Ріка

У далеких горах із джерельця витікав невеликий потічок. Пос­тупово він перетворився в ріку. Ріка по дорозі долала різні пере­шкоди: каміння, скали водоспаду, аж нарешті добралася до пус­тині. Вона була переконана, що переможе і пустиню. Але дуже швидко зауважила, що скільки б води не текло в пустиню, уся вона безслідно зникала у пісках. Раптом ріка почула таємничий голос, що доходив з глибини пустині:

— Вітер перемагає пустиню і тим більше може перемогти потік води.

Ріка боронилася, кажучи, що скільки б вона не воювала з піс­ком пустелі, він все одно поглине її, а вітер може свобідно літати над пустинею, бо ніякий пісок його не поглине.

Тоді відізвалася пустиня:

— Навіть якби ти текла із швидкістю вітру, то все одно або зникнеш, або перетворишся на багно. Якщо хочеш пробратися через пустиню, мусиш дозволити вітрові, щоб переніс тебе на своїх крилах туди, куди ти хочеш добратися.

— Але як це можна зробити?

— Дозволь, щоби вітер поглинув тебе.

Така перспектива для ріки здалася неприйнятною. Досі вона якось переборювала всі перешкоди, і ніхто її не поглинув. Ріка була горда і не хотіла втратити своєї самобутності. Надто лякала її перспектива, що, раз втративши свою індивідуальність, більше її не набуде. Бо ж немає ніякої гарантії! Тоді пустиня пояснила їй:

— Вітер це робить дуже вміло, він піднімає воду догори, пере­носить її на своїх крилах, а потім опускає у вигляді краплин дощу на землю, і ти знову станеш рікою.

— Але де гарантія, що саме так станеться?

— Саме так і буде, а якщо не повіриш, то в найкращому випад­ку перетворишся у багно і навіть на це затратиш багато років; а багно, як сама добре знаєш, — не те саме, що ріка.

— Але чи я зможу стати такою ж рікою, якою є сьогодні?

— У жодному випадку не зможеш бути такою ж самою, — відповів голос пустині. — Твої краплинки будуть перенесені вітром, і на новому місці з них знову утвориться ріка. Твоє теперішнє ім’я залишиться в назві нової ріки.

Коли ріка це почула, почала собі пригадувати деякі події з минулого. Мов крізь сон, пригадувала собі, як її краплинки ніс на своїх крилах вітер. Пригадала собі, що вже якось так було з нею, що пустеля не пропонує їй нічого невідомого.

І тоді ріка почала випаровуватися, її дрібненькі частинки вітер підносив високо вгору. Так вони із вітром летіли далеко, аж до шпилів високих гір. Досягнувши їх, краплинки води випали із хмар на землю у вигляді дощу.

Аж тепер ріка зрозуміла: «Так, нарешті я знаю свою природу і звідки я».

Назад

ОднаКнопка