Розкаяння

Одного разу до схимника прийшли два чоловіки.

— Ми чинили зло, — сказали вони. — Тепер нас мучить совість. Скажи, що нам треба зробити, щоби одержати прощення і звіль­нитися від почуття провини?

— Скажіть, діти мої, що злого ви вчинили, — запитав схимник.

— Я вчинив важкий гріх, вартий покарання, — сказав перший.

— А ти? — запитав святець другого з прибулих.

— Ах, — відповів той. — Та я наробив багато злих вчинків, але всі вони невеликі і нешкідливі.

Схимник подумав хвилину і сказав:

— От що вам треба зробити: нехай кожен із вас принесе камінь такої величини, яка відповідала би його гріхам.

Чоловіки пішли. Незабаром повернувся перший із них, ледве двигаючи величезний тяжкий камінь, і зі стогоном поклав його біля ніг святця. Через хвилину повернувся і другий чоловік, весело несучи невелику торбину дрібних камінчиків. Він теж поклав ка­мінці біля ніг святця.

— А тепер, — сказав старий схимник, — заберіть ваше каміння і віднесіть його докладно туди, звідки ви їх взяли.

Перший ще раз підняв свій важкий камінь і, двигаючи його з трудом, заніс на те місце, звідки взяв. Зате другий навіть не запам’ятав тих місць, де збирав свої дрібні камінці. Через деякий час він повернувся, кажучи, що це заважке завдання.

— Слід тобі знати, сину, що гріхи — як те каміння. Якщо хтось вчинив великий гріх, це великим тягаром лежить на його совісті; якщо, однак, він дійсно кається, отримує прощення і позбувається тягаря. Але якщо хтось увесь час робить злі, хоч і невеликі вчинки, він не відчуває, що несе на собі великий тягар; він не кається і залишається грішником.

З цього висновок, що треба уникати як дрібних, так і великих гріхів.

•••••

Один вчений равин сказав своїм послідовникам:

— Жалійте за гріхи свої за день до смерті.

— Але як? — запитали вони. — Ніхто не знає, коли умре! Це може статися кожного дня: завтра, через тиждень, а може, через рік.

— Отож кайтеся в гріхах, — сказав учений муж, — кожного дня.

•••••

Це оповідання про пустельника, відомого своєю ревністю, який однак, впав у гордість.

Одного разу він вибрався на богослужіння до церкви. Дорогою, недалеко від свого житла, він запримітив над рікою якогось бідолаху, котрий, як йому здавалося, гірко плакав.

Підійшовши ближче, пустельник пізнав у ньому затятого розбійника, що наводив жах на цілу околицю. Він вже хотів піти далі, як розбійник перейняв його, впав до його ніг і визнав всі свої гріхи, благально питаючи, чи може мати надію на їх прощення.

Пустельник, дуже здивований і збентежений визнанням стіль­кох важких гріхів, почав порівнювати їх зі своїми невеликими, як йому здавалося, гріхами. Прийшовши до висновку, що його життя безгрішне та невинне, він викрикнув з обуренням:

— Ах ти, нікчемний грішнику, надієшся на пробачення? Скоріше на моїй палиці зацвітуть рожі, ніж Господь Бог простить тобі твої гріхи!

Сказавши це, пустельник пішов далі, залишаючи розбійника в розпуці. Не встиг він відійти далеко, як раптом палиця в його руках почила пускати в землю коріння. Незабаром на ній появилися пуп’янки, листочки, і нарешті зацвіли рожі. Водночас пустельник почув тихий голос:

— Скоріше на цій сухій палиці зацвітуть рожі, ніж добрий Гос­подь Бог відмовить у своїй благодаті розкаяному грішникові, а дасть її гордому.

Почувши ці слова, пустельник побіг назад до грішника, щоби попросити у нього пробачення.

Назад

ОднаКнопка