Яків і Катерина

Лене Майєр-Скуманц. Яків і Катерина. Історії для читання, гри та роздумів // Пер. Наталки Лозинської. — Львів: Свічадо, 2010. — 119 с. (відкрити в PDF форматі)

Переклад за виданням: Lene Mayer-Skumanz. Jakob und Katharina, Herder, Wien, 1991

Лене Майєр-Скуманц — відома християнська письменниця, автор численних видань для дітей, які здобули визнання в усьому світі. “Яків і Катерина” — це друга, після “...якщо воля Твоя, мій Господи”, її книжка, перекладена українською мовою.

Здавалося б тільки невеличкі оповідання, а скільки любові, віри, добра черпаємо з них. Письменниця володіє рідкісним даром делікатно, невимушено, без натяку на повчання розповісти дитині про Бога.

Ця книжечка буде цікавою як для дітей, так і для дорослих, багато скористають з неї вчителі та катехити.

Зміст

1. Яків і Катерина
2. Незнайомий хлопчик
3. Яєчня
4. Катерина скаржиться
5. Як Kami уявляє собі Бога
6. У церкві
7. Чого тільки не можна робити разом!
8. Яків і Катерина читають казку: “Переверт кам’яної мавпи”
9. На базарі
10. Свято Обжинок
11. Каштанове звірятко
12. Яків хоче в Африку
13. Прабабця
14. Всіх Святих
15. Яків читає казку: “Історія про чоловіка, який намалював крілика”
16. Яків і Катерина слухають радіовиставу: “Авґустин і Святий Авґустин”
17. Розмовляти один з одним
18. Пилипівка
19. Яків малює Різдвяну картину
20. Яків хоче бути добрим
21. Зимова прогулянка
22. Яків читає казку: “Подарунок орла”
23. Карнавал
24. Руді вчиться хвалити
25. Хресна дорога
26. Яків собі щось загадує
27. Подарунок
28. Свічки
29. Перед сповіддю
30. Яків і Катерина слухають по радіо казку: “Четверо шукачів Бога”
31. Яків розмовляє з татом
32. Яків повинен іти слідом
33. Яків каже не все, що знає
34. “Мене більше ніщо не тішить — а що тішить тебе?”
35. Яків знаходить одну давню молитву
36. Запрошення
37. Яків — найменший
Рекомендації для гри та дискусій

 

1. Яків і Катерина

У Катерини дзвонить телефон. Бона бере слухавку.

— Каті?

Впізнає голос Якова. Яків — її однокласник.

— Алло, Якове, — відповідає Катерина.

— Це ти, Каті? — каже Яків. — Уяви собі, що придумав Руді. Тільки що він був у Ренати, шарудів під її дверима, охав і завивав: “Гу-гу-гу", — як справжній привид. А Рената була вдома сама і добряче налякалась.

— Ну то й що? — запитує Катерина. — Що мені до того.

— Але ж послухай, Каті, — говорить Яків. — Це все правда, я знаю від Макса, а йому розповів сам Руді. Тепер Руді хоче йти до Сузі і ще там позавивати, бо Сузі сьогодні також залишилася сама вдома.

— Ну і хай собі йде, — каже Катерина. — Що то мене обходить?

— Але ж, Каті, — говорить Яків. — Послухай-но, Каті. Після Сузі Руді хоче прийти до тебе.

— Що! До мене? — скрикує Катерина. — Але я зараз теж сама, бо мама в зубного лікаря. Якове, що мені робити? Я не витерплю жодного “Гу-гу-гу” під моїми дверима, навіть коли на сто відсотків знаю, що це лише Руді. Мені страшно навіть тоді, коли риплять двері ванної кімнати.

— Я прийду до тебе! — заспокоює Яків. — Ми чекатимемо біля дверей, і коли щось почне завивати, будемо гавкати, дико ричати і шкрябати внизу двері. О, Руді, безперечно, втече.

— Приходь негайно, — просить Катерина. — Я не витримаю і хвилини більше — отак сама.

— Через п’ять хвилин, — каже Яків, — я в тебе.

Він поспішає. Щоб дістатися до квартири Катерини, йому потрібно лише чотири хвилини. Дзвонить, але ніхто не відчиняє.

— Це я, Яків! — кричить він у замкову щілину.

Раптом помічає маленьку записку, приклеєну на дверях.

“Для Якова!” — написано на записці. Яків розгортає її і читає!

“Передумала. Я в Сузі. Допомагаю їй гарчати. Катерина”.

 

2. Незнайомий хлопчик

Яків іде в парк. Зустрічає там Каті, яка метає маленькі м’ячики. Неподалік на лавці сидить незнайомий хлопчик і поглядає на них.

— Незнайомець знову тут, — каже Катерина до Якова. — Він ні з ким не розмовляє.

— Можливо, незнайомець нікого не знає, — зауважує Яків.

Каті задумується...

— Нікого, зовсім нікого? Чи таке буває?

— Може бути, що і таке трапляється, — говорить Яків.

— Але з Ісусом незнайомий хлопчик може розмовляти завжди, мовчки, — думає вголос Каті. — Чи не так?

— Можливо, хлопчик не знає про це, — міркує Яків. — Мабуть, він вміє розмовляти тільки вголос і лише з
людьми, яких бачить?

Каті перестає гратися. Вона підходить до незнайомця і подає йому м’ячик.

— Хочеш і ти раз спробувати? — питає вона.


3. Яєчня

Мама свариться з Яковом, бо він не хоче доїсти смачну яєчню. Тато свариться з Яковом, бо чує, як мама свариться з ним.

— Вони завжди обоє сваряться зі мною одним, — скаржиться Яків Катерині.

Ісус не сварився би, — зауважує Катерина. — Ісус сказав би тобі: “Якове, наступного разу залиши собі лизунчик на кінець, щоб поласувати”.


4. Катерина скаржиться

Катерина йде до Якова.

— Я сьогодні не витримую вдома, — каже вона, — бо всі сперечаються один з одним. Бабуся сердиться, у тата поганий настрій, а в мами болить голова. Я ска­зала до Ісуса: “Прошу, зроби так, щоб всі знову ста­ли добрими”, — але Ісус нічого не зробив.

Він не завжди втручається відразу, — відповідає Яків.

 

5. Як Каті уявляє собі Бога

— Бог зовсім інший, ніж ми, — розповідає учитель дітям. — Він — Тайна. Ми, люди, не можемо собі Його уявити.

— Але я хочу Його собі уявити! — вигукує Каті. Вчитель сміється.

— Ти можеш спробувати, Каті. Але це не означає, що Він мусить бути таким, як ти собі Його уявляєш.

— Е, ні, — каже Каті.

Вона задумується і плекає свою уяву. Якби Бог мав убрання, то воно було б з зірок і моря з вишитими на ньому птахами. Птахами, які співають. Якби Бог мав ноги, як ми, Він ходив би босоніж, щоб відчувати пісок між пальцями, холодний мох на каміннях у потоці, твердий бетон. Він усе відчував би і хотів би відчути. Якби Бог мав голос, як ми, Він сміявся б і плакав, а Каті могла б вже за тембром Його голосу визначити, що Він має на увазі. Іноді в Нього був би голос, як у контролера в трамваї: “Дівчино, а тепер тримайся добре, зараз буде крутий поворот!” Іноді Його голос був би, як у Якова після суперечки з нею: “Каті, ти не хочеш мене запитати, чи я знову добрий?”

Деколи Він мав би голос, як у її мами, коли вона ввечері ніжно вкриває Каті ковдрою і каже: “А тепер спи міцно, моя найдорожча Каті”.

 

6. У церкві

Яків йде до церкви...

Промовляє священик, але Яків не розуміє, про що він говорить. Співають люди, але Яків не розуміє, що вони співають.

— Ісусе, — звертається Яків, — як це нудно!

 

7. Чого тільки не можна робити разом!

Учитель з релігії запитує дітей:

— Що можна робити разом?

— Гратися, — каже Сузі.

— Спробуємо? — пропонує учитель.

Вони граються у “сліпу корову". І вчителеві також можна один раз побути “сліпою коровою”.

— Було дуже весело! — вигукує Каті.

— У нас це добре виходить, — зауважує учитель. — Що можна ще робити разом?

— Їсти, — відповідає Макс.

— Спробуємо? — питає учитель.

Він виймає зі своєї сумки велике яблуко. Ділить його на багато маленьких шматочків. Кожна дитина отримує один шматочок яблука.

— М-м-м, як смачно, — каже Руді.

— Що ще ми можемо робити разом? — питає учитель.

— Сперечатися, — говорить Катерина.

— Може, спробуємо? — питає учитель.

— Справді? — перепитує Макс.

— За правилами гри, — пояснює учитель, — кожен по­винен мати право сказати те, що він думає, і кожен мусить бути вислуханим. А потім будемо миритися. Вони сперечаються, один з одним і з учителем, і ко­жен виговорює іншому все, що йому вже давно накипіло.

А після того миряться.

— Як добре хоч раз мати право посперечатися спокійно, — каже Сузі. — Без того, що відразу хтось буде кричати: “Чи ви не вгамуєтесь, браві діти!”

— Сперечатися можна навчитися, — пояснює учитель. — Коли при цьому дотримуватися правил, то можна дуже добре посперечатися один з одним. А що ми могли б ще робити разом?

— Молитися, — каже Руді.

— Так, але це нудно, — говорить Сузі. — Коли в неділю у церкві всі разом моляться, я не розумію жодного слова. Це звучить як “уау-уау-уау”. І завжди знайдеться хтось, хто молиться повільніше за інших. Він промовляє “Амінь”, коли всі інші вже замовкли. Це викликає в мене сміх, і люди здивовано дивляться на мене.

— Мені це знайоме, — підтримує Яків. — На мене вони теж завжди так дивляться.

— Коли добре знати молитву, то не буде ніякого збивання, — каже Каті. — Ми могли б спробувати “Отче наш” разом, це знає кожен.

— Але молитися по-справжньому, а не просто відмовляти! — кричить Яків. — Коли ми молимося в класі, це завжди звучить як відмовляння.

— Гм, — задумується учитель. — Як ми можемо зробити це по-іншому?

— А я знаю! — вигукує Катерина. — Ми будемо моли­тися ЗА КОГОСЬ. За якусь людину, яка не має сьогодні настрою до молитви. Їй ми і подаруємо нашу спільну молитву “Отче наш”.

— Не маю нічого проти, — каже Сузі. Вони моляться. Опісля учитель питає:

— Чи це знову звучало як просте відмовляння, Якове?

— Hi, все було ПО-СПРАВЖНЬОМУ, — говорить Яків. — Як справжніми були перед тим гра, суперечка і яблуко.

 

8. Яків і Катерина читають казку

“Переверт кам’яної мавпи”

На одній горі, на Сході, високо-високо, де не хоче звивати гніздо жоден птах, лежало велике кам’яне яйце. Вітер з шумом проносився над ним і сонце освітлювало його так довго, що ніхто й не знає скільки. Одного дня затремтіла гора, затряслися скелі аж до найвищої верхівки, кам’яне яйце тріснуло і розкрилося. На світ виповзла мавпочка. Її тіло було з блискучого каміння, в якому відбивалося світло сонця. Мавпа побігла з гори додолу. Назустріч їй ішли інші мавпи, звичайні волохаті мавпи, на шерсті яких ще ніколи не віддзеркалювався навіть малесенький сонячний промінчик. Вони кланялися кам’яній мавпі і вітали її як свого пана.

Ставши їх паном, вона пострибала через усі країни землі і пірнала в усі моря. Гори розступалися перед нею, дозволяючи оглядати свої скарби, і квіти розкривали перед нею свої суцвіття. Мавпа зібрала усі знания, вона знала всі таємниці. Ставши мудрішою за всі сотворіння на землі, вона почала вправлятися ще й у мистецтві переверту. Вона вправлялася невтомно і нарешті могла одним єдиним могутнім стрибком відміряти повітря, землю і воду. Тоді кам’яна мавпа стала гордою і закричала: “Жодна істота на землі не зрівняється зі мною. Я заволоділа ними усіма. Тепер я ще хочу стати Паном Неба”.

Вона вдихнула повітря, стрибнула і приземлилася в Небі коло самих стіп Татуся Будди.

Татусь Будда — так називали люди і звірі східного світу Творця Неба і Землі.

“Моя мавпо, — сказав Татусь Будда, — що ти тут шукаєш?”

Мавпа відповіла: “Я хочу стати Паном Неба, бо я можу зробити більше, ніж усі сотворіння світу. Я можу навіть більше, ніж ти, Татусю Буддо. Чи спроможний ти перекинутися так, щоби в тій самій хвилині опинитися на другому кінці світу? Б’юся об заклад, що ти цього не зможеш”.

Татусь Будда засміявся.

“Гаразд, моя мавпо, давай, вдаримо об заклад. Якщо ти зможеш зістрибнути з моєї руки, я передам тобі своє місце на Небі. Якщо ж ти цього не зможеш, то мусиш задовільнятися тим місцем, яке я вділив тобі на землі”.

Кам’яна мавпа хихикнула, бо змагання видалось їй зовсім легким. Татусь Будда простягнув їй свою руку і мавпа стрибнула на неї.

“Гоп”, — крикнула вона, перекинулася і полетіла, полетіла... Вона летіла через висоти і широти і глибини світу, поки не дісталася до його кінця. Тут, у мовчазному безмежжі, стояло п’ять колон. На знак, що вона стрибнула аж до цього місця, кам’яна мавпа своїми міцними зубами надкусила одну із колон. Тоді так само через далекі простори повернулася назад до Неба і сіла на руку Татуся Будди.

“Я знову тут”, — пихкала мавпа з останніх сил. Однак Татусь Будда запитав: “Коли ти нарешті зістрибнеш з моєї руки?”

“Що? — закричала мавпа. — Чи не була я саме на кінці світу? Чи не надкусила я, як доказ, одну із колон?” Татусь Будда сказав: “Моя мавпо, ти лише трохи надгризла мій палець. Чи це є твій знак? Поглянь-но і затям: моя рука була весь час під тобою”. Мавпа впізнала свій знак. Бона вже зрозуміла, що неможливо стрибнути кудись поза Татусем Буддою, бо світ лежить в Його руці і Татусь Будда не допустить, щоб хтось із його сотворінь колись впав. Кам’яній мавпі запаморочилось у голові. “Куди б я не стрибнула, я залишусь у твоїй руці", — сказала вона.

Татусь Будда лагідно велів мавпі повернутися на гору, на якій вона і вилізла з яйця. 3 того часу мавпа жила скромно на своєму місці.

 

9. На базарі

Яків йде на базар.

Він бачить жінку, що несе помаранчі в нейлоновому мішечку. Мішечок тріскає і помаранчі котяться вулицею.

Яків підбігає і хоче підняти помаранчі для жінки.

— Чи ти залишиш їх, ти, хлопчисько! — свариться жінка.

Яків залишає помаранчі.

— Ісусе, — звертається він, — іноді хочеш комусь допомогти, але зустрічаєшся з недовірою.

 

10. Свято Обжинок

Яків любить свята.

У святкові дні він завжди приходить до церкви. Для свята Обжинок він вибирає вдома найгарніше яблуко. Натирає його аж до блиску. Одна половинка яблука виблискує червоним, друга — жовтим. Коли Яків поглядає на яблуко, мимоволі ковтає слинку в роті.

Все, що діти в цей день принесуть до церкви, після свята віднесуть у дитячу лікарню.

Діти кладуть на вівтар свої подарунки: виноград, груші, помаранчі. Сузі навіть спекла пиріг.

— Тоні, — питає Яків, — чому ти так дивишся?

— Мені дуже сумно, — каже Тоні, — бо я нічого не маю. Мої маленькі братики все поз’їдали.

— Глянь-но на моє яблуко, — говорить Яків. — Для од­ного воно трохи завелике. Я поділюся з тобою.

Яків і Тоні піднімаються східцями до вівтаря. Вони кладуть своє яблуко перед Христом.

— Жовта половинка від мене, — каже Яків.

— Червона — від мене, — говорить Тоні.

 

11. Каштанове звірятко

На свято Обжинок Катерина зробила звірятко з каштанів і сірників. Бона поклала його серед плодів на вівтар

— Ей, Катерино! — вигукує Сузі. — Хто ж їстиме каштани?

— Косулі, — відповідає Катерина.

— Косулі не святкують свята Обжинок, — пояснює Сузі. — Косулі не вміють говорити і не скажуть: “Дякую Тобі, дорогий Господи, за добрі каштани!”

— Hi, цього вони не можуть, — каже Катерина. — Це треба за них зробити!

 

12. Яків хоче в Африку

— Сьогодні, — говорить учитель релігії, затемнюючи класну кімнату, — я покажу вам фільм про місіонерів в Африці.

— Чудово, — каже Катерина. — Чи ми побачимо слонів?

— І джипи, які застрягають в болоті? — питає Яків. — І чаклуна, що хоче отруїти місіонера?

— А чи буде у фільмі, як місіонер на маленькому човні проноситься з шумом через водоспад, а внизу на нього чатують крокодили? — питає Руді.

— Ну годі, — бурмоче учитель.

— Не лякайтеся, — каже Катерина. — Він втече від крокодилів і наверне чаклуна.

Учитель сміється:

— Зачекайте. Потерпіть.У фільмі не з’являється жоден слон. Ми бачимо священика в солом’яному дірявому капелюсі, який копає криницю. Видно дітей, котрі з нової криниці беруть воду. Бачимо сестру-місіонерку в лікарні, що доглядає дітей, і матерів, які зі своїми вже здоровими дітьми йдуть до дому. Бачимо і чаклуна, який п’є пиво зі священиком і розмовляє, але жоден з них не отруює іншого і не навертає. Бачимо і джип, що застряг у багнюці (Нарешті, — говорить Яків), і як сестра пішки мандрує далі.

— Така змучена виглядає і моя мама, коли вона при­ходить з роботи, — розповідає Руді.

— Священик вже трохи покульгує, — констатує Сузі, — але коли він розмовляє з людьми, то обличчя його випромінює радість.

— Коли мої батьки стомлені, то вони переважно бур­чать, — каже Руді. — А ці двоє в фільмі не бурчать.

— Вони не мають права бути не в дусі, — пояснює співчутливо Катерина. — Вони повинні бути радісними. Інакше ніхто не повірить в їхню Благовість.

— Вони справді задоволені, — вигукує раптом Яків. — Придивпъся добре. Вони мають велике бажання бути в Африці. Мені здається, я теж хочу в Африку...

— Чим ти думаєш займатися в Африці? — питає Катерина на перерві.

— Допомагати людям, — відповідає Яків. — Копати криниці, будувати лікарні — мене дуже потребуватимуть. Все робитиму і при цьому буду задоволений і веселий, як і цеи священик.

— Кожному допомагатимеш? — питає Катерина. — Всюди?

— Кожному! — стверджує Яків. — Всюди!

— Гм, — міркує Катерина, — шкода, що ми не в Африці... А то сьогодні після обіду ти міг би зі мною готуватися до класної роботи з арифметики... і пофарбував би лавку на подвір’ї.

— Гм, — Яків у відповідь...

Пообідавши, він каже до своєї мами:

— Сьогодні після обіду йду до Каті!

— Що ти там робитимеш? — питає мама.

— Практикуватимуся, — пояснює Яків. — Готуватимуся до поїздки в Африку...

 

13. Прабабця

Яків відвідує свою прабабцю.

Прабабця лежить хвора.

Вона вже не може ходити. Болять ноги. І в’язати гачком теж більше не може. Болять і руки.

Але тримати кулаки за Якова, це вона може завжди, каже прабабця.

— Щоб ти мені тільки не померла, — наказує Яків. — Пообіцяй!

— Цього я не можу пообіцяти, — відповідає прабабця. — Але, якщо я помру, це не означатиме, що ти мене втратив. Я і на Небі думатиму про тебе. Тільки там мені краще буде, ніж тут. Біля Ісуса мене вже нічого не буде боліти. Біля Ісуса я буду сильна і радісна.

Яків замислився.

— Твоє стареньке лице нехай Він тобі збереже, — каже Яків. — Воно дуже гарне.

 

14. Всіх Святих

— Хто з вас має бажання, — питає учитель релігії, — намалювати Святого?

Всі діти мають бажання, тільки Тоні, який не вміє добре малювати, хоче свого Святого вирізати з паперу. Яків малює чоловіка в коричневому плащі з коричневим каптуром.

Навколо Святого тріпочуть крильцями птахи, один птах сидить на його каптурі. Святий усміхається і, можливо, співає.

— Чи знаете його, пане учителю? — питає Яків.

Учитель киває. Він пише на дошці: “Святі були прия­телями Ісуса і робили людям добро”.

Нижче він записує ім’я “Франциск”.

— Відгадали, — каже Яків.

Мартін малює воїна, озброєного мечем. Святий розсікає мечем свій плащ надвоє. При цьому він усміхається так, що навіть видніються його зуби. Одну половину плаща він подарує жебракові на розі вулиці.

— А цього знаєте, пане учителю? — питає Мартін. — Він — мій покровитель!

Учитель посміхнувся. Він записує нове ім’я на дошці — “Мартін”.

І Каті теж малює Святого. У її святого є лисина. На шиї в нього червона хусточка в клітку. Він палить люльку. В одній руці відро, до верху заповнене вугіллям. У другій — маленький кольоровий Буратіно. Святий, якого намалювала Каті, сміється так само, як і Святий Франциск і Святий Мартін.

— А цього Ви знаете? — питає Каті.

— Гм, — говорить учитель. — Дай-но подумати.

— Я знаю його, — викрикує Яків. — Це пан Поспішіл з дев’ятого будинку!

— Саме він! — підтримує Мартін.

— Він був приятелем Ісуса і робив людям добро, — розповідає Каті.

— Пані Лєдерер він завжди носив вугілля аж на третій поверх, — доповнює Мартін.

— Для моєї хворої бабусі він ходив за покупками, — каже Тоні.

— А коли в нашого двірника болів шлунок, то пан Поспішіл варив для нього особливий чай, — додає Яків.

— А якщо ламалась якась лялька, то кожна дитина відразу бігла до пана Поспішіла, — розповідає Кате­рина. — І він казав: “Ісусе, напевно, тут щось трапилося!” І все справляв.

Яків продовжує:

— Коли пан Поспішіл помер, всі діти з дев’ятого по сімнадцятий будинок плакали. А двірник сказав: “Шкода його”. І пані Лєдерер сказала: “Тепер він ко­ло свого Господа, коло Ісуса, — йому можна позаздрити”.

— Ага, — каже учитель.

Він бере крейду і пише на дошці: “Пан Поспішіл”.

 

15. Яків читає казку

Історія про чоловіка, який намалював крілика”

Був собі чоловік, він нічого так не любив, як малювати. Він малював птахів. Він малював зайців. Він малював і риб у ставку. Сусіди, друзі і всі діти в селі хвалили чоловіка і казали: “Звірі, яких ти намалював, виглядають, як справжні”. Чоловік загордився.

Він міркував: “Ніхто на світі не може так малювати звірів, як я. Я хотів би, щоб мої звірі ожили”. І ось намальовані звірі ожили. Птахи розпростерли широко крила. Риби махали своїми плавниками. Зайці настовбурчили вуха і обнюхували все навкруг своїми носиками. Вони зістрибнули з картини. “Ну от”, — сказав чоловік і дуже втішився. Однак, коли він краще приглянувся, то злякався. Птахи не могли навіть відірватися від землі, вони лише стомлено тріпотіли крильцями. Риби, які стрибнули в ставок, плавали животами до­гори. Зайці тягнули кожен свою кривеньку лапку.

Чоловік заплакав, коли побачив нещасних звірів. Він сказав: “Я зле їх намалював. Моє бажання здійсниться лише тоді, коли я зможу добре малювати”.

Чоловік знову почав малювати. Він малював від ранку до ночі. Він стомлювався при цьому, як селянин на полі, як робітник в каменоломні, як віл, запряжений у віз.

Коли сусіди його хвалили, він хитав головою. “Це ще недобре”, — казав він.

Йшли роки. Чоловік постарів. Він забув про своє бажання. Він малював сонце, і коли малював його, тішився, що воно є. Він малював камінці, і коли малював їх, втішався ними. Він став найвідомішим майстром у цілій країні. В його саду було багато дітей, вони спостерігали за ним, коли він малював, а він показував їм, які гарні є речі.

Одного дня до нього прийшла маленька дівчинка. Вона сказала: “Мені дуже сумно, і знаєш чому? Всі інші діти мають звірят, яких можна гладити і любити. Лише я не маю нікого. Я так хотіла б мати крілика. Чи можеш ти намалювати мені крілика, тоді я буду мати хоч картинку”.

Старий чоловік взяв пензель і намалював крілика. Маленька дівчинка сказала: “Намалюй йому ще чорну плямку на носі. Тоді він буде саме такий, якого я хочу”. Старий чоловік домалював крілику ще чорну плямку на носі і раптом відчув, як носик оживає.

Носик почав усе обнюхувати. Довгі вушка заворушились, і по його шубці пробіг трепет. Крілик повер­нув голівку до дівчинки. Тоді одним ривком зіскочив з картини і просто дівчинці в обійми. Дівчинка при­тиснула своє лице до м’якої шерсті. “Отакий гарний, милий крілик, — сказала вона. — Дякую! І побігла з кріликом. Вона була така щаслива. що жодного разу не оглянулася на старого маляра. А він тихо сидів за своїм столом, так спокійно, наче заснув.

 

16. Яків і Катерина слухають радіовиставу

Авґустин і Святий Авґустин”

Дійові особи:
АВҐУСТИН, малий хлопчик, який любить, щоб його називали “Ґуст".
СВЯТИЙ АВҐУСТИН.
ДИКТОР.

(Вітер, шелест листя. Віддалений вуличний шум, задоволене посвистування хлопчика).

ДИКТОР: Був у великому місті парк, такий собі ма­ленький парк з кількома лавками та поодинокими каштанами. Під каштанами ховалася кам’яна фігура: старий сивий Святий з давніх часів. Ніхто не знав, як він називався; його ім’я на п’єдесталі прикрив плющ, оповивши собою. Святий мав високу мітру на голові і в руці тримав книжку. Другою рукою він показував на небо, затягнуте сірими хмарами. Жовті листочки каштанів прикривали його спину. Була осінь, і вітер безжально оголював дерева. (Вітер, шелест листя, посвистування).

ДИКТОР: У цьому парку грався своїм футбольним м’ячем один хлопчик. Він грався сам, бо його друзі разом з матерями пішли на кладовище з квітами і свічками. Був день Всіх Святих. Малий називався Ав­ґустин. Але йому більше подобал ось, коли його називали Ґуст. Йому вдалося не піти на кладовище. Ще і ще раз він розбігався, і м’яч дзвінко вдаряв об підніжжя кам’яної статуї.

ҐУСТ: Бабах! Гопля! Гол! Шкода, що Зіммера Ферді тут нема. Це можна було б йому показати. Ще раз. Так — о-па! Промах. Пролетів мимо. Як добре, що Ферді Зіммера нема поряд. Дурний м’яч, де ж він заховався?

ДИКТОР: Густ переривав купи листя. Заглядав попід лавки. Але знайти м’яча не міг.

ҐУСТ: Це неможливо, щоб він так далеко закотився. Смеркає, починає темніти. Але м'яч!...

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Там внизу, праворуч від мене — зроби лише три кроки.

ҐУСТ: (після деякої паузи) Де ви є? (Пауза) Будь ласка, хто зараз говорив?.. Але ж я щойно виразно чув якийсь голос...

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Твій м’яч повис внизу між плю­щей.

ҐУСТ: О, де ви є? Я вас не бачу!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: За два кроки від тебе.

ҐУСТ: Я нікого не бачу!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Перед тобою.

ҐУСТ: Це лише кам’яний чоловік на п’єдесталі — о ні, не вірю, я збожеволів — кам’яний чоловік розмовляє зі мною! Але в школі мені ніхто не повірить, що ста­туя зі мною говорила.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Зіммер Ферді теж ні?

ҐУСТ: Ніхто!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Нічого. Це не головне. Візьми свій м’яч. Праворуч, далі. О, тепер добре. Чи дістав вже?

ҐУСТ: Так.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Як я був хлопчиськом, теж полюбляв гратися м’ячем. Виконавши сяк-так свої домашні завдання, а іноді й ні, поривався до веселих ігор з м’ячем.

ҐУСТ: Це я знаю. Слухай — а хто ти такий? Почекай, там, на п’єдесталі, під плющем мусить бути написано твоє ім’я. Я відсуну зарості вбік. Тут викарбувані якісь букви. Але вже темно. Я не можу їх розгледіти. Хіба що проведу пальцем — тепер є: АВҐУСТИН.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так.

ҐУСТ: Августин?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так.

ҐУСТ: Послухай, я теж називаюся Авґустин. Але мені більше подобається, коли до мене звертаються Ґуст. Авґустин — це звучить як: “О, дорогий Авґустине!” Знаєш, я не люблю, коли хлопці мене дражнять.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Я теж цього не любив, коли був у твоему віці.

ҐУСТ: Тебе також дражнили?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: О, так. “Боягуз, боягуз”, — кри­чали хлопці, коли я не хотів з ними разом щось робити.

ҐУСТ: Отже, як Зіммер Ферді. Він теж завжди каже мені — “боягуз”.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: І що ти тоді робиш?

ҐУСТ: Ми б’ємось.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Знаю, знаю і це. А коли він і далі дражнить тебе боягузом?

ҐУСТ: Ну, тоді я йому показую! Я дію вже цілком рішуче.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так. Хлопчиськом я теж не раз подібне пережив. У мене завжди було багато друзів. То це справжня банда! І я завжди хотів бути найпершим і найкращим.

ҐУСТ: І найсильнішим, і найспритнішим.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Саме так. Коли мені це не вдавалося, то я обдурював. Я не міг програвати. Я завж­ди хотів бути найкращим. Але тоді, ця історія з груш­ками, — якби вони не кричали “боягуз, боягуз”, я, очевидно, не пішов би з ними.

ҐУСТ: 3 грушками? Що це була за історія? Розкажи мені.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Мій тато мав у передмісті невеличкий виноградник. А біля виноградника росла гру­ша, яка належала не нам, а сусідові. Це була величезна груша, на якій було багато плодів. Але грушки були ще малі і нестиглі.

ҐУСТ: Отже, їх не можна було їсти.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Ні. Від них, щонайменше, міг заболіти живіт. Але мої друзі вбили собі в голову, що вони обов’язково мусять піти і вкрасти ці груші.

ҐУСТ: Маленькі, твердючі груші?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так. У мене вдома були набагато кращі груші, великі, жовті, соковиті. Я сказав своїм друзям: “Це нісенітниця, ці груші зелені, тверді. Ходіть до мене додому, мама дасть нам стиглі”.

ҐУСТ: А твої друзі що, вони не хотіли?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так. Вони кричали: “Авґустин боїться, він не наважується йти красти груші. Боягуз, боягуз! І отакий хоче бути нашим проводирем”.

ҐУСТ: Це тобі допекло!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Звичайно. Але ці маленькі жалюгідні груші. І наш сусід, якому належали вони, був дуже милою людиною. Йому й уві сні таке б не приснилося, що я краду в нього груші. Якби я його поп­росив, то він одразу дав би мені.

ҐУСТ: Так, але твої друзі, вони шукали пригоди...

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Справжня пригода не завжди тільки гра, як римляни проти карфагенян.

ҐУСТ: Ти маєш на увазі індійців та ковбоїв.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Ми називали римляни і карфагеняни. Ця гра була для нас дуже нудною. Тому вони вирішили йти красти, а оскільки я не відразу хотів це з ними робити, вони мене висміяли. Тоді я дуже розсердився. “Я їм покажу”, — подумав собі.

ҐУСТ: І тоді ти пішов з ними.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так, але рішуче! — “Гаразд, — по-годився я, — тоді позриваємо ці дурні груші, але не декілька, а всі, всі до одної. Якщо вирішили, то вирішили, дерево мусить бути зовсім оголеним”. Друзі були в захопленні. Ми роздобули мішки і підкралися серед ночі. Жодна людина нас не помітила, лише со­баки в дворах, але ми не були для них незнайомцями, тому легко їх заспокоїли. Ми обчистили ціле дерево.

ҐУСТ: І жодної грушки не скуштували?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Авжеж! Скуштували, ми могли собі поламати всі зуби. Мішки, повні груш, ми притягнули в місто. Це була справжня мука. Тепер ця пригода вже менше подобалась моїм друзям. Тоді я подумав собі: “Тепер мусить ще щось спасти мені на думку, щоб весело було до кінця. Вони повинні побачити, що в мене є добрі ідеї”. І тому я сказав до своїх друзів: “Знаете що? Ці грушки добрі лише для сви­ней. А свинок ви теж повинні відшукати. І то зараз, вночі”. Ми перелізли через паркан на сусіднє подвір’я і покидали груші свиням.

ҐУСТ: Свині вже, звичайно, спали.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так, але ми їх швидко розбудили, закидавши твердими грушками. Це було, як наступ воїнів з пращами в битві. Ми так добре свиней...

ҐУСТ: Бомбардували, хочеш сказати.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Чи можеш ти собі уявити той шум вночі? Свині пищали і ганяли по подвір’ю, а пси гавкали. Зі всіх будинків виходили люди і сварилися, а наш сусід вибіг на подвір’я і хотів нас впіймати. Але не наздогнав, бо ми були вже в надійній схованці і дико реготали. Наступного дня я бачив, як сусід при­бирав на подвір’ї. Він бурчав: “Ох ті вже розбишаки, ну чому? Лише зі злості, тільки щоб розсердити іншу людину. Якби вони хоч трохи з’їли тих груш — але так просто, зі злості...”

ҐУСТ: Власне, ти робив це з хвастощів, чи не так?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так. Але аж набагато пізніше я зрозумів, який я був хвалько. І то тільки тому, щоб мої друзі не вважали мене боягузом. Я часто був злою людиною, і пізніше, вже дорослим, також часто був злим, честолюбивим і низьким.

ҐУСТ: Августин, цього я не розумію.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Що ти не розумієш?

ҐУСТ: Люди зробили тобі статую з каменю, щоб ро­ками всі могли дивитися на тебе! Чому вони зробили статую тобі, якщо ти такий злий?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Статуя повинна всім нагадувати, що і зла людина може стати доброю.

ҐУСТ: Розкажи мені, як це ти раптом став добрим.

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Не раптом. Але все почалося з того, що хвастощі стали мені гидкими. Нічого з того, що я робив, не приносило мені задоволення. Я не міг себе більше терпіти. Але я знав людей, що були добрими. І захотів їх наслідувати. Це мені не вдавалося. Тому я дуже обурювався. Чому вони можуть, думав я, і чому не можу я? Я теж хочу бути добрим! Мій Боже, я теж хочу бути добрим!

ҐУСТ: А тоді?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Це було, як важка робота для слабкої людини. Я не зробив цього власними силами: дуже багато минуло часу, поки я привчився. Але, знаєш, Ґусте, Бог сам шукає людей. Він біжить за людьми, тільки вони не помічають цього відразу. Я теж спочатку не хотів цього помічати. Тоді я сказав Йому, що сам нічого не зможу, якщо Він не допоможе. Я нічого не прикрашав, я був цілком чесний з Ним. І пізніше міг розмовляти з Богом як з другом; міг розмовляти з Ним по-справжньому.

ҐУСТ: Так, як я тепер з тобою?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так.

ҐУСТ: Чи можна мені знову прийти до тебе порозмовляти?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так, якщо маєш бажання, приходь.

(Вітер. Шелест листя). ДИКТОР: Малий Авґустин, якому більше подобається, коли його називають “Ґуст”, узяв свого м’яча і пішов додому. Він не розповів жодній людині про дивну подію, пережиту ним, бо ніхто йому не повірив би. До свята Всіх Святих у школі в них був присвячений урок, на якому кожна дитина розповідала щось про свого покровителя. Відразу після уроків Ґуст знову пішов у маленький парк. Він, Ґуст, був дуже схвильований і дуже обурений. (Прискорені кроки, вimep).

ҐУСТ: Авґустине, Авґустине, чи ти мене чуєш?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Так, звичайно. Здоров будь, Ґусте. Ти зовсім задихався. Що трапилось?

ҐУСТ: Ти є моїм покровителем, чи не так? Але коли я про тебе хотів у школі щось розказати, то нічого порядного і важливого мені не спало на думку? Лише ця історія з грушами і як стати добрим? Чому ти не розповів мені про все інше?

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: Про інше?

ҐУСТ: Так. Що ти був дуже відомим чоловіком! Люди здалеку приходили, щоб тебе послухати. Ти написав багато книжок. Ти був єпископом. Нарешті тебе проголосили Святим!!!

СВЯТИЙ АВҐУСТИН: А, облиш це! Знаменитість, книжки! Ґусте, повір мені: я розповів тобі Найважливіше! Стати добрим — це було найважливіше. (На закінчення коротко звучить музика).

 

17. Розмовляти один з одним

На перерві перед уроком релігії Яків пригадує собі завдання, яке він мав виконати. Він повинен був намалювати, як моляться люди в різних країнах.

— Швидко, допоможіть мені! — кричить Яків. — Аркуш паперу! Червоний олівець! Синій! Жовтий, прошу, загостріть.

Він малює африканського хлопчика, який б’є в барабани і співає. Малює ще і дівчинку-індуску, яка танцює, здійнявши догори руки. Він малює також і свою прабабцю, яка сидить в ліжку з покритою шаллю головою і складеними разом руками. Навколо пальців Яків малює багато стрілок, щоб було видно, як тремтять руки в прабабці при молитві.

— Де моя ґумка? — кричить Яків. — А, дякую, Каті! Він стирає, але ґумка залишає оранжево-червоні смуги на білому папері. Яків сердиться.

— Це ж хтось собі позичив мою ґумку і витирав нею крейду.

— Але ж мудро! — бурмоче Каті.

На уроці релігії учитель розглядає малюнки.

— Гарно, — звертається до Якова. — Але ти міг і сам себе зобразити під час молитви.

— Для цього, на жаль, не було вже часу, — пояснює Яків. — Але навіть якби був час, себе я не дуже охоче малював би під час молитви.

— Чи можеш нам сказати чому? — питає учитель.

— Бо така картина була б дуже нудною, — каже Яків.

— На малюнку зовсім не було б зрозуміло, що я молюся. Але я можу розповісти, як це роблю.

— Якщо бажаєш, розкажи нам, — пропонує учитель.

— Я розмовляю з Ісусом, — пояснює Яків, — і уявляю собі, що Ісус мені відповідає. “Ісусе, швидіне, допоможи мені! — прошу я. — Зараз прийде мама і помітить, що я програвав на магнітофоні її касету і зап­лутав стрічку. Мій магнітофон деколи викидає кони­ки, я повинен би давно вже віднести його в ремонт. Що ж ми тепер робитимемо, Ісусе? Чи зможеш ти зробити так, щоб стрічка сама по собі розмоталась?”

“Hi, цього я не можу зробити. Якове, придумай щось мудріше”. — “Я міг би заховати касету зі скрученою стрічкою під ліжко, — кажу я, — і пізніше голосно обурюватись, куди вона могла подітися”. — “Коли матері щось шукають, вони завжди заглядають і під дитячі ліжка, — говорить Ісус. — Якове, придумай щось інше”. — “Я міг би сказати, що Каті була тут”, — кажу я. “Перестань, Якове, не будь боягузом”, — го­ворить Ісус. “Я міг би мамі, як тільки вона прийде додому, показати скручену стрічку,” — кажу я. “Гм, — задумується Ісус, — але матері, які тільки-но приходять додому і відразу бачать наслідки дитячих витівок, дуже сердяться”. — “Тоді я скажу їй про це тро­хи пізніше”, — пропоную я. “Добре, — погоджується Ісус, — а перед тим ти міг би накрити стіл на вечерю, тоді б вона мала менше роботи”. — “Гаразд, — відповідаю, — це я зроблю, і коли вона мене похвалить, скажу їй: На жаль, зараз ти будеш зі мною сваритися, бо я програвав твою касету на своєму магнітофоні, а він ще донині не відремонтований”. — “Добре, — каже Ісус, — і відразу ж подумай над тим, коли ти віднесеш магнітофон в ремонт. Це ж так нерозумно постійно сердитися через зіпсований магнітофон”.

— Ось так це виглядає, коли я розмовляю з Ісусом.

— Ага, — каже учитель. — Як вам подобається така мо­литва, діти?

— Дуже гарна, — відповідають діти.

Після уроку релігії Каті питає:

— Якове, ти вже відніс свій магнітофон?

— На жаль, ще ні, — каже Яків.

— Тоді я забіжу до тебе о четвертій, — говорить Каті.

— Підемо разом.

— Як це мило з твого боку, — тішиться Яків.

— На жаль, це не буде аж так мило, — зітхає Каті, — коли ти зараз все довідаєшся про історію з твоєю ґумкою.

 

18. Пилипівка

— Якове, — просить мама, — будь ласка, вкинь в поштову скриньку листа.

— Я тепер не можу, — відмовляється Яків.

Він розмальовує дерев’яні фігурки: дзвіночок, Анге­ла, Звізду. Він хоче на Різдво повісити їх на ялинку — Христове дерево.

— Мамо, — гукає Яків, — прошу, вимий мені пензля.

Мама вимиває пензель. Тоді він згадує про листа.

— А де лист?

— Я його вже вкинула, — відповідає мама.

Якову стає тепер незручно.

— Напиши ще одного, — просить він, — або хоча б листівку до тітки Міллі!

Він випрошує так довго, поки мама не пише листівку до тітки Міллі. Яків бере листівку, чимдуж біжить до найближчої поштової скриньки і вкидає її туди.

— Ісусе, — каже Яків, — те­пер мені полегшало.

 

19. Яків малює Різдвяну картину

Яків малює малюнки — подарунки на Різдво. Тітка Геллі хоче шопку з Дитятком Ісусом, осликом і волом. Дядько Фріц пастушків, які прямують до Виф­леєму.

Бабуся дуже хотіла Ангела, що обіймає щирим поглядом і каже: “Не бійтеся”.

Яків малює кружечок біля рота Ангела, в якому пи­ше: “Не бійтесь”. Потім він звертається до Катерини:

— Тепер я маю для кожного гарний подарунок!

— Тільки для Новонародженого ще ні! — відказує Ка­терина. — Для Ісуса! Адже на Різдво в Нього день народження. Отже, Йому обов’язково треба щось подарувати!

— Як ти думаєш, яку йому було б приемно отримати картину? — питається Яків.

— Кольорова і дуже гарна йому сподобалася б! — каже Катерина.

Яків бере чистий лист паперу. Він малює Христове дерево з багатьма свічками, іграшками та цукерками, загорнутими в папірці з торочками.

— Я допоможу тобі, — каже Катерина.

Вона малює цяточки і зірки на іграшках, а навколо кожної свічки жовте сяйво.

— Ось так, — каже вона. — Тепер віднеси Йому пода­рунок! Віднеси Йому до церкви!

Яків йде до церкви, але двері зачинено. Яків стоїть на вулиці і міркує, що йому робити. Картина з Христовим деревом тріпоче на вітрі, і Яків мусить тримати її обома руками. Якась старенька жінка зупиняється біля нього.

— Який радісний барвистий малюнок! — зауважує вона. — Це, напевно, Різдвяний подарунок?

— Так, — відказує Яків і подає малюнок старенькій. — Я дарую його Вам!

— О, ні. Це неможливо! — вигукує старенька. — Яка приємна несподіванка... Дякую!..

Яків біжить додому. Катерина вже чекає на нього.

— Ну? — питає Катерина.

— Деревце Ісусові дуже сподобалось, — каже Яків.

— Ти впевнений? — перепитує Катерина.

— Так, — стверджує Яків. — Він велів мені це передати!

 

20. Яків хоче бути добрим

— Завваж, — каже Яків до Ісуса. — Сьогодні я хочу бути добрим і приносити Тобі радість.

Яків йде до школи. У гардеробі він скидає свої чоботи і взуває тапки. Чоботи акуратно кладе один біля одного під лавку. Сузі теж взуває тапки. Але свої чоботи закидає просто на чоботи Якова.

— Гол! — кричить вона.

Яків бере чоботи Сузі і ставить їх під лавку.

— Залиш! — кричить Сузі. — Що тобі до моїх чобіт?

Яків думає: “Сузі просто дурна корова. Але я їй цього не скажу, Ісусе. Чи ти задоволений?”

На уроці арифметики Катерина позичає в Якова олівець. Незабаром повертає його знову, але з надламаним кінчиком. Яків загострює олівець. “Каті — страшна нечепура, — думає Яків. — Але я не бу­ду з нею сваритися. О, тепер ти задоволений, Ісусе! На перерві Тоні коситься на пампушок Якова. Яків ділить пампушок на дві частинки.

— Хочеш, Тоні?

Тоні бере половину з варенням. Яків з’їдає половин­ку без варення.

“Ісусе, — думає Яків, — ну тепер ти аж посміхатимешся від задоволення”.

Після уроків діти на вулиці грають у сніжки. Одна сніжка влучає Якову просто в лице. Діти регочуть. Яків сміється теж і витирає сніг з очей.

— Оце так влучно попав.

— Але мені, — каже Сузі, — хлопці, які захищаються, більше подобаються.

Яків перестає сміятися. Він каже Сузі, що вона дурна корова. Тоні дає такого штурхана, що той звалюється в кучугуру снігу. Клянеться Катерині, що він ніколи в житті їй більше нічого не позичить. Тоді йде додому.

Він злий на всіх: на Сузі, на Каті, на Тоні і сам на себе. Яків йде до своєї бабусі і скаржиться:

— Це насправді важко бути добрим і приносити комусь радість, — жаліється він. — Я так старався і під кінець все зіпсував.

— Навчитися бути добрим так швидко не можна, — пояснює бабуся. — Треба тренуватися.

— Ти теж тренувалася? — питає Яків.

— Я тренуюся постійно, — каже бабуся. — Кожного дня з початку.

 

21. Зимова прогулянка

Дорога між кущами, покритими інеєм, в деяких місцях така вузька, що Яків змушений іти позаду Катерини. Чоботи Каті витискають сліди в снігу: маленькі, як борозни. Сліди від чобіт рівночасно зліва і справа, зліва і справа. Яків чимчикує широкими кроками слідом, щоби не розтоптати своїми чоботиськами слідів Каті.

Далі, через виноградники, вони знову можуть іти поруч.

— Глянь, — каже Яків і показує на огорожу. — Звичайно це лише сітчаста огорожа, але тепер це багато чарівних віконечок в іншу країну.

— Так, — відказує Каті. — Але тепер послухай, як закінчилась історія з Сузі. Вона хотіла зв’язати звичайнісіньку гладку шапку, але помилково кілька виворітних петель вплутались у в’язку: звичайно, вони відразу впадають в око. “Вплети поміж них білою вовною кілька сніжинок, — запропонувала я, — тоді не буде видно помилки”. Але вона, Сузі, дивиться на мене сердито і кричить: “Ти хвилюйся своїми власними помилками!” — Чи це не занадто?

— Занадто, — бурмоче Яків. Він знайшов на узбіччі будяк. — Поглянь, Каті, квітка з кришталю. Хто її знайде, повинен загадати бажання. Але насамперед потрібно тричі обійти навколо неї і вимовити заповітне бажання... Я хотів би, щоб тепер у мене був день народження і ця квітка була прикрасою на торті.

— М-м, — мимрить Каті. — А тоді Сузі образила ще і Руді. Бона обізвала його слимаком, і тільки тому, що вона швидше їздить на лижах, ніж він. Як це тобі подобається?

— Нечувано, — каже Яків. Він показує на маленьку сосну високо на горбі. — Подивись на це дерево, Каті. Ти знаєш, йому було холодно. “Прошу, подайте плаща!” — сказало воно до снігової хмари. “Спортив­ного стилю чи більш елегантне?” — запитала хмаринка. “Не має значения, аби було тепло”, — відказало дерево. Тепер воно має вбрання подібне на чисті білі лапки.

— Саме так, — продовжує своє Каті. — Але тепер послухай уважно, що ж було з Руді.

Яків слухає уважно. Він помічає, як біля уст Каті утворюються білі згустки туману. Історія Руді перетворюється в маленьку хмаринку.

— Неймовірно, — бурмоче Яків.

Каті веде розмову далі.

Голочки інію на кінчиках гілок майже такі довгі, як пальці в Каті. На стовпах воріт саду — білі шапки. На даху винарні виблискують бурульки. 3 гілля груш звисає кілька жовтих минулорічних листків. Вони обрамлені сяючими срібними віночками. Яків вдивляється і вдивляється.

— І справді неперевершено, — каже він до Катерини.

— Яке нахабство... Цього не може бути... Якове! — викрикує Каті. — Ти мене зовсім не слухаєш! Я сказала: “Поглянь, яка гарна сітчаста ого­рожа отам”. — Але ти...

— О..., — каже Яків. “О”, мов хмарка туману пропливає перед його обличчям. Яків дивиться їй услід.

— Пробач, Каті, — каже він примирливо.

 

22. Яків читає казку “Подарунок орла”

Колись давно ген далеко на Півночі жив собі один мисливець-ескімос зі своєю дружиною і синами. Життя їх було суворе. Щоб вгамувати голод, вони полювали на звірів.

Полювали цілими днями. Потім приносили здобич у свій табір, їли м’ясо, а з хутра шили одяг. Наситившись, сиділи один біля одного змучені й німі і позіхали.

Тільки наймолодший син питав час від часу: “Що ми ще могли б робити?”

“Спати, а що ще!” — відповідав батько.

“Ми могли б піти до людей, які живуть в сусідньому таборі, — сказав хлопчик. — Ми могли б з ними поспілкуватися”.

Але батько похитав головою: “Там люди тепер також сплять”.

І тоді вони повкладалися, попритискалися один до одного, понатягували на себе хутрові покривала і заснули.

Так проходили дні один за другим, так проходили ночі.

Якось наймолодший син пішов на полювання сам. Він побачив орла, що ширяв над ним, і натягнув тятиву. Орел наближався. Нарешті він опустився і сів перед хлопчиком на сніг. Птах сидів зовсім спокійно і розглядав хлопчика. Орел був ще молодий, але вже великий і сильний. Він мав гарне nip’я.

Молодий мисливець збентежився й опустив лук. “Лети звідси, — сказав він до орла. — Ти такий гарний. Я не хочу тебе вбивати”.

“Маленький мисливцю, — сказав орел. — Ходи зі мною в наш табір. Я маю для тебе подарунок. Я хочу дати тобі в дар свято”.

“Свято — що це таке?” — запитав хлопчик.

“Свято робить серце радісним, — відповів орел. — Схо­дяться разом друзі і їдять разом. Потім б’ють у барабани, співають і танцюють. Хто святкує свята, ніколи не буває самотнім”.

І хлопчик пішов з орлом, він дуже хотів отримати дар, що допомагає проганяти самотність. Вони піднялися на високу гору. На вершечку був орлиний табір.

“Мамо! — загукав молодий орел здалеку. — Я привів людського хлопчика, який ще ніколи не святкував свята. Він не вміє ні барабанити, ні співати, ні танцювати”.

Хлопцеві стало страшно, бо мама була велика і силь­на. Ціла сім’я людей могла б спати під її крилами. Мати орла відкрила свої старі очі і подивилася на хлопчика.

“Збудуйте дім для свята, діти!” — сказала вона. Хлопчик і орел збудували дім для свята. “Зробіть собі барабани, діти!” — сказала орлиха-мати.

Орел показав хлопцеві, як натягувати шкіру північного оленя на дерев’яну раму, як вирізати з кісток палички і як вибивати ними по натягнутій шкірі, так, щоб вона почала гриміти.

“Придумайте собі пісню, діти”, — сказала орлиха-мати.

“Пісню?” — перепитав хлопчик.

“Згадай собі щось гарне і підшукай слова до цього”, — сказала орлиха-мати.

Хлопчик замріявся. Він вдарив по барабані і сказав: “Я бачив орла, що ширяв високо-високо наді мною. Орел злетів і глянув на мене. Серцю моєму зробилося тепло. Воно застрибало від радості. І орел став моїм другом”.

“Добре, — похвалила орлиха-мати. — А тепер вслухайся у свої слова — в них захована мелодія. Ти мусиш навчитися її слухати”.

Хлопчик прислухався і почав співати, спочатку тихо, потім голосніше.

“Танцюйте, діти! — гукнула орлиха-мати. — Людський хлопчику, твоє серце стрибає від радості. Нехай і ноги твої веселяться разом з серцем”.

Хлопчик підскочив і вдарив у барабани, він сміявся від щастя і співав свою пісню.

“Тепер ти можеш усе, — сказала орлиха-мати. — Але дар свята ти отримав не тільки для себе. Ти повинен поділитися ним з усіма людьми”.

Хлопчик пообіцяв їй. У своїй мисливській торбі він ще мав шматок тюленячого сала. Він вийняв його і поклав перед орлихою. Це був лише малесенький дар, але орлиха-мати дуже втішилася.

“Він справді все зрозумів, що треба знати, щоб святкувати свято, — сказала вона до свого сина. — Віднеси його назад в його країну”.

Хлопчик обхопив своїми руками шию орла, і орел відніс свого друга вниз на рівнину. Там вони попрощалися.

Хлопчик побіг додому і розказав батькам і братам, який безцінний дар він отримав.

І всі разом вони почали готуватися до свята. Збудували дім. Зробили барабан. Придумали пісні. Сміялися і розмовляли один з одним. Вони танцювали, і їх думки були радісні.

Про все, що вони робили, хотіли скласти пісню. І так почали по-іншому дивитися на речі. Вони запрошували людей з сусідніх таборів. 3 усіх-усюд приходили на свято гості. Вони бенкетували і сміялися, танцювали і барабанили.

Приходили вовки і білі ведмеді, червоні лисиці і чорно-бурі, рись і білі куріпки. Усі вони разом з людьми справляли перше свято.

 

23. Карнавал

— Чого ти ридаєш, Сузі? — питає Яків.

— Бо Каті поводилась зі мною нестерпно, — схлипує Сузі.

Її маленька корона з золотого паперу з’їхала набік. Туш з вій потекла по щоках, і очі від плачу почервоніли.

“Ти також деколи поводиш себе нестерпно щодо Катерини”, — хоче сказати Яків. Але, поміркувавши, питає:

— Що ж такого Каті тобі зробила?

— Вона сміялася, — стогне Сузі, — і викрикувала: “І оце є сукня принцеси? Це — щонайбільше нічна сорочка”.

Яків розглядає сукню Сузі. Вона довга і біла, і дуже широка, але прикрашена рожевими трояндами з шовкового паперу.

Катерина, що проходжується як принцеса, мае кринолін з тафту, що переливається, багато фальбаночок навколо вирізу і золотий пояс навколо талії. “Катерина на вигляд більше подібна на принцесу, ніж Сузі”, — думає Яків.

— Значить, ти теж вважаєш, що це є нічна сорочка, — каже Сузі сумно...

— Я не так вже й розуміюся на нічних сорочках, — відповідає Яків, — але ти могла б бути принцесою на горошині. Тоді все це підходить, і нічна сорочка, і корона.

Сузі перестає плакати.

— Ти люб’язний, Якове, але Катерина вульгарна, і я не розумію, чому вона твоя подруга.

— Я запрошую тебе на круп’яні палички, — каже Яків, — з помаранчевим присмаком. І я танцюватиму з тобою. Але ти мусиш мені пообіцяти не сердитися більше на Каті. Вона не хотіла тебе образити. Можливо, її брали трохи завидки, що тобі можна мати нафарбовані тушшю вії, а їй ні.

— Звичайно, це можливо, — відповідає Сузі і витирає плями від туші зі щік.

— Тепер ти знову гарна, — каже Яків.

На танцювальній площадці вони зустрічають Кате­рину.

— Привіт, Катерино! — подає дружній голос Сузі.

 

24. Руді вчиться хвалити

Учитель релігії каже до дітей:

— Ми могли б разом підшукати Хвалебну пісню для Господа і заспівати Йому в неділю в церкві. Подумай­те, за що ви хочете хвалити Господа. Напишіть або намалюйте. Це я даю вам як завдання на наступний урок.

Діти міркують.

Катерина пише: “Я маю маму, яка смачно готує їсти. Господи, хвалю Тебе за це!”

Тоні пише: “Мої менші брати ще не знайшли сховку для маленьких скляних кульок. Господи, хвалю Тебе за це!”

Яків пише: “Кущі вже мають округлі бруньки. Гос­поди, хвалю Тебе за це!”

— А мені нічого не спадає на думку, — каже Руді. — Я не знаю, за що я маю хвалити Господа.

— За гарне сонце, — пропонує Сузі.

— Мені це байдуже, — каже Руді.

— За твоїх батьків, — каже Тоні.

— Hi, за них ні, — відповідає Руді. — Тато поїхав, а мама завжди приходить пізно і має поганий настрій.

— За твою бабусю, — каже Яків.

— Hi, — заперечує Руді. — Вона в розпачі, бо так багато має клопотів зі мною. Вона постійно хоче, щоб я дав їй спокій.

— Слухай, не плач, — озивається Катерина. — Ми допоможемо тобі. Напиши: “Господи, Ти сотворив сімнадцять відтінків зеленого кольору, я хвалю Тебе за це!”

— Сімнадцять? — перепитує Руді.

— Я одного разу підрахувала — на лузі влітку, — каже Катерина, — щонайменше сімнадцять!

— Я теж тобі допоможу, — пропонує Яків. — Пиши: “Одна свиноматка може нагодувати молоком дванадцять маленьких поросят. Господи, хвалю Тебе за це!”

— Дванадцять? — перепитує Руді.

— У мене вдома є картина, — стверджує Яків.

Руді пише.

Тоні каже:

— Весною знову можна ходити без шапки. Господи, хвалимо Тебе за це!

— Це правда, — каже Руді. — Тепер я знаю далі сам!

Він пише: “Каті мені допомогла. Господи, хвалю Тебе за це! Яків і Тоні допомогли мені, Господи, хвалю
Тебе за це!” — Готово!

Руді сміється. Тоді питає:

— Справді дванадцять поросят?

Приходь сьогодні після обіду до мене додому, — каже Яків. — Я покажу тобі картину і ми зможемо перемалювати це тобі в зошит з релігії.

 

25. Хресна дорога

Учитель релігії приніс з собою обгортковий папір, фарби для малювання і пензлі. Він запитує дітей:

— Хто хоче мені допомогти намалювати малюнки до Хресної дороги?

Всі діти хочуть допомогти, навіть Тоні, який не вміє малювати.

Сузі малює Пилата, як він засудив Ісуса на смерть.

Руді малює на всіх картинках римських воїнів.

Макс малює Симона Киринейського, який допомагає Ісусові нести хрест. “Дай-но сюди, бідолахо”, — на­писано в кружечку біля вуст Симона.

Яків і Катерина малюють разом дві картини. На обох малюнках видно Ісуса і Його Матір Марію. На першому малюнку Ісус зустрічає свою Матір на Хресній дорозі. “До зустрічі”, — каже Ісус. Марія плаче. На другому малюнку Марія тримає на колінах свого мертвого Сина. Це найсумніша картина з усіх. Марія вже не плаче. Її лице зовсім спокійне, таке, як було в мами Якова, коли тато лежав у лікарні після автокатастрофи.

Учитель розвішує малюнки в класі.

— Це ви насправді зробили добре, — каже він.

Яків проходить вздовж стін і розглядає картини. Пе­ред одним малюнком він надовго затримується. Це була робота Тоні. Оскільки він не вміє малювати лю­дей, то він намалював тільки гріб, великий і сірий, з уламком скелі на передньому плані. Перед уламком лежить маленький різнобарвний букет квітів зі стрічкою, на якій написано: “Останнє привітання від Своїх”. Яків хитає головою.

— У нашій Хресній дорозі бракує найважливішого малюнка, — зауважує він, звертаючись до вчителя. — Чи маєте Ви ще один аркуш паперу?

Учитель дає Якову останній аркуш. Яків малює Матір Божу, яка сидить у своїй кімнаті і дивиться на двері. Двері відкриті, на порозі стоіть Ісус. Навколо Нього багато світла, яке освітлює кімнату. Ісус розводить руки і сміється. Яків малює кружечок коло вуст Ма­рії. В кружечку він пише: “Слава Богу, Ти є!”

— Гарно! — вигукує Каті. — Цього справді бракувало. Інакше ми назавжди мали б залишатися сумними.

Учитель бере малюнок Якова. Розглядає його і киває згідливо. Потім вішає на стіну біля інших малюнків.

 

26. Яків собі щось загадує

Сузі приходить до школи з заплаканими очима.

— Що трапилось? — питає Яків.

— Моя морська свинка померла, — відповідає Сузі. — Мій Себастіян з чорною плямкою на носику.

— Справді? - каже Яків. — Тому ти така засмучена?

Сузі киває головою.

— Чи не можеш ти попросити своїх батьків, щоб во­ни купили тобі ще одну? — питає Макс.

— Я могла б, але не хочу, — каже Сузі. — Себастіян останнім часом був такий нещасний. Він не хотів нічого їсти. Його ніжки були паралізовані. Мені так було жаль його.

Вона плаче.

— Себастіян — це була надзвичайно мила морська свинка, — каже Каті.

— Але вже дуже стара, — додає Руді. — Колись вони таки помирають, тоді ти нічого не можеш вдіяти. Не ридай так.

“Ісусе, — думає Яків, — чому Себастіян мусив бути таким бідолашним?”

— Дай їй виплакатись, — каже він до Руді.

— Є й багато інших причин для ридання, — бурмоче Руді.

Яків зацікавлено дивиться на Руді.

— Так, — каже Руді. — Але не можна увесь час ридати.

Яків вичікує, але Руді не хоче більше нічого говорити. Лише по дорозі додому він починає розповідати:

— Мої батьки хочуть саме тепер розлучатись.

— О! — дивується Яків.

— Я залишуся з мамою, — продовжує Руді. — Тато буде мене забирати кожної другої неділі. Мама йде знову на роботу на цілий день.

— Це справді невесело, — каже Яків.

— Якби я тільки зміг навчитися підігрівати іжу, — каже Руді, — тоді бабуся не мусила б приходити щодня. Я її не люблю. Вона постійно сварить на тата.

— Ти можеш до нас приходити їсти, — каже Яків. — Принаймні час від часу. Щоб не бути змушеним ко­жей день терпіти своєї бабці.

— Я згідний, — погоджується Руді, — тільки поговори зі своєю мамою.

Яків обіцяє.

— Ти навіть не знаєш, — каже Руді раптом, — як тобі добре з твоїми батьками. Чому не може бути в нас так само? Ти можеш це пояснити?

— Hi, — відповідає Яків.

Після обіду Яків з мамою відвідують бабусю.

— Сьогодні в неї був лікар, — каже мама. — Він зробив їй укол, щоб заспокоїти сильний біль.

Вона зітхає:

— Чого бабуся мусить так багато страждати? Це вже занадто.

Бабуся не нарікає. У неї лишень дуже жовте обличчя. Бона дивиться на Якова і питає:

— Що нового в школі?

Яків розповідає про морську свинку Сузі і що батьки Руді розлучаються.

— О, яка біда! — каже бабуся. — Бідний Себастіян. Бідна Сузі. Бідний Руді. Скільки біди на світі!

— Чому так є?! — питає Яків.

— Це таємниця, — відповідає бабуся. — Лише деякі лю­ди знають на це відповідь.

Яків поруч мами йде додому мовчазний. “Ісусе, — думає він. — Зажди, як я колись буду біля Тебе, розпитуватиму Тебе доти, доки не знатиму відповіді на все”.

 

27. Подарунок

Із Великодніх писанок, які Яків розфарбував лушпинням цибулі, одна, найгарніша, ще залишилася. Яків біжить з нею до Каті. Каті на подвір’ї, вона поливає квітникові ящики з насінням петрушки.

— Каті, Каті! — гукає Яків. — Подивися, такого гарного яйця ти ще ніколи не бачила!

— Краще ти дивися! — гукає Каті собі, але Яків вже зачепився за лопату, а потім ще й спіткнувся об мiшок з землею для квітів.

Яйце випадає йому з рук і розбивається.

— Шкода, — зітхає Катерина. — Це була, напевно, дуже гарна писанка.

— Моя найгарніша, — каже Яків. — Ах — який я сер­дитей! Г’акікравучі! Г’акікравучі!

— Що ти таке кажеш? — питає Катерина, піднімаючи з землі розбите яйце.

— Г’акікравучі! — каже Яків. — Я щойно це придумав — щоб прогнати свій гнів!

— Г’акікравучі — це так кумедно, — каже Катерина.

— Ти можеш взяти собі це слово, якщо воно тобі до вподоби, — говорить Яків. — Я тобі дарую його. Твоя мама завжди свариться з тобою, коли ти говориш погані слова.

— Ти даруєш мені свое “Г’акікравучі”?

— Коли ти в гніві, можеш його завжди повторювати, — каже Яків.

Катерина міркує.

— Я теж маю подарунок для тебе, Якове... Але ти­хенько. Пішли!

Вона підводить Якова до паркану і вказує на сусіднє подвір’я.

— Нагнись, тоді побачиш! — шепоче вона.

Яків нахиляється і дивиться в напрямку, куди вказує Каті. Він бачить маленький кущик бозу. Серед гілок помічає гніздо. Чорний дрізд висиджує яйця.

— Я лише сьогодні помітила це гніздо, — каже Каті. — Тепер і ти знаєш. Це мій подарунок для тебе.

— Дякую, — каже Яків. — Це гарний подарунок.

 

28. Свічки

Діти йдуть услід за вчителемз релігії до церкви.

— Мене доймає цікавість, що ж він задумав, — каже Яків.

— Будемо вчитися, як треба сповідатися, — відказує Руді. — Моя мама вже тренувалася зі мною, як це робити правильно. Ми нарахували 17 гріхів.

— Макс побив рекорд, — зауважує Каті. — 59 гріхів, але багато, звичайно, одного ґатунку.

Учитель повертається, дивиться на дітей і зітхає.

— 59? Найвища пора поговорити про це, — бурмоче він.

У церкві напівтемрява, горить лише Великодня свічка. Учитель приніс багато маленьких свічечок, для кожної дитини. Діти запалюють свої свічки від ве­ликої Великодньої свічки і ставлять на сходинках перед Вівтарем. Учитель сідає на килимі біля сходинок. Діти вмощуються коло нього. Вони вдивляються у палаючі свічки і завмирають у чеканні.

— Оці свічки, — промовляє учитель в тишу, — що вони, власне, роблять?

— Горять, так мені видається, — віповідає Руді.

Діти сміються.

— Свічка, яка горить, — міркує вчитель, — для чого вона придатна?

— Вона світить, — каже Каті.

— Вона також і зігріває, — додає своє Яків.

— А свічка, яка не горить? — питає учитель.

— Вона і не світить, і не гріє, — каже Сузі. — 3 неї нема ніякої користі. Її потрібно спочатку запалити.

— Уявіть собі, що ми — це ті ж свічки, — каже учитель.

— Ми отримали наше світло від Ісуса, так само, як наші свічки отримали світло від Великодньої свічки. Ми освітлюємо наше оточення. Ми даємо людям, що навколо нас, світло і тепло, коли ми привітні, добрі, готові допомогти.

— На жаль, ми не завжди такі, — зауважує Руді.

— Коли ми не даємо більше ні тепла, ні світла? — питає учитель.

— Коли буваємо злі, — каже Сузі.

— А коли ми буваємо злі? — питає учитель.

— Ну, наприклад, коли ми посваримось, — каже Макс.

— Гм, — міркує учитель. — Суперечка іноді добра і навіть необхідна.

— Так, але вчора я посперечався з моїм малим бра­том, бо він схопив найбільший шматок торта з виш­нями, — каже Макс. — Та я зіпсував йому апетит, ска­завши, що у вишнях є хробаки. Йому стало страшно, і він не захотів більше їсти та віддав його мені. Це було жорстоко, чи не так?

— Так, — каже учитель. Він нахиляється і задуває свічку. Макс лякається.

— Це була моя свічка?

— Це була твоя свічка, — погоджується учитель. Деякий час всі сидять зовсім тихо, тоді обзивається Каті.

— У неділю я образила свого тата. Він хотів зі мною погуляти, бо іти самому — не дуже приємно. Але я сказала: “Іди сам, я читаю комікси. Це веселіше, ніж дурна прогулянка...”

Вчитель гасить наступну свічку.

— Мені здається, що я розсердив Каті, — зізнається Яків. — Я вже знав, що вона хоче позичити мої нові фломастери, але чекав, коли вона попросить. Я змушував її дуже просити...

— О, — відразу реагує Каті, — це правда, що мене це дуже вразило. Але не настільки, щоб ти тепер свою...

Але вчитель вже загасив і цю свічку. Приходить чер­га кожної дитини. Кожному спадає на думку те, що він не повинен би був робити. Декому, навпаки, що він мав би зробити.

Гаснуть свічки, одна за одною. Нарешті залишилась лише одна маленька свічка.

— Когось бракує, чи я прорахувався? — питає учитель.

— Це ваша свічка, — каже Яків. — Тепер ваша черга.

Учитель думає.

— Можливо, і ви щось знаєте, чим я образив вас, — каже він згодом.

— Ви вже нам шість разів обіцяли принести книжку про Давида і Голіафа, — каже Каті, — але кожного разу забуваєте.

— Гм, — задумується учитель. — Коли хтось із вас шість разів щось забуде, я буду вже добре не в дусі. Загасіть свічку!

Діти задувають останню свічку. Тільки Великодня свічка горить.

— Шкода, — бурмоче Руді. — Тепер тут зовсім темно. І холодніше, ніж перше.

— Що тепер робитимемо? — питає учитель. Діти мовчать.

— Ми потребуємо нового світла для наших свічок, — каже учитель. — На щастя, горить Великодня. Людина, яка жаліє за свої провини, визнає їх і просить пробачення, може знову запалити свою свічку. В покаянні, у сповіді ми отримуємо від Бога нове світло — як тепер ми можемо знову запалити нашу свічку від Великодньої.

Діти запалюють свої свічки від великої свічки і роблять маленьку процесію світла через церкву.

— Я думаю, мій список із 59 гріхами не більше, як нісенітниця, — каже Макс учителю. — На сповіді я краще скажу, за які провини я дуже жалію...

 

29. Перед сповіддю

— Ей, Якове! — каже Катерина. — Якщо ти не був добрим, чи досить, щоби за цим тільки жалувати, чи обов’язково натомість зробити щось добре?

— Треба натомість зробити щось добре, — відповідає Яків.

— Коли я тобі заховала малюнок з підсніжниками, — говорить Катерина, — чи ти дуже розсердився на мене?

— Ну годі, — каже Яків. — Спочатку я був сердитий, але швидко про це забув.

Катерина відкриває свій портфель. Вона знаходить наклейку, на якій зображений старий паровий ло­комотив.

— Я дарую це тобі, — каже вона. — Ти можеш наклеїти її на зошит чи на свій пенал. Тепер для підсніжників зроблено щось добре, чи не так?

— Так, — каже Яків. — Але я теж мушу для тебе зро­бити щось добре. Лист без підпису, якого я тобі за­сунув у портфель, щоб відімстити: “Каті пихата і товста вермішелька...” — пам’ятаєш?

— Він був від тебе? — вигукує Катерина. — Оце так! Пихата, може, і є... але щоб товста?

Яків міркує.

— Якщо б ти сьогодні після обіду мала час, — каже він, — ми могли б піти в кондитерську. Я запрошую тебе на суничний коктейль.

— Я вважаю, що зло треба негайно ж виправити доб­ром, — каже Катерина. — Підемо вже зараз у конди­терську.

 

30. Яків і Катерина слухають по радіо казку

“Четверо шукачів Бога”

(Лунає кілька тактів музики, наприклад, барабан, сопілка).

ОПОВІДАЧ: У давні часи — так говорять оповідачі казок в Африці — жив собі чоловік, кульгавий на но­гу. Коли пастухи гнали отари на полонину, він шкутильгав їм услід і мусив тримати своїх кіз на мотузці, щоб вони йому не повтікали. Коли мисливці ховалися в кущах, щоб підстерегти диких звірів, чоловік стояв зі своєю кривою ногою на краю села і дивився їм услід. Він просив усіх знахарів на полонині вилікувати його кульгаву ногу, але жоден не міг йому допомогти. Одного дня він зібрався і покинув село. Він пошкутильгав собі, бурмочучи та мугикаючи щось під ніс.

ПЕРШИЙ (ритм шкутильгання, спів-примовляння):
Хтось мусить бути, хто зможе мені допомогти.
Хтось мусить все-таки бути на цьому світі,
Хто має співчуття до мене, бідолахи Кульгавого.
І поставить мене на обидві здорові ноги...
(мовить словами)
Бо я вже більше не витримаю: завжди дивитись, як інші йдуть попри мене, і не могти з ними танцювати під звуки барабану. Цього я більше не витерплю. Не можу піти на полювання, а мушу чекати, що хтось прийде і дасть мені шмат від своєї здобичі. Постійно казати “дякую-дякую”, завжди тільки дякувати і радіти, що вони беруть в мене котики та рогожі, які я плету... Від ранньої зорі до пізньої ночі бути тим, на кого інші звертають увагу. Хіба це життя? Камені, по яких я шкутильгаю, питаю вас! Чи це справедливо? Червоний пороху на дорозі, я питаю тебе! Чи можу я з тим змиритися? Боже, там, на горі, Ти, що сотворив світ, все, і мене також, я питаю Тебе: Чому саме я мушу бути кульгавим?

ДРУГИЙ (голос здалеку): Ей, ти! Кульгавий!

ПЕРШИЙ: Хто, хто кличе мене?

ДРУГИЙ: Я! Я сиджу тут, в тіні дерева. Ходи сюди до мене!

ПЕРШИЙ (кроки): Хто ти?

ДРУГИЙ: Подорожній... Вирішив трохи тут відпочити. Я чув, як ти обурювався і мугикав. Але я по­гано бачу тебе. Знаєш, в мене лише одне око, яким можу бачити. Друге хворе. А зараз, на ясному яскравому сонці мене болить і здорове око. Тому я мушу ще й мружитися.

ПЕРШИЙ: Бажаю доброго відпочинку в тіні дерева, Моргачу.

ДРУГИЙ: Тобі теж, Кульгавий! Ходи, сядь біля мене. Я допоможу тобі, так — а твою милицю припремо до дерева.

ПЕРШИЙ: Дякую.

ДРУГИЙ: Ти вже давно в дорозі?

ПЕРШИЙ: 3 самого рання!

ДРУГИЙ: А я вже кілька днів. Не витримав більше у рідному селі. Якби ти знав, скільки вже разів гепнувся до кісяка дверей, бо й здоровий оком ледве бачу. А скільки вже розхлюпав доброго пальмового вина, бо при розливанні знову і знову починав примружуватися. Моє око погано переносить спеку і вогонь, тому свою кузню я мусив передати іншому Ко­валеві (співчутливі звуки-бурчання першого), хоч мені дуже подобалося це ремесло. Після того був пас­тухом... Я мав тішитися, коли люди доручали мені своїх тварин... “Будь ласка, дозволь мені стерегти твої кози”. Завжди це випрошування... з рана до вечора... “Будь ласка, постав мені баняк із зупою на вогонь, від жару мене болять очі...” А до того ще й страх, що можу і своє ледь блимаюче око втратити. Хіба це життя? “Досить, — сказав я собі. — Я хочу переконатися, чи знайду когось, хто зможе мене назавжди вилікувати”. (Спів-примовляння)
Хтось мусить бути, хто зможе мені допомогти.
Він мусить бути, і я в це ревно вірю.
Хто має співчуття до мене, бідолахи Моргача,
І повелить моїм очам бачити!

ПЕРШИЙ: Цього помічника ми мусимо знайти.

ДРУГИЙ: Я шукатиму його, і якщо треба, помандрую аж до кінця світу. До самого Бога! Я покажу йому своє моргаюче око і запитаю: “Чи зможеш Ти довго дивитися на моє єдине ледь блимаюче око, який я немічний і жалюгідний, Ти, що навіть комарам, метеликам і німим рибам подарував очі.

ПЕРШИЙ: Ми можемо йти разом, Моргачу. Я поведу тебе.

ДРУГИЙ: А я підтримуватиму тебе, Кульгавий... Кульгавий, чуєш? Ще хтось йде, щось мугиче і обурюється, як і ми.

ПЕРШИЙ: Я не чую нічого.

ДРУГИЙ: Подивись на дорогу, хіба не бачиш чоловіка, який наближається?

ПЕРШИЙ: Почекай, там щось виблискує на сонці.

(Сопілка, барабан).

ПЕРШИЙ (сміється): О, Моргачу, як смішно, це чоловік з Лисиною, такою гладкою, як люстро. Я ще ніколи не бачив такої лисини.

ТРЕТІЙ (наближаючись): (Спів-примовляння)
Хтось мусить бути, хто зможе мені допомогти.
Хтось мусить бути, хто мене зрозуміє.
Хто мае співчуття до мене, бідолахи з Лисиною,
І збагне, що далі так неможливо.
(Говорить словами).
Таке життя справді вже більше нестерпне. Мене вже ніщо не тішить. Моя гладка лисина так мене засмучує. Гаразд, я можу натягнути шапку, але постійно не можна її носити, колись треба і скидати, наприклад, щоб витерти з голови піт — о, насмішники. О, вони аж тримаються за животи від задоволення, що я сміхотворно виглядаю. “Ей, ти, з Лисиною, — часто гукають, — нагнись негайно, мені треба подивитись в дзеркало”. — О! І коли бачать, як мене це до болю ображає, лиш тоді перепрошують! “Ми не хотіли тебе образити, — пояснюють вони, — не сердься, це тільки тому, що ти такий смішний”. — О, я завжди повинен їм вибачати. “Ну гаразд”, — змушений я казати. Досить! Від ранку і до вечора. Добре, досить вже. Я не хочу більше так жити, бути посміховиськом для інших та ще й вибачати. Я мушу знайти когось, хто вилікує і зцілить мене від моєї лисини. Там, навпроти, є дерево, в його тіні я зможу трохи перепочити. — О, там вже сидять двоє! Яке лихо, де моя шапка.

ПЕРШИЙ І ДРУГИЙ: Він натягує шапку (сміються).

ТРЕТІЙ: Доброго відпочинку! Чи знайдеться ще одне місце для змученого чоловіка?

ПЕРШИЙ І ДРУГИЙ: Ходи! (сміються)

ТРЕТІЙ: Ви мудрі люди!

ДРУГИЙ: Знаєш, ми бачили тебе здалеку. Бачили, як ти виблискував.

ПЕРШИЙ: Ми знаємо, що ти лисий.

ТРЕТІЙ: Добре, тоді я можу зняти свою шапку. Отак.

ихикання)

ПЕРШИЙ: Пробач, ми не маемо на гадці чогось злого.

ТРЕТІЙ: Добре. Досить вже.

ПЕРШИЙ: Я — Кульгавий, він — Моргач. Ми хочемо знайти когось, хто нас вилікує. Ми йдемо аж до са­мого кінця світу, ми йдемо до Бога. Він повинен нам допомогти.

ТРЕТІЙ: До Бога... Тоді і я хочу йти з вами. Я стану перед ним і скажу: “Поглянь на мене, Великий Боже. Лева Ти обдарував гривою, дикобраза його колючка­ми, а одуда розкішним віялом з пір’я. І всім людям у нашому селі Ти дав гарне чорне волосся. Лише мене наділив голим гладким черепом і велів бути посміховиськом для людей. Чому саме мене?”

ПЕРШИЙ: Підемо утрьох, Бог змилосердиться над нами. Він вилікує мою криву ногу.

ДРУГИЙ: Він подарує мені здорові очі.

ТРЕТІЙ: Він повелить, і на моїй дзеркальній лисині виросте гарне густе волосся.

ЧЕТВЕРТИЙ: Правда? І Він це зробить? Тоді дозволь­те і мені йти з вами!

ПЕРШИЙ: Хто він, оцей?

ДРУГИЙ: Підкрався і підслуховує нашу розмову!

ТРЕТІЙ: Виглядає, як злодій, — такий обідраний і жалюгідний!

ЧЕТВЕРТИЙ: Послухайте мене! Я не підкрався, я йшов, як будь-який інший мандрівник, уздовж вулицею, але оскільки я не маю черевиків, тому Ви і не чули, бо порох гасить будь-який звук при ходьбі бо­тами ногами. Я не злодій. Я просто Бідний. І більш нічого.

ПЕРШИЙ: Бідний? Бідний, зате здоровий. Ти маєш дві ноги, щоб ходити.

ДРУГИЙ: Добрі очі.

ТРЕТІЙ: І так багато кучерів на голові, що не злічити.

ЧЕТВЕРТИЙ: Та попри те я Бідний.

ПЕРШИЙ: Тоді шукай собі роботу.

ЧЕТВЕРТИЙ: Я не маю грошей, я не можу купити собі щось поїсти. Я голодний і слабий. Коли я про­шусь на роботу, мені відповідають: “Ти? Ти занадто слабий для гідної роботи. Нам потрібні сильні мужчини”. Розумієте? Жоден не наймає людину, яка майже хвора від голоду. Тому насамперед я мушу трохи розбагатіти.
(Спів-примовляння)
Хтось мусить бути, хто зможе мені допомогти.
Він мусить бути, той, що любить мене,
Що мае співчуття до мене, бідного жебрака.
Хочу славити Ім’я Його щоденно!
(Говорить словами). Хочу славити Ім’я Його повсякчас! І коли я почув, що ви хочете йти до Бога, я знову почав плекати надію! Візьміть і мене з собою, прошу сердечно! Нехай це вас не відштовхує, що я такий жалюгідний.

ПЕРШИЙ: Що думаєте ви?

ДРУГИЙ: Щодо мене, нехай іде з нами!

ТРЕТІЙ: Але він не повинен наважуватись сміятися з моєї лисини.

ПЕРШИЙ: Домовились, йдемо вчотирьох.

ЧЕТВЕРТИЙ: Дякую!

(Лунають звуки барабана і сопілки).

ОПОВІДАЧ: І так четверо шукачів Бога подалися в дорогу: чоловік з кульгавою ногою, чоловік, сліпий на одне око, чоловік з лисиною і бідний чоловік. Че­рез землі і моря повела їх дорога. І нарешті знайшли вони Бога... Вони принесли Йому свої просьби, і Бог дав їм те, про що вони просили. Чоловікові з кривою ногою Він вилікував криву ногу. Чоловікові, сліпому на одне око, Він дав два здорові. Чоловікові з лиси­ною подарував гарне волосся. А четвертого, бідного чоловіка, зробив багатим... Четверо шукачів Бога подякували чемно. Вони  сказали, що ніколи не забудуть про Його милосердя. Тоді рушили в дорогу додому. “До побачення!” — гукнув їм Бог навздогін...

Спочатку всі четверо трималися разом. Та чоловік, який мав кульгаву ногу, так зрадів, що має аж дві здорові, що почав бігти. Він біг і біг попереду інших. Одного вечора він наблизився до криниці і там захотів відпочити. Біля криниці, одначе, сидів якийсь жебрак.

ЖЕБРАК: Май співчуття до мене, чоловіче з бистрими ногами. Я бідний і слабий і страждаю від голоду.

ПЕРШИЙ: Гм, я маю лише кілька смокв, — на, лови.

ЖЕБРАК: Але своїми швидкими ногами ти міг би побігти до того дерева і принести мені кілька плодів.

ПЕРШИЙ: Я? Ти що? Нарви собі сам, якщо хочеш посмакувати.

ЖЕБРАК: Я заслабий і змучений для цього. Мої ноги не служать мені.

ПЕРШИЙ: Тоді мусиш почекати, поки прийде хтось, хто має час. Я не маю часу. Я мушу бігти далі.

ЖЕБРАК: О, якби ти знав, як це є, коли не можеш добре ходити.

ПЕРШИЙ: Як це є? Ха-ха, це я не знаю? Я сам раніше не міг добре ходити. Тому так і поспішаю, що можу ходити. Лише один ковток води з цієї криниці, малий перепочинок і вперед далі.

ЖЕБРАК: Ти щасливий, бо маєш здорові ноги.

ПЕРШИЙ: Щасливий — о, так. Знаєш, все має свою сонячну і тіньову сторону. Раніше, бачиш, було набагато спокійніше і затишніше. Не те, що тепер, оця гонитва. Завжди хтось думає, що ти маєш гнатися заради нього. Хотів би я знати, чого це? Я мушу поспішати для себе самого, я не маю часу! Отже, (дзюрчить вода) бувай здоров! До побачення!

ЖЕБРАК: Ніколи б нам не бачитись з тобою, чоловіче, що мав кульгаву ногу (кроки).

ДРУГИЙ: О, там вода виблискує на сонці. Я вже да­леко бачу моїми обома здоровими очима... Посунься, жебраче, щоб я зміг краще напитися!

ЖЕБРАК: Май співчуття до мене, чоловіче з обома здоровими очима, зачерпни води з криниці і для ме­не. Мої очі заслабі, я не бачу відра, щоб зачерпнути самому.

ДРУГИЙ: Зажди, дай спершу мені напитись... О, як добре! На, тут ще пару крапель для тебе залишилось.

ЖЕБРАК: Ти щасливий, бо маєш здорові очі.

ДРУГИЙ: Щасливий, авжеж, як сказати. Щоб аж такий щасливий, то ні. Раніше було по-іншому. Тоді ко­жен мені чимсь відразу допомагав, треба було лише попросити. А тепер кожен думає, що я маю помагати, і то тільки тому, що маю, цілком випадково, два здорових ока... І це не є аж велике задоволення — нараз виразно до гостроти все побачити. Я вже здалека впізнаю, чи хтось сумно поглядає. За тисячу кроків помічаю, як до мене хтось простягає руки. О, як це обтяжує; а найкраще, коли я час від часу закриваю очі — і лиш тоді відкриваю, коли бачу щось гарне! До побачення, жебраче! Я мушу йти далі! (Кро­ки, радісне посвистування).

ЖЕБРАК: Ніколи б нам не бачитися з тобою, чоловіче, що був сліпий на одне око!

ТРЕТІЙ: О, тут би вже мала бути криниця. Як добре, що я вже звільнився від нашого четвертого, бідного чоловіка, що тепер багатий. В дорозі дуже добре і ве­село мати товариство, але в село, до криниці краще прийти самому. Тоді буде помітніше, яке враження я справлятиму на людей своїми новенькими розкішними кучерями. Таким я можу відразу показатися дівчатам! Так, чи нема кого, хто би мною замилувався?

ЖНБРАК: О, так, є тут один! Змилосердися і скажи мені, як отримати такі гарні кучері? Як цього можна досягти? Глянь-но — я скину свою шапку.

ТРЕТІЙ (нестримний сміх): О, ти маєш лисину? Ха-ха! Та такої лисини я й не бачив у своєму житті! Раніше, власне, в мене теж була гарна лисина, що гарно виблискувала — це було не найгірше, що може мати муж­чина... Дівчата сміялися з мене — я відразу втягувався в розмову з кожною людиною. 3 кучерями мужчині набагато важче. Йому заздрять. Його розглядають масним поглядом. Це зовсім не так приємно мати гарне волосся, повір мені. А крім того, ти, як здається, жебрак. Для чого ж тобі гарне волосся, якщо ти все одно є жебраком? О, я бачу люди йдуть з села. Я хочу вийти їм назустріч. Бувай, бувай, старий чоловіче з лисиною. Можливо, якщо я пам’ятатиму, то передам тобі якусь шапку.

ЖЕБРАК: Ніколи б нам не бачитися, чоловіче, що мав лисину! (Кроки, сопілка, спів-примовляння).

ЧЕТВЕРТИЙ: Боже, ти зробив мене багатим, а я був бідним чоловіком. Хвалитиму Тебе, величатиму Тебе, скільки зможу! (Говорить словами) Слава Богу, жебраче біля криниці!

ЖЕБРАК: Здоров будь, багатий чоловіче!

ЧЕТВЕРТИЙ: Так, я багатий чоловік! Сам Бог зробив мене багатим. Глянь, у мене є їда. Сідай поряд і їж зі мною! Я маю ще одну пару черевиків у мішку, я подарую їх тобі, бідний чоловіче!

ЖЕБРАК: Ти щасливий, видно по тобі.

ЧЕТВЕРТИЙ: Чи не повинен бути я щасливим? Оця радість, яку переживаю день у день! Мати змогу ділитися, допомагати — немає нічого кращого на світі. Своїм великим милосердям Господь зробив мене ба­гатим. Бо я цього не заслужив, я був перед ним лише жалюгідною людиною з нічим, окрім хіба великої на­дії. І все ж Він вислухав мене, бідняка, за це я хочу хвалити Його і Йому дякувати. Цілий світ повинен довідатись, який добрий є Господь. Він обдарував мене, як мати дитину. Він зробив з мене нову людину, і Він може також і з тебе зробити нову людину, якщо ти тільки повіриш і підеш до Нього.

ЖЕБРАК: Ти гадаєш, що такий, як я, може Його знайти?

ЧЕТВЕРТИЙ: Звичайно, якщо навіть я його знайшов, я, жалюгідний чоловік! Кожен, хто шукає Його, Його знаходить. Ходи, я покажу тобі дорогу.

ЖЕБРАК: Господь справді зробив тебе багатим. Я можу йти дорогою сам. Я дякую тобі. Іди далі, на тебе чекає багато людей. До побачення.

ЧЕТВЕРТИЙ:  Старий жебраче, ти нагадуєш мені щось особливе, щось винятково особливе, жебраче!.. Тепер він зник, просто пішов геть від криниці. Але в мене таке відчуття, що я його ще побачу... Я хочу йти далі, в село, до людей. (Починає співати хвалебну пісню, йде луна).

 

31. Яків розмовляє з татом

— Татусю, — каже Яків, — наш учитель релігії казав, що всі люди є діти Божі.

— Він має рацію, твій учитель релігії, — відповідає батько.

— Але, — зауважує Яків, — коли ти дитина Божа і я теж дитина Божа, то виходить, що ми обоє брати?

— Якщо так підходити до цієї справи, — пояснює тато, — то ми  є справді брати.

— Але як брати, — каже Яків, — ми не в однаковій мірі багато вартуємо?

— Hi, ми з тобою однаково вартісні, — каже тато. — Запитай-но маму, хто з нас обох їй дорожчий. Я закладусь, що це завдасть їй багато клопотів.

— Але ти можеш набагато більше і краще все робити, ніж я, — каже Яків. — Рахувати і чистити взуття, наприклад.

— Натомість ти знаєш інші речі краще, ніж я, — відповідає тато. — Малювати, стояти на руках та переконувати бабусю. Цього я ніколи не вмітиму так доб­ре, як ти.

— Але чи брати не мають і однакових прав? — питає Яків.

— Звичайно, — каже тато. — Тобто — як випадає...

— Ти можеш мене відправити до ліжка спати, але я тебе не можу, — каже Яків.

— Коли ввечері я відсилаю тебе до ліжка, то тому, що я турбуюся про твоє здоров’я, — говорить батько. — Я несу відповідальність за тебе і не маю права тобі дозволити залишитись надто довго.

— А чи я несу відповідальність за тебе? — питає Яків.

— Кожен несе відповідальність за іншого, — каже тато. — А тепер марш в ліжко.

Вночі Яків прокидається. В його кімнаті темно, але з-під дверей просочується смужка світла. Щось мугиче і бурмоче в другій кімнаті. Яків встає з ліжка і відчиняє двері. Він бачить свого тата, який сидить у фотелі перед телевізором. На екрані два злодії тягнуть якийсь ящик. Тато спить. Яків будить батька.

— А тепер марш в ліжко! — каже Яків.

 

32. Яків повинен іти слідом

Тато відразу помічає, коли мама сердиться.

— Що тут трапилось? — питає він.

— Та, цей Яків! — розповідає мама. — Коли ми йшли через парк, він залазив у кожну калюжу. Якби хоч натягнув свої гумові чоботи, як я йому казала. Та ні, він мене не слухає. Поглянь-но, які брудні його чере­вики! А він не хоче навіть їх почистити.

Яків грається зі своїми фігурками індіанців і вдає, що нічого не чує.

— Якове, ти чуєш? — питає тато. — Ти повинен іти слідом за мною!

— Іти слідом за тобою? — перепитує Яків. — А куди?

— Прошу? — перепитує тато.

— Куди я повинен йти за тобою? — питає Яків.

Тато міряє Якова поглядом.

— До ящика з приладдям для чищення взуття, — каже він.

Яків встає і йде за татом в передпокій. Вони виймають з ящика щітки, ганчірки для чищення і крем для взуття. На підлогу підстелюють газету. Тато чис­тить свої черевики. Спочатку він щіткою зчищає бруд, потім намащує кремом і натирає ганчіркою, нарешті начищає щіткою черевики до блиску. Яків спостерігає, як тато все це робить, а потім мучиться зі своїми черевиками, вимащеними в калюжах. Нарешті вони знову виблискують. Яків і не здогадувався, що він може так добре чистити взуття. Піднімається і приносить ще мамині туфлі. На них лише кілька плям від бризків. Аж не віриться, що мама йшла через той самий парк, що й Яків. Він чистить її взуття особливо старанно, потім кличе маму і показує. Мама знімає свої пантофлі, взуває туфлі і проходжується туди-сюди в передпокої.

— Яке приємне відчуття, — каже вона, — ніби в новесеньких туфлях, з голочки.

 

33. Яків каже не все, що знає

Яків йде на базар. Він хоче купити для мами зелені боби.

Біля прилавку, де продають овочі, він помічає маму Сузі. Яків хоче уникнути зустрічі з нею, та вона вже його побачила.

— Глянь-но, Яків!

— Слава Ісусу Христу, — вітається Яків.

Мама Сузі завжди хоче знати, які оцінки отримали інші діти в класі. Сузі про це ніколи не розповідає вдома, бо мама порівнює оцінки і свариться, коли в Сузі гірші.

— Якове, — каже мама Сузі, — що ти отримав за останню класну роботу з арифметики?

Яків отримав п’ятірку, але яка була оцінка в Сузі, він не може пригадати.

— Я? За класну роботу з арифметики? — перепитує він. — Четвірку... чи трійку, здається.

— Так, а Катерина?

— Не знаю.

— Але ж, Якове, — каже мама Сузі, — ти знаєш. Це на­писано в тебе на чолі.

— Так, я знаю, — говорить Яків, — але не скажу.

— Якове! — обурюється мама Сузі. — Якщо дорослий про щось питає, то треба відповідати. Я завжди ду­мала, що ти слухняна вихована дитина.

Яків мовчить.

— Моя Сузі слухає завжди, коли дорослі їй щось го­ворить.

— Я — ні, — бурмоче Яків.

Мама Сузі йде далі. Вона хитає головою. Продавщиця зважує зелені боби. Вона поглядає на Якова і посміхається. В одному кошику відшукує помідор, що має маленький хвостик, ніби носик.

— Сьогодні це в мене найкумедніший, — каже вона до Якова. — Я дарую його тобі.

 

34. “Мене вже ніщо не тішить — а що тішить тебе?”

ПЕРША СЦЕНА

(Кухня. Гримить посуд. Мама в хорошому настрої, наспівує щось, двері, кроки).

ЯКІВ: Мамо, ось і я. А який я голодний!

МАМА: Як добре, Якове! Я якраз намащую хліб смаль­цем.

ЯКІВ: І Каті теж прийшла зі мною. Вона теж голодна. Я саме розповів їй, що ти купила свіжий смалець.

МАМА: Так? Каті, де ж ти ховаєшся? Ану покажись!

КАТІ: Слава Ісусу Христу, пані Міттергіфер!

МАМА: Вітаю, Каті, проходь, сідай. Чай з помаранчевим сиропом?

КАТІ: Будь ласка!

ЯКІВ: Зачекай, Каті, я наллю тобі. (Посуд. Шум).

КАТІ: О, хліб зі смальцем — дуже смачно.

МАМА: Було весело в парку?

ДІТИ: Мм-мм.

МАМА (сміється). Ви так наминаєте, ніби цілий день нічого не їли. І в мене з’явився відразу апетит, я собі також зроблю канапку, ось. — Діти, та ви зовсім мокрі. Напевно, добре набігалися, так?

ЯКІВ: Спершу ми були індіанцями в парку. Тоді цир­качами в Томі, на подвір’ї дев’ятого будинку. А потім зеленими інопланетянами, котрі все нюхають, особливо смалець. І Руді був там. Я хотів і його привести. але він каже, що смалець для нього надто масний.

МАМА: Не для тендітної талії, але попри це, хто хоче ще?

КАТІ: Будь ласка, я!

ЯКІВ: Я теж.

МАМА: Ну і я також. — А Карлі був з вами?

КАТІ: Hi, він занадто нудний.

ЯКІВ: 3 ним неможливо щось починати.

МАМА: Тому що він такий нудний?

ЯКІВ: Ти собі і уявити не можеш, який він нудний. Його ніщо не тішить.

МАМА: Ніщо не тішить? Він сам це сказав?

ЯКІВ: На одній прогулянці він постійно повторював: “Це мене не тішить. Це мене не тішить”.

КАТІ: Карлі, знаете, пані Міттергіфер, такий різний. Він або задає тон — але так, що вуха в’януть, коли слухаєш, або такий нудний, що зовсім нічого не хо­че, тільки сидить і говорить: “Мене це все не тішить”.

МАМА: А коли він задає тон — що ж він тоді розповідає?

ЯКІВ: О, про все. Скільки заробляє його тато і як вони поїдуть влітку до ескімосів, або ще скільки в нього є вже касет...

КАТІ: Тридцять вісім.

ЯКІВ: І що йому дозволяють дивитись кримінальні фільми по телевізору.

МАМА: Гм...

КАТІ: І що ми бідні нишпорки, бо нам цього не можна. А в класі на нього вже ніхто не реагує. Сузі ска­зала, що вона більше ніколи не дасть йому списувати. І підказувати йому також не буде ніколи, бо він такий дурний.

ЯКІВ: Він постійно викидає якісь коники в школі. Тоді пані Міхачек викликає його маму до школи, але мама сердиться, коли її викликають, бо вона мусить відпрошуватися з роботи.

КАТІ: У школі успішність Карлі теж погіршується. Єдине, що він дійсно може, це ходити на руках. У цьому він неповторний. Гоп — і вже стоїть на руках та спацирує по крузі. Звичайно, там, де може, він задає тон. Сузі сказала, що ми повинні домовитись, що разом відвертатимемося, коли він знову буде хо­дити на руках.

МАМА: Отже, я більше не дивуюся, що бідного хлопчиська ніщо більше не тішить. Що ж йому може приносити радість, коли його ніхто не любить?!

ЯКІВ: Ми що, повинні за ним бігати? Мамо, слухай, я справді не можу його терпіти. Будь-хто інший мені приємніший. І навіть Томі мені миліший, хоча він може сказати лише: “Е-е-е”. (Kami хихикав)

МАМА: Якове!

ЯКІВ: Я не думаю нічого поганого. Я люблю Томі. Але він так робить: “Е-е-е”.

МАМА: Томі — нещасна дитина, він не може говорити, як дитина нормальна.

КАТІ: Але тепер ми вже знаємо, що він своїм “Е-е-е” хоче сказати. Він каже це на різні лади. Сьогодні, коли ми розігрували циркове видовище для нього, він вимахував дико головою і кричав: “Е-е-е”, — і ми прийшли до висновку, що він мав на увазі: “Ще раз! Ще раз!”

ЯКІВ: Це тоді, коли Руді був левом, а ти — приборкувачкою.

КАТІ: Так, цей номер приніс Томі сьогодні найбільше задоволення.

МАМА: Ви розігруєте перед Томі цирк?

ЯКІВ: Ти вважаєш, що це смішно?

МАМА (з поспіхом): Ні-ні. Я лише думала, що ви навідуєтесь до нього час від часу, бавитеся і розмовляєте з ним. Але цирк...

ЯКІВ: 3 ним гратися важко, бо він мусить сидіти у візочку і не може нічого робити. Тому і розігруємо перед ним щось. Він плескає після кожного номеру в долоні, цього навчила його Сузі. А іноді ми граємося з ним м’ячем: кидаемо йому м’яч на коліна, і він підхоплює. Кидати він не може.

МАМА: Знаєш, Якове, чому я спочатку була стурбована? Що ви хворій дитині, яка не може ні ходити, ні бігати, показуєте такі веселі речі... Томі цього ніколи не зазнає в житті.

ЯКІВ: Але дивлячись на нас, він радіє. Інакше він би не сміявся, чи не так? Сміятися, власне, він може.

КАТІ: Двірничка дев’ятого будинку теж спочатку з нами сварилася. Бона побачила нас з вікна, яке виходить на подвір’я, і була обурена, що ми такі жорстокі діти і показуємо бідному Томі те, чого він сам не може. Ми були дуже налякані і хотіли втекти. Та Томі почав плакати. Мама Томі збігла вниз і вислухала нас. Тоді погладила Томі і сказала: “Ах, я, наприклад, не вмію дути в трубу, але коли мені хтось заграє на ній, тоді я радію. Показуйте далі свій цирк, я рада, що це приносить Томі задоволення”.

ЯКІВ: Він дійсно радіє. Тому ми з такою охотою йдемо туди, бо його це тішить. Руді тренує тепер номер з перекидом.

КАТІ: Сузі тренується з м’ячем.

МАМА: Тоді до вашої програми пасуватиме і Карлі, якщо він може ходити на руках... (маленька пауза) Гм?

КАТІ: Авжеж.

ЯКІВ: Тоді треба його спершу спитати, чи він взагалі захоче піти з нами...

КАТІ: Він знову матиме нагоду задавати тон...

МАМА: Насамперед, він матиме нагоду принести радість Томі! А тоді я хотіла би почути, чи він після того ще скаже: “Мене ніщо більше не тішить”. Той, кого потребують і хто може принести радість іншому, гарантую, що не скаже: “Мене ніщо більше не тішить”.

КАТІ: Але я не знаю, чи Карлі захоче, щоб ми його взяли.

МАМА: Ну, коли він вам буде необхідний?!

ЯКІВ: Чи він взагалі нам повірить, що ми його пот­ребуємо, — таким, як ми були до нього дотепер?

МАМА: Якове, зараз я скажу тобі щось таке, що не­легко зрозуміти. І тобі, Каті, теж. Якщо є людина, яку більше ніщо не тішить, однаково, чи дитина, чи дорослий... Якщо хтось каже: “Мене більше ніщо не тішить”, — то це ніби клич на допомогу. Такий кричить про допомогу, бо він нещасний. Ще нещасніший, ніж Томі у своєму візочку, бо Томі здатний чимось тішитися і виявляти свою радість, — так, що він і вам може приносити радість. Бо вас це тішить все-таки, коли Томі радіє, чи не так?

ДІТИ: Так.

МАМА: Коли Карлі говорить: “Мене більше ніщо не тішить”, — це значить насправді: “Будь ласка, допоможіть мені. Мені сумно, бо я нікому не потрібний. Бо мене ніхто не любить. Бо мене ніхто не сприймає таким, яким я є. Бо ніхто про мене не турбується”. — Коли ж ви будете потребувати Карлі, коли він матиме нагоду зробити комусь приємність, тоді і він сам стане іншим. Не відразу, але з часом. Йому більше не треба буде задавати тон і когось дивувати. Бо це йому буде тоді не потрібно. Ви мусите мати до нього терпіння. Але на вашому місці я спробувала б.

ЯКІВ: Навіть і тоді, коли він спочатку буде дуже різким.

МАМА: Так, і тоді теж! Ви повинні ризикнути. Прос­то пропустить різкість повз вуха.

КАТІ: Я тобі підморгну, Якове, коли Карлі буде piзкий у поведінці. І тоді не треба буде сердитися.

МАМА: Якове, у тебе кмітлива подруга! (Каті хихикає).

ЯКІВ: Ну добре, спробувати можна.

 

ДРУГА СЦЕНА

(Шкільне подвір’я. Шум на перерві. Шкільний дзвінок).

ЯКІВ: Отже, домовились, Карлі, ти йдеш сьогодні з нами до Томі.

КАРЛІ: Hi, я гадаю, мене це не втішить.

КАТІ: Нам зараз байдуже, чи буде тебе це тішити, чи ні. Ти мусиш іти з нами, бо ти нам потрібний.

ЯКІВ: Ти єдиний, хто вміє ходити на руках.

КАТІ: Хіба зможеш запропонувати нам когось іншого, хто може ходити на руках?

КАРЛІ: Hi!

ЯКІВ: От бачиш!

КАТІ: Тебе це може i не тішити, але Томі буде дуже радіти. Він ще ніколи у своєму житті не бачив, щоб хтось ходив на руках.

ЯКІВ: Ей, Каті, треба ще Карлі пояснити, як він зрозуміє, що Томі радіє.

КАРЛІ: Я не дурний.

КАТІ: Але Томі може говорити лише: “Е-е-е”. Отже, коли він сміється і розмахує головою і каже: “Е-е-е”, — це значить “ще раз”, і ти маєш повторити свій номер!

КАРЛІ: А коли він незадоволений?

ЯКІВ: Тоді кривить ротик і каже: “Е-е-е”.

КАТІ: Але побачиш, Томі буде радіти. Такого блискучого номеру він ще ніколи не переживав.

(Звучить музика, коротко).

 

ТРЕТЯ СЦЕНА

(Подвір’я. Дитячий сміх).

КАРЛІ (тихо): Це є ваш Томі? Привіт, ну й вигляд у нього!

КАТІ (тихо): До цього звикають. Зачекай, коли він сміється, тоді нараз починає виглядати зовсім по-іншому. Дуже мило.

ЯКІВ: Пані і панове, високошанована публіко, а зараз коронний номер сьогоднішньої гала-програми. — Сузі, прошу, барабан! (Барабанный дріб). — Ми вітаємо містера Карла Карловича! (Аплодисменти).

КАРЛІ: Ну так, отже. Якщо я вже тут... Аля-гоп!

ДІТИ: О! (спершу тиша, потім аплодисменти).

ТОМІ: Е-е-е!

КАРЛІ: Кого ти маєш на увазі, Томі? Мене?

ТОМІ: Е-е-е!

КАТІ: Він каже: “Ще раз!”

КАРЛІ: Прошу дуже! (Тиша, оплески).

КАТІ: Дивись, Карлі, Томі аплодує тобі. Ти мусиш вклонитися! Ми кланяємось завжди, як справжні цир­качі.

ТОМІ: Е-е-е!

ЯКІВ: Я так і думав, що він буде радіти.

КАРЛІ: Ще раз, Томі? Так? Добре, дивись — аля-гоп!

ДВІРНИЧКА: О, як я вражена! Він ходить на руках!

КАТІ: Це двірничка, Карлі. Вона завжди приносить нам лимонний напій.

ДВІРНИЧКА: А тепер він ще й вимахує ногами, о, це щось таке! Зовсім не дивно, що Томі радіє. (Аплодис­менти). Ходи-но сюди, дай подивитись на тебе, ти ж бо новачок. Як тебе хоч звати?

КАРЛІ: Карлі.

ДВІРНИЧКА: А, Карлі. Ти маєш природний талант справжнього клоуна! Це гарно, що ти так постарався для Томі!

КАРЛІ: Мені неважко.

ДВІРНИЧКА: А це ваш напій, діти. Візьміть у мене тацю. Треба підтримувати Томі пляшку з вівсянкою, щоб він міг пити.

КАТІ: Це вже зроблю я.

КАРЛІ: Дай сюди, Каті. Це зроблю я. На, Томі, пий. Ану тримай пляшечку руками. Сам тримай. Ану, спробуй. Дивись, Каті, він старається.

КАТІ: Мама вчить його кожен день тримати пляшеч­ку, але треба бути дуже терплячим.

КАРЛІ: Браво, Томі. Ще один ковток. Так, ми обоє тримаємо вівсянку. Так. — Ей, Каті, тепер він вже не виглядає так... так... — я маю на увазі, він виглядає мило.

КАТІ: Бо він радіє, Карлі.

КАРЛІ: Як ти думаєш, номер клоуна з маленькою гармошкою, яка жахливо скрипить, міг би йому при­нести задоволення? Або номер з кільцями? Тоді мені буде потрібен ще хтось!

КАТІ: Хтось, хто мусить багато вміти?

КАРЛІ: Hi! Лише тримати кільця і кричати: “Аля-гоп”!

КАТІ: Я могла б це дуже добре робити, якщо тобі, звичайно, буде приємно працювати разом зі мною.

КАРЛІ: Звичайно, звичайно, мені буде приємно. (Кілька тактів музики на закінчення).

 

35. Яків знаходитъ одну давню молитву

Прабабця Якова має гарний старий молитовник. У ньому Яків знаходить молитву, якої не знае, — “Ангел Господній”.

— “Радуйся, благодатная Маріє” — ми вчили, — розповідає Яків. — Але цієї я не знаю.

— Прочитай мені, — просить прабабця. Яків читає:

— Ангел Господній благовістив Марії, і вона зачала від Духа Святого.

Радуйся, благодатная Маріє.

Прабабця пояснює, що це означає:

— Маріє, — спитав Божий післанець, — чи ти готова? Тебе ніхто не примушує сказати: “Так”. Бог не змушує тебе. Він зважає на твою волю, Маріє. Він чекає на твою відповідь.

— Поглянь, я слуга Господня. Нехай станеться мені по слову Твоєму.

Радуйся, благодатная Маріє.

— Бог потребує мене, — сказала Марія, — як можу я сказати ні? Я не належу собі і не хочу собі належати. 3 Божою поміччю кажу Йому: “Так”.

— І Слово стало тілом і замешкало між нами.

Радуйся, благодатная Маріє.

— Ми, люди, не можемо збагнути Бога. Він є таємницею для нас. Але в Нього щодо нас і світу є певний план. Тому Він і став людиною з любові до нас, братом, якого ми можемо зрозуміти, який потребує нас і якому ми можемо сказати: “Так”. Та Він не змушує нас. Він чекає на нас, дуже близько, так близько, що можна доторкнутись. Навіть у найменшому зі своїх і наших братів чекає Він.

— Це гарна молитва, — міркує Яків.

 

36. Запрошення

Мама складає список запрошених. Яків читає: бабуся, прабабця, тітка Ліза та дядько Яків, дядько Петро. Єва і Томі, пані Альтбауер.

— Їх усіх ми запрошуємо з нагоди твого Першого Причастя, — каже мама. — А опісля на смачний обід. Це має бути справді велике свято.

— Прекрасно! — тішиться Яків.

Насамперед він телефонує своєму хресному татові, дядькові Якову. Дядько Яків дуже зрадів запрошенню, він прийде з великим бажанням.

— І ти теж підеш до Святого Причастя? — питає Яків.

— Ну, — каже дядько. — Знаєш... чесно кажучи, я вже давно не був... Ще дитиною я ходив, звичайно, часто. Гм. Та пізніше... Отже, я подумаю над тим, Якове, добре?

Тітка Ліза теж тішиться запрошенню. На жаль, вона також ще не знає, чи піде до Причастя.

— О, на такому святі в центрі уваги є все-таки діти... — говорить вона. — Крім того, я мушу фотографувати... Я ще подумаю над тим, Якове, добре?

Дядько Петро теж подумає собі. І сусідка теж. Навіть тато Якова подумає, чи він піде до Причастя, чи ні.

— Ісусе, — каже Яків, — коли Ти віддав себе за нас, Ти так довго не думав!

 

37. Яків — найменший

Яків читає в одній книжці слова Ісуса: “Що ви найменшому з братів моїх вчинили, те ви мені вчинили”.

“Ісусе, — думає Яків. — Тобі дуже легко щось подарувати. Треба лише дати те найменшому. І Ти отримаєш це. Як все просто”.

Яків міркує, хто в його околиці є найменший. На жаль, в цій місцевості немає жебраків, єдиний — це сліпий, що грає на майдані з колодязем на скрипці. Та, може, Яків знайде ще когось меншого, коли доб­ре пошукає?

— Я піду прогулятися, — каже він до мами.

— Але недалеко, — застерігає мама і дає Якову гроші.

— На, купи собі морозиво.

Він іде аж до площі з колодязем. Сліпого музиканта не видно, але є інший чоловік, що грає на кольоровій катеринці. Чоловік крутить ручку, і з коробки лунають похрипуючи звуки вальсу. Це — радісне похрипування. Чоловік стягає капелюха, швидше це нагадує циліндр, і розмахує ним на всі боки. Але людям байдуже до нього.

Перед катеринкою на вулиці стоїть маленька тарілка. Вона порожня. Яків пригадує, що сказав тато про вуличних музикантів. Це також якоюсь мірою жебраки. Яків розглядається довкола. Поблизу він не помічає меншого від катеринщика. Яків підходить до нього і кладе гроші на тарілку. Катеринщик посміхається:

— Хочеш і ти раз спробувати?

Він садить Якова за катеринку і кладе йому на го­лову циліндр.

— Крути цю ручку, гарно і рівномірно!

— О! — вигукує від задоволення Яків. Він крутить і крутить весь вальс до кінця. “Ум-та-та, ум-та-та”, — лунає з ящика. Яків уважно його розглядає. Як смішно він прикрашений: маленькі золоті скрипочки, синi квіти і білі хмарки з кучерями-кілечками. Візерунки з металу іскряться на сонці. Люди зупиняються і слухають. Яків розмахує циліндром, люди посміхаються. Підбігає маленька дівчинка і теж хоче покрутити ручкою. Мама шукає в гаманці монету.

— До побачення! — каже катеринщик Якову.

“Ісусе, — думає Яків, ідучи далі, — я хотів подарувати тобі мої гроші на морозиво, а натомість мені доз­волили пограти на катеринці. Я мушу знайти справді найменшого. Найменший є той, хто бідний і покинутий. Хто нічого не може дати. Хто замкнутий або хворий. Хто потребує інших людей, бо сам не вміє собі допомогти. Хтось, як наприклад, прабабця”. Яків радий, що йому спала на думку прабабця. Він навідає її і почитає для неї газету, бо очі старенької вже слабі.

Коло ліжка прабабці лежить ціла купа газет. Пра­бабця показує на них.

— Я приберегла їх для тебе, Якове. Ножиці — на столі. Повирізай собі картинки зі звірятами.

— Ти не хочеш, щоб я тобі почитав? — питає Яків.

— Hi, дякую, — каже прабабця. — Вирізай картинки. Мені прийшла на думку смішна історія. Я хочу тобі її розповісти.

Прабабця розповідає, яким гидким дівчиськом вона була в школі. Як кару мусила вчити напам’ять вірші, а декламуючи, так смішно робила в них наголоси, що діти в класі трималися від сміху за животи. Один віршик прабабця ще досі пам’ятає. “Чи не хочеш бути пас­тухом? Ягнятко таке лагідне і ніжне”, — так починається. А після кожного рядка прабабця казала: “Ме-е”.

— Таке лагідне і ніжне — ме-е, ме-е! — промовляє пра­бабця і сміється високим тремтячим голосом. Яків теж сміється і вирізає картинки зі звірятами.

— Тепер іди, — говорить нарешті прабабця. — Мені треба трохи відпочити. Ось мішечок. Поклади туди картинки.

“Ісусе, — думає Яків, сходячи сходами вниз. — Знову вийшло не так, як я собі уявляв. Замість того, щоб ти щось отримав, я отримую картинки зі звірятами. Та я все-таки знайду найменшого”. “Томі!” — пригадує собі Яків.

Звичайно, нема меншого за дитину, яка не ходить, не може добре говорити і змушена завжди сидіти в інвалідному візочку. Яків поспішає. Він подарує Томі кар­тинки зі звірятами і трохи з ним побавиться. Томі сидить на подвір’ї під каштановим деревом і їсть половинками вишні. Його мама сидить біля нього, розділяє вишні і виймає кісточки.

— Це мило з твого боку, Якове, — каже мама Томі. — Ти подумай тільки, ці картинки ми вже маємо. Двірничка повирізала їх з газети для Томі. Ми вже й по-розвішували їх над його ліжечком.

— Чи можна мені погратися з Томі? — питає Яків.

— Може, іншим разом, — відповідає мама привітно. — Ми мусимо тепер займатися фізичними вправами. Томі робить це тричі на день з медсестрою, щоб ру­ки були рухомими.

— Е-е-е, — кричить Томі. Його голова похитується і здригається. Він нахиляється спершу до вишень, тоді до Якова.

— Томі вважає, що ти повинен собі взяти трохи ви­шень, — пояснює мама. — Я насиплю тобі у твій мішечок.

Томі перестає хитатися і здригатися лише тоді, коли всі вишні заховалися в мішечку Якова. Він кривить ротик, ніби до плачу, але Яків знає добре, що він так сміється.

— Дякую, Томі, — каже Яків.

— Він любить тебе, — каже мама. — Гей, приходь незабаром знову!

“Ісусе, — думає Яків по дорозі додому. — Десь мусить бути все-таки найменший, якому я зможу сьогодні щось подарувати”.

Він зупиняється перед будинком Каті. Варто б навідатись до Каті. Сьогодні вранці її не було в школі, напевно, хвора. Хто в такий гарний день мусить лежати в ліжку, звичайно, належить до найменших. Що Яків би міг їй подарувати? Картинки зі звірами вона не збирає, хіба що з котиками. Але жодних котів тут немає. Він подарує їй вишні.

— О, Яків! — вигукує Каті. Її голос похрипує, як вальс з катеринки. Якова це трохи насмішило. Шия Каті міцно замотана. Щоки її червоні. Мати підклала їй дві подушки, щоб вона могла зручніше читати. На ковдрі лежать три книжки.

— У неї температура, — каже Катіна мама. — Але вона не перестае читати. І я тепер не знаю, чи в неї червоні щоки від температури, чи від читання.

— Я приніс тобі вишні, Каті, — каже Яків.

— На жаль, ти мусиш їх з’їсти сам, — пояснює Каті. — Я не можу проковтнути жодного шматочка, кожен ковток спричинює мені біль. Тому я так багато чи­таю. При читанні забуваю про своє горло. “Привид в замку Грузельштайн” я вже перечитала. Може, тобі позичити?

— Але, крім вишень, в мене для тебе нічого немае, — ніяковіє Яків.

Каті сміється і похрипує: “Ay-ay”, — бо і сміятися вона не може!

— Ти дуже милий, Якове, я люблю тебе.

— У тебе зовсім червоні щоки! — вигукує мама і кладе руку Якову на чоло. — Щоб і ти не заразився!

Яків кладе книжку про замок Грузельштайн до кар­тинок зі звірятами та вишнями у свій мішечок і йде додому.

“Ісусе, — думає він. — Я зовсім нічого не зміг тобі по­дарувати. Вони всі не були найменші. Мені шкода, що Ти сьогодні залишився з порожніми руками. Та що поробиш, якщо немає нікого найменшого, кому можна було б щось подарувати...” Нараз Яків зупиняється.

— О! — викрикує він голосно на вулиці.

— Щось трапилось, дитино? — питає його якась жінка.

— Hi, мені просто щось прийшло на думку, — пояснює Яків і біжить далі.

Ісус сьогодні не з порожніми руками. Сьогодні після обіду Ісус отримав дуже багато: задоволення з циліндром і катеринкою; приклад, як можна прочитати поганющий вірш; картинки зі звірятами, вишні, книжку про привида. А радість, що Яків дуже милий, — ні, дуже милий Ісус.

— Те, що вони мені подарували, вони подарували Тобі, — каже Яків. — Сьогодні найменшим був я. Все так
просто.

 

Рекомендації для гри та дискусій

Історії 1-4

* Прочитайте ці історії в класі або в групі разом і розіграйте їх своїми словами. Чи не можуть історії закінчитись по-іншому? Спробуйте для якоїсь історії підшукати інший кінець! (Хто стверджує, що ви повинні бути задоволені моїм варіантом закінчення?).

* Яків і Катерина добрі друзі. 3 чого це видно?

* Добра дружба приносить радість не лише друзям, а може також допомагати й іншим людям. Бо друзі, які тримаються ра­зом, удвічі винахідливіші і сильніші. Кому можуть допомогти Каті і Яків?

* У якійсь історії Яків і Катерина говорять про Ісуса. Уявіть собі людину, яка ще ніколи нічого не чула про Ісуса. Вона слухає Якова і Катерину. Що вона тепер думатиме про Ісуса? Що він є другом Якова і Каті? Чи їх вчителем? Старшим братом? Невидимим помічником, до якого можна молитися? Як Яків і Каті можуть їй пояснити, хто такий Ісус?

* Каті молилася, але це нічого “не дало”. Подумайте над відповіддю Якова! Уявіть собі, що ви мусите потішити Каті. Що ви їй скажете?

Історії 6, 7, 9, 10, 11

* Іноді Якову в церкві нудно, іншим разом він іде туди охоче. Подумайте! Коли ви перебуваєте в церкві з найбільшою охотою?

Чи вам також колись було нудно в церкві, чи в час молитви?

* Яків ділиться своїм яблуком з Тоні. Це — “невидиме” ділення, бо яблуко залишається ціле. Які речі можна ділити! 3 ким?

* Чому Катерина майструє каштанове звірятко? Чи знаєте ви Святого, який по-братерськи любив тварин і який сказав би до Катерини: “Ти маєш рацію, Каті!”

* Яків хоче допомогти жінці на базарі. Розкажи випадок, коли ти хотів допомогти, але тебе не зрозуміли! Чи тепер Яків вже більше нікому не буде допомагати?

Історії 5, 8

“Переверт кам’яної мавпи”: Всі народи світу у своїх казках розповідають про Бога. Бог зовсім інший, ніж люди, жоден з нас не може передати ні словами, ні в зображеннях, який є Бог. Незважаючи на це, люди у всі часи намагалися уявити собі Бога. Вони придумали ім’я для нього. Вони називають його Господь або Отець, або Матір, Велика Тайна, Творець світу, Я-є... У цій східній казці Бог називається “Татусь Будда”.

* Порівняйте цю казку з історією “Як Катерина уявляє собі Бо­га”. Що люди очікують від Бога? Чому вони Йому довіряють?

* Поговоріть про нахабну, задерикувату мавпу! Що вона робить неправильно, у чому полягає її провина? Чи Татусь Будда через це ображений або сердитий на неї? Чи може мавпа загладити свою провину?

Історії 13, 14, 15, 16

* Прочитайте історії про хвору прабабцю і пана Поспішіла і поміркуйте разом: як уявляють собі люди життя після смерті, Небо?

* Чому учитель записує на дошці ім’я Святого Каті? Чи він прос­то хоче зробити Каті приємність, чи він також вважає його святим?

* Намалюй свого улюбленого Святого і нехай твої товариші відгадають його ім’я!

* Про “Святих” ми знаємо не лише з християнської релігії, в інших релігіях світу також зустрічаються зразкові люди, люди, що хотіли належати Богові і ціле свое життя провадили так, щоб стати добрими. Казка про чоловіка, що малював крілика, походить з Далекого Сходу і показує нам, що це значить — ста­ти “повністю добрим — святим”. Художник забуває про себе, він думає лише про інших і показує їм, яким прекрасним є сотворене. Він став слугою, він, який, власне, є великим майстром.

Історії 16, 17, 20

Стати добрим І бути добрим — вдається не одразу!

* Розіграйте окремі сцени історії “Яків хоче бути добрим”, розподіливши між собою ролі! Придумайте ще інші сцени, в яких Яків намагається бути добрим.

* Змініть історію. Інші діти розуміють, що Яків хоче бути доб­рим. Вони кажуть: “Дякую!” Вони не використовують його. Во­ни не дуже обтяжують Якова, коли він хоче бути добрим.

* Розкажіть приклади про дорослих, які хотіли бути добрими, але бути добрим на сто відсотків їм також не вдавалось! Що є найважливіше, коли вчимося бути добрими? (Бути терпеливим, ніколи не втрачати надії, визнавати добро в інших...)

Історія 22

“Подарунок орла”. У цій давній ескімоській казці мама орла є символом Божественного. Бог є “Творець”, він творить Небо і Землю і все, що тільки є на землі. Творча сила — це властивість Бога. Творення, вигадування, винайдення приносить радість. І саме від цієї радості Бог і вділяє своїм дітям-людям, він дарує їм дар — здатність творити. Щоб святкувати якесь свято, людина мусить бути чимсь більшим, ніж просто істотою, що полює, насичується і відпочиває. Тому “Дар свята” насправді є божественним подарунком.

* Розіграйте цю казку, розподіливши ролі!

* Поговоріть про свята, які ви самі підготували! Які ігри, пісні, кулінарні рецепти, костюми ви вже задумали або приготували до якогось свята?

Історія 23

* Придумайте своє закінчення до цієї історії! Що каже Каті до Сузі! Можливо, Каті соромиться, що вона образила Сузі? При­думайте собі якусь нову сцену: Каті і Яків говорять пізніше про карнавал!

* Як Яків потішає Сузі? Наговорює їй щось на Каті? Чи він разом з нею нарікає на ту “нестерпну Каті”?

* Яків намагається виправити помилку, яку зробила Каті. Це є знаком його дружби з Каті. Придумайте собі якусь подібну історію, в якій один виправляє щось на добре за свого товариша.

Історія 30

Чи ви вже колись пробували, в класі чи в групі, зробити радіо-виставу і записати на касету. Шум ви повинні відтворювати самі! (Кроки, плескіт води, вітер, барабан...)

* Поговоріть про цю радіовиставу! Вона виникла на основі африканської казки. Опишіть чотирьох шукачів Бога. Чим вони відрізняються? Бог кожному дає дар, але троє з них зберігають ці дари лише для себе, використовують лише для себе самих.

— Четвертий чоловік став “внутрішньо багатим”. Що він робить зі своїм багатством?

* Уявіть собі, ви можете випросити в Бога дари. Про що б ви в першу чергу просили в Нього?

Історії 31, 32, 33

* Розіграйте цю історію, розподіливши ролі! Як могли б по­-іншому закінчитися сцени? Наприклад, з гуркотом вночі? Або суперечкою між Сузі та Яковом? — Інколи Яків іде слідом, інколи — ні. Інколи він повинен іти слідом. А інколи було б зовсім небажано. Коли необхідно, треба наслідувати, а коли ні? По-говоріть також і зі своїми батьками про ці історії. Запитайте їх, коли вони наслідують когось, а коли ні.

* Придумайте сцени, в яких дитина повинна наслідувати когось. Коли вона це робить охоче, а коли це дається їй особливо важко? Чи ти хотів би, щоб твій товариш наслідував тебе в якійсь конкретній справі. Як ти говориш з ним, щоб він тебе слухав?

Історія 34

“Мене більше ніщо не тішить, а що тішить тебе?”

* Приносити радість — приносить радість. Чи знайдете для цього приклади?

* Людина, яку інші не люблять, не сприймають серйозно, ображається і страждає. Як можна іншій людині показати, що ії люб­лять? (Розмовляти з нею, дозволяти гратися з іншими, просити в неї породи...)

* Людина є відповідальна за інших. Ісус розказав про це в притчі про Доброго Самарянина (Лк. 10, 30—37).

Мовив moдi Ісус, кажучи: “Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й потрапив у руки розбійникам, що його обдерли й побили тяжко та й пішли геть, зоставивши півмертвого. Випадком ішов якийсь священик тією дорогою; побачив він його й, збочивши, пройшов мимо. Так само й левіт прийшов на те місце, глянув на нього й пройшов мимо. Але один самарянин, що був у дорозі, зненацъка надійшов (на нього) й, побачивши його, змилосердився. Він приступив до нього, перев’язав йому рани, полив їx оливою i вином; потім посадив його на власну скотину, привів до заїзду й доглянув за ним. На другий день він вийняв два динарії, дав їх господареві й мовив: Доглядай за ним, i me, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли повернуся. Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?” Він відповів: “Той, хто вчинив над ним милосердя”. Тоді Ісус сказав до нъого: “Іди і mu роби так само”.

* Не завжди можна самому знайти, за кого ми є відповідальні. Іноді ми відповідальні за людей, яких в даний момент неможливо стерпіти, наприклад, надокучливого маленького брата, шкільного товариша, який вже не раз сердив інших... Приду­майте відповідну історію про Якова!

Історія 37

У цій історії знаходимо слова, які сказав Ісус: “Що ви найменшому з моїх братів вчинили, те ви мені вчинили”. Дослівний текст в Біблії звучить так: (Mm. 25, 31—40).

Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з ним, moдi він сяде на престолі своєї слави. І зберуться пе­ред ним усі народи, і він відлучить їx одних від одних, як пастух відлучує овець від козлів; і поставить овець праворуч себе, а козлів ліворуч. Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. Тоді озвуться праведні до нъого: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? Коли ми бачили тебе чужин­цем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе? А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили.

ОднаКнопка