21. Зимова прогулянка

Дорога між кущами, покритими інеєм, в деяких місцях така вузька, що Яків змушений іти позаду Катерини. Чоботи Каті витискають сліди в снігу: маленькі, як борозни. Сліди від чобіт рівночасно зліва і справа, зліва і справа. Яків чимчикує широкими кроками слідом, щоби не розтоптати своїми чоботиськами слідів Каті.

Далі, через виноградники, вони знову можуть іти поруч.

— Глянь, — каже Яків і показує на огорожу. — Звичайно це лише сітчаста огорожа, але тепер це багато чарівних віконечок в іншу країну.

— Так, — відказує Каті. — Але тепер послухай, як закінчилась історія з Сузі. Вона хотіла зв’язати звичайнісіньку гладку шапку, але помилково кілька виворітних петель вплутались у в’язку: звичайно, вони відразу впадають в око. “Вплети поміж них білою вовною кілька сніжинок, — запропонувала я, — тоді не буде видно помилки”. Але вона, Сузі, дивиться на мене сердито і кричить: “Ти хвилюйся своїми власними помилками!” — Чи це не занадто?

— Занадто, — бурмоче Яків. Він знайшов на узбіччі будяк. — Поглянь, Каті, квітка з кришталю. Хто її знайде, повинен загадати бажання. Але насамперед потрібно тричі обійти навколо неї і вимовити заповітне бажання... Я хотів би, щоб тепер у мене був день народження і ця квітка була прикрасою на торті.

— М-м, — мимрить Каті. — А тоді Сузі образила ще і Руді. Бона обізвала його слимаком, і тільки тому, що вона швидше їздить на лижах, ніж він. Як це тобі подобається?

— Нечувано, — каже Яків. Він показує на маленьку сосну високо на горбі. — Подивись на це дерево, Каті. Ти знаєш, йому було холодно. “Прошу, подайте плаща!” — сказало воно до снігової хмари. “Спортив­ного стилю чи більш елегантне?” — запитала хмаринка. “Не має значения, аби було тепло”, — відказало дерево. Тепер воно має вбрання подібне на чисті білі лапки.

— Саме так, — продовжує своє Каті. — Але тепер послухай уважно, що ж було з Руді.

Яків слухає уважно. Він помічає, як біля уст Каті утворюються білі згустки туману. Історія Руді перетворюється в маленьку хмаринку.

— Неймовірно, — бурмоче Яків.

Каті веде розмову далі.

Голочки інію на кінчиках гілок майже такі довгі, як пальці в Каті. На стовпах воріт саду — білі шапки. На даху винарні виблискують бурульки. 3 гілля груш звисає кілька жовтих минулорічних листків. Вони обрамлені сяючими срібними віночками. Яків вдивляється і вдивляється.

— І справді неперевершено, — каже він до Катерини.

— Яке нахабство... Цього не може бути... Якове! — викрикує Каті. — Ти мене зовсім не слухаєш! Я сказала: “Поглянь, яка гарна сітчаста ого­рожа отам”. — Але ти...

— О..., — каже Яків. “О”, мов хмарка туману пропливає перед його обличчям. Яків дивиться їй услід.

— Пробач, Каті, — каже він примирливо.

Назад

ОднаКнопка