яка жахливо скрипить, міг би йому при­нести задоволення? Або номер з кільцями? Тоді мені буде потрібен ще хтось!

КАТІ: Хтось, хто мусить багато вміти?

КАРЛІ: Hi! Лише тримати кільця і кричати: “Аля-гоп”!

КАТІ: Я могла б це дуже добре робити, якщо тобі, звичайно, буде приємно працювати разом зі мною.

КАРЛІ: Звичайно, звичайно, мені буде приємно. (Кілька тактів музики на закінчення).

Назад

ОднаКнопка