Перепустка

Колись давно на прекрасному острові Крит жив чоловік, який дуже любив свою землю, свою батьківщину. Коли ж усвідомив, що вже надходить його остання година, наказав синам винести себе Із хати і покласти на землю біля дому. Вже вмираючи, конвуль­сивно схопився рукою за землю і затис у кулаці жменю. І ось він став перед воротами раю. Його зустрів Господь Бог у постаті старого білобородого мужчини. Господь привітав критянина сло-пами:

— Щиро вітаю тебе. Ти був доброю і чесною людиною. Ти заслу­жив собі, щоби бути в раю.

Коли старець вже мав перейти через ворота раю, Господь сказав:

— Будь ласка, не бери зі собою тої землі, яку тримаєш в кулаці.

— Ніколи, — відповів старий, відступаючи назад. — Ніколи не залишу своєї землі.

Господь відійшов засмучений. А старець так і не увійшов до раю.

Проминуло кілька століть. До старця підійшов Господь знову, але вже у вигляді щирого друга. Вони розговорилися, а тоді Гос­подь сказав:

— Все в порядку. А тепер ходи зі мною до раю. Ходім.

Коли підійшли до воріт раю, Господь знову вимагав, щоб старець викинув з кулака землю, але той відмовився, бо надто її любив.

Знову минуло кілька століть. Цього разу Господь з’явився перед старим в образі чарівної маленької внучки.

— Ой дідусю, — сказала вона, — ти такий чудовий, ми всі тужимо за тобою. Нам так тебе бракує. Ходи зі мною до раю.

Старий розчулився, кивнув головою на знак згоди, внучка взя­ла його за руку, бо за стільки часу він дуже постарівся, хворів на артрит. Праву руку, в кулаці якої тримав землю із Криту, підтримував лівою. Внучка підтримувала старенького, який з останніх сил наближався до воріт раю. Його здеформовані артритом пальці вже не могли втримати землі. Грудки повільно висипалися. Врешті остання піщинка випала з його нещільно стисненого кулака. Тоді вони з дівчинкою увійшли до раю. І перше, що він побачив у раю, — був його улюблений острів.

Назад

ОднаКнопка