15. Яків читає казку

Історія про чоловіка, який намалював крілика”

Був собі чоловік, він нічого так не любив, як малювати. Він малював птахів. Він малював зайців. Він малював і риб у ставку. Сусіди, друзі і всі діти в селі хвалили чоловіка і казали: “Звірі, яких ти намалював, виглядають, як справжні”. Чоловік загордився.

Він міркував: “Ніхто на світі не може так малювати звірів, як я. Я хотів би, щоб мої звірі ожили”. І ось намальовані звірі ожили. Птахи розпростерли широко крила. Риби махали своїми плавниками. Зайці настовбурчили вуха і обнюхували все навкруг своїми носиками. Вони зістрибнули з картини. “Ну от”, — сказав чоловік і дуже втішився. Однак, коли він краще приглянувся, то злякався. Птахи не могли навіть відірватися від землі, вони лише стомлено тріпотіли крильцями. Риби, які стрибнули в ставок, плавали животами до­гори. Зайці тягнули кожен свою кривеньку лапку.

Чоловік заплакав, коли побачив нещасних звірів. Він сказав: “Я зле їх намалював. Моє бажання здійсниться лише тоді, коли я зможу добре малювати”.

Чоловік знову почав малювати. Він малював від ранку до ночі. Він стомлювався при цьому, як селянин на полі, як робітник в каменоломні, як віл, запряжений у віз.

Коли сусіди його хвалили, він хитав головою. “Це ще недобре”, — казав він.

Йшли роки. Чоловік постарів. Він забув про своє бажання. Він малював сонце, і коли малював його, тішився, що воно є. Він малював камінці, і коли малював їх, втішався ними. Він став найвідомішим майстром у цілій країні. В його саду було багато дітей, вони спостерігали за ним, коли він малював, а він показував їм, які гарні є речі.

Одного дня до нього прийшла маленька дівчинка. Вона сказала: “Мені дуже сумно, і знаєш чому? Всі інші діти мають звірят, яких можна гладити і любити. Лише я не маю нікого. Я так хотіла б мати крілика. Чи можеш ти намалювати мені крілика, тоді я буду мати хоч картинку”.

Старий чоловік взяв пензель і намалював крілика. Маленька дівчинка сказала: “Намалюй йому ще чорну плямку на носі. Тоді він буде саме такий, якого я хочу”. Старий чоловік домалював крілику ще чорну плямку на носі і раптом відчув, як носик оживає.

Носик почав усе обнюхувати. Довгі вушка заворушились, і по його шубці пробіг трепет. Крілик повер­нув голівку до дівчинки. Тоді одним ривком зіскочив з картини і просто дівчинці в обійми. Дівчинка при­тиснула своє лице до м’якої шерсті. “Отакий гарний, милий крілик, — сказала вона. — Дякую! І побігла з кріликом. Вона була така щаслива. що жодного разу не оглянулася на старого маляра. А він тихо сидів за своїм столом, так спокійно, наче заснув.

Назад

ОднаКнопка