16. Яків і Катерина слухають радіовиставу

Авґустин і Святий Авґустин”

Дійові особи:
АВҐУСТИН, малий хлопчик, який любить, щоб його називали “Ґуст".
СВЯТИЙ АВҐУСТИН.
ДИКТОР.

(Вітер, шелест листя. Віддалений вуличний шум, задоволене посвистування хлопчика).

ДИКТОР: Був у великому місті парк, такий собі ма­ленький парк з кількома лавками та поодинокими каштанами. Під каштанами ховалася кам’яна фігура: старий сивий Святий з давніх часів. Ніхто не знав, як він називався; його ім’я на п’єдесталі прикрив плющ, оповивши собою. Святий мав високу мітру на голові і в руці тримав книжку. Другою рукою він показував на небо, затягнуте сірими хмарами. Жовті листочки каштанів прикривали його спину. Була осінь, і вітер безжально оголював дерева. (Вітер, шелест листя, посвистування).

ДИКТОР: У цьому парку грався своїм футбольним м’ячем один хлопчик. Він грався сам, бо його друзі разом з матерями пішли на кладовище з квітами і свічками. Був день Всіх Святих. Малий називався Ав­ґустин. Але йому більше подобал ось, коли його називали Ґуст. Йому вдалося не піти на кладовище. Ще і ще раз він розбігався, і м’яч дзвінко вдаряв об підніжжя кам’яної статуї.

ҐУСТ: Бабах! Гопля! Гол! Шкода, що Зіммера Ферді тут нема. Це можна було б йому показати. Ще раз. Так — о-па! Промах. Пролетів мимо. Як добре, що Ферді Зіммера нема поряд. Дурний м’яч, де ж він заховався?

ДИКТОР: Густ переривав купи листя. Заглядав попід лавки. Але знайти м’яча не міг.

ҐУСТ: Це неможливо, щоб він так далеко закотився. Смеркає, починає темніти. Але м'яч!...

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Там внизу, праворуч від мене — зроби лише три кроки.

ҐУСТ: (після деякої паузи) Де ви є? (Пауза) Будь ласка, хто зараз говорив?.. Але ж я щойно виразно чув якийсь голос...

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Твій м’яч повис внизу між плю­щей.

ҐУСТ: О, де ви є? Я вас не бачу!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: За два кроки від тебе.

ҐУСТ: Я нікого не бачу!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Перед тобою.

ҐУСТ: Це лише кам’яний чоловік на п’єдесталі — о ні, не вірю, я збожеволів — кам’яний чоловік розмовляє зі мною! Але в школі мені ніхто не повірить, що ста­туя зі мною говорила.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Зіммер Ферді теж ні?

ҐУСТ: Ніхто!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Нічого. Це не головне. Візьми свій м’яч. Праворуч, далі. О, тепер добре. Чи дістав вже?

ҐУСТ: Так.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Як я був хлопчиськом, теж полюбляв гратися м’ячем. Виконавши сяк-так свої домашні завдання, а іноді й ні, поривався до веселих ігор з м’ячем.

ҐУСТ: Це я знаю. Слухай — а хто ти такий? Почекай, там, на п’єдесталі, під плющем мусить бути написано твоє ім’я. Я відсуну зарості вбік. Тут викарбувані якісь букви. Але вже темно. Я не можу їх розгледіти. Хіба що проведу пальцем — тепер є: АВҐУСТИН.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так.

ҐУСТ: Августин?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так.

ҐУСТ: Послухай, я теж називаюся Авґустин. Але мені більше подобається, коли до мене звертаються Ґуст. Авґустин — це звучить як: “О, дорогий Авґустине!” Знаєш, я не люблю, коли хлопці мене дражнять.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Я теж цього не любив, коли був у твоему віці.

ҐУСТ: Тебе також дражнили?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: О, так. “Боягуз, боягуз”, — кри­чали хлопці, коли я не хотів з ними разом щось робити.

ҐУСТ: Отже, як Зіммер Ферді. Він теж завжди каже мені — “боягуз”.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: І що ти тоді робиш?

ҐУСТ: Ми б’ємось.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Знаю, знаю і це. А коли він і далі дражнить тебе боягузом?

ҐУСТ: Ну, тоді я йому показую! Я дію вже цілком рішуче.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так. Хлопчиськом я теж не раз подібне пережив. У мене завжди було багато друзів. То це справжня банда! І я завжди хотів бути найпершим і найкращим.

ҐУСТ: І найсильнішим, і найспритнішим.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Саме так. Коли мені це не вдавалося, то я обдурював. Я не міг програвати. Я завж­ди хотів бути найкращим. Але тоді, ця історія з груш­ками, — якби вони не кричали “боягуз, боягуз”, я, очевидно, не пішов би з ними.

ҐУСТ: 3 грушками? Що це була за історія? Розкажи мені.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Мій тато мав у передмісті невеличкий виноградник. А біля виноградника росла гру­ша, яка належала не нам, а сусідові. Це була величезна груша, на якій було багато плодів. Але грушки були ще малі і нестиглі.

ҐУСТ: Отже, їх не можна було їсти.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Ні. Від них, щонайменше, міг заболіти живіт. Але мої друзі вбили собі в голову, що вони обов’язково мусять піти і вкрасти ці груші.

ҐУСТ: Маленькі, твердючі груші?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так. У мене вдома були набагато кращі груші, великі, жовті, соковиті. Я сказав своїм друзям: “Це нісенітниця, ці груші зелені, тверді. Ходіть до мене додому, мама дасть нам стиглі”.

ҐУСТ: А твої друзі що, вони не хотіли?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так. Вони кричали: “Авґустин боїться, він не наважується йти красти груші. Боягуз, боягуз! І отакий хоче бути нашим проводирем”.

ҐУСТ: Це тобі допекло!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Звичайно. Але ці маленькі жалюгідні груші. І наш сусід, якому належали вони, був дуже милою людиною. Йому й уві сні таке б не приснилося, що я краду в нього груші. Якби я його поп­росив, то він одразу дав би мені.

ҐУСТ: Так, але твої друзі, вони шукали пригоди...

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Справжня пригода не завжди тільки гра, як римляни проти карфагенян.

ҐУСТ: Ти маєш на увазі індійців та ковбоїв.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Ми називали римляни і карфагеняни. Ця гра була для нас дуже нудною. Тому вони вирішили йти красти, а оскільки я не відразу хотів це з ними робити, вони мене висміяли. Тоді я дуже розсердився. “Я їм покажу”, — подумав собі.

ҐУСТ: І тоді ти пішов з ними.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так, але рішуче! — “Гаразд, — по-годився я, — тоді позриваємо ці дурні груші, але не декілька, а всі, всі до одної. Якщо вирішили, то вирішили, дерево мусить бути зовсім оголеним”. Друзі були в захопленні. Ми роздобули мішки і підкралися серед ночі. Жодна людина нас не помітила, лише со­баки в дворах, але ми не були для них незнайомцями, тому легко їх заспокоїли. Ми обчистили ціле дерево.

ҐУСТ: І жодної грушки не скуштували?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Авжеж! Скуштували, ми могли собі поламати всі зуби. Мішки, повні груш, ми притягнули в місто. Це була справжня мука. Тепер ця пригода вже менше подобалась моїм друзям. Тоді я подумав собі: “Тепер мусить ще щось спасти мені на думку, щоб весело було до кінця. Вони повинні побачити, що в мене є добрі ідеї”. І тому я сказав до своїх друзів: “Знаете що? Ці грушки добрі лише для сви­ней. А свинок ви теж повинні відшукати. І то зараз, вночі”. Ми перелізли через паркан на сусіднє подвір’я і покидали груші свиням.

ҐУСТ: Свині вже, звичайно, спали.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так, але ми їх швидко розбудили, закидавши твердими грушками. Це було, як наступ воїнів з пращами в битві. Ми так добре свиней...

ҐУСТ: Бомбардували, хочеш сказати.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Чи можеш ти собі уявити той шум вночі? Свині пищали і ганяли по подвір’ю, а пси гавкали. Зі всіх будинків виходили люди і сварилися, а наш сусід вибіг на подвір’я і хотів нас впіймати. Але не наздогнав, бо ми були вже в надійній схованці і дико реготали. Наступного дня я бачив, як сусід при­бирав на подвір’ї. Він бурчав: “Ох ті вже розбишаки, ну чому? Лише зі злості, тільки щоб розсердити іншу людину. Якби вони хоч трохи з’їли тих груш — але так просто, зі злості...”

ҐУСТ: Власне, ти робив це з хвастощів, чи не так?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так. Але аж набагато пізніше я зрозумів, який я був хвалько. І то тільки тому, щоб мої друзі не вважали мене боягузом. Я часто був злою людиною, і пізніше, вже дорослим, також часто був злим, честолюбивим і низьким.

ҐУСТ: Августин, цього я не розумію.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Що ти не розумієш?

ҐУСТ: Люди зробили тобі статую з каменю, щоб ро­ками всі могли дивитися на тебе! Чому вони зробили статую тобі, якщо ти такий злий?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Статуя повинна всім нагадувати, що і зла людина може стати доброю.

ҐУСТ: Розкажи мені, як це ти раптом став добрим.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Не раптом. Але все почалося з того, що хвастощі стали мені гидкими. Нічого з того, що я робив, не приносило мені задоволення. Я не міг себе більше терпіти. Але я знав людей, що були добрими. І захотів їх наслідувати. Це мені не вдавалося. Тому я дуже обурювався. Чому вони можуть, думав я, і чому не можу я? Я теж хочу бути добрим! Мій Боже, я теж хочу бути добрим!

ҐУСТ: А тоді?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Це було, як важка робота для слабкої людини. Я не зробив цього власними силами: дуже багато минуло часу, поки я привчився. Але, знаєш, Ґусте, Бог сам шукає людей. Він біжить за людьми, тільки вони не помічають цього відразу. Я теж спочатку не хотів цього помічати. Тоді я сказав Йому, що сам нічого не зможу, якщо Він не допоможе. Я нічого не прикрашав, я був цілком чесний з Ним. І пізніше міг розмовляти з Богом як з другом; міг розмовляти з Ним по-справжньому.

ҐУСТ: Так, як я тепер з тобою?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так.

ҐУСТ: Чи можна мені знову прийти до тебе порозмовляти?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так, якщо маєш бажання, приходь.

(Вітер. Шелест листя). ДИКТОР: Малий Авґустин, якому більше подобається, коли його називають “Ґуст”, узяв свого м’яча і пішов додому. Він не розповів жодній людині про дивну подію, пережиту ним, бо ніхто йому не повірив би. До свята Всіх Святих у школі в них був присвячений урок, на якому кожна дитина розповідала щось про свого покровителя. Відразу після уроків Ґуст знову пішов у маленький парк. Він, Ґуст, був дуже схвильований і дуже обурений. (Прискорені кроки, вimep).

ҐУСТ: Авґустине, Авґустине, чи ти мене чуєш?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так, звичайно. Здоров будь, Ґусте. Ти зовсім задихався. Що трапилось?

ҐУСТ: Ти є моїм покровителем, чи не так? Але коли я про тебе хотів у школі щось розказати, то нічого порядного і важливого мені не спало на думку? Лише ця історія з грушами і як стати добрим? Чому ти не розповів мені про все інше?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Про інше?

ҐУСТ: Так. Що ти був дуже відомим чоловіком! Люди здалеку приходили, щоб тебе послухати. Ти написав багато книжок. Ти був єпископом. Нарешті тебе проголосили Святим!!!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: А, облиш це! Знаменитість, книжки! Ґусте, повір мені: я розповів тобі Найважливіше! Стати добрим — це було найважливіше. (На закінчення коротко звучить музика).

Назад

ОднаКнопка