Вифлеємська зоря

Лене Майєр-Скуманц. Вифлеємська зоря. Історії, театральні сценки та віршики на Різдво // Пер. Наталки Лозинської. — Львів: Місіонер, 2005. — 248 с. (відкрити в PDF форматі)

Зміст

Вифлеємська зоря
Яків малює Різдвяну картину
Близька Марія
Пісня Марїі Доріли
Історія про Святого Мартина
Передріздвяна гірка
Маленький Ніколяс
У слушний час
Чудо святого Йосифа
Прохач хвилини
В дорозі до ясел
Розподіл ролей
А дорога могла б бути рівнішою
Маріє, благодаті повна
Аніта викрадає дитятко-Ісуса
Маленький пастушок та великий розбійник
Відвідини бабусі
Подарунок
Ялинка дядька Віктора
Вожак із парасолькою
Різдвяні дарунки
Троє пастушків
Приношення дарів
Напередодні Різдва

 

Вифлеємська зоря

Різдвяне дійство

14 осіб: післанець, 1-й ескімос, 2-й ескімос, 3-й ескімос; 1-й африканець (знахар), 2-й африканець; 1-Й індіанець (розвідник), 2-й індіанець (вождь), дівчинка-індіанка (сестричка Пероквітка); 1-й китаєць, 2-й китаєць, дівчинка-китаянка; брат (білий), сестра (біла).

#

Післанець з накидкою на плечах або ж у плащі темного кольору з’являється на порожній сцені, вітаючи глядачів:
Богу Слава, любі друзі!
Поклін усім, шануємо вас дуже.
Однак ні ангелів, овець чи пастухів,
Що твердо сплять у полі між снопів,
Ані стаєнки, сяєва з небес
У цьому дійстві не побачите ви днесь.
Ні ясних крил, а чи сурми в руці...
Лише мене у чорному плащі.

(Робить крок вперед, продовжуючи радісним голосом)
Я ангел все ж таки, хоч в мене
Можливо вигляд і злиденний.
Дві тисячі вже літ з тих пір минуло,
Як зірка ясна в небі спалахнула.
Цієї ночі пастухам я звістував,
Що Бог у яслах народився нам.

(Поринувши у спогади)
Зі сну глибокого усіх їх пробудив.
До смерті налякавши зблиском крил.
О, бідолахи, як вони тремтіли,
Упали долілиць, зі страху сполотніли.
Я змусив їх підвестися на ноги,
Благаючи: Не бійтесь! Я від Бога!
Із ними я намучився достоту,
Тому вже не з’являюсь більше як істота
3 крильми і у блискучих шатах —
Лише безбарвним людським братом.
Я мусив посланцем іти і голосити,
Що Вифлеємська зірка понад світом —
Вона усіх, хто волю добру має в серці,
До Божого Дитяти допровадить врешті.

(Виймає з-під плаща зроблену із золотистого паперу зірку з зубцями та шлейфом)
Погляньте, люди, киньте знову оком,
Як мерехтить щорік вона нівроку.
Hi плямочки, ні складочки немає,
Яскравість не згубила — далі сяє,
Ще й нині в небі може веселити,
Лиш би хтось зір хотів свій потрудити.
Я для невірних зірку з неба зніс.
Ось у руці вона — нетлінний блиск!
I тайна ось, якщо когось доймає,
Дорога в Вифлеем повз мене пролягає.
(ховає зірку під плащем, причаївся).

#

(Три ескімоси виходять наперед, перший завжди підганяє інших, другий весь час невдоволено бурчить, а третій усім віддає належне. 2 і 3 ескімоси несуть рибини, зроблені з кольорового паперу вожак-провідник має у руці плоский барабан).

1-й ескімос: Ходім вперед, ходімо! Не піддаваймось втомі. Ще трохи і згодом будемо на місці. Вже зовсім недалеко. Не знемагайте!

2-й ескімос: Та кілька днів ми чуємо одне і те ж! Іти вперед, не знемагати, крізь страхітливі місцевості, де немає ні льодовиків, ні Північного сяйва. Можливо, йдемо невірним шляхом. Хто знає?

3-й ескімос: Отож. Хто знає?

1-й ескімос: Коли б я був буревісником, полинув би на крилах до Дитятка-Христа. Або краще — тюленем, тоді я поплив би до Ісусика малого. А так змушений волокти зі собою ще й оці важкі рибини. Можливо, Дитятко-Христос і зовсім не любить рибу. А що тоді?

3-й ескімос: Авжеж, і що тоді?

1-й ескімос: Звичайно, Дитятко любить рибу. Який прекрасний це дарунок! Чи знаєш бо когось, хто б рибою поласувати не хотів?

3-й ескімос (до 2-го ескімоса): Ось бачиш. Він любить рибу.

2-й ескімос: Та зазвичай, удома набагато краще, і затишно в хатинці сніговій під ведмежим хутром.

3-й ескімос: А-а-а.

2-й ескімос: На санях мчати бистрих...

3-й ескімос: А-а-а.

2-й ескімос: Чи на швидкій, немов стріла, байдарці.

3-й ескімос: Словами цими болю завдаєш і раниш серце. (до 1-го ескімоса) Твоя це божевільна була ідея, іти шукати Дитятко-Ісуса.

1-й ескімос: Так. Шукати повинні ми, а не сваритись.

2-й ескімос: Навіть сваритись не дозволено.

3-й ескімос: Навіть сваритись...

1-й ескімос: Христос-Дитятко на нас чекає!

3-й ескімос (до 2-го ескімоса): Про це забув ти! Як можна таке забути? Адже чекає він на нас! Вперед рушаймо далі!

2-й ескімос (погоджується, зітхаючи): Там є хтось. Запитай-но, куди дорога ця веде!

1-й ескімос: Агов! Чи є тут хтось?

Післанець (повільно підводиться): Як мучить голод мене, змилосердіться, подайте бідному рибину!

2-й ескімос: Що хоче він?

1-й ескімос (здивовано): Наші рибини.

2-й ескімос: Наш подарунок? Він з глузду з’їхав.

3-й ескімос: З’їхав, так.

1-й ескімос: Він каже, що голодний.

(Невелика пауза)

2-й ескімос: Ти запитай, хто він такий?

1-й ескімос: Ти хто є?

Післанець: Я брат людей.

1-й ескімос (до 2-го і 3-го ескімоса): Він брат людей.

2-й ескімос: Він має на увазі — ескімос.

3-й ескімос: Віддати рибу я йому повинен?

2-й ескімос: Не можемо у руки смерті брата передати ми. Чи як гадаєте собі?

3-й ескімос: Ні-ні! Віддай рибини!

1-й ескімос (до післанця): Візьми ось! Це наш дарунок мав би бути Христу-Дитятку, (до інших) тепер з порожніми руками нам доведеться йти.

3-й ескімос: 3 порожніми. Як шкода. (До 2-го ескімоса). Проте, за словом до кишені тобі не лізти. Христу-Дитятку усе ти поясниш.

2-й ескімос: Якщо прибудемо колись нарешті.

1-й ескімос: Вірно, я власне про дорогу і хотів спитати. — Послухай! Чи знаєш випадково дорогу до Дитятка-Ісуса?

Післанець: Прийміть оце як символ у дорозі —
I як подяку вам за милосердя Боже.
Повз мене йдіть, прямуйте далі.
Це добрий шлях — його не проминайте.
Бо всяк, що добру волю має.
Дитятко Боже конче напіткає.

1-й ескімос: Чи можеш подати нам знак, за яким ми помандруємо? Можливо, порадиш щось?

Післанець (відламує один ріжок від зірки і подає): Прийміть ось, як символ в дорозі, у вдячність за вияв милосердя.

(Затуляється плащем).

1-й ескімос: Блискучий ріжок від чогось...

2-й ескімос: Зубець! Уламок.

3-й ескімос: Незавершений твір.

2-й ескімос: Заховай! (до 3-го ескімоса). Хто знає, можливо в пригоді стане.

3-й ескімос: Теж так гадаю. Хто знає...

1-й ескімос: Головне, що ідемо вірним шляхом. Послухайте, братове! Перепочинемо трохи, тоді з новими силами подамось далі.

(Присуваються один до другого, кладуть голови на коліна).

1-й ескімос: Не спати, лишень трохи відпочити!

(Бере до рук барабан і півголосом співає).

(Спів-промовляння під звуки барабана).
Йо-го! Йо-го!
У нашому краї
Ночі предовгі, йо-го!
I вітер крилатий
Щодня і щоночі гасає.
I діти бояться його.
Йо-го!
У нашому краї
Духи в пітьмі, йо-го!
Як чорне вороння
3 могутнім розкриллям —
I діти бояться його.
Йо-го!
У нашому краї
Тужать за Богом, йо-го!
За Богом предобрим,
За люблячим Богом!
I діти не бояться Його.
Йо-го!

#

(Троє африканців виходять наперед з барабаном, калатавкою та гарбузовою плящинкою).

1-й африканець: За мною! Гарненько-чемненько весь час за мною.

2-й африканець: Так-так, а ти крокуєш, немовби знаєш, куди шлях далі поведе.

3-й африканець: Він добрий нюх має, передбачає вірний напрямок.

2-й африканець: Сподіваємось. (Розглядають 1-го африканця) Ну, І що ж? Куди-бо далі маємо іти? Ти ж у нас сміливець, найкмітливіший, носиш хутро мавпи і коралі з мушель, зварив лікувальний напій, ти мусиш знати!!!

3-й африканець: Посмій лиш не знати!!

1-й африканець (потирає потилицю): Міркую.

2-й африканець (до 3-го африканця): Швидко не буде... Присяду тим часом.

3-й африканець: I я теж. Плящинка ця доволі важкувата.

2-й африканець: Можливо, даремно тягнемо її з собою до Ісусика-Дитятка. I так збагнути ніяк не можу, для чого немовлятку знадобилася б вона.

1-й африканець: Дитинці не потрібна, та матері. Напій цей цілющий, потіхою їй буде. Я чудове пальмове вино узяв, солодкий мед, найкращий із усіх сортів, ще й ароматні прянощі, усякі, які лиш знаю тільки я. Тому власноруч зроблений напій ви не ганіть мені.

2-й африканець (до 3-го африканця): Тягнути право маємо, ганити ні.

3-й африканець: Hi побурчати трохи...

1-й африканець: Прошу покалатайте, зчиніть хоч трохи шуму галасу, щоб міг я добре міркувати!

(Чути калатання і удари барабану).

1-й африканець: Вже знаю, що слід робити. (Промовляє, а довкола у напружене мовчання, і промениться). Я запитаю когось, як нам далі іти.

2-й і 3-й африканці (перезираються без особливого здивування).

1-й африканець: Присів там наче хтось, чи часом не людина! Агов, ти хто!

Післанець (простягає руки): Слабий я і нездужаю, змилосердіться. Подайте ліки бідному на скріплення.

1-й африканець (збитий з пантелику повертається назад до інших).

2-й африканець: Ну пощастило? Чи знає він дорогу?

1-й африканець: Він... він просить наші ліки.

2-й африканець: Чого він хоче? Наш дорогоцінний лік — дарунок для Христа-Дитятка і Матері його? Мабуть, щось негаразд із ним?

3-й африканець: Не щось, а цілковито... ума забракло.

1-й африканець (поглядом лікаря оглядає післанця): Він хворий і помре без ліків.

(Маленька пауза).

2-й африканець: Помре? Це як! I на очах у нас?

3-й африканець: Впаде до наших ніг?

2-й африканець: Серед дороги нам?

3-й африканець: I все припиниться тоді! Хто цей нещасний?

1-й африканець: Ти хто такий?

Післанець: Я брат людей в великім горі.

1-й африканець: Брат людей.

2-й африканець: А що це значить? Негр?

3-й африканець: Звичайно, один із наших.

1-й африканець: Та ще й в великім горі.

(Притулилися головами).

2-й африканець: Ви що гадаєте? Чи обійдеться матір Дитятка без напою.

3-й африканець: Якщо ми заспіваємо пісню їй — піднесемо на дусі!

1-й африканець: Щоб не стояти із порожніми руками.

2-й африканець: Розумне врешті рішення прийняли. I пісенька — потіха Матері, й Дитині.

3-й африканець: А ліки — братові людей: швиденько віддай йому.

1-й африканець (до післанця): Візьми ось! Тричі на день добрий ковток, тоді добряче пчихнути і через кілька днів знову почуватимешся, мов на небі.

Післанець: Щиро вам дякую!

1-й африканець: Будь ласка. На здоров’я.

2-й і 3-й африканці (стривожено): Дорога! Про дорогу запитай!

1-й африканець: Оскільки таким приємним виявилось наше спілкування, скажи, як до Дитятка-Ісуса далі нам іти?

Післанець: Повз мене, повз мене, крокуйте далі. На шляху вірнім, усіх пропускаю.

1-й африканець: Як гарно мовиш! Ще радо хотів би попросити про знак, щоб у дорозі орієнтуватись нам.

Післанець: (подає йому кусень від Різдвяної Зірки). Прийміть ось, як символ в дорозі, у вдячність за вияв милосердя.

1-й африканець (до 2-го і 3-го африканців): Напрям вірний наш, а це вже чогось варте: і знак ось. Смішно як (махає, розглядаючи).

2-й африканець: Немов уламок від чогось.

3-й африканець: Гладкий, як дзеркало, блискучий, наче місяць. (до 3-го африканця). Здійми угору. О бідолашний лікар, знову ламатиме собі голову!

1-й африканець (потирає потилицю): Будьте ласкаві, покалатайте трішки!

(Звуки барабана і калатання).

1-й африканець: Голосніше! Ще голосніше!

(Пробуджуються ескімоси).

1-й ескімос: Хто гамір зчинив такий?

1-й африканець (ховає зірки шмат): Щось там наче ворушиться!

(Побачивши один одного, перелякались).

Усі разом: Ух!!!

(Обидві групи схвильовано шепочуться поміж собою).

Ескімос: Чорнолиці дикуни це!

Африканець: Плосконосі, безпардонні!

Ескімос: Бовдури нерозумні, біднота, немає у що зодягнутись.

Африканець: Півлюди, півзвірі, замотані у хутра й шкури.

Ескімос: Агов!

Африканець: Гей ви!

Ескімос: Хто будете такі?

Африканець: Як вас звати?

(Невелика пауза)

1-й ескімос: Ми родом з Півночі, а називаємося люди, хоч інші звуть нас ескімоси. Ідемо провідати Дитятко-Ісуса. А ви?

2-й і 3-й африканці: Дитятко-Ісуса провідати йдуть? Тримайте мене!..

1-й африканець: А ми із Півдня, з Африки самої, де проживають найгарніші і найрозумніші люди, і теж спішимо до Дитяти-Ісуса.

Ескімос: Негри! I чорні, як носи в тюленів! Й вони Дитя-Ісуса провідати захотіли і не соромляться ж бо...

Африканець: Ескімоси! Від яких рибним жиром тхне — наважились податися між люди...

(Обидві групи нюхають повітря).

Усі разом: Фе! Та хто б то з вами справу мав?

2-й ескімос: Негри усі брудні.

2-й африканець: Ескімоси смердять усі.

(Усі збентежені).

Як? Що? Так! Hi! (Заколотники намагаються заспокоїти своїх супутників).

1-й африканець (до 2-го африканця). Звідки ти знаєш, що ескімоси усі смердять? Ти жодного із них ще досі не зустрічав?

1-й ескімос (до 2-го ескімоса): Тобі хто сказав таке, що негри всі брудні? Невже ти пересвідчитися особисто міг колись?

2-й африканець: Hi.

2-й ескімос: Hi, але про це всім відомо.

3-й ескімос: Загальновідома істина це є!

(Хор звинувачувачів з барабаном і калатавкою, можливий супровід музики).

2-й і 3-й ескімос:
Дітки, так воно буває —
Всі чудово про це знають:
Негри, о які ж вони брудні,
Негри — замазури.

2-й і 3-й африканець:
Дітки, так воно буває —
Всі чудово про це знають:
Неприємний запах носить
Вітер від ескімосів.

2-й і 3-й ескімос: Казав ще батько мій, і мама, і сестра казали, дядьки і тітоньки усі — рідня, близька й незнана.

2-й і 3-й африканець: Від діда-прадіда я знаю і батька-матері, й усіх моїх тіток й дядьків — рідні всієї, яку маю, що правда це, а правда — то не гріх!

Усі разом: Цього народу не розумієм. З таким народом нам не по дорозі. Найкращий вихід, що кожен сам собі є паном, і поодинці шляхом піде сам.

(Розходяться по різні боки).

Ішли та йшли, зійшли на манівці,
Та в кожного в руці Знамення — той зубець —
Звели ж бо нанівець,
Бо в кожного інакший зміст
Цього знамення: кожен егоїст!

О, не знайдуть вони ніколи Сина Божого такими.

#

(Троє індіанців виходять по черзі: розвідник — 1-й індіанець, вождь — 2-й індіанець, навантажена всякою всячиною дівчинка-індіанка, вояки несуть списи).

1-й індіанець (обережно підкрадаючись, шукаючи сліди, киває іншим): Ху-ху! Великий вождь — Могутня Стріла — крокуй за мною. Знайшов надійне місце відпочинку!

Вождь: Ху! Шлях цей до Сина складний доволі. Мої п’яти вождя в піхурах, а у великий палець правої ноги ще й встромилась колючка терену. Та індіанець не піддається болю. Моя сестро, Пероквітко, присядь тут, відпочинь. Це сильна і хоробра жінка, тому і можна їй іти разом із нами.

Дівчинка-індіанка: О так мої браття, вайлуваті вояки, тому й дозволили мені йти разом з вами, щоб тягарі важкі було кому тягнути! Ух! (сідає).

Вождь: Сестрице Пероквітко, не нахабній! — Сестричці Пероквітці честь випала велика, нести дарунок Синові — намет з найвитонченішої шкірки буйвола.

Дівчинка-індіанка: А також і м’ясце його, і печиво кукурудзяне, ще й пшоняну кашу, голодний шлунок великого вождя щоби повеселити. Вогонь, дрова і покривало та…

Вождь: Прикуси язик, сестрице Пероквітко! Чий слід побачив наш братик, Соколине Око?

1-й індіанець: Нехай вождь Могутня Стріла послухає! Незадовго перед нами отаборились тут три мужі з Півночі в хутряній одежі і ласували рибою. Вони натрапили на трьох людей з Півдня, котрі мандрують без мокасин. Один із них волочить важке щось в кругленькій посудині, яку й залишив тут. Інший проводить довго час свій у роздумах: стояв він нерухомо на клаптику землі, втиснувши в неї глибоко пальці ніг своїх. Тоді розмова жвава зав’язалася між ними. Мужі із Півночі та з Півдня ногами тупцювали, тоді аж розійшлися. Та люльку миру (шукає сліди) так і не запалили.

Вождь: Наш братик, Соколине Око, гідний імені свого! Чи ще хтось є поблизу?

1-й індіанець: Нікого, великий вождю.

Дівчинка-індіанка: Та все ж, мої хоробрі браття, я відчуваю, мовби стежить хтось за нами.

Вождь: Сестрице Пероквітко, відпочинь лиш. Ти ж, брате, Соколине Око, наступну відстань шляху досліди. Бо серце моє тужить за Сином Божим.

1-й індіанець: Моє теж.

Дівчинка-індіанка: І моє.

Вождь: Джіпі! Куди цей шлях провадить далі?

1-й індіанець: Ух! Брат великого вождя тепер не цілком певний…

Дівчинка-індіанка: Нехай спитає брата у темному плащі, що там сидить позаду і дивиться весь час на нас.

Вождь: Ух! Сестричка Пероквітка лиш жінка, однак володіє даром, який блідолиці здоровим глуздом називають! Братику, ти запитай його!

1-й індіанець (підходить до післанця і вітає його за індіанським звичаєм піднятою рукою): Чужинцю, послухай лиш.

Післанець: Немаю даху над головою. Змилосердіться добрі люди наді мною. Подайте убогому міцний намет.

1-й індіанець (відскакує назад): Ух, ух! Вождю Могутня Стріла, зіпрись на списа свого і нагостри вуха! Чужинець просить наш намет віддати.

Вождь: Дарунок для Сина Божого — Дитяти?

1-й індіанець: Вождь сам сказав.

Вождь: Чому його бажає мати?

Дівчинка-індіанка: Тому що він, мабуть, намету і немає. Він бідний і похилий віком, і немічний, втомився дуже і, очевидно, що боїться дощів і снігу, хуртовини й холодів.

Вождь: Сестричка Пероквітка фантазує, як кожна жінка. Скажи нам, хто він?

1-й індіанець: Ти хто, чужинцю будеш?

Післанець: Я бідний брат людей.

1-й індіанець: Бідний червоношкірий.

Вождь: Брату людей допомогти потрібно.

1-й індіанець і дівчинка-індіанка: Великий вождь сказав.

Вождь: Ми стоятимемо з порожніми руками перед Сином і серце кривавитися буде. Та ще більша ганьба покриє нас, коли ми не дамо намету братові людей. Ху!

1-й індіанець і дівчинка-індіанка: Ху!

Вождь: Братику, передай намет і запитай про шлях до Христа-Дитятка!

(Ввічливо передають намет).

1-й індіанець: Брате людей, вкажи нам шлях, який веде до Христа-Дитяти.

Післанець: Повз мене, повз мене, крокуйте далі. На шляху вірнім, усіх пропускаю!

1-й індіанець: Чи брат людей подасть нам знак, за яким орієнтуватись будемо?

Післанець (подає йому кусень від зірки):
Прийміть ось як символ в дорозі, у вдячність за вияв милосердя.

1-й індіанець: Щира дяка братові людей (індіанське вітання). Великий Вождю Могутня Стріла, розплющ очі. Ось символ — знак.

Вождь: Наче уламок від списа.

Дівчинка-індіанка: А мерехтить, як дивна зірка.

Вождь: Сестрице Пероквітко, приборкай свою уяву.

1-й індіанець (зворушено): Великий вождю, послухай! Наближаються чужинці. (Приклавши вухо до землі). Вони — зі Сходу двоє чоловіки і одна жінка. Жінка дріботить, немов тетерка.

Дівчинка-індіанка: Отож, тяжкого вантажу за собою не волочить?

Вождь: Сестрице Пероквітко, ой недоречні твої завваги!

1-й індіанець: Ніхто нічого важкого не несе.

Вождь: Заховаймось! І підслухаємо, що чужинці мовлять (Усі зникають).

#

(Троє китайців, серед них дівчина, виходять наперед. Дівчина несе звиток шовку).

2-й китаєць: Ай-яй, якою ж далекою виявилась оця дорога до Христа-Дитяти! Повна небезпек і загроз потрапити у руки чортам і варварам!

Дівчинка-китаянка (погладжує шовк): Маймо надію, що жоден розбійник не відбере у нас шовкової тканини, дарунку для юного Небесного Царя. О брате старший, ноги мої неслухняні зробились і не бажають далі йти. Тож відпочиньмо трохи!

1-й китаєць: Лишень у далекій дорозі випробовується на міцність людина, а серце її — тривалістю часу.

Дівчинка-китаянка: О, серце моє має крила, як у лелеки, та ноги мої зранені. (Сідає). Чому дозволили мені піти із вами! Коли б самі ішли — давненько вже мабуть прибули.

1-й і 2-й китаєць: Без тебе не підемо, сестричко, наша ти. Христос-Дитятко на тебе також жде.

Дівчинка-китаянка: Та коли сил не стане і на дорозі звалимося з ніг?

1-й китаєць: То нічого не вдієш. Інші брати та сестри прийдуть по нас і шляхом цим продовжуватимуть іти. Не піддаваймося суєтним думкам.

2-й китаєць: А радше думаймо, куди цей шлях провадить далі.

Дівчинка-китаянка: Сидить там хтось. Його і запитаймо!

2-й китаєць: Вельмишановний! Насмілились ми потривожити тебе одним лиш запитанням.

Післанець: Як холодно, о люди, змилосердіться! Одежину убогому подайте!

2-й китаєць (до інших): Він бідний син народу. І замерзає. Просить про одяг!

Дівчинка-китаянка: У нас лишень дорогоцінна шовкова тканина і більш нічого.

2-й китаєць: Ми зганьбимо себе, коли без подарунку вітати прийдемо маленького Небесного Царя?

(Поглядають одне на одного).

Післанець: Я замерзаю!

(Дівчинка нерішуче, вагаючись, передає сувій 1-ому китайцеві, а він — 2-ому китайцеві).

2-й китаєць: Чи виявиш нам честь і приймеш цей невеликий звиток шовку уваги особливої не вартий?

Післанець: Які ви милосердні!

2-й китаєць: Вельмишановний брате людей, чи вірним шляхом до Дитяти-Ісусика ми йдемо?

Післанець: Повз мене, повз мене, крокуйте далі. На шляху вірнім усіх пропускаю.

2-й китаєць: Коли б мені знак з собою взяти за провідника, як людського знання забракне часом.

Післанець: Прийміть ось, як символ в дорозі, у вдячність за вияв милосердя (дає йому хвіст від зірки).

2-й китаєць: (вклонившись, повертається назад). Нам знак даровано в дорогу, як таємницю.

Дівчинка-китаянка: Перистий лист у пошуках за квітом.

1-й китаєць: Хвіст золотого птаха.

2-й китаєць: Нагострімо зір, за шляхом стежмо — а скарб єдиний цей, якого маємо, із рук не випускаймо.

1-й китаєць: (ховає шлейф зірки під плащем).

(Підкрадаються індіанці. Дівчинка-індіанка: не стримується і починає реготати).

Дівчинка-китаянка: Це що тут? Клекоче хтось.

1-й китаєць: Струмок? Або молода цесарка?

2-й китаєць: На слух немов дівча, що ненароком вгледіло смішне щось.

Дівчинка-індіанка: Не можу більше — ха-ха-ха — простіть, братове, ще раз ха-ха-ха.

(Китайці повертаються у напрямку звідки долинає сміх).

1-й китаєць: Дівча, котре там квокче, виходь негайно і не бійся.

(Виходять індіанці).

2-й індіанець: Кого Бог хоче покарати, пішле йому у подорож сестричку, вірну подругу. (Обидві групи вітаються).

Дівчинка-китаянка (починає реготати): Але ж і вигляд у них (закриває рукавом обличчя). Ха-ха.

Дівчинка-індіанка (вибух обурення): Вони жовті.

1-й індіанець і Вождь: Справді, жовті.

Дівчинка-китаянка: Червоні — ха-ха-ха — вони червоні. Це справді — так.

1-й і 2-й китайці: Червоні — смішно як! Червоні — і дурні, бо й на хвилину серйозними не можуть бути. Ха-ха-ха.

1-й індіанець і Вождь: Жовті — ха-ха-ха — і нерозумні, як немовлята, нічого крім реготу не вміють і не знають — ха-ха-ха, хо-хо-хо, хе-хе-хе.

Дівчинка-китаянка: О брате старший мій, вони кепкують з нас!

1-й і 2-й китайці (вкрай обурено): Безсоромні.

1-й індіанець: Великий вождю, гряде щось неймовірне і жахливе, вчувається мені.

Вождь: Нехай брат сповістить усім, про що здогадується він.

1-й індіанець: Вони глумляться над нами, от і все.

Вождь: Брат наш вірний здогад має — це варвари.

1-й китаєць: Чорти червоні!

Усі індіанці разом. Жовті чорти!

1-й китаєць: Що — щоб нас синів прадавнього і наймудрішого народу на цій землі! Отак неславити! (ввічливо). Червоношкірий чужинцю, слухайно! Коли твої гідні пошани предки ще наче мавпи по деревах лазили, моєї скромної і майже непомітної родини нащадки для місяця весняного вірші складали, чорною тушшю пишучи.

(Індіанці роздратовані і збиті з пантелику).

Вождь: Що має на увазі він? Здасться-бо розгнузданого язика цей жовтий має!

Дівчинка-індіанка: Великий брате мій, відповідай: мої прародичі не мали часу віршувати. Були це хоробрі й мужні воїни.

Вождь (з особливою повагою): Мої прародичі...

Дівчинка-китаянка: Хі-хі! В них пера є на голові! Так, пера! Хі-хі!

1-й індіанець і Вождь (приглядається пильніше): Вони носять зброю, ха-ха-ха!

Вождь: Ха-ха-ха!

1-й китаєць (посміхаючись): Вона тут ні до чого!

2-й китаєць: Hi перед чим страху у нас немає.

Вождь: Все миттю змінитись може!

(Оточують китайців, виконують військовий танець і пісню апашів).

(Лунає пронизливий військовий клич, під час якого безперервно прикладають руку до уст).

Вождь: Ух! Трохи таки налякались! Герої!

1-й китаєць (виймає гріш і подає вождеві): Дяку складаю за цікаве видовище! Проте нам далі треба йти — Ісусика-Дитятко привітати!

(Китайці швиденько зникають).

Вождь (нічого не тямлячи, тримає гріш у руці): Що мав він на увазі?

Дівчинка-індіанка: Ух! Вважав, що цей військовий танець наших предків їм для розваги показали!

Вождь: Зухвалий чорте, стривай лиш! Подібних жартів великий вождь — Могутня Стріла, чинити над собою не дозволить! За мною! (Усі індіанці відходять).

#

(Двоє білих, братик і сестричка, виходять наперед, одягнені в альпійські костюми. Їм дозволено частково розмовляти діалектом. Дівчинка несе глечик з молоком).

Сестра: Який чудовий лагідний вечір! Мерехтять зорі, а вулички тихі і безлюдні, лиш нас двоє, що мандруємо до Дитятка-Ісуса!

Брат: Як це прекрасно, Сестричко! Нікого довкола, лиш нас двоє з усіх людей, ми будемо першими у Христа-Дитяти — як гарно і відрадно на душі! Чи не так? Перші і єдині. Принесемо Христу-Дитятку гарненький подарунок.

Сестра: Від найкращої корови молоко!

Брат: О, як зрадіє Христос-Дитятко!

Сестра: Звичайно, найперше — що має молоко, по-друге — що ми чи не єдині про нього пам’ятаєм.

Післанець: Спраглий, я спраглий.

(Брат і сестра лякаються).

Сестра: Чи ти чув? Що це — голос такий?

Післанець: Спрага мучить мене, змилосердіться.

Сестра: Ай, своїм стогоном і воланням він зіпсує мені Різдвяний настрій. Прожене його цілковито.

Брат: Давай не будемо слухати.

Шсланець: Від спраги страждаю я, дайте молока напитися убогому мені.

Сестра: Тепер він ще й безсоромно вимагає віддати йому наше молоко.

Брат: А ким ти будеш?

Шсланець: Я бідний брат людей в нужді та горі.

Сестра (співчутливо): Певно, якийсь чорний або жовтий, чи червоний, чи може недорозвинутий хтось! Бідолашний! Тож задля самого Бога (дає братові глечик).

Брат: Що, подарувати людині все наше молоко?

Сестра: Мова не йде про все, звичайно половину.

Брат (розглядає уважніше післанця): Сестро, здасться, наче білий він, як і ми!

Сестра (неприємно вражена): Білий і просить? Ти що! От на тобі! Таке можливе? Тоді віддай йому все молоко!

Брат: Лиш половину?

Сестра: Про половину не може бути й мови. Звичайно, все віддай. Негайно, вже.

Брат (дає післанцеві глечик): Смакуй собі на здоров’я, бідний чоловіче! Ми йдемо до Христа-Дитяти. Чи ти не скажеш, вірний шлях оцей?

Післанець: Повз мене, повз мене, крокуйте далі. На шляху вірнім, усіх пропускаю!

Сестра: Здається, він все знає. А може, ти ще й знак подаш, щоб ми в путі не заблукали.

Післанець: Візьміть, як символ у дорозі, у вдячність за вияв милосердя.

(Простягає залишок від Різдвяної Зірки).

Брат: Велика дяка! Поглянь сестрице! Неначе золотий зубець корони.

Сестра: Немовби від чогось відломився. Уламок справжній.

(Гамір та шум голосів за сценою).

Брат (наслухається): Тсс! Ти теж щось чуєш?

Сестра: Звичайно так. Доволі голосна розмова.

(Африканці та ескімоси, рука в руку, на вигляд щасливі, побратані, наговорюють на індіанців і китайців, які зі свого боку теж, здається, з’єднались…)

Африканці та ескімоси (спів-примовлення під звуки барабана, калатання, плескання в долоні, тупіт ніг).
Дітки, так воно буває —
Всі чудово про це знають:
Індіянці — є брудаси,
Від китайців пахне квасно.

Вождь: Вождь Жовта Шкіра позичить мені гріш, щоб заплатити за це оригінальне дійство…

1-й китаєць: Вельмишанований Червоношкірий позичить мені списа, щоб цих негідників огидних у море запроторити я міг.

Брат: Сестрице, таке не може бути. Невже ж бо справжні всі вони?

Сестра: Справжні ці бовдури дурні?

Китайці, ескімоси, індіанці та африканці разом (вкрай обурені):

Бовдури??? (злість їхня обертається проти білих).
(
Чути крикливі голоси під удари барабана).
Га-гу-ге-го!
Білі-варвари, чортяки,
Блідолиці небораки,
Два огидні невмивани.
Ю-гі-йо-го!
Дітки, так воно буває —
Всі про це чудово знають.
І ніхто нас не одурить:
Білі — невиправні замазури.

Сестра: О братику, боюсь я.

Брат (кричить, щоб його почули і зрозуміли): Вгамуйтесь, божевільні, дайте спокій нам, тоді і ми нічого вам не заподієм. Далеко йдемо ми, аж до Христа-Дитяти!

Африканець: До Христа-Дитяти!

Ескімос: І ми також.

Індіанець: Ми ж першими надумали іти!

2-й китаєць: Усі ми прагнемо одного? Тоді пригадаю мудреця прекрасний вислів (повільно, вклоняючись на усі чотири сторони).
Поміж чотирма морями
Мов рідне браття, всі краяни.

Брат: Справедливо!

(Невеличка пауза).

Дівчинка-індіанка: Тоді могли б ми усі разом іти, так чи ні?

Вождь: Сестричка Пероквітка випередила мене.

1-й ескімос: Дорога широка, добре буде усім.

1-й африканець: Коли ніхто не штовхатиме і не пхатиметься (попихає інших назад).

Брат: Підемо разом. Розумнішого вчинку вдіяти не зможемо! Ми, білі, радо поведемо вас. Все зрозуміло?

Вождь: Що значить: зрозуміло? Провідником, це звісна річ, лиш вождь Могутня Стріла тут може бути. Ух!

1-й африканець: Що значить: Ух?! Нам залишасться лиш посміятись... (до 2-го і 3-го африканця). Регочіть щосили!

1-й ескімос: А ми? Люди з льодяного Північного краю звикли до небезпек. Ми вроджені проводирі.

1-й китаєць: Можна вельмишановній братії з усією скромністю щось запропонувати? Нехай кожен сам собі — проводирем (усі погоджуються) — та слухається нашої команди!

Брат: Дурником прикидається жовтий!

1-й китаєць (кидається білому на шию): Зажди... (хоче повалити його на землю). Ой, що то вкололо мене? (залишає білого і виймає з-під плахти уламок зірки). О, гострий вершечок! Це знак! (урочисто) Братове, ми символ зберігаємо, тому чиніть, як повеліваємо!

Усі: I ми знак маємо також! (виймають свої символи).

Сестра: (здивовано): Кожен отримав золотий знак?!

Брат: Гаразд! Та у кого він — найбільший?

(Кожен підозріло поглядає на сусіда).

1-й китаєць (тримаючи шлейф у руці): Наш!

1-й індіанець: Добре, тоді поклади, Жовтий Вождю, його посередині, щоби усі побачити могли.

1-й китаєць: Я не віддам так легко — спершу ти!

Вождь: Hi, лиш ти!

1-й ескімос: Хтось мусить бути першим. Довір’я проявити... Ми — люди із краю Північного Сяйва до небезпеки звикли, ось символ наш, останнє, що ще залишилось! Кажу вам правду! Щоби довір’я проявити — відвагу треба мати!

(Кладе знак на землю і відходить).

Дівчинка-індіанка: Великий вождь, щось дивовижне! Наш знак сюди підходить!

Вождь: Коли сестричка Пероквітка так переконливо говорить, нехай долучить й наш.

(Дівчинка-індіанка кладе їхній знак поруч).

Усі: Підходить як!!!

Сестра: Я думала брате, це від якоїсь гри — (вказує пальцем), ось там і наш підходить — чи класти, братику мені?

Брат: Клади!

(Докладає свій).

Усі: Підходить як!

1-й китаєць (нагинається і докладає і свій): Тепер у золотого птаха буде хвіст!

Усі: Зоря! Яка прекрасна.

Післанець (проходить між ними, голос і постава його — інші, не жебрака, голос бадьорий, постава сяюча): Ласкаво прошу, мої любі, Ісусика-Дитятко привітайте, увійдіть.

Усі: Ісусика-Дитятко?

Післанець: Його самого!

1-й китаєць: Так швидко прибули! Так несподівано для себе? І ми вже — тут?

Дівчинка-індіанка: Це зірка привела нас, яку ми разом склали.

Післанець: Втомилися ви, нівроку, намучились і довго йшли.
І кожен все віддав, що міг він щиро, від душі.
Зусиллям спільним віднайшли ви символ і мету:
Різдвяна Зірка вас усіх проводила сюди
(відступає і вказує усім на шопку).

Сестра: Христос-Дитятко у яскині!

(Режисер має право згідно власної фантазії і смаку виставити шопку з Дитям, чи створювати світловий ефект або актори самі діятимуть відповідно, немовби вклоняються перед шопкою).

Дівчинка-індіанка: О, у нього пелени із нашої шовкової тканини!

1-й індіанець: Лежить у нашому шатрі.

3-й африканець: А ось і наша плящина із ліками.

Брат: I глечик з молоком, яке вже майже випили.

2-й ескімос: Від наших рибок залишились лишень голови і хвіст. Засмакували вони Дитятку!

1-й китаєць: Усе отримав Він, усе, що дарували ми братові людей.

2-й африканець: Та все ж я радо пісеньку йому ще заспіваю.

Усі співають: “Спи Ісусе, спи...”

(Під час гри між окремими рядками (строфами) різні групи можуть виявити своє привітання: китайці кланяються, індіанці підносять праву руку і т. д.).

#

Післанець (виходить до глядачів, щоб попрощатись):
Скінчилося щасливо наше дійство,
Та про людей немало злого звісно —
Й не раз було нам дуже гірко
Різдвяну цю завершити мандрівку.
Знания убоге виставля на показ кожен,
Зі шкіри преться і стає у пози,
Що тільки він на світі досконалий.
А суперечок, а страждань немало,
Щоби дійти таки до результату,
Що хочеш іншому ти стати братом.
(робить крок допереду довірливо і переконливо)
Відходжу я і на прощання
Відкрию таїну свою останню:
Щоб бачити — то також треба вміти!
Тоді мене ще зможете уздріти,
Йдучи додому. Ось на цьому слові
Відкланяюсь усім — ідіть здорові!

 

Яків малює Різдвяну картину

Яків робить зарисовки. Він малює малюнки на Різдво.

Тітка Геллі мріє про шопку з Дитятком Ісусом, осликом та волом.

Дядькові Францу припали до вподоби пастушки, які прямують дорогою до Вифлеєму.

Бабусі забаглося мати Ангела, який вдивляється щирим привітним поглядом і промовляє: “Не бійтесь!”

Яків обводить кружечком довкола вуст Ангела і робить у ньому надпис “Не бійтесь!” А тоді звертається до Катерини:

— Тепер для кожного у мене є гарний подарунок!

— Лишень для Новонародженого ще ні! — відказує Катерина. — Для самого Ісуса! Адже Різдво — це Його день народження! Тому і подарунок Йому належиться особливий зробити!

— Гадаєш, Він зрадів би, отримавши малюнок? — запитує Яків.

— Коли малюнок гарний та кольоровий, то чому б ні? — перепитує і собі Катерина.

Яків бере чистий аркуш паперу і малює на ньому Ялинку — Деревце Христа, прикрашене багатьма свічками, іграшками та цукерками, загорнутими в барвисті папірці з торочками.

— Я теж допоможу тобі, — втручається Катерина і починає вимальовувати цяточки та зірки на іграшках, а навколо кожної свічки — жовте сяйво.

— Ось так! А тепер віднеси подарунок Йому до церкви.

Яків прямує до церкви, але двері на жаль зачинені. Деякий час він ще затримується на вулиці і розмірковує, що далі робити. Малюнок з Деревцем Христа гойдає вітер і Яків мусить міцно тримати його обома руками.

Раптом біля нього зупиняється незнайома старенька бабуся.

— Який прекрасний барвистий малюнок! А скільки радісних мелодій дзвенить у ньому! — мимохіть зауважує вона. — Мабуть, це Різдвяний подарунок?

— Ви відгадали, саме так, — відказує Яків і подає старенькій малюнок. — Я дарую його Вам!

— Невже! Ой, дитинко!.. — зворушено вигукує бабуся. — Яка приемна несподіванка... Сердечно дякую!

Яків поспішає додому. Катерина з нетерпінням чекає на нього.

— Як справи? — цікавиться вона.

— Ялинка сподобалась Ісусові! — розповідає Яків.

— Ти переконаний у цьому? — непокоїться Катерина.

— Так, — стверджує Яків. — Він велів мені це передати!

 

Близька Марія

До неї не з’являвся ангел
І благовісті не приніс ніхто.
Сама про все дізналася вона —
І стало лячно враз на самоті.
Не запитала: Як воно звершилось?
Та передумала немало —
І не сказала: хай буде по Твому!
Мовчала тільки. І чекала. Сподівалась,
Що змириться із думкою в душі.
Комусь із нас напевне вартувало б
Із привітанням поспішити
І мовити: О радуйся, Маріє!
Хіба когось цікавлять ці події.
Коли Архангел з вісткою спішив...
Промовити слова привіту?
Та веселяться ангели на небі.
Бо слова “Ні” ти не зронила!
І благодатна Матір Божа і усіх
До Сина свого нахилилась
І кличе: Брат це твій!
Проте сьогодні хто близькій Марії
Вість радості наважиться принести?
Хто запитає: Як тобі ведеться?
Не те, щоб благовістити — прийти...
Бо хто направду здатний нині
Ангельську місію нести?

 

Пісня Марії Доріли

Сценки з гірської країни Перу

(Цi сценки народилися на основі повідомлень кампоса-катехита з Перу, опубліковані у його робочому щоденнику “Vamos Caminando” (“Рушаймо в путь”). Вipa, неволя і звільнення у перуанській Сьєррі).

Приблизно 16 осіб:
Марія Доріла — юна селянка, дівчина з гірської країни Перу;
її рідня: батько, мати, бабуся, молодші брати і сестра, кампоси Педро Фльорез і Марчело Люна;
Сантос Марін, новий катехит;
селяни і селянки, бургомістр м. Сан Андрес, маленького містечка у гірській країні, начальник поліції,
музикант Феліберто, сидить з гітарою збоку біля рампи і подає необхідні коментарі.

1 сцена

(Перед сільським будиночком у гірській країні: бабуся плете, мати варить їсти, Доріла в’яже і колише поміж тим найменше дитя в родині. На задньому фоні, пригорнувшись одне до другого, сидять навприсядки діти).

Діти: Голодні ми!

Maти: Вже татко поспішає наш. Будемо їсти картопляну юшку.

Діти: Якщо нам перепаде щось...

Бабуся: Я знаю, хто у цьому винен.

Мати: Помовч лиш.

Бабуся: Я знаю, хто в горі цім великім завинив! Самі селяни. Не захотіли полум’ям повеселити святого охоронця — Покровителя. У цьому році Сан Андрес залишився без святкового вогню. То хто ж тоді благословить їм ниви?

Мати: Помовч. У нас немає грошей, щоби пускати у повітря постріли марні.

Бабуся: Однак ми завинили. Не звеселити фейєрверком...

Мати: Тепер замовкни. І ви — теж не хникати мені тут. Досить. Вже йде татусь і картопляну юшку будемо ми їсти.

Марія Доріла лише уважно слухає. Колише немовля на руках.

Феліберто (співає):

Пісня про поле
Із зелених агав сплетено тин,
Із каменю мури довкола.
Опоясалась огорожа густа
Довкола поля, довкола поля.
Не можна з поля плоду нести —
Буяє добро не для мене!
Хіба то радість — мури, тини?
Поле моє умістилося в жмені.
Картоплі й кукурудза гінка...
Щасливий, хто все оце має!
Плачуть удома діти в нужді,
Лиш сльози гіркі ковтають.

(Звертається до публіки).

Богу слава, любі друзі, вітання засилаю вам усім! Розповімо сьогодні ми історію про Марію Дорілу, дівчинку сільську. Ви познайомились уже із нею, і матір’ю й бабусею її. Марія Доріла — це дівча, яке весь час ні пари з уст. Колише наймолодшого братика, ось бачите, і все мовчить, мовчить. Марія Доріла живе у гірській країні Перу, в якій бідні селяни — кампоси — за виживання на полях своїх маленьких постійно боротьбу ведуть. Проте, уважно за історією стежачи, довідаєтесь, як Марія Доріла відважиться уста свої розімкнути. І вона стане першою із капмосів — жінок, яка сама складе пісню. Власну пісню із власними думками та словами. Таке нечувано, щоби селянка-дівчина, яка немає нічого, не знає і не важить…

Поміж тим селянська родина зникає, і виходять бургомістр та начальник поліції. Разом тримають віконну раму і спостерігають за подіями на Ринковій площі м.Сан Андрес. Розглядають навіть глядачів самих:

Феліберто: Перед вами мер міста Сан Андрес, бідненького містечка у гірській країні, в якому однак є заклади різні та установи. Біля мера стоїть начальник поліції. Дивляться на площу Ринкову згори.

2 сцена

Мер: Ось прошу, бачите самі. Розкрийте очі краще! Тоді ще спробуйте перечити мені. Кампоси на Ринковій площі. Однозначно — кампоси, хоча сьогодні і не ринковий день. Перед будинком пароха ось збилися у купку.

Нач. поліції: О, пане бургомістре, я налічив (рахує) четверо... п’ятеро... шестеро кампосів. Бідні селяни в обірваному одязі. Взуття нормального не мають, сандалі на ногах із шин старих. Ви подивіться лиш 6 кампосів. Про збіговисько якесь не може бути й мови. Вони навідатись прийшли до пароха, тут сумніву немає, і мирно відбувасться усе...

Мер: О ні, внизу щось неспокійно, щось коїться вже кілька днів. Сусіди неспокійні, околиця ціла. Я стогони і нарікання чув навіть сам. Ці кампоси здуріли, парафіяльний дім у володіння собі забрати хочуть. Там мріють отаборитися вони, про це сусіди донесли. Мабуть, це акція протесту проти нових податків за дороги.

Нач. поліції: Пане бургомістре... Це правда, нові податки незаконні, про це ви знаєте точнісінько, як я.

Мер: Вони є незаконні, та все ж впроваджувати будемо ми їх. Із вищими чинами у бій я не піду. Вони закони творять, вигадують нове, а ми впроваджуємо це.

Нач. поліції: Проте податки незаконні є.

Мер: Вони не нас зачеплять, лиш — кампосів, тому і не ламайте голови собі. Вже дев’ятеро кампосів зібралися внизу. Людей відправте і повідомте нас. Усякий заколот ще в зародку душити треба. Тож врешті решт, вживайте заходи, начальнику! (Нач. поліції іде геть). Ой не легко, справжня бо біда, коли вже і поліції начальник з родини кампосів походить сам. Щоразу змушений чинити тиск на нього, селян приборкувати і втихомирити потрібно... (оглядає Ринкову площу).

Феліберто (співає):

Пісня про убогого Бога
Коли б знали вони,
Можновладці багаті,
Що на боці убогих є Бог —
Він для гнаних є братом.
Коли б знали вони,
Володарі ці могутні,
Що Бог всесильний — немічний сам.
Завжди із немічним людом.
Коли б знали вони,
Засліплені з пихи і горді,
Що Бог — брат і слуга,
Й підносить отих, що в покорі.

Нач. поліціії (надходить знову): Пане бургомістре, будьте спокійні і нічим не турбуйтесь. Кампоси прийшли сюди з благим наміром і миром. Парох пообіцяв їм віддати парафіяльний будинок для освітянського центру.

Мер: Для освітянського центру?

Нач. поліції: Центру для проведения курсів. Для катехитів, які викладають уроки релігії на селі. Тут кампоси зможуть вчитися і стати катехитами, щоб допомагати убогим та пароху.

Мер: Парафіяльний центр. Центр кампосів...

Нач. поліції: Саме так. I більше нічого. Сусіди довкола захвилювались недарма. Адже міщани не бажають, щоб поруч проживали кампоси. Дехто навіть хоче побити кампосів. Вони воліли б натомість молодіжний клуб організувати у будинку. Ширять розмови, що кампоси відбирають у них будинок. Однак парох...

Мер: Побити... завжди ці кампоси стають причиною до провокацій, а опісля ще й вдають невинних та вважають себе непричетними до заворушень. Мені це відомо. О ні, цього не можна допустити. Начальнику, виявіть, хто є заколотником серед кампосів-катехитів, і коли зголоситься навіть, замкніть їх на кілька місяців до в’язниці!

Нач. поліції: Але, пане бургомістре.

Мер: Жодного але! Небезпека порушення громадського спокою вкрай очевидна! Заколотників до в’язниці! Це наказ, зрозуміли? (Нач. поліції відходить). Не легко, справжня біда, коли вже і поліції начальник з родини кампосів походить сам... Постійно це мерзенне зволікання, коли наказ виконувати слід... I зворушливе це співчуття у голосі бринить... (іде геть разом з віконною рамою).

3 сцена

Феліберто (до глядачів): Начальник поліції виконав наказ і запроторив двох катехитів до в’язниці. Більшість селян гірського краю й не зауважила, що на двох катехитів раптом менше стало. Їх більше хвилювали нові дорожні податки. Ось бачите перед собою 2 кампосів, що з поля йдуть додому. Один із них — це батько Марії Доріли, а інший — сусід Педро Фльорес. В обох мужів поганий настрій. Спочатку вони попрацювали за заробіток на більших полях поміщика Жуана Бенавідес і тільки згодом на своїх маленьких. Вже пізній вечір і бідні кампоси втомлені та голодні.

Батько: Важкою була сьогодні праця на кукурудзяних полях Жуана. I коли після цього ще й доводиться обробляти власну ниву, то певно, що вже забракне сили...

Педро: Коли б Жуан Бенавідес принаймні проявив порядність і чесно оплачував! Проте він і платить погано, і погано харчує нас.

Батько: Огидна їжа — підкорм. Це здирство, справжній злочин.

Педро: Бідний люд завжди обдурюють і використовують. Колись це чинили великі поміщики, тепер ті, що трохи більше мають за інших.

Батько: Нічого не вдієш. Багаті, які щось мають, є сильні. А ми — убогі, не сміємо і голосу подати та мусим далі важко працювати.

Педро: Завтра піду до міста. Спробую запропонувати на ринку свою картоплю. Можливо цього разу пощастить продати за більшу ціну.

Батько: Нехай щастить тобі.

Педро: Чи позичиш мені знову віслюка?

Батько: Радо. За шість соль.

Педро: Однак минулого разу, друже, ти винаймив його за чотири.

Батько: Це було минулого разу. Від того часу маємо нові податки. А звідки мені взяти грошей, Педро, ти вибачай, шість соль.

Педро: Мені це забагато.

Батько: Тоді нічого.

Педро: А звідки я добуду віслюка?

Батько: Можливо, у Жуана Бенавідес?

Педро: У кровопивці! Він зажадає вісім!

Батько: Ось бачиш? А я лиш — шість.

Педро: Ти знаєш, як потрібен мені віслюк! Гаразд, нехай шість буде.

Батько: То завтра вранці забери. Надобраніч! (іде).

Педро: Надобраніч! — Визискувач. — Гидкий користолюбець! Де ж гроші я візьму? А ще нові податки? Я ж дурень старцеві Марчело Люні позичив двадцять соль минулого тижня. А ось я що зроблю! (Віддаляється кілька кроків, стукає у двері): Марчело, давній друже, чи спиш уже? Це я, Педро Фльорез.

Марчело (відчиняє, у руці тримає недоплетеного солом’яного капелюха): Педро, присядь, і відпочинь. Так пізно вертаєшся із поля?

Педро: О так. І цілий день немов у пеклі.

Марчело: Не тільки ти. Я теж намордувався. Подивись, закінчити ще мушу, перш ніж ляжу спати.

Педро: Плетеш найкращі капелюхи у цілім селі.

Марчело: Сьогодні аж дванадцять сплів.

Педро: Я заберу їх. Завтра йду на ринок.

Марчело: Коли так вважаєш…

Педро: По два солі за один.

Марчело: О, це надто мало. Євсевій по три мені пропонував.

Педро: Два солі. Або віддай назад двадцять моїх, які позичив я минулого тижня.

Марчело: О, Педро, у мене немає грошей.

Педро: Тоді віддавай капелюхи.

Марчело: Педро, ти силуєш мене й примушуєш…

Педро: Мені жаль, але інакше я не можу, мені потрібні гроші.

Марчело: Та ж капелюхи Дону Євсевію пообіцяв я.

Педро: Сплети для нього завтра інші.

(Марчело виносить капелюхи і подає Педро).

Педро: А й справді гарні капелюхи. Я дякую тобі! Надобраніч! де).

Марчело: Ох, якби мені здорові ноги мати, тоді б я сам на ринок поспішив і продав би капелюхи… Такі-то справи. Найубогішого гнітять усі й визискують. О святий покровителю, яке це горе! де).

4 сцена

(У селянській хаті серед родини Марії Доріли. Вона чекає на батька, а діти сплять. Марія Доріла колише немовля).

Феліберто (співає):

Пісня про знущання
Тому що ти сильніший,
Можеш мене топтати.
Свідомий ти цього ще як!
Над іншим можеш знущатись.
Я ж мушу тобі коритись,
Все зносити й приймати.
Бо слабший від тебе я.
Така ж бо доля моя.
Зустріну когось, що слабий,
То миттю його розчавлю.
Провини на себе берем —
Й стражданням кінця немає.
Хто порятує — обруч розірве?
Лиш той, хто усе прощає,
Від провини усіх звільняє:
Боже, помилуй мене!

Батько (заходить до хати): Я хочу їсти.

Мати (поспіхом): Ось, Еладіо, ще тепленьке.

Батыю: Картопляна юшка! I від цього я буду ситим?

Мати: А що мені варити, коли в домі нічого не залишилось.

Батько: Це докір мені?

Мати: Інколи гадаю собі, з поля був би кращий врожай, коли б ти його краще обробляв...

Батько: А може, порадиш, — коли? Чи мені вночі працювати на полі, коли повертаюсь знесилений з ланів пана Бенавідеса?

(Обоє підвищують голоси; пробуджуються діти і починають плакати).

Діти: Ми голодні! Мамо, чи тато залишив нам трохи юшки?

Батько: Тихо! (Накидається на дітей, вони втікають).

Мати: Залиш їх, не проганяй!

Бабуся (сама до себе): Я знаю, від чого вся ця біда. Ці злидні! Бо покровитель наш сердитий, що ми не вшанували фейєрверком...

Батько погрожує бабусі кулаком, вона ховається в куточку і далі собі бурмотить.

Мати: Здається, що ти повернувся з корчми, а не з поля.

Батько (б’є маму): Замовкни! Що тямиш ти у справах! Талан твій — хатній догляд, і лінощі відкинь. (Наштовхується на Марію Дорілу). А ти, ледащо, немаєш іншого заняття, лиш забавляєшся з малим! Геть, я покажу тобі... (б’є і її, вона обороняє дитину). Ось так, тепер піду до корчми! (Іде).

Марія Доріла: Мамо, чому ти не захистила мене?

Мати: Чому? Це й так не допоможе. А він ще більше лютуватиме. Дитинко, він не завжди такий шалений. Щось мусило трапитися, і так розлютило його. А може, хтось допік йому добряче.

Бабуся: А може, він комусь...

Мати: Вгамуйтесь, вгамуйтеся обоє!

Марія Доріла: Я не бажаю весь час мовчати. Не хочу, щоб мене хтось бив.

Бабуся: Жінок б’ють завжди, спершу батько, а потім — чоловік. Звикай поволі.

Марія Доріла: Hi, до цього звикати я не хочу. Мій чоловік не повинен бити мене. I коли я щось говоритиму, він має слухати мене.

Мати: Ще б пак! Дурне дитя собі щось фантазує. Життя жінки-кампоса — це праця і страждання. Носити воду, дрова, слідкувати за порядком в домі, годувати діток, прясти вовну, поратися в кухні. Та ще й терпіти лайку і побої. Таке життя!

Марія Доріла: Ні! Hi!

Мати: Страждання і терпіння!

Марія Доріла: Ні! Hi!

Мати: Ти не кричи, вперте й капризне! (Б’є Марію Дорілу по обличчі і виходить, щоб забрати менших дітей).

Марія Доріла: (На передньому плані сцени з немовлям на руках, промовляє до дитяти): Поглянь, який світ, одне б’є іншого. Коли б у мене була собака, я дала б йому копняка. Але не маю нікого, щоб лють свою вилити, окрім тебе. А ти — таке крихітне і немічне. Тобі не можу завдати болю. Ходімо спатоньки, не бійся. Обоє ми слабі і немічні, то ж мусимо триматись разом. (Колише дитя).

Бабуся (на задньому плані): Мені відомо, хто винуватець. Усе відомо. Святі невдоволені і злостяться, бо замало для них зробили. Коли б у нас з останнього врожаю хоч трішки грошей залишилось. Тоді пішли б ми до священика, дали б йому грошей, а він покрив би кожного із нас плащем шовковим нашої Мадонни. I це захоронило б нас від зла в цілому році. Та ми не спромоглися отримати покров Мадонни. Можливо, їй потрібне нове покривало, стареньке вже потріпане добряче і вишивка теж зблякла. Мадонна є сердита на селян, шовкового плаща нового в дарунок не отримала вона...

Марія Доріла: Матінка Божа сердита є? У це я не повірю!

Бабуся: Дитино, що знаєш про Святих, мала ще!

Марія Доріла: Я думаю і вірю, що хтось усе таки та є, що і не сердиться на нас. I навіть любить.

Бабуся: Хіба Спаситель на хресті. Проте йому самому співчуття потрібне. Найбільш убогий, голодний, знівечений до крові кампос співчувати мусить ще й Спасителеві на хресті...

Феліберто тихенько грає на гітарі. Мати з діточками повертаються. I батько теж, хоче лягати спати, зауважує Дорілу.

Батько: Ходімо спати, Маріє Доріло.

Марія Доріла: Добре, коли лиш дитя заспокоїться.

5 сцена

Феліберто (до глядачів): Не думайте лишень, що батько цей завжди такий брутальний. Коли він в розпачі і безнадії і виходу не бачить, тоді і розум тратить. А ще й сумління дорікає. Він свідомий, що в колі експлуататорів й експлуатованих сам наче у полоні замкнутий... Цей селянин є радісний, спішить на допомогу іншим, дотримує всі правила гостинності і чемності, що характерні є у Сьєррі. I це ми хочемо вам продемонструвати. Ось гляньте, дорогою крутою із долини Сантос Марін підіймається сюди. Він молодий ще чоловік, новий наш катехит. Мандрує від села і до села, учить релігії, кріпить селян на дусі. Та довгий шлях у це село він недооцінив. Тому і темрява його застала зовсім несподівано. I він не знає, де знайти притулок й переночувати.

Сантос з вузликом на плечах, повільно виходить на сцену. Сідає на узбіччі, щоби перепочити.

Феліберто (співає):

Пісня про убогого гостя
Хіба собі уявити: по довгій мандрівці
Нарешті темного вечора вогник засяяв.
На вогник підходиш до чужої господи
Чужинцем, що вибився з сил.
Знаходиш житло і привітність людей,
I добре, і тепло стає на душі.
Не переймайся, що ти без дарунку —
Ісус є в тобі, волочений в тілі!
Це ласка велика, це щедрі дари.
Це Благословения дому оцьому на тобі.
Знову собі уяви: по трудному дні
Ти пізнього вечора хочеш спочити,
Та раптом хтось стукає в двері —
Шукає прихистку для себе сьогодні.
Його ти не знаєш, однак у домівку
Запросиш — і добре тобі на душі.
Убогий той гість без дарунку приходить,
Та з ним сам Ісус, воплочений в тілі.
I ласка безмірна, і щедрі дари —
Це дому твоєму Благословення.

Сантос встає і підходить до сільської хатини.

Марія Доріла: Тату кроки чиїсь надворі. Чи чуєш?

Батько: Так пізно серед ночі? (Іде і відчиняє) Хто тут? (Марія Доріла запалює світло).

Сантос: Сантос Марін, новий катехит.

Батько: Заходьте, заходьте, тут і відпочинете. (Супроводжує). Вибачте, що у нас так убого і ми нічого не здатні Вам запропонувати. Лишень ось лава, якщо не закоротка. Маріє Доріло, принеси води напитися й помитись теж. она приносить миску з водою і рушник).

Сантос: Щиро дякую! Щиро дякую!

Батько: Тут можете спокійно переночувати, ніхто нічого тут не заподіє Вам.

Сантос: (бризкає водою собі на лице, миє руки, втирається, п’є). О, як добре! (Марія Доріла відносить миску).

Батько: Сідайте, будь ласка. Довга дорога була. Ви — новий катехит? Сантос Марін... Вашого імені ще не доводилось чути.

Сантос: Я родом з Сальватьєрри. Прибув сюди як катехит, щоб замінити двох, які сидять у в’язниці. Тож, працюватиму за двох...

Батько: Я чув, що двох кампосів замкнули до в’язниці нізащо. Вони все можуть собі дозволити, оці панове в місті.

Сантос: Можуть собі дозволити усе, тому що ми на це мовчимо.

Батько: А що нам залишається, як лиш уста стулити.

Сантос: Коли всі триматимуться разом і розвінчають несправедливість, тоді не дозволятимуть собі подібне.

Батько: О... Ви так гадаете! Тоді вони замкнуть усіх!

Сантос: Ціле село? Три і чотири села? Вважаєте, що можна замкнути усі села довкола Сан Андреса?

Батько: Hi, це неможливо. Проте вони насміляться стріляти у людей. I скосять, мов траву, із автоматів. Також і гелікоптер зсилатиме їм постріли на голови.

Сантос: Можливе і таке, однак про це відомо стане у цілому краї, і розголос піде на цілий світ. Це означатиме, що уряд використовує насильство, щоби утриматись, отож поганий уряд цей. А як багато тут людей, що боряться за справедливість. І навіть серед тих панів у місті. Не всі погані, хоч і боягузи. Але ми селяни оборонятися повинні.

Батько: Ви, Сантосе Маріно промовляєте як заколотник і бунтар.

Сантос: О ні, не заколотник я і не бунтар. Я лиш учитель. Маріє Доріло, чи умієш читати?

Марія Доріла: Трішечки. Я відвідувала школу, поки учителька була. Тепер — немає і будинок завалився, і дощик все змиває, протікаючи крізь дах.

Сантос (до батька): Ось бачите, й цю справу селянам до власних рук потрібно взяти: будинок для школи відбудувати, і вимагати у міських властей, щоб вчителя прислали. А поки що самим заняття увечері організувати. Отож, Маріє Доріло, ти вмієш трохи читати? Я залишу тобі Біблію (порпається у вузлику, виймає Біблію і розкриває одну сторінку) — для читання — дивись, тут щось написано про покровительку твого імені Пречисту Діву Марію...

Марія Доріла (читає з запинками): I.. мовив... Ангел: Радуйся..., Маріє... Господь... велике... учив... тобі... ти... породиш... Сина...

Батько: І вона таки насправді може читати...

Марія Доріла (радіє): I... назвеш... його... Ісус... I... він... визволить... народ... свій...

Сантос: Чи знаєш, що означає визволить?

Марія Доріла: I визволить нас від лукавого.

Сантос: Так. Ім’я Ісус означає: Бог спасає. Бог визволяє. Робить вільними нас від гріха. Коли ми не віримо, що Бог прощає нам наші провини, ми ніколи не зможемо стати вільними. (До батька). Ось бачите, така моя місія, і це я мушу роз’яснювати селянам... Бог хоче, щоб ми звільнились від провини. Це є його дарунком для нас. Ми мусимо його прийняти. Ми мусимо йому вірити і сказати: Так, Боже, ти прощаєш мені усе зло, яке я учинив. I я можу почати все спочатку уже вільною людиною. Я можу направити заподіяну кривду. I надіятися, що відтепер я робитиму більше добра, аніж зла...

Батько: Маріє Доріло, йди спати. А завтра продовжуватимеш читати. (Вона відходить, через кілька хвилин він говорить до Сантоса): Послухайте.. Я нажився сьогодні на людині, такій же убогій і немічній, як сам... і це гнітить мене..., але, коли все правда, що Ви розповідали... Коли б я звільненим міг бути... (тихенько) то завтра Педро вранці я сказав би: “Ось мій віслюк, бери за 4 соль, як і колись”... Отак я зміг би.

Сантос: Тепер Ви уявіть собі, що й Педро тепер піде і до людей, яких раніше він використав, проявить справедливість...

Батько: Так... однак це все одне не вплине на панів отих, що на верхах сидять й вони не стануть справедливими.

Сантос: Це так, мабуть, що ні. Проте згуртує нас убогих в одне і сильними ми зробимось, коли не будем користати із брата свого і його гнітити...

Батько: Очевидно, що так воно є, хтось першим мусить відважитися і розпочати...

Феліберто тихенько грає на гітарі. Батько гасить світло, обоє віддаляються. Знову настає день. Марія Доріла з дитям. Бона читає вголос Святе Письмо для матері й бабусі.

6 сцена

Феліберто: Прислухайтесь уважно, любі глядачі. Марія Доріла вже добре вправляється у читанні і гарно читає вголос.

Марія Доріла: Послухайте, що тут знайшла я. Послухайте, що тут знайшла я. Уважні будьте. Написано, що Бог сказав Мойсеєві (читає повільно, все ще запинаючись), “я побачив горе і нужду мого народу, чув їх крик і стогін, нарікання на гнобителів, я знаю, як терпить він. I я прийшов, щоби його ... звільнити...”

Мати: Так, так, гарно читаєш, моя дитино.

Бабуся: Кожне слово виразне і зрозуміле.

Марія Доріла: Так, але чи ви справді зрозуміли, що там написано? Бог хоче звільнити народ!

Мати: Так, бо Він побачив горе...

Марія Доріла: Невже ви не розумієте? Це означає, що Бог не хоче, аби люди страждали! Бог не хоче, щоб народ хтось гнітив! Бог хоче, щоб люди були вільними і щоб їм добре велося! А ви завжди казали мені, що життя є нічим іншим, як лиш суцільним стражданням. Що людина заслуговує лиш лайки й побиття!

Мати: Так бо воно є у нас!

Марія Доріла: Але Бог цього не хоче!.. Слухайте, тут ще є одне цікаве місце, я знайшла. Діва Марія твердо і непохитно вірила в Бога.

Бабуся: Звичайно, що вона вірила в Бога.

Марія Доріла: Вона надіялася на Бога. I була переконана, що Бог допомагає людям. Бо Він не бажає їхніх страждань. I вона співала пісню про це. Ось тут є пісня Марії, послухайте, що вона співає: “Величає душа моя Господа і возрадувався дух мій у Бозі, Спасі моїм, бо Він зглянувся на смирення раби своєї, ось бо від нині ублажать мене всі роди. Бо величне вчинив мені Всемогутній і святе ім’я Його”. Тому що вона стала Матір’ю Божою, розумієте. Але тут ще таке є, послухайте далі: (невеличка пауза) Бог прихильний до убогих! Бог прихильний до нас! Він на нашому боці, і Марії відомо це, так.

Мати і бабуся: Бог прихильний до убогих!

Марія Доріла: Коли б про це всі знали! Усі ті, які гнітять нас, і ті, яких гнітять! Усі селяни в цілому краї, усі кампоси це знати мають, що Бог з нами!

Мати: І молодий Сантос Марін також так говорить. Від села до села крокує він й усім оповідає.

Марія Доріла: Коли б я могла йому допомагати!

Мати: Змирись і підкоряйся! Залишишся зі мною.

Марія Доріла: Коли б я пісню скласти могла, нову пісню і заспівати, як і Марія. Мені здається, що я теж можу написати пісню! (Феліберто починає грати на гітарі).

Бабуся: Оце дівчисько захотіло ще й пісню написати, чи мені почулося?

Марія Доріла повільно наближається до Феліберто і заговорює до нього. Якщо наявні прожектори, світло скеровується у наступній сцені лише на обох.

7 сцена

Марія Доріла: Ти той, хто усі наші пісні знає і співає?

Феліберто: Я перед Вами — Феліберто, музикант.

Марія Доріла: Здається, я придумала слова для пісні і знаю, як її співати (наспівує). Та все таки мені потрібна допомога, створити справжню пісню.

Феліберто (награє): Скажи мені словами.

Марія Доріла: Надію маємо на Боже милосердя. Він добрий є, бо Він побіч убогих. І кріпить нас на дусі.

Феліберто (підбирає мелодію): Надію маємо на Боже милосердя.

Марія Доріла (продовжуючи): Він допоможе нам і станемо ми вільні. На боці убогих. Він і нині побіч нас.

Феліберто: Тепер ще мусиш назвати того, хто цю пісеньку склав.

Марія Доріла: Так. — Звичайне дівча я з гірського краю, заслуг особливих не маю. Та все ж, як Марія, сьогодні я пісню складаю (наспівує). Чи добре буде так? Можна співати?

Феліберто: (співає, вона співає разом з ним, цю сцену можна доповнити і продовжити).

Пісня Марії Доріли
Просте я дівча з верховини,
Ніяких заслуг я не маю.
Я Богові, як Марія,
Хвалебну цю пісню співаю.
Бо Він на нашому боці —
На боці вбогих й мізерних.
На добрість Його уповаю.
І на Його милосердя.
Дарує нам віру і мужність,
Щоб від ярма ми звільнились.
Бо Він на нашому боці —
Сьогодні дарує нам милість.

Марія Доріла: Коли зустрінеш Сантоса Маріна, передай йому вітання. А я надішлю йому пісню. Нехай співає усім кампосам. (Іде).

Феліберто (до глядачів): Прохання це я виконав охоче. Невдовзі усі дівчата пісню співали, жінки й чоловіки також. Я був там теж в гірському краї, коли всі рішення прийняли іти разом у місто і домагатись, щоб звільнили катехитів. І щоб покінчити зі злодіянням, то бургомістру вирішили заявити, що жоден з них нових податків незаконних платити теж не буде. (Сцену на задньому плані заповнюють селяни і селянки. Батько Марії Доріли і Педро підтримують майстра Марчела Люну. Серед жінок бачимо Марію Дорілу з матір’ю та дітьми. Біля неї Сантос Марін, вони тримаються за руки). Бургомістр Сан Андреса здивується! Сім сіл на Ринковій площі та на довколишніх вулицях! А тепер вибачайте, я теж поспішаю туди на Площу! До спільноти убогих! (Відходить назад і грає, а селяни співають 2 і 3 строфу пісні, яку склала Марія Доріла).

8 сцена

(Бургомістр і нач. поліції з віконною рамою виходять наперед і поглядають на натовп).

Мер: Жахливо, обурливо як, це заколот, застосування сили. I поліцаїв не вистарчить у мене. Поки підкріплення поспіє, вони розтрощать місто в пух і прах.

Нач. поліції: Та це ж бо неозброєні, убогі, безборонні кампоси зійшлися. Щоправда, сила силенна і не злічити їх. Чи не час поцікавитися Вам і запитати, що привело сюди їх?

Мер: Мені? Нема про що з оцими розмовляти. (Відступає крок назад). Ви запитайте краще. (Начальник сам підтримує раму).

Нач. поліції: Краяни, чого бажаєте від пана бургомістра?

Селяни: Нехай відпустить наших катехитів, яких невинними він запроторив до в’язниці! А ще доводимо до відома, що незаконних цих податків платити ми не будемо ніколи!

Нач. поліції: Вони просять про звільнення двох катехитів. I заявляють, що не платитимуть податків незаконних.

Мер: Довідайтесь, хто заколотниками є й замкніть негайно до в’язниці. Вперед! Це є наказ для Вас, для кампоса!

Нач. поліції: Хто заколотники є серед вас?

Селяни: Усі ми! Усі разом ми заколот вчинили.

Нач. поліції: Це зрозуміло й так. Проте хто Вас сюди прислав?

Селяни: Усі ми! Самі себе прислали.

Нач. поліції (задоволено): Пане бургомістре, там унизу зібралась добра тисяча кампосів-заколотників... (селяни знов співають).

Мер (через плече начальника стежить за натовпом з вікна): Там і жінки є, дівчата та й діти серед них. Ви гляньте лиш на це дівча. Як співає. Нечувано. I тіні страху в погляді нема.

Нач. поліції: О так, це дивовижно, яких дівчат ми маємо в гірській країні... Пане бургомістре, міщани позамикались на усі замки і магазини теж зачинено. Страх великий скував усе.

Мер: Я й сам боюся. Начальнику, ви добрий чоловік і вірний, на Вас завжди я покладаюсь. Владнайте цю суперечку і припиніть безчинство! Приборкайте людей! (ховається).

Нач. поліції: Накажу звільнити катехитів, пане бургомістре, гаразд?

Мер: Нехай. Чи варто ризикувати так задля цих двох зачухраних кампосів? 

Нач. поліції: А як з податками?

Мер: Невже це я їх вигадав, проклятих? Ви ж знаєте, що в беззаконні цьому моєї вини нема!

Нач. поліції: Дорогі краяни, пан бургомістр приймає до уваги, що цих податків незаконних не будете платити ви. А ваших катехитів зараз же звільнять і можете з собою їх забрати, коли додому повертатиметесь. (Серед людей радісні вигуки). Ідіть додому в мирі, я про­шу вас. (Люд зі співом повертається).

Мер (зі свого сховку): Вони відходять? Уже відходять? Чи Ви щось розумієте?

Нач. поліції: Бог побіч покривджених.

Мер: Що? Це що ще за бунтарські погляди? То де ж є Бог?

Нач. поліції: Побіч убогих, гноблених, безправних. Пане бургомістре, чи не стати і нам побіч Бога, поки ще час?

 

Історія про святого Мартина

Сценки з життя св. Мартина Турського

Задіяно близько 14 осіб:
Сульпіціус, Мартин-хлопчик, батько, мати, жебрак, слуга, цicap, 1-й розбійник, 2-й розбійник, спокусник, народ, гуси, Мартин-воїн, Мартин-єпископ.

#

Сульпіціус (вітає глядачів, тримаючи у руках книгу):
Почнімо з Богом, любі друзі.
Я радий всіх вас привітати нині!
Ми спогадаємо Мартина ж бо Святого.
Отож, розпочинаємо ми дійство.
Я ж коментатором і свідком
Готовий буду послужити
І дійство це довести до кінця.
Я звусь Сульпіціус Северус,
Я адвокат із Аквітаньї,
Це у південній Франції тепер.
Мартина знав я добре здавна,
Роками довгими... Любив його,
Тому і книгу цю задумав написати.
Слова убогі, а Мартин — подвижник славний.
Жили ми в час, що повний небезпеки,
Як стала розпадатися імперія римлян,
Ламалися границі римські.
В околиці Саварії, у Штайнеманґері,
(Опорний пункт для військ на Уграх) —
То ж там Мартин прийшов на світ.
Він був римлянином, в родині — римського трибуна.

Дитинство Мартина

Батько: Під покровительством самого Марса
Хлоп’я вдалося так нівроку.
Їзда верхова, думаю, тобі підійде,
Маленький Марсе мій, Мартине!
Ім’я славетне до лиця тобі,
Посвячене самому Марсу.
Ти станет славним воїном. Зажди!

Мартин: Лиш не тепер. Як підросту.
Тоді хіба що...

Батько: Мій сину, вишкіл не завадить.
Майбутнє славне за тобою!
Напевне краще, аніж в батька.
Багато літ затратив марно,
Аж поки вислужився я.
Отож тебе відразу цісар сам
До вершників-гвардійців зарахує.

Мартин: Тоді я матиму коня?

Батько: Авжеж коня.
І білого предовгого плаща!
Гвардійським вершником мій буде син! (відходить)

Мартин (до матері): Я тайну оповім тобі, матусю:
Іду до християн. Як боляче,
Що потайки чинити мушу.
В одного чоловіка, що в літах,
Науку я проходжу християнську.
Його єпископом всі величають.
Мені він до вподоби також.
Я сам таким бажаю стати —
Християнином, так!

Мати: Заради всіх богів, дитино, схаменися!
О сину мій, мене ти ображаєш.
Про батька — то казати страшно...
Мартине! Обіцяй, тебе я прошу,
Що ти його вразити не посмієш.
Пообіцяй мені, моя дитино,
Він так пишається тобою.
А як втішався думкою, що ти
Римлянином правдивим станеш.

Мартин: У нашім краю християн багато.
І серед воїнів, і між прислуги.

Мати: О синку, християнство — для убогих.
Тому я не тримаю зла
На жодного з рабів нещасних.
Я намагаюсь вирозуміти їх.
Хай люд тримається за свою віру.
У тебе ж інша ціль, бо ти ще юний,
І послух батькові ти збережи.
Мартине, він добра тобі бажає
І щастя на майбутні дні.

Мартин: Та все ж, коли дорослим стану,
Робитиму, як схочу, так чи ні?

Мати: Дитино, те, що згодом буде,
Нікому не відомо. Це збагни.
Нещирості між нами хай не буде.
І до єпископа свого собі ходи.
Тобі я цього не бороню.
Та щоби охреститися? О ні!
Не доведи до цього, сину,
І кривди батькові не причини,
Бо він безумно любить.

Сульпіціус: Як виповнилося п’ятнадцять літ
Мартинові, то батько змусив
На прапорі присягу скласти —
І став Мартин гвардійським офіцером.

Мартин і жебрак

Така сувора випала зима
Й мороз потріскував добрячий,
Коли Мартин у передмісті Амієнсу
Зустрівся з жебраком в дорозі.

(Перед міськими воротами сидить жебрак і випрошує милостиню, звертаючись до людей. Народ проходить повз нього мимо. З лівого боку наближаються Мартин зі своїм слугою)

Жебрак: О згляньтеся, о будьте милостиві.
Убогому мені допоможіть!

Слуга: Вже зночі він сидить отут,
Біля воріт, волаючи про поміч.

Мартин: І що? Усі проходять мимо? (Підходить ближче до жебрака)

Жебрак: О воїне, май милосердя,
Хоч ти мене розрадь і споможи.

Мартин: Оце тепер дійшло до мене,
Чому ніхто про нього не подбав.
Бо це мені Бог поручив його.
Мені післав, щоб допоміг я.
Сабо, візьми ось... та зажди.
Куди подів я гроші з гаманцем?
Уранці наче взяв з собою.

Слуга: Ти, пане, знову їх роздарував.
Хіба забув недужого в дорозі?
Ось бачиш. Завжди так розтринькаєш.

Мартин (до жебрака): Як прикро, друже, але я без грошей.
Не маю їх при собі цього разу.
Але і мерзнути тобі хіба годиться.
Мій вірний меч в пригоді стане.
(Розтинає плащ надвоє мечем. Люди поруч дивуються)
Меч добрий — тут він знадобиться.

Жебрак (загортається у половинку плаща):
Хай Бог тебе благословить, солдате.
І за добро хай щедро заплатить.

Слуга (обурено): Цей плащ від уніформи...
Ти, пане, знов безглуздо учинив.
А якже комендант, трибун, команда?...
(Чути сміх людей)
Лише поглянь, на кого схожий.
На посміх курям. І це правда.
Гвардієць з половиною плаща.

Мартин (лагідним тоном, посміхаючись):
Й такий ще добре гріє.
А як ввійде у звичку,
То й модним плащ цей стане.
Ходімо в мирі, друже. Як захоче
Хтось посміятися,
Нехай собі кепкує — це не гріх.
(
обоє відходять)

Сульпіціус: У сні Мартин свого плаща побачив.

Мартин (замислено до слуги):
Та й дивний сон мені вночі приснився,
Тобі я неодмінно розповісти мушу.

Слуга: Коли той сон на зле, забудь умить.
Не вартий сон такий уваги.

Мартин: О ні! Був сон чудовий!
Послухай лиш, я розповім.
Я бачив уві сні Ісуса.
У Нього на плечах накидка від плаща,
Яку тепер жебрак убогий носить.
Довкола ангелів безліку, легіони!..
Ісус сказав: Дарунок це Мартина.

Слуга: Це лиш тобі таке присниться —
Такий чудовий сон.

Мартин: Із хрещенням відтягував я довго.
Бо несумісно це — християнин й рубака.
Роздвоєння душі — велика мука.
Це смутку завдає мені.
На сам Великдень охреститись хочу,
А згодом будь-що буде...
Нехай Господь сам вирішить усе.

Мартин i цicap

Сульпіціус: У Вормсі цісар не на жарти
Зібрав війська свої на раду.

Цісар: Грозить нам ворог. Що на це ви?
Кордони в небезпеці і сам край.
Германці штурмом налягають.
Тому зібрав я армію — і сам очолю.
І разом з вами, воїни, ми переможем.
Хоробрість вашу знаю і ціню.
Хто вірний краю, крок вперед ступіть.
Дарунки кожному уже готові.
У першому ряду стояти будуть офіцери,
Моєї гвардії. Це лицарі хоробрі!

Мартин: О цісарю! Тобі служив я вірно.
Дозволь же відтепер одному Богу
Служити гідно — й більш нікому.
Грошей прийняти більше я не зможу.
Віддай їх тому, хто у бій піде
Відважно замість мене.
А я Христа наслідувати буду.
Його тепер я воїн. І не вільно
На полі крові битися мені.
То зрозумій мене, Тебе я прошу.

Цісар: Кінноти славний офіцер —
Невже отак злякався перед боєм?
Перед мечем ворожим затремтів?
Це зрозуміти й вибачити можна.
Зі страху покидаєш ти, Мартине,
Святий обов’язок свій на війні.

Мартин: Коли так хочеш, я піду у бій.
Але без зброї. Я не можу убивати.

Цісар: Візьміть його й замкніть в темниці.
А зранку хай без зброї в бій піде.

Сульпіціус: Та щастя випало усім.
Й Мартин із того також скористав.
Бо битва не відбулася тоді.
А ворог замиритись забажав —
Й прислав грошей цілий мішок.
Мартина відпустили з війська.
Прийшла пора благословенна,
Щоби свій задум він здійснити міг —
Лиш Богові одному послужити.
Я краще передам його словами:
“Щоб вільним й необтяженим тепер
Іти услід і поспішати за Ісусом”.
Він після звільнення подався в Пуатьє —
І там єрейські свячення прийняв.
І вчився сам. А згодом він батьків
Відвідати намислив — та в дорозі
Зустрів розбійників ватагу —
І в пастку їм ледь не потрапив.

Мартин і розбійники

(Розбійники волочуть позаду Мартина)

1-й (розлючено): Сидиш як проклятий весь день,
Отут скоцюрбившись в кущах.
У животі мов сто вовків завило.
Чатуєш наче кіт на мишу
Здаля підстерігаючи. Це просто жах.
I ось обідранець якийсь приходить
3 нічим. 3 порожнім гаманцем.

2-й: Ти, брате, помилився. Гаманець?
Який там гаманець — його нема!
Ані грошей, ні одягу путящого,
Hi жодного ковтка вина.
Шматочка сухаря хоча б...

1-й: Кому такий потрібний цей бідак?
Убити — і кінець! Йду знов на чати.

2-й (бурчить невдоволено):
Отак завжди — мені брудну роботу.
Та як не прикро, вбити мушу — й край.
Хоча скажи, як, хлопче, на ім’я тобі?

Мартин: Зовуть мене Мартин.

2-й: I хто ж ти є такий?

Мартин: Я християнин.

2-й: Як християнин? I це все?

Мартин: Так, усе.

2-й: Замало цього. Був би ти
Купецьким сином, багачем,
То й викупу поважного від тебе
Узяти можна. Бо інакше — вмерти мусиш.
Такий кінець. Хіба тобі не лячно?

Мартин: Я не боюся. I страху не знаю.
Спокійний, як ніколи у житті.

2-й: Ти що сліпий? Хіба не бачиш,
Який міцний бучок у мене?
Такого ще ніхто не мав.

Мартин: Захищений я Богом тільки,
Немов дитя в Його обіймах.
Він завжди поспішить на допомогу,
Як добрий батько сину, що в біді.

2-й (відступає): Він поспішає? I тоді він сам
Потрапить у халепу, твій Господь.

Мартин: Він теж і твій Господь.
Однак за тебе я тривожусь,
Якщо будеш продовжувать розбій,
Людей вбиватимеш.

2-й: То розтлумач, чого боятись маю.

Мартин: Тоді послухай.
Любить Бог й тебе.
I Він чекає, що прийдеш Його пізнати.
I тоді Його полюбиш.
Та чи спроможеться розбійник на таке?
Бо серце й мозок геть проїджені
Бажанням зла. Нема там Бога,
Його любові там нема.
Покинь це ремесло
I мужність прояви — до Бога поверни
Й нове життя почни у ласці Божій!

2-й: О, вмієш ти ловити здобич!
Тепер над тим подумати я маю.
Ходімо, покажу тобі таємний хід:
Спустись уділ, а там уже дорога.
Іди собі у мирі і негідника, мене,
Згадай хоч інколи в молитвах.

Сульпіціус: Щасливо ця пригода закінчилась.
Мартин живим вернувсь у рідний край.

Мартин і батьки

Сульпіціус: Сльозами радості зустріла мати —
Сама теж стала християнкою тоді —
Вона услід пішла за сином.
А батько відцурався в гніві.

Батько: Сам Марс подарував мені
Як спадкоємця мого сина.
Муж славний — офіцер кінноти —
Тепер християнином став!
Яка ж ганьба сивоголовому мені.
Немає більше в мене сина.
Що за чужак сюди прибув?
Чи щось забув у мому домі?
Нехай йде геть. Я не бажаю
Дивитися на нього.
О, яке ж бо горе!

Сульпіціус: I подався в мандри.
Божим посланцем,
I простував через усю Іларію Мартин.
Там всюди проживали аріянці,
Що християнами себе також вважали.
Проте вони не вірили, що Бог
Людиною в Христі Ісусі
Зійшов у світ, щоб відкупити всіх.
Єпископ тут також був аріянцем —
Запекло й гордо хизувався тим.
Мартина проповідей не шанував —
Йому вони були не до вподоби.
I мусив поплатится за це Мартин.
Таки на площі. I народ мовчав.
Його прогнали з міста — і ненависть
Ще довго бігла навздогін.
Тужив він за куточком тихим,
Шукав самотини і миру на землі.
Усе, що Богові близьке і рідне,
Далеке тим, що насолоді віддаються.
I він ченцем убогим подавсь до Галлії.

Мартин і спокусник

Сульпіціус: Це сон чи візія — як хочете назвіть —
Проте не кожен поступ нам доступний.
Мартин, цей скромний войовик,
Мав дар поглибше бачити,
Ніж ми. I дар цей нелегкий.
Хто прагне миру, той вогонь війни зустріне.
А пошуки Добра пізнанням зла скінчаться.
I хто собі Небесну даль обрав метою —
Ненависть, заздрощі спізнає
I пекла тінь. Це знаю від Мартина.

Спокусник (приязно):
Мартине! Погляд свій зведи угору
Невже не впізнаєш? Перед тобою хто?

Мартин: У келії моїй — поважний гість.
Від короля самого післанець.
У пурпурово-золотистих шатах.
Могутність, блиск і слава!
Але тебе не знаю. Хто ти?

Спокусник: Чи маю пригадати я своє ім’я?
Невже забув? Із мого почту
Ти найулюбленіший мій слуга.
Ти найвідважніший і найвірніший.
Тебе я першого вертаючись відвідав.
(
Мартин мовчить)
Повір мені. Повір у мене.
Я не мара, не з’ява. Я живий.
I
віра стане легкою, немов пір’їна.
Адже Христос я — Відкупитель твій.

Мартин: Hi! Не Христос ти
І не Відкупитель.
Тебе я винуватця горя і спокусника впізнав.
Коли Христос на землю вдруге прийде
У цей знедолений стражденний світ —
Він буде Чоловіком болю,
Із вінцем терновим на чолі.

Спокусник (злісно): Гаразд, гаразд. Все зрозумів.
Тебе не обдурити, хоч помиляєшся нераз.
I вчинки інколи твої бузглузді,
Коли братам плетеш щось несусвітнє.
Найбільший дурень, хто надісться на ласку.

Мартин: Зловмиснику! Олжа у тебе на вустах.
Бог любить бідолашних і слабких.
Він пробачає нам провини наші.
I навіть ти, якщо розкаєшся колись,
Діла пітьми покинеш і чинити кривди,
Від переслідувань відмовишся — й тоді
У Бога знайдеш ласку. Я ручаюсь.

Спокусник: Не вірю в це й ніколи не повірю!

Мартин і гуси

Сульпіціус: Єпископський престіл звільнився в Турі.
Потреба визріла єпископа обрати.
3 усіх усюд потоком нескінченним
Люд ринув, щоб віддати голос
За найдостойнішого мужа.

Народ: Ми хочемо Мартина — більш нікого!

Мартин: Хіба щось сталося? Якась недуга?
Утішити, розрадити я поспішу
(
Чути радісний сміх)
Благаю вас, не тратьте часу.
Чого смієтеся? Що тут смішного?

Народ: Тут місто Твоєї допомоги спрагле.
Вся Церква. Утішити її поквапся.
Мартине, просимо тебе уклінно
Єпископом нам стати зараз.

Мартин: Єпископом? Ні-ні! На це не пристаю.
(
Поспішає праворуч, хоче віддалитись).

Народ: Куди ж ти? Де ти заховався?

Гуси (з правого боку)
Пі
сня гусенят
Ґулі-ґулі-ґа-ля-ля!
Налякав нас хтось здаля.
До хатинки нам забрався
І в хатинці заховався.
Сам як перст. Ґа-ля-ля!
Забирайся звідтіля!
Дім покинути чужий
Не барися — поспіши
Врешті-решт. Ґа-ля-ля!

Народ: Які ж бо неспокійні гуси!
Ще голосно так не ґелґотіли.
Хто їх посмів сполошити отак?
Зігнати із насидженого місця?
(
Усі відходять слідом за гусьми праворуч,
згодом знову повертаються разом
із Мартином)
Владиці многа літ! Вітай, владико!

Мартин: О любі, майте милосердя, відпустіть —
Єпископом негідний стати...

Народ: Мартине, вір, що ти достойний.
Честь містові єпископа такого мати!
Вітаємо тебе!

Мартин-єпископ

Сульпіціус: Таким він залишився, як і був:
Ченцем у чорній скромній рясі.
Хоча єпископом вже був,
Убогим далі зоставався:
Ісус таким же був убогим.
Багато хто із нього приклад брали,
Його наслідували гідно.

Народ (пошепки): Мартин — наш чудодій!
Не знаєте хіба? Не чули?
Він може все, усе уміє,
Від нього сила надприродна віє —
Ніхто не протистоїть їй.
Усі до нього поспішіть!
Хто в сумнівах, а хто недужий.
Він всі недуги зцілить тут же —
Здоров’я — тілу! Радості — душі!
Мартин — наш чудодій!
Він храми ідолів потроще,
Як блискавка, як буревій.
Стовпи й жертовники злетіли,
Божки від ляку поніміли.
Мартин — наш чудодій!

Мартин (проповідує):
Народе славний, май відвагу!
Уважно слухай, що кажу.
Про Бога нашого я розповім:
У Нього батьківська і матірна любов —
Він любить нас усіх. В тенетах страху
Клячали ми перед божками,
Що жертв людських і крови вимагали.
В ночі дрожали в неспокою,
Бо за життя дитини потерпали,
Лише зачувши кроки уночі...
Хай кане в безвість ця мана!
Бо милосердний Бог не прагне жертв.
Ані дарів. Він сам себе віддав у дар.
Нехай магічні сили зла
Вас більше вже ніколи не злякають.
Сини і доньки Божі, будьте мужні!
А я навчу вас, як іти
I вільним й необтяженим услід за Ним.

Смерть Мартина

Сульпіціус: О далебі, на лаврах слави,
Увінчаний вінцями перемоги,
Не спочивав Мартин. Похилий вік
I сивина покрила скроні.
Не зменшились його страждання.
Він мусив споглядати на плоди
Неправди й зла й зарадити не міг:
Бо християни порізнились
I в суперечках марнували дні.
Про вчення і про Слово Боже
Своє торочив кожен.
Це ж було негоже.

Мартин: Коли хтось помиляється, брати,
Прийміть це до уваги, без гордині.
Любіть людей, борітеся із блудом.
Одне не забувайте, що не силою меча,
А тільки духом у борні духовній
Осягнеться вінець звитяги.
3 любов’ю переконуйте отих,
Що ближньому лихе замислили.
Коли не вдасться, визнайте тоді,
Що сили недолугі. Але духом
Не падайте: Любов’ю іншим
Спішіть служити — й не скупіться на любов.

Сульпіціус: Та не усі Мартина дослухались.
Відколи Церква існувати стала —
Це вперше іновірців християни
Не полюбили й переслідували їх.
До цісаря самого скарги слали
I вимагали їх скарати смертю.
Мартин їх переховував, жалів,
Просив за них — та марно.
Засуджених повісили таки.
І до своїх останніх днів Мартин
Несправедливість цю забути не зумів.
І довго ще провина мучила усіх.
Я ще одне бажання маю
Розповісти, як помирав Мартин.
В одній парохії його єпископства,
Де злісна суперечка розгорілась,
Палали пристрасті й злоба.
Він поспішив туди, щоб примирити.
І стала завершальною подія...
Був листопад, важка мандрівка —
Та радо він її прийняв і рушив,
Сил не шкодуючи, щоб мир подарувати.
Та занедужав, дуже слабнути почав.
Брати й собі із ляку стали знемагати.

Народ: Не покидай нас. Що без тебе ми?
О дорогий наш друже.

Сульпіціус: І гідне подиву, як силу
Він у молитві завжди віднаходив.

Мартин: Мій Господи, ця боротьба запекла.
Нелегкою ця служба в Тебе.
Змагався я немало аж по нині,
Зістарівся, втомився, вибився зі сил.
Та все ж таки у таборі Твому я далі
Нестиму варту до кінця. Стужився
За справжнім миром і за Небом Вічним.
Поклич — перед Тобою я блаженно стану.
А ні — то хай Твоя вершиться воля —
У стрій повернусь бойовий.
Страху не маю й смерті не боюся.
І не боюсь продовжувати жити
Тобі на славу, Господи. Амінь.

Сульпіціус: Мартина тіло привезли до Тур —
Там спочиває він понині.
Там він єпископом для свого люду був.
Дві тисячі братів процесію вели.
Народу ж — не злічити, що було!
Про цю останню подорож земну
Вінець пісень люд Божий склав йому.
І домовину понесли Мартина —
Святого край увесь прощав.
Із сіл і міст віддати шану
Народ в жалобі поспішав.
Священиків багацько йшло,
Попереду єпископи в печалі.
І тисячі братів й сестер
У траурнім поході прямували.
І всюди, де процесія спинялась,
Поля зазеленіли рясно.
В холодній мряці листопаду
Заквітло навкруги все красно.
Стояв туман тоді стіною,
Над ним ще й крик вороння.
Та спалахнув той край нараз
Ясним весни осонням.

 

Передріздвяна гірка

Історія про Передріздвяну гірку має свою передісторію. І нею є розповідь про Передріздвяний вінок, яка починається ось так.

У будинку на Гердерґассе під номером 5 на першому поверсі між дверима від ліфту та скринькою для листів знаходиться великий вільний куток. Раніше родина Френцель завжди ставила у ньому дитячий візочок, проте Анжеліка, найменше дитя Френцелів, уже підросла і бігає своїми ніжками, тому візочка більш не потребує. Братик Анжеліки, дев’ятилітній Штефан, розглядав вільний куточок, роздумуючи.

— Що робитимемо тепер із вільним місцем, пане Конраде?

— Невже у ньому завжди мусить щось стояти? — пробурмотів пан Конрад.

— Не обов’язково стояти, — відповів Штефан. — Ми могли б забити гак на стелі і почепити Передріздвяний вінок, щоб кожен, хто проходитиме, сповнювався радістю з нагоди наближення Різдва.

Було це наприкінці листопада минулого року.

Домашній портьє таки забив гак на стелі.

Пані Зебельмайєр різко шарпнула двері на третьому поверсі і крикнула:

— Чи буде колись нарешті спокій у цьому будинку!

Мати Штефана зітхнула, мовби до себе зауважила: “Невже він необхідний” і сплела ще один великий Передріздвяний вінок.

Старша сестричка Штефана Геллі повитріпувала усі кишені в своїх джинсах, шукаючи копійки, і гукнула:

— Свічки купимо ми, діти, за власні кишенькові гроші, і Передріздвяний віночок буде нашим.

Діти з першого поверху, Фріц і Клаудія, почувши це, відразу поспішили за покупкою і купили чотири свічечки, — три фіолетові і одну рожеву. Маленька Анжеліка тупотіла ногами і вередувала:

— І я хочу купити свічечку. І я теж!

У цілому будинку стояв галас.

Пані Конрад, дружина домашнього портьє, нарешті змилосердилася, випорпала десь золоту стрічку, покликала маленьку Анжеліку і допомогла їй перемотати зелений віночок.

I ось Передріздвяний вінок нарешті звисав зі стелі, прикрашаючи порожній куточок.

Наступного ранку ще на світанку домашній портьє помітив нову прикрасу на вінку: маленьку зірочку з соломки на довгій червоній шовковій нитці. I по нині це залишилось таємницею і ніхто з мешканців будинку на Гердерґасе під номером 5 так і не дізнався, хто почепив на вінок зірочку. Пан Вебер з першого поверху, офіціант за професією, який завжди пізно вночі повертається додому, відразу запевнив, що його зовсім не цікавлять дитячі витівки. Студентка з другого поверху, білява Михайлина посміхнулась до пана Вебера і сказала:

— Однак зіронька гарна і добре тримається. — І через п’ять хвилин вона принесла колиску зі шкаралупи горішка на виплетеній стрічці, в колисці було дитятко, загорнуте в пелени. Михайлина запитала домашнього портьє, чи можна і цю колиску з горішка повісити на вінок. Він лиш пробурмотів, що це не є його власний Передріздвяний вінок, і дозволив.

Через декілька днів біля колиски з горішка висіла золота шишка. Учителька-пенсіонерка з третього поверху, пані Плячі, скликала усіх дітей в будинку і промовила:

— Передріздвяний вінок без палаючих свічок нічого не вартий, тому сьогодні ми запалимо дві свічки і заспіваємо пісню.

Вона грала на гітарі, мелодія була дуже легка, і усі діти співали разом, а пані Зебельмайєр різко шарпнула двері і крикнула:

— Знову немає спокою у цьому домі!

Усе це відбувалося минулої Пилипівки.

Цієї осені, приблизно в середині листопада, старенький пан Плячі нагадав портьє:

— Щоб Ви не забули повісити і цього року Передріздвяний вінок.

I тут розпочинається історія про Передріздвяну гірку.

Штефан розглядає, роздумуючи, порожній куток між дверима від ліфту та скринькою для листів і каже до пана Конрада:

— Послухайте, пане Конраде, на цей раз я задумав щось інше. Це новинка. Ми могли б викласти цілу Передріздвяну гірку, Ви і я!

— Ти і я, а це як? — буркнув пан Конрад. — I взагалі, що означає Передріздвяна гірка?

— Я щойно її винайшов, — пояснює Штефан. — Це своєрідна гірка з яслами, але на весь час Пилипівки, і кожного дня щось можна змінювати. Марія і Йосиф мандрують від одного притулку до іншого і ніде немає для них місця... Пастушки стережуть своїх овечок, а десь наузліссі, за пагорбом видно, як поспішають тріє Царі і їхня звізда щоночі посувається трішечки допереду. Чи гарно було б?

— Поговори про це зі своїм батьком, — промимрив пан Конрад.

— У нього ніколи немає часу, — сумно відповідає Штефан. — I він не вміє майструвати. Завжди коли щось намагається відремонтувати, мама мусить потім перев’язувати його покалічені пальці. А Ви, пане Конраде, таки могли б вибудувати Передріздвяну гірку.

— Навіть не уявляю як, — стенув плечима пан Конрад.

— Нам потрібен старий стіл, — каже Штефан. — Його поставимо ось тут, у цей порожній куток, під Передріздвяним вінком. А на верхній дощині стола вибудуємо гірку, тут повинен бути гарний краєвид, як для іграшкової залізниці, — з пагорбами і печерою та кількома будинками. На самому вершечку гори помістимо ясла, але порожні. Вони будуть нам потрібні аж 24 грудня. Вівці можуть пастися тут від самого початку. Можливо, Фріц допоможе виготовити овечок.

— Хвилинку, — каже пан Конрад. — Ти можеш уявити собі гірку з пап’є-маше чи з чогось іншого? Hi, мій дорогий, з пап’є-маше ми зробимо лише печеру та один або два невеличкі пагорби. Ми виготовимо тераси, і ти порозмальовуєш їх або понакладаєте моху та каміння і маленьких гілок. Панна Михайлина купила холодильник, біжи і забери упаковку.

— Передріздвяна гірка? — перепитує спантеличено білява Михайли­на. — Ніколи не чула. Але чому б ні. Потрібно тобі ще щось окрім пінопласту, Штефане?

— Заїзд, — відповідає Штефан, — заїзд, з якого визирає господар і гукає: “Ви що збожеволіли? У нас все переповнено, всі місця зайняті. Слід було попередньо зарезервувати собі кімнату!”

— Розумію, — каже Михайлина. — Будинки тоді були біленькі, маленькі мов білі кубики з малесенькими віконцями, з садом під покрівлею і подвір’ям. Такі хатинки можна вирізати із пінопласту. Це робиться швидко і легко, Штефане.

— Так, — погоджується Штефан. — Але господар? Зробіть нам господаря.

— Як він повинен виглядати? — питає Михайлина. — 3 пластиліну, глини чи тканини.

— У нього огрядне лице, і поглядає він з обуренням, — пояснює Штефан. — Певно що підв’язаний фартухом.

— Ми зробимо йому лисину, — каже Михайлина і сміється. — А тулубом буде невеликий мішечок, набитий ватою і не більший за мого кулака.

Я знав, що ви не будете байдужими і маєте добрий смак, — сказав Штефан і подзвонив до пана Вебера.

— Старий стіл з пральні? — питає пан Вебер. — Так, він належав колись мені. Можете собі взяти і прошу — дайте мені спокій з вашими дитячими витівками. Яка Передріздвяна гірка! Ще чого!

Фріц і Геллі ліплять з пластиліну Марію і Йосифа. У Марії — голуба накидка, а Йосиф з білою бородою.

— Для чого це? — запитує Клаудія. — Де написано, що Йосиф був старий і немічний. Мабуть, він був молодий і хвацький і не одна дівчина в Назареті щиро заздрила Марії: яке щастя, мати такого чоловіка!

— Щодо мене, нехай собі буде молодий і хвацький, — відказує Фріц. — Але зробити старого Йосифа набагато простіше. Поглянь, борода і капелюх з обвислими полями заховають його обличчя. А обличчя я не вмію добре ліпити.

Штефан виготовляє пастушка, Клаудія випробовує свою майстерність і хоче зробити овечку, зубочисткою вирізьблює закручену вовну на пластиліні.

— Подивіться, як ревно допомагає пан Конрад, — каже Френцель увечері дітям. — Його запал викликає у мене справжній подив.

— Гадаю йому шкода нас, — каже Штефан. — Адже у тебе ніколи не вистарчає часу для нас. Тому він і допомагає нам збудувати Передріздвяну гірку.

Пан Френцель сердиться:

— Немає часу? Хто вигадав таке? Ми могли б піти разом на прогулянку, однак когось не можливо було відірвати від телевізора.

— Якщо в цю неділю ми зробимо виїзд за місто, — висловила сподівання Геллі, — то зможемо назбирати каміння і шишки, та ще й мох. Тату, а де можна в цій порі знайти мох?

Пан Френцель спершу щось каже нерозбірливо, тоді:

— На горі Св. Петра! Але коли ви гадаете, що я сам туди помандрую, тоді...

I помандрували вп’ятьох, — тато і мама, Геллі, Штефан та Анжеліка і поназбирували моху і шишок аж на три Передріздвяні гірки.

У першу неділю перед Різдвом Передріздвяна гірка завирувала життям: урочисто повсідалися на моховій галявині вівці, коло яких несуть варту три пастушки. Грубенький господар чатує перед заїздом і розглядає гостей. Справжнє стовпотворіння у Вифлеємі розпочнеться трохи пізніше, мабуть через 2 тижні, коли кайзер Августин видасть наказ про перепис населения. Йосиф, звичайний тесля, стоїть на подвір’ї біля своєї майстерні і переглядає дощинки. Його деревина лише високої якості, тому й вироби пречудові.

Неподалік бачимо ангела, що схилився перед низенькими дверцятами: важко з такими величезними крилами увійти в маленьку хатину. Він наповнив кімнату Марії блиском і величчю. Не дивно, що вона трішки злякана.

На Передріздвяній гірці багато лісів і у кожному щонайменше по три дерева: присипаний чимось білим сосновий ліс; пальмовий ліс з пластиліну та зеленого паперу; терновий ліс, яким незабаром поспішатиме до Єлизавети Марія, і позаду, на другому боці струмочка ще один ліс з шипшинового гілля. Багряно висвічують плоди-ягідки на оголеному вітті. На найвищому шипшиновому кущі ясніє та виблискує золота зірка. Її хвіст, мов у комети, мерехтить сяєвом. Клаудія обма­зала його клеєм і посипала блискітками.

Пан Конрад запалює першу свічку. Пані Плячі настроює свою гітару. Білокура Михайлина мчить чимдуж сходами донизу.

— Як ви могли починати без мене! Ось і мій господар з вати! Що співаємо?

Вони співають “Тихенько паде сніжок” і “Небо і земля”. Діти радяться, які фігури і на якому місці повинні стояти наступного дня і хто має право їх пересувати.

— Я посуватиму зірку до переду, — каже Штефан.

— Я теж хотіла її пересувати далі, — пожалілась Клаудія.

— Hi, тільки я! — закричала Анжеліка.

— Тобі не можна, ще замала, усе поперевертаєш!

Анжеліка голосить на цілий будинок.

Згори долинає голос пані Зебельмаєр:

— Вгамуйтесь там унизу! Чи буде колись спокій у цьому домі! Ніхто не чув, щоб пані Зебельмаєр різко гримала дверима. Можливо, вона тихенько собі стояла там на третьому поверсі і слухала колядки?

— Анжеліко, втихомирся! — благально просить Геллі.

— Поглянь, ти можеш вже посувати далі оцю овечку. Ось бачиш!

— Одного ніяк не збагну! — каже тато Клаудії. — Для чого зірка тут!

— Вона вказує шлях трьом царям, — пояснює пані Френцель.

— Вони не можуть одним скоком гоплі-гопля перестрибнути через пустелі та гори. Перед ними довга дорога!

— Ось воно що, — каже пан Плячі. — Тому їх ще і досі не видно.

— В далині, коли придивитись, можна вже розгледіти постаті, — зауважує пані Плячі. — Царі вже готові. Але верблюдів ще немає.

— Що трапилось з верблюдами? — питає пан Френцель.

— Ніяк не вдаються мені, — жаліється пані Плячі. — Щойно зіпнеться один на ноги і справді подібний до справжнього верблюда, як раптом коліна м’якнуть у нього і він перевертається.

— Який матеріал ви берете? — питає Михайлина. — Глину?

— Пластилін, — відповідає пані Плячі.

— Візьміть щіточку для чищення люльки, — втрутився у розмову пан Френцель. — Я властиво нічого в подібних речах не розумію, однак як давній курець люльки добре знаю, що дротики для чищення люльки...

— Це і вирішить нашу проблему! — вигукнула пані Плячі. — Верблюди з дротиків для чищення люльки. Анжеліко, якщо завтра після дитячого садочку захочеш до мене зайти в гості, ми разом виготовимо верблюдів.

— Дуже мило з Вашого боку! — каже пані Френцель.

Пані Біндер, мама Фріца і Клаудії, надходить з великим підносом.

— У цьому величезному будинку доволі прохолодно, тому ковток гарячого чаю, подумала собі я, нікому не зашкодить і трохи зігріє.

— Я спекла сирні тістечка, — пояснює пані Конрад.

Поміж тим діти домовились, що слід на Передріздвяній гірці змінити наступного дня: ангел Гавриїл відлітатиме. Він приніс вісточку і може іти далі.

— 24-го грудня ми помістимо його між іншими ангелами, — каже Геллі.

— Їх ще треба зробити, — говорить Штефан. — Михайлино, нам ще потрібні ангели.

— Для ангелів зовсім не залишається місця, — зауважує Михайлина.

— Передріздвяна гірка уже перенасичена фігурками пастушків та овець.

— Небесне воїнство опускатиметься з Передріздвяного вінка, — каже Клаудія. — Вінок витримає щонайменше 20 ангелів!

— Гарний був Ваш задум почастувати усіх гарячим чаєм, — гово­рить пан Френцель до пані Біндер.

— А сирні тістечка просто чудові, — каже пані Біндер до пані Конрад.

— Моя дружина насправді смачно готує, — муркотить пан Конрад.

Коли пан Вебер цієї ночі повертався з роботи додому, він побачив Передріздвяну гірку в куточку між дверима від ліфта та скриньки для листів. “Дитячі витівки” — каже він і зблизька розглядає, що вибудовано на його старенькому столику. — Звичайно, вони не можуть затримувати святкування і чекати, поки я повернуся. А щоб святкувати до обіду, — таке, мабуть, нікому і не спаде на думку. Об’єднати б усіх разом! Та цього ніхто не бере до уваги. — Він простягує руку і посуває трохи одну овечку ближче до тернового лісу. — Одне безсумніву заблудиться. А собаки тут ще немає. Овеча отара без собаки!”

Наступного ранку на світанні домашній портьє помітив плямистого — з білими і чорними цяточками — собаку на пасовиську Собака з порцеляни. Чи вона вписується тут така поміж овечками з пластиліну?

I жоден мешканець у будинку не знає, хто ж це посадив на мохову галявину собаку.

— Тільки не я, — пояснює пан Вебер. — Якщо хтось захотів би мене звинувачувати.

— А собачка мила, — каже білокура Михайлина і посміхається.

Проходять дні. Архангел Гавриїл уже попрощався. За шипшиновим лісом видніються троє царів на верблюдах. Зоря провадить їх, манячи своїм сяйвом. Марія поспішає терновим лісом до тітки Єлизавети. Єлизавета чекає її біля будинку з розпростертими обіймами. Невже вона вже бачить, як Марія поспішає крутою кам’янистою дорогою? Марія кинеться в обійми Єлизаветі і допомагатиме їй по господарству. Збоку стоїть невеличка піч на подвір’ї, яку пан Біндер виліпив з глини, а на шнурку висять пеленки і неподалік дитячий куток, адже слід усе приготувати, очікуючи народження маленького Йоана. А діти запалюють вже дві свічки на Передріздвяному віночку і співають “Марія ішла лісом”.

Господар прогулюється довкола будинку, він хоче купити вівцю, але пастухи не продають йому. Фріц і Клаудія сперечаються, тому що господар не може запропонувати нічого смаженого своїм гостям.

— Лишень тому, дурна гуско, що ти не хочеш віддати овечки! — кричить Фріц.

Три дні крокує Марія довгим шляхом до Назарету назад, повз мохо­ву галявину, і інколи її покривало зависає на терновому кущі. Анжеліка хвилюється, але голубе покривало з пластиліну можна легко вирівняти — це її заспокоює. Йосиф бере Марію як дружину у свій дім, і ось вона стоїть перед його майстернею, а біля ніг кошик з зеленим мохом — начебто зеленина для вечері. Довкола заїзду поприсідали біленькі курятка, виготовлені з паперу і ніхто не знає, кому забаглось поприносити їх сюди, а пан Вебер, як завжди, похитує головою і запевняє, що це не він, хоча й справді двір без куряток немислимий, переконаний пан Конрад. Невже гостям не набридло б їсти одну тільки манну кашу?

— Чи чуєш? — запитує Фріц свою сестру Клаудію, а Клаудія знову наполягає на своєму:

— Hi в якому разі, не віддам овечок!

— Ще ніколи, — каже пані Зебельмайєр до пані Плячі, — ще ніколи під час Пилипівки не було так галасливо у нашому домі!

Пані Біндер просить Клаудію тихіше розмовляти, коли вона працює внизу над Передріздвяною гіркою, проте Клаудія ображається і каже:

— Я не створюю тут гамір. Це Геллі пищить та вищить, бо Штефан весь час переставляв сосни з шишками.

Це почула Геллі. Вона говорить зовсім тихо: — Я не пищу, — і зникає в помешканні, не бажаючи цього вечора співати з усіма разом.

Марія і Йосиф збираються в дорогу до Вифлеєму.

Пані Конрад пече зірочки — тістечка на третю Передріздвяну неділю, коли буде запалена рожева свічка. Це день радості, і з цієї нагоди доречними будуть саме зірочки, хоча вони вже пахнуть по-різдвяному. Пан Конрад запалює свічки винятково в обід, щоб пан Вебер хоч раз міг разом з усіма святкувати. Пан Вебер тішиться і співає голосно:

— Кораблик навантажений прибуває!

Пані Зебельмайєр рвучко шарпає двері і кричить:

— Чи хоч в обідній час буде спокій у цьому божевільному домі?

Царі на своїх верблюдах уже просунулись на добрий шмат дороги, хвостата зоря мерехтить на пальмі, а пані Конрад роздає тістечка. Анжеліка з’їдає аж чотири нараз і за обідом, коли згодом Френцелі повсідалися за стіл, нічого більш не бере до рота.

— Ця Передріздвяна гірка створює таку метушню! — каже пані Френцель.

— Ще й до того краде час, — бурчить пан Френцель. — Щоправда, я стільки не розмовляв із сусідами, як за ці останні три тижні!

Незадовго до четвертої Передріздвяної неділі Штефан запитує біляву Михайлину

— Чи готові вже ангели?

— Які ангели? — перепитує Михайлина.

— Ангели на двадцять четверте, — каже Штефан.

— Я й не думала зовсім про них, — відказує Михайлина. — I не пригадую собі, щоб я вам щось пообіцяла! Мені ще треба приготувати Різдвяні подарунки для своїх.

Штефан мчить до Фріца.

— У нас ще немає ангелів!

Фріц мчить до пані Плячі.

— Ми забули про ангелів!

— Ой-ой-ой! — зітхає пані Плячі. — І я нічим не зможу вам допомогти, бо я й так не встигаю випікати Різдвяне печиво!

— Не впадайте у розпач, — заспокоює пан Френцель Штефана. — Цих ангелів дуже швидко можна зробити. Окрім голови і крил їм нічого більше не треба, їхнє призначення літати і співати. Дивись сюди.

Він малює на полях газети одного ангела. Надходить Анжеліка, дивиться і питає:

— Це що за такі ріжки біля місяця?

— Що ти там розумієш, — сердиться тато.

— Цього ти насправді не розумієш, — каже Штефан.

Анжеліка ображається і хоче пожалітися мамі, проте мама не має часу вислуховувати її плачі. I Геллі теж відсилає свою сестричку геть.

— Усі ви нахабно поводитесь зі мною, — кричить Анжеліка.

Штефан говорить:

— Ах, горе з тобою... Коли б ти не заважала татові, він зміг би нам допомогти виготовити ангелів. А тепер ми залишились без ангелів на Передріздвяній гірці і в цьому винна ти!

Рюмсаючи, Анжеліка вибігає з помешкання і біжить по сходах на перший поверх, зупиняється біля Передріздвяної гірки.

— Щось знову тралилось у цьому будинку! — чує позаду себе голос.

— У нас немає ангелів, — схлипує Анжеліка, — а Штефан каже, що це моя провина.

— Вони завжди накидаються на найменших і найслабших, — чути голос за Анжелікою. — Це мені знайоме. Такі вони усі!

Анжеліка повертається і бачить пані Зебельмайєр. Анжеліка ковтає з переляку слину і каже:

— Але у нас справді немає ангелів!

— Невже вони настільки важливі? — бурчить пані Зебельмайєр.

— Так, — відповідає Анжеліка. — Штефан казав, що ангели посилають пастушків до Дитятка-Ісуса. — Вона морщить чоло від довгих роздумів. —  I коли пастухи підуть до ясел, візьмуть зі собою подарунки для Дитятка-Ісуса. Вовну, хліб, сир. Усе це ми вже приготували. Та коли ангели не прилетять... — Анжеліка ковтає слину, їй і подумати лячно. — I співати вони теж мають.

— Я не знаю, як робити ангелів, — каже пані Зебельмайєр. — Але у моїй шухляді ще збереглись залишки тканини, темнішої від цієї, — вказує на плащі царів. — Я пошукаю і покладу вам.

Вона показує на порожню стаєнку на верхівці Передріздвяної гірки.

— Будь ласка, — шепоче Анжеліка. Штефан і Геллі не ймуть віри, що пані Зебельмайєр хоче віддати залишки тканини. Але під вечір стаєнка виблискує золотом і сріблом.

— Погляньте лиш? — гукає Анжеліка.

— Пані Зебельмайєр відшукала надзвичайно гарні шматки тканини: ніжний тюль, прошитий золотою ниткою... — каже пан Френцель, — а крила можна витиснути із золотистої фольги.

— 3 тебе незабаром буде першокласний майстер, — каже пані Френцель.

— О ні, — заперечує пан Френцель. — Але боляче чути постійно від усіх, що не приділяю часу та уваги... У своєї секретарки я довідався, як робити ангелів, — він відкашлюється і виймає з торбини пару золотих крил. — Ось зразок вам.

Четвертої неділі перед Різдвом бачимо Марію і Йосифа біля заїзду, пані Плячі грає на гітарі, а діти співають “Хто стукає там?” Царі на своїх верблюдах мчать пальмовим лісом. Ґудзик-кнопка ліфту світиться червоним, хтось їде донизу. Пані Зебельмайєр відчиняє двері. Усі здивовано дивляться на неї.

— Я лиш сміття винесу, — бурмотить вона. — Я не заважатиму вам.

— Погляньте пані Зебельмайєр, — каже Анжеліка, — погляньте, вони вже біля заїзду.

Пані Зебельмайєр ставить відро зі сміттям і кидає погляд на Передріздвяну гірку.

— Ось як! — каже вона.

— Дякуємо за шматки тканини, — говорить Штефан. — Це будуть прекрасні ангелию

— А крила у них з фольги, ось як, — пояснює пан Френцель. Пані Конрад простягає пані Зебельмайєр тарілку з кручениками.

— Скуштуйте! Відчуєте передсмак Різдва!

 — Горнятко чаю? — питає пані Біндер. — Ми якраз плануємо усе на 24-е, — каже пан Плячі. — Коли Дитятко Ісуса покладуть до ясел, пастушки посунуться, усі хотіли б бути присутніми на цей час в будинку. Може о четвертій буде добре для всіх? А тоді кожна родина зможе святкувати у себе в дома і дарувати подарунки.

— О четвертій годині пан Вебер вже буде у себе на роботі, — бурчить пані Зебельмайєр.

— Hi, 24-го він відпочиватиме, — пояснює білокура Михайлина.

— I зможе бути присутнім, — додає пан Біндер.

— Ну, тоді, — говорить пані Зебедьмайєр, — можна о четвертій. Я теж нічого собі не планувала.

 

Маленький Ніколяс

Передріздвяна сценка з Гватемали

Приблизно 16 осіб:
диктор (або дикторка), купець Ніколяс, його дружина, маленький Ніколяс, сестра Тонія, селянин Толляно, майя індіанець, його син Kyц, його доньки Лілля і Лелля, бабуся, Томас (приятель Куца), майя індіанці та їх діти.

(Сцени: перед церквою, будинок купця Ніколяса, на полі, перед хатиною бабусі, на вулиці — легке зображення).

1 сцена

(Перед церквою. Сестра Тонія надходить з індіанськими дітьми і роздає калатавки та барабани. Штовханина, адже кожна дитина хоче мати калатавку і барабан. Лілля і Лелля смикають Тонію за капку).

Лілля: Сестро Тоніє...

Лелля: Послухай но, сестро Тоніє...

Лілля: Наш брат Куц прийде пізніше.

Лелля: Він працює ще на полі.

Лілля: I Томаса бачила теж, він вирубує бур’яни.

Тонія: Гаразд, оба хлопчаки надійдуть пізніше. А ми за той час вивчимо нашу першу пісеньку для процесії. Хто відважиться разом зі мною співати першу строфу?

(Вони наспівують пісню, сестра Тонія хвалить або виправляе, нарешті усі співають разом).

Пісенька (для процесії)
Співаймо, граймо, щоб любо стало
Марії і Йосифу, супутнику вірному,
У їх мандрівці до Вифлеему.

На дусі тримаймо, щоб сили стало
Марії і Йосифу, супутнику вірному,
У їх мандрівці до Вифлеему.

Свічки запалімо, щоб ясно стало
Марії і Йосифу, супутнику вірному,
У їх мандрівці до Вифлеєму.

Тонія: Звучить набагато краще, ніж минулого разу.

Лілля: Гарна пісня і правдива, а особливо те місце… про свічки.

Лелля: О так, наша бабуня завжди згадує, коли б дядько Матіас тоді не сам з базару повертався додому та мав світло біля себе, мабуть, солдати не застрелили б його.

Лілля: Вони б розгледіли, що це звичайний селянин, а не партизан-оборонець.

Дитина: О, вони розстрілюють і селян. Особливо, коли голодні і запримітять, що селянин несе мішок з кукурудзою.

(Куц і Томас приєднуються, мають зі собою ще мотики, якими доводилось працювати на полі; усі жваво вітаються з дітьми).

Тонія: Як добре, що ви прийшли, Куце і Томасе. Чи пригадуєте собі мелодію нашої пісеньки? Ми вам нагадаємо.

(Усі наспівують мелодію під супровід інструментів. Прожек­тор перекидає промінь світла від дітей на диктора).

Диктор: Ось так, дорогі мої глядачі. Нагоду мали ви побачити дітей Сан Мартіна і запізнати їх. Сан Мартін невеличке село в гірській країні Гватемалі. Живуть тут лишень майя індіанці. Єдиний метис в селі — це купець Ніколяс, якщо не враховувати солдатів. Слава Богу, появляються вони тут зрідка, коли їм здається, що тут переховуються герильяси. Тоді вони прибувають на гелікоптерах і розстрілюють все, що лиш ворушиться. — (Одна строфа пісні звучить трохи голосніше, згодом чути лиш наспів). Диктор розповідає далі: Майя-індіанці — це селяни, до того ж бідні селяни. Вони вирощують кукурудзу і бобові культури. Багато чоловіків покинули село і подались на узбережжя. Там працюють вони на картопляних плантаціях багатих землевласників. Інколи пересилають гроші додому, але не часто. Тож матері і діти покинуті напризволяще і самі повинні себе забезпечувати. Те, що десятилітні хлопчаки, як Куц і Томас, працюють на полі, як дорослі, тут у Сан Мартіні не диво, а звичне явище. Школи та вчителя тут немає. Час від часу уряд направляв сюди вчителя, однак ніхто тут довго не зміг втриматися. На щастя, мають вони сестру Тонію. Вона проживає разом з двома іншими сестрами в маленькому монастирі за церквою. Тонія навчає індіанських дітей. Вона вчила б і сина купця, маленького Ніколяса, коли б не… Ой, з купцем Ніколясом ви ще й досі не познайомилися. Він мешкає з дружиною і маленьким сином у єдиному трішечки більшому будинку Сан Мартіна.

Ось там, навпроти. (Biн показує, де проживав купець, прожектор скеровує світло і освітлює родину. Купець зайнятий списками і рахунками, погруз з головою. Дружина вишиває маленькому Ніколясу сорочку, час від часу приміряє йому до плечей, чи добре лежить).

2 сцена

Купець (підраховує і щось бурмоче): 20... 25... 28... Щоб я не забув: привезти з міста наступного разу свічки. Тепер перед Різдвом вони купуватимуть свічки гуртом: для своїх процесій. На це вони мають гроші.

Ніколяс: Мамо, вони знову співають. Чи чуєш?

Жінка: А що я повинна чути, мій маленький Ніколясе?

Ніколяс: Там напроти вони знову співають. Ля-ля-ля — (намагається і собі підспівувати).

Жінка: У мене не такий тонкий слух, як у тебе, маленький Ніколясе.

Ніколяс: Можна мені вийти і послухати, мамо?

Жінка: Самому ні, маленький Ніколясе, але коли я закінчу квітку...

Купець (запально): Хлопець залишиться тут! Він буде тут, чуєш? I кроку не посміє він зробити у це загаджене гніздо, і ви не підете до цих брудних індіанських голодранців.

Жінка: О Господи, Ніколясе, нашій дитині треба трохи радості, хоча б послухати інших дітей. Пригадай собі останній рік, як індіанці робили свій обхід зі свічками довкола села зі статуями Марії і Йоси­фа... як багато світла було і флейт — аж наш маленький Ніколяс розплющив очі. Однак ти забрав його від вікна і заборонив споглядати дійство. Хіба ж то зашкодить дитині? Адже у цьому селі він і так ні з ким не спілкується. Немає жодної дитини, з якою він міг би бавитися.

Купець: Наступного року він зможе бавитися з багатьма дітьми. До того часу вже будемо у місті. Бо заробимо доста і зможемо переїхати. — Підійди сюди, маленький Ніколясе, я щось тобі скажу: через рік ти підростеш і зможеш піти вже до школи. До справжньої школи у місті. А там зустрінеш гарних друзів.

Ніколяс: Так, тату.

Купець: Тут самі лиш (зневажливо) — індіанці. Це товариство не для тебе. 3 ними тобі не годиться гратися. I вони теж не бажають з тобою бавитися.

Ніколяс (мовчить).

Купець (зістрибує і бере з полиці коробку). Поглянь, що я придбав для тебе. (До жінки): Я власне хотів це подарувати йому на Різдво. (До Ніколяса): Розкрий лиш коробку. (Ніколяс розпаковує іграшкову вантажну машину з будівельними плитами та невеличкими мішками). Ну, що скажеш? Така ж як і моя, тільки набагато гарніша.

Жінка (запевняючи): Яка гарна вантажна машина, Ніколясе, ти завжди мріяв про таку.

Ніколяс: Дякую, тату!

Купець: Її можна навантажити. Поглянь, мішки з кавою. Навантажуй! Бачиш. Можливо, колись будеш торгувати кавою? Було б зовсім не погано. Торговець кавою на побережжі. (До жінки). Малий Ніколяс повинен жити краще за нас. Для чого я власне працюю? I важко пра­цюю, гарую. Лише, щоб малому Ніколясу велося краще. I щоб він контактувати міг з порядними гідними людьми, а не брудними індіанцями.

Ніколас грається машиною.

Жінка: Так, Ніколясе. Однак, інколи я думаю собі, ти міг би дозво­лит дитині піти до сестри Тонії. Бона давала б йому уроки, щоб місто не здивувало його своєю новизною. Релігія, спів, малювання...

Купець: I мови не може бути! До цієї жінки він ніколи не піде. Вона не даватиме йому одному уроки, доведеться сидіти разом з усіма індіанцями, ти лиш уявляєш собі?!

Жінка: Ти переконаний в цьому?

Купець: Так. Одного разу я розмовляв з нею про це. “Ми від усього серця запрошуємо Вашого сина до нас на уроки, — казала вона. Отак відверто мені сказати, не моргнувши оком. — А про індивідуальні заняття і мови не може бути”. Вона хоче переконати селян створити товариство. I мене як купця виключити. Ось яка вона, твоя Тонія.

Жінка: Ну, коли це правда...

Купець: Поглянь, як гарно бавиться вантажною машиною малень­кий Ніколяс. Забув про цілий світ довкола. Залишмо його на самоті. Допоможи мені поставити на полицю нові горщики. (Ідуть геть).

(Сестра Тонія і діти починають нову пісню. Ніколяс перестае бавитися, прислуховується, пересвідчується, чи батьки не спостерігають за ним і потайки виходить. Світло. Він все ближче підходить до дітей, які співають).

3 сцена

Пісня
Усі ми є Божа єдина родина,
Ніхто не полишений сам та й собі.
Ісусик — Дитятко із Вифлеєму.
Він стати братом усім захотів.

Вповаєм на Тебе, Матінко Божа,
Свій зір материнський на нас поверни.
Бо радісно Сина у світ привела Ти,
То ж радісно, нене, і нас пригорни.

Ніколяс (підкрався аж до Куца і штовхає його!): Поглянь, а ось і я!.

Куц (обертається): Маленький Ніколяс.

(Ніколяс присідає біля Куца).

Тонія: Цю пісню співатимемо, коли понесемо Марію і Йосифа до наступної родини. Ще потрібно скласти список, кого відвідуватимемо і в якому порядку.

Томас: Сестро Тоніє, маленький Ніколяс теж слухає. Він закрався сюди до нас.

Куц: Впустіть його. Він нікому не причинить зла.

Дитина: Але він — син купця.

Куц: В цьому немає його вини. І він ще маленький настільки, що нездатний комусь щось заподіяти, чи не так, маленький Ніколясе!

Ніколяс: Я хочу співати разом з вами.

Тонія: Гаразд. Як добре! Маленький Ніколяс хоче співати з нами пісню. Розпочинаймо ще раз.

Ніколяс (вказує на калатавку, яку тримає Куц): Я теж хочу тарахкотіти.

Куц: А де “будь ласка”?

Ніколяс: Будь ласка! (Куц дає йому калатавку. Ніколяс тарахкає задоволено з усіма. 1 строфу співають, 2 наспівують). Куце, послухай!

Куц: Слухаю, маленький Ніколясе.

Ніколяс: Ти не проженеш мене?

Куц: Hi, чого б це?

Ніколяс: I ти розмовлятимеш зі мною?

Куц: Звичайно.

Ніколяс: А це правда, що ти мене терпіти не можеш?

Куц: Хто таке говорить тобі?

Ніколяс: Не має значения. Ти любиш мене? Я міг би стати твоїм братом.

Куц (сміючись): Можливо, з часом. У мене був колись маленький братик, але він помер відразу після народження.

(Світло прожектора спрямовується на диктора).

Диктор: Коли маленький Ніколяс сім років тому з’явився на світ, це був Різдвяний час, як і зараз. I майя індіанці переносили фігури Марії і Йосифа від хати до хати. (На задньому фоні індіанці запалюють свічки). Купець Ніколяс та його дружина були переповнені щастям з приводу новонародженої дитинки. Дорогі глядачі, зараз ви подивитесь попередню історію до нашої Передріздвяної сценки. (Світло прожек­тора падає на купця з дружиною, яка тримає на руках загорнуте в пеленки немовля).

4 сцена

Жінка: Це найпрекрасніше з усіх немовлят, яких мені доводилось бачити.

Купець: Маймо надію, що життя у нього буде гарне.

Купець: Я запалив і поставив для Матері Божої найбільшу і найгрубшу свічку, найважчу, яку лиш зміг підняти, з трояндами і золотими зірочками. Вона горить посеред церкви.

Жінка: Дивись, засміялось. (Лоскоче дитя). Ну, посміхнись ще раз, щоб татусь побачив і собі, як ти вже вмієш усміхатися. (Хтось стукає).

Купець: Ніколи немає спокою! (Стукають голосніше). Безсоромні люди... В таку пізню пору

Жінка: Можливо, це індіанці з Йосифом і Марією.

Купець: Вони не сміють нам в такий час заважати. (Іде до дверей. Прожектор освітлює його і селянина Толляно. Жінка Ніколяса сидить в темряві і колише дитя).

Жінка: Однак це гарний давній звичай... (здалеку чути калатання та звуки барабана. Іде процесія).

Толляно: Купець Ніколяс? Ти?

Купець: Чого тобі? Говори коротко!

Толляно: Допоможи! Мою дружину потрібно відвести у місто до лікарні. А ти маєш вантажну машину Ніколясе.

Купець: Що, зараз серед ночі я маю відвозити вас до міста? Ти збожеволів?

Толляно: Настав час пологів. Їй дуже погано.

Купець: Народжувати дитину! Тоді поклич Бручо, вашого лікаря, до нього весь час бігаєте, нехай він закличе богів, просить про допомогу.

Толляно: Ніколясе!

Купець: Або іди в монастир до сестер, вони розуміються, щось зарадять.

Толляно: Я був у Бручо, був у сестер. Усі вони не можуть допомогти моїй дружині і кажуть, що слід негайно везти її в лікарню.

Купець: Я не можу піти з дому і залишити свою дружину саму.

Толляно: Тоді позич нам вантажівку, Ніколясе.

Купець: Щоб ви поламали її мені! Покладіть жінку на гамак і простуйте в долину. Так спішно ще не є.

Толляно: Ради Бога, Ніколясе, допоможи!

Купець: Забирайся геть, індіанцю. (Толляно зникає в темряві. Прожектор супроводжує купця назад до його дружини).

Жінка: Хто це був, Ніколясе?

Купець: А, селянин якийсь, хай йому грець! Ні сорому, ні честі. Ет, нічого особливого.

Жінка: Коли б, роблячи обхід, завітали до нас індіанські діти, то я прошу: подаруй їм кілька монет і фруктів на додачу.

Купець (вирячившись на неї): Монет? Для чого?

Жінка: А, просто так. Щоби потішилися трохи. У мене-бо яка велика радість — маленький Ніколяс!

Купець: Ідеї в тебе… (нахиляючись). Гаразд, нехай так буде, коли індіанці, ці голодранці застукають у двері, я дам їм щось…

Диктор: Однак в цю ніч ніхто більше не постукав у двері купця Ніколяса. Селяни понесли дружину Толляно тієї ночі в долину, однак в лікарню не поспіли. Дружина Толляно разом із немовлям померли в дорозі. Селянин Толляно не захотів більше повертатись у гірський край, помандрував побережжям й шукав там працю на картопляних плантаціях. Його діти — Куц, Лілля і Лелля — залишилися жити у бабусі.

(Тонія і діти співають тихенько одну строфу із пісні про Ма­рію. Прожектор освітлює на передньому плані Куца і Ніколяса).

5 сцена

Ніколяс: Коли б ти мав меншого брата, Куце, ти грався б із ним?

Куц: Якби не був у цей час на полі…

Ніколяс: Яка гра була б тобі до вподоби?

Куц: Не знаю. Можливо, в кульки.

Ніколяс: Ти маєш кульки?

Куц: Так, декілька. (Виймає з кишені). Не скляні, які має в мага­зині твій тато. Я зробив їх сам з глини.

Ніколяс: Пограйся зі мною? Будь ласка.

(Вони граються, клячать або ж лежать на животі. Томас та інші хлопчаки теж приєднуються).

Тонія: Гаразд, порозважайтесь трохи. На сьогодні вже досить. А я піду прикрашати статуї Йосифа і Марії для обходу.

Лілля: У Марії буде нове покривало?

Лелля: А в Йосифа — нова накидка?

Тонія: Якщо знайду достатньо тканини.

Лілля: Я допомагатиму тобі.

Лелля: І я теж (виходять разом з Тонією).

Ніколяс (граючи в кульки): Чому ви носите Марію і Йосифа від хати до хати?

Куц: Тому що кожна родина бажає прийняти їх у себе на одну ніч. Це спогад про події у Вифлеємі. Тоді вони ніде не знайшли притулку, ніде не було місця для них. І мати Марія привела Дитятко Ісуса на світ у стаєнці.

Томас: Йосиф і Марія були бідні люди, як і ми. І ніхто не мав до них співчуття.

Ніколяс: Я співчував би їм і запросив би до хати. Тоді б і у нас було веселіше вдома. Дитятко, зовсім маленьке і крихітне! І я не був би тоді більше самотнім.

Томас: У тебе є батьки. У Куца, наприклад, немає вдома батьків.

Ніколяс: Але зате він має брата і сестру, а у мене немає нікого. Натомість я маю вас усіх.

Томас: О, коли б про це довідався твій батько.

Куц: Замовкни, Томасе. Ти переміг, маленький Ніколясе. Ця кулька твоя. (Прожектор спрямовується знову на диктора).

Диктор: О ні, купець Ніколяс і не здогадується, як часто його син втікає з дому і йде до інших дітей. Він ніколи цього не дозволив би. Він турбується про майбутнє Ніколяса. Та інколи його мучать важкі сни… переслідують.

(Прожектор спрямований на купця Ніколяса, який перевертається на ліжку, сповнений неспокою від важкого сну. Дружина намагається його розбудити).

6 сцена

Купець (говорить уві сні): Хтось стукає. Чи чуєш? Відчини. Їм потрібна вантажна машина. Швидко... Звичайно, я дам вам її: чому не заводиться мотор? Нам потрібно в долину вниз...

Жінка: Пробудись, Ніколясе. Тебе мучить жахливий сон.

Купець (пробудився): Що тралилось? — Невже я розмовляв уві сні? (Сідає). Що я таке говорив?

Жінка: Про вантажну машину, яка не хотіла заводитись.

Купець: Здасться, мені снилось, що вони хотіли відібрати у мене маленького Ніколяса. Весь час мені це сниться, що вони приходять і забирають у мене маленького Ніколяса.

Жінка: Хто — вони?

Купець: Індіанці, оці бридкі. Не вір жодному індіанцю. Колись вони мені помстяться.

Жінка: Одначе, Ніколясе, у них немає причини для помсти. Невже ми їм щось заподіяли? (Купець мовчить). Ось бачиш. Не турбуйся: Чому вони повинні відібрати у нас Ніколяса?

Купець: Чи в дома маленький Ніколяс? Чи він є вдома?

Жінка: Він тут поруч і бавиться новою машиною.

Купець: Подивись, де він?

Жінка: Ніколясе? Ніколясе? Заспокойся, він тут, біля дому — Ніколясе?

Ніколяс (прибігає замурзаний): Так, я тут мамо!

Жінка: Ніколясе, що за вигляд у тебе? Ти впав, мабуть?

Ніколяс: Hi. Я грався кульками. А при цій грі треба лежати на животі.

Купець (підходить до них): 3 ким це ти розважався?

Ніколяс: 3 ... з кульками.

Купець: 3 ким ти грався кульками? (Трясе дитину).

Школяс: 3 Куцом і Томасом і ...

Купець (б’є його): Я виб’ю з тебе оце бажання бавитися з бридкими індіанцями. Щоб ти більш ніколи не посмів мені, чуєш? Це бридкі індіанці. Повтори: Бридкі індіанці. Хто вони?

Ніколас: Бридкі індіанці. (Батько відпускає його, Ніколас плаче).

Жінка (тягне його за собою): Ходи, дитинко, я дам тобі гарні чисті штани, ну ж бо ходім.

(Прожектор освітлює хатину індіанців і бабусю).

7 сцена

Бабуся: Куце...

Куц (проходячи повз неї з мотикою за плечима): Я йду на поле.

Бабуся: Куце, я давно вже хотіла тебе щось запитати... Чи прихо­дить до вас ще маленький Ніколяс?

Куц: Так. Навіть прибігає за мною на поле.

Бабуся: Не довіряй жодному метису, Куце.

Куц: Але маленький Ніколяс нікому злого нічого не робить.

Бабуся: Коли підросте, буде таким, як і його батько.

Куц мовчить.

Бабуся: Куце, я ще раз повинна тобі нагадати: Коли б купець Ніколяс тоді дав твоєму татові вантажівку, мабуть, твоя мати і ма­ленький братик залишилися б живими...

Куц (роздумує): Мабуть...

Бабуся: У них був би ще шанс...

Куц (подумавши): Але чим завинив маленький Ніколяс, що у його батька кам’яне серце.

Бабуся: Я просто розповіла тобі, щоб ти знав і міг замислитись. Тепер іди до праці, Куце.

(Сяйво прожектора супроводжує Куца. Biн зустрічає інших хлопчаків, які теж працюють з мотиками на полі).

8 сцена

Ніколяс (у нових штанцях, обережно підходить): Поглянь, ось і я.

Куц: А, маленький Ніколяс.

Ніколяс: Будемо гратись?

Куц: Тепер ні, зараз я працюю.

Ніколяс: А потім?

Куц: Не знаю ще.

Ніколяс поглядає на інших хлопчиків.

Томас: Відійди трохи назад, маленький Ніколясе, бо земля нена­роком може потрапити на твої нові гарні штанці.

Ніколас: Так, я мусив передягнутися, щоб своїм виглядом не уподобитись до брудних індіанців.

(Діти витріщилися на Ніколяса).

Том (до Куца): Ти чуєш? (до Ніколяса): Забирайся звідси, фальшивий нещирий метисе! (Кидає землею в Ніколяса).

Ніколяс: Тато хотів, щоб я так говорив. І тому набив мене. (Зі сльозами на очах втікає).

Куц (навздогін йому гукає): Ніколясе! Повернись, маленький Ніколясе!

Томас: Нехай іде собі! Все одно буде таким, як його тато.

9 сцена

(Прожектор освітлює Тонію, дівчаток та прикрашені статуї. Хлопчаки теж долучаються сюди. Усім роздають інструменти та свічки. Діти співають 1 строфу пісні для процесії).

Тонія: А де маленький Ніколяс? Адже він теж хотів співати з нами.

Томас: Він не наважиться більше сюди прийти.

Хлопчик: “Бридкі індіанці”, — казав він на нас.

Куц: Цього домагався його батько і навіть побив його.

Томас: Не має значення. Адже він обізвав нас і, коли наважиться прийти ще, я скажу йому, нехай забирається геть. Я не хочу бачити його у нашому товаристві.

Інші діти: І ми теж. І ми теж.

Тонія: А хто бажає, щоб він таки був разом з нами під час процесії?

Куц (підносить руку): А кому не подобається, щоб він був? (Усі інші діти підносять руки).

Куц: А я, незважаючи на це, хочу. Однак, йому потрібно багато відваги, щоб знову прийти сюди. Я не певен, що у нього вистарчить мужності.

Тонія: Коли він повернеться, а ми відішлемо його назад, то будемо змушені викинути одну пісню і не співати під час процесії.

Лілля і Лелля: Яку саме?

Тонія: Пісню про Божу родину. Бо вона тоді не підходитиме.

Діти: Чому?

Тонія: Тому що і маленький Ніколяс теж належить до Божої родини. Ісус Дитято прийшов на світ не тільки для вас, але також і для маленького Ніколяса.

Томас: Не має значення. Все одно він буде таким, як і його батько.

Куц: Тому що ми не дамо йому можливості стати іншим!

(Діти лаштуються до процесії. Вони нестимуть Марію та Йосифа. Музиканти грають 1 строфу пісні. Тонія починає запалювати дітям свічки. Маленький Ніколяс підкрадається і смикає за рукав Куца).

Ніколяс: Поглянь, а ось і я.

Куц: Маленький Ніколясе! (Пригортає його до себе).

Ніколяс: Я хочу іти разом з вами у процесії, хоч знаю, що батько потім поб’є мене.

Лілля: Коли маленький Ніколяс буде з усіма нами, тоді ми співатимемо і другу пісню правда ж, сестро Тоніє?

Тонія: Звичайно співатимемо.

Томас: Нехай іде з нами, але щоб не смів більш нас ображати. Ми не бридкі індіанці, ми — майя-індіанці!

Ніколяс (серйозним тоном): Майя-індіанці. (Вказує на калатавку). Дай мені калатавку, будь ласка. (Отримує калатавку). Свічку, будь ласка. (Отримує і свічку теж).

(Процесія рушає. Індіанці грають і співають. Купець Ніколяс підходить до дверей, підводить руку до чола і гукає до жінки).

Купець: Ось, ось він, подивись з дітьми індіанців! Полюбуйся тепер.

Жінка: Не відбирай йому радості! Пізніше, коли він підросте, то іншими очима подивиться на певні речі!

Купець: Вони відберуть його у мене! Все-таки вони заберуть мені дитину! (Хоче накинутись на Ніколяса, дружина стримує і не пускає).

Жінка: Не заважай, іде процесія. Згодом поясниш йому свою думку. А тепер — тихо!

(Діти співають 1 строфу пісні про Марію, купець повертається до дому, мати крадькома підморгує маленькому Ніколясу, коли повз неї проходить процесія).

Диктор: Село Сан Мартін, де і відбувалася ця історія, сьогодні вже не існує. Урядові загони обстріляли і зруйнували його, населення розбіглося, втекло. Але таких дітей, як Куц і Ніколяс, багато ще є на цьому світі. Маймо надію, що вони стануть друзями. Дякую за увагу. До зустрічі! До побачення!

 

У слушний час

(Із життя Святого Миколая Мирлікійського)

Заїзд “До морської гадюки” розташувався на узвишші, а точніше на схилі маленького пагорба, порослого оливковими деревами. Звідси видніється гарна панорама; можна побачити гавань Адріатики, хатинки рибалок на березі, а далі вздовж ростуть суцільні виноградники; у затишні дні або ж коли віє вітер з краю, виразно чути калатання — це діти рабів відганяють птахів від стиглих грон винограду.

Заїзд наче куб з плоскою крівлею та маленькими віконцями. Стіни, свіжо побілені вапном, виблискують на сонці. Зліва і справа на металевих арках в’ється виноград, створюючи затінок. У зеленому куточку в затінку стоять столики і лавки. Над входом господар дому власноруч намалював морську гадюку. Її тільце, покрите лускою, скрутилось двома міцними кільцями довкола амфори, луска по черзі розмальована голубим і зеленим кольором з оригінальним чорним обрамленням на краях. Хвіст гадюки закінчується великим розгалуженим плавником у синьо зелену смужку. В зубах морська змія тримає дві рибини і синю виноградину, радісно косить своїми червоними оченятами до­низу, натякаючи на розваги та приємності, які очікують гостя. Під тільцем кількома мазками пензля виграють блакитні морські хвилі, а внизу, уже над самісінькими дверима хвилястими буквами, виписано: “Ласкаво просимо! Завітайте! Смакуйте і ласуйте! Веселіться і розважайтесь!”

Щороку, ранньої весни, коли будинок білять вапном, щоб надавати йому оновленого вигляду, свіжості набуває і морська змія. Для гос­тей у справжню забаву та втіху перетворюється відгадування загадки: в яких саме місцях переміниться в кольорі луска. Дехто з гостей вважає також, що гадюка повинна мати страшніший погляд, щоб викликати переляк, бо саме такою вона вкарбувалася усім в пам’яті з численних казок, відомих на всьому Середземномор’ї, про мореплавців.

— О, ні, — заперечив господар, — гадюка повинна приваблювати і манити гостей, а не відлякувати і проганяти, тому і має бути привітною.

Але саме цього дня він волів би радше, щоб його заїзд був менш привабливим. Гості, які сиділи під зеленими навісами, пили, галасували, грали в ігри, сьогодні не подобались йому. Це були римські солдати і матроси, що напередодні прибули під вечір на військових кораблях кайзера.

— Невеличка зупинка, — пояснив господареві молодий офіцер.

— Ми затримаємось не довше, як три дні. А потребуємо трохи свіжої води і хліба. І помандруємо далі, тоді розпочнеться гаряча пора. Кайзер посилає нас проти тайфалів, вони знову розпочали повстання десь далеко в горах Фригії.

Як добре було б, аби у кожній провінції панував тривалий мир... Три дні перебування. Вже одного дня вистарчало! Господар кинув похмурим поглядом на гавань унизу, на густий ліс матч. На кораблях тріпотіли кольорові вимпели. Вартові бойовим кроком марширували сюди туди. З трьох полководців, які називались Непотіан, Урсус та Герпіліон, жодного не було видно, а господар ніколи про них і не чув у житті. Вони, очевидно, сиділи у своїй каюті для полководців, побивалися, намагаючись розгадати плани фригійської провінції і міркували, де саме слід розправитись з бунтівниками. Можливо, їх доймала туга за далеким Константинополем, елегантним кайзерівським містом, і вони зовсім не бажали ступати на лікійську землю, адже Адріака у їхніх очах була хитким, жалюгідним гніздечком, гаванню незначного провінційного міста Мири.

“Коли б і своїх солдатів утримували на кораблях”, — думав собі господар, грізно поглядаючи. На верхній палубі скніли під палючим сонцем веслярі-раби. Деякі солдати охороняли їх, батракам не вільно було покидати кораблі. Солдати одначе мали тимчасову відпустку, тинялись по всіх усюдах, заходили у навколишні села; бажали кращої їжі та вдоволення, перш ніж рушать проти бунтарів. Вони влаштовували собі дозвілля на власний розсуд. Плюндрували пивниці-винарні, заби­рали хліб з печі і ягнят з хліву. Напивались до запаморочення, брели навалою, топчучи невеличкі, старанно плекані сади. В убогих хатинах рибалок грабували все, що їм подобалось: бочівку соленої риби, намисто з мушель, срібні монети, назбирані для посагу, гарну різьблену тарілку... І скрізь жадібно зиркали за гарненькими дівчатами.

Господар наказав своїй доньці сховатися у найдальший куточок овечої кошари під сіно. Господи Боже, благав він подумки, коли прино­сив солдатам свіжий глечик, не дозволь п’яним розбишакам робити обшук у вівчарні.

Пересвідчившись, що солдати окрім пиятики та “гри в кості”, нічого не бачать, він поставив тарілку з оливками і сиром перед молодим офіцером. Тоді кивком голови дав зрозуміти обслузі, щоб відтепер наливали гіршого вина, бо ці непрохані гості уже не здатні розрізняти між добрим і поганим. Тоді він пішов до задньої кімнати “Морської гадюки” і відсунув засув дверей. Тут, у цьому вузенькому темному приміщенні зібралися усі, хто вирішував майбутню долю Адріаки: намісник громади Адріаки, старости маленьких сіл з усієї околиці, диякони і священик церкви Св. Себастіяна, навіть комендант.

Комендант сказав:

— Проти кайзерівських солдатів нічого не вдієш. У мене лиш сотня людей. Сотня супроти цілої армії!

— Відправмо гінця до кайзерівського намісника в Мири. Він пови­нен поговорити з полководцями! — прошепотів намісник Адріаки.

Господар похитав головою.

— Стільки грошей ми ніколи не назбираємо, щоб змусити цього негідника хоч раз проявити порядність і зробити добро, — пробурмотів він.

— Префекта провінції можете й зовсім не враховувати.

— Миколай! — вигукнув диякон. — Єпископ допоможе нам!

Господар важко зітхнув.

— Так, коли б він сам прибув.

— Він прибуде, повірте! — гукнув комендант.

— Хто найкращий бігун? Солдата не хочу посилати, це кидатиметься у вічі.

— Мій син піде, — сказав господар, — зараз накажу його привести. Він охороняє виноградник, однак залишимо і без охорони. Аби лиш єпископ Миколай чим швидше довідався про злочини вояків!

Якраз коли Лікос повторював послання, яке він мав передати єпис­копу Мир, наспіли рибалки з новою прикрою вісткою: солдати кайзера зухвало спалили хатину, бо не знайшли у ній чим поживитися, а в іншій, сусідній — зґвалтували дівчину.

— Біжи, Лікосе! — застогнав господар. — Подумай про свою сестру, лиш, поспішай!

Лікос швидким кроком, однак, про людське око, не надто поспішаючи, пішов вузенькими вуличками Адріаки. Пройшов повз кількох солдатів, не здіймаючи погляду. Він сподівався, що по дорозі до Мир не зустрінеться з розбійницькими ватагами. Проходив біля виноградників, оливкових та маслинових плантацій. Нині овечі отари не випасались на порослих травою схилах. Пастухи позаганяли тварин якомога далі, ховаючи від біди. Лікос мчав легко, здіймаючи ледь помітні хмаринки пороху під ногами. До міста Мірри було всього лиш 3 милі, які він міг спокійно подолати за півтори години. Проте він намірився підкорити цей шлях усього за півгодини.

Він часто бував у Мирах. Добре знав церкву Ірени — кафедральний собор Єпископа, Площу Левів, палац намісника і будинок єпископа. Не раз бачив єпископа Миколая на Архиєрейських Літургіях, чув, як він проповідував. Лікос зовсім не боявся просити цього енергійного чоловіка про допомогу. Кожен потребуючий міг звертатись до нього, не завідомивши попередньо. Миколай для кожного знаходив час і увагу. Лікос важко дихав, наближаючись до міських воріт Мир.

— Військові кораблі з Константинополя, — гукнув він варті, — розташувались перед Адріакою. Солдати плюндрують усе. Мене післано до єпископа, пропустіть!

Перший вартовий вказав йому дорогу.

— Краще до Миколая, ніж до... — він замовк, однак другий вартовий промовив: — ... ніж до Золо­того гаманця. — Це була кличка підкупного намісника. — Щасти тобі, юначе. Поспішай!

Вони дивилися післанцю услід.

— Б’ємось об заклад, — пробурмотів перший вартовий, — що не мине і чверть години, як всечесний Владика буде проходити тут, з розкуйовдженою бородою, палаючим поглядом і нахмуреним чолом?

— Не доведи Господи бути на місці розбійника-солдата, — сказав інший, — чи полководцем з нечистим сумлінням, коли на місце подій прибуде наш єпископ.

Кухня у будинку єпископа не була велика, зате розумно і практично влаштована. Над вмурованою кухонною плитою проходив димохід, що виходив назовні. Мідні казани, сковорідки, горщики і рожна висіли в ряд на стіні. На міцному низенькому столику, що розмістився біля вікна, стояли два кам’яні ручні млинки і ступка для розтирання різноманітних прянощів. Усе знаходилося на такій висоті, щоб працюючи, не тягнутися даремно і не горбитися. Євтреп, кухар єпископа, з надзвичайною продуманістю та кмітливістю усе так влаштував, що обидва його помічники були за це йому щиро вдячні. З кухні невели­кими дерев’яними сходами легко було потрапити у прохолодний погріб, де зберігались запаси, особливо глеки з олією, також грушоподібні, наполовину зариті у землю випалені з глини посудини для зерна. Так само відразу з кухні можна безпосередньо вийти на невеличке подвір’я. Там були колодязі і хлібні печі, невеликий млин і кам’яний басейн, куди через глиняні труби постійно надходила свіжа вода. Тут Євтреп зберігав рибу. На лавці у горщиках росли різноманітні пахучі трави. Їх Євтреп особисто доглядав.

Усе це слугувало не тільки для благополуччя самого єпископа. Євтреп піклувався про цілу челядь, адже у такого визначного і почесного пана усіх і не злічити: старенька служниця і завжди мовчазний слуга Симон залишились ще від батьків єпископа. Сюди ж долучились єпископський секретар та двоє молодих кухарчуків, які в разі необхідності виконували і функцію післанців. Миколай був скромний і невибагливий; іноді Євтрепу потрібно було вмовити, так, навіть ублагати, щоб єпископ хоча б раз на день з’їв теплу страву.

Hi, головна робота на кухні була — приготувати їжу для убогих та недужих, які сходились до будинку єпископа двічі на день. Час від часу єпископ сам заходив на кухню і кидав швидкий погляд у великі горщики на плиті.

— Не шкодуй, — сказав якось він до Євтрепа, — не шкодуй доброї страви, щедро нагодуй їх, убогих і недужих братів.

— Пане! — гукнув Євтреп. — Хочеш мене образити? Скуштуй цю рибну юшку і сам переконайся, чи у неї інший смак, аніж у тієї, яку я подаю тобі!

Миколай покуштував і пробурмотів: — А, з кмином! — і хвалячи, поплескав свого кухаря по плечах. — Пробач мені, Євтрепе, я ціную тебе і можу завжди на тебе покластися!

Перед тим, як Євтреп став кухарем у єпископа Миколая, він служив у одного багатого римського купця. А був це жорстокий чоловік, який за найменшу провину наказував своїх слуг катувати. Одного дня він розкричався, що паштет із жайворонків пересолений, тому кухаря слід вкинути у ставок поміж риби... Миколай, який ще тоді не був епископом, випадково довідався про страхітливе покарання і негайно викупив Євтрепа. Євтреп міг винайняти собі помешкання і куховарити. Однак він попросив Миколая дозволу залишитись у нього і йому служити.

Від того часу Євтреп готував їсти для бідних у місті, а також для випадкових нежданих гостей. Доволі часто траплялось, що Миколай приводив на кухню якогось прохача, гінця чи диякона одного із навколишніх сіл:

— Євтрепе, у тебе звичайно ще залишилось щось доброго. Почастуй мого гостя!

I цього дня Євтрепа не здивувало, коли Миколай приволік йому на кухню схудлого, критого пилом юнака.

— Євтрепе, хлопець заслуговує нагороди! Уяви лиш собі, він промчав сюди з Адріаки до Мир за півгодини. Ім’я його Лікос, він — син власника “Морської змії”. — єпископ силоміць посадів юнака на стільчик.

— Підкріпись і відпочинь, синку. Зараз рушаємо.

І мовив до кухаря:

— Євтрепе, можливо, я приведу зі собою гостей!

— Скільки і звідки? — запитав строго Євтреп. — Кожен кухар, який готує страву для гостей, старається їх належно почастувати.

— Три полководці з Константинополя. Точніших даних у мене більш немає. — І пішов геть, чути було лише його швидкі кроки, які відлуню-вали на кам’яних плитах зовнішнього подвір’я.

— Три полководці! — сопів Євтреп.

Насилу вивідав від виснаженого молодого гінця детальні подробиці.

Нарешті він мав достатньо відомостей, щоб придумати відповідну страву. Тоді, як Лікос їв і пив, Євтреп роздумував, у якій послідовності слід буде подавати страви.

— Спочатку рідке! Міцний, добре посолений м’ясний росіл. Єпископ мчатиме верхи на своєму віслюку десь добру годину під пекучим сонцем. Він палає гнівом, як завжди, коли зустрічається з проявами
несправедливості. Він потіє, голосно розмовляє, хвилюється і знову обливається потом. Тож його організм потребуватиме в такому разі рідини і солі. Добре. I це буде юшка.

Полководцям потрібно щось делікатне, заспокійливе, солодке. Адже вони усвідомили свої помилки і мусять застановитись над докорами та зауваженнями епископа. Риба в соусі з меду та шалфею.

Тоді вони розповідатимуть про новини у світі, вестимуть довгі балачки, обмінюватимуться думками — тому овечий паштет кусками, ні кісточок тобі, які відволікають увагу, — прекрасна ідея, а коли ще міцного червоного винця додати. Потім вони проситимуть єпископа розповісти про свое місто і Миколай матиме нагоду згадати підкупних чиновників — сюди доречно буде подати сир двох сортів: овечий сир в оливковому маслі зі свіжими приправами, тоді і мою фірмову страву: козячий сир в маринаді з вина та меду, цибулею та грецьким гірським кмином. Під кінець свіжий інжир і солодке вино!

— Але..., але оці варвари солдати, — запинався юнак з Адріаки, — вони відберуть у нас все — чи зможе єпископ нас захистити?

— Не лякайся, дитино, — заговорив несподівано ніжним голосом Євтреп. — Ходи випий це тепле молоко з медом і ні про що не турбуйся!

В тому часі, коли єпископ Миколай з кількома супутниками покинули Мири в напрямку до Адріаки, крізь натовп людей на Площі Левів пробирався один чоловік, він ішов повз базарні ятки, роззяв та дітей, які тут гралися. Своею темно-коричневою накидкою майже закрив обличчя. Він крався до заднього входу палацу і вистукував у ворота домовлену кількість разів. Це був певний сигнал. Якийсь слуга відчинив йому Через кілька хвилин чоловік у коричневій накидці стояв перед намісником провінції Лікії, наймогутнішим урядовцем краю, якого бідні люди Мир і Адріаки прозвали Золотим гаманцем.

— Пане, — звернувся чоловік у коричневій накидці, — єпископ уже покинув місто. I ніхто не знає, скільки часу його не буде. Сприятливий час, щоб звершити задумане. Однак дій швидко! Викликай ката для трьох звинувачених.

Полководці звично привітали єпископа шанобливим поклоном. Урсус та Герпіліон були християнами не від часу, коли вийшов Кайзерівський едикт в Мілані, у якому держава визнавала християнську релігію. Відтоді, такі ходили чутки, деякі честолюбці хрестилися лише тому, щоб в оточенні кайзера чи у гвардії швидко зробити кар’єру. Троє полководців походили, властиво, з християнських родин. Почувши, що єпископ Мир поспішає до пристані, вони покинули корабель і пішли назустріч.

— Благослови, всечесний Владико, — попросили вони, низько вклонившись, — щоб наша справа — встановлення миру у провінції Фригії — увінчалась успіхом і з Божою поміччю швидко закінчилась.

— Мир! Який мир! — закричав єпископ Миколай, не подаючи і жодного виду, на велике здивування полководців, що має намір їх благословити. А навпаки окинув їх грізним поглядом, сповненим справедливого гніву Його чорна, посріблена сивими нитками борода тремтіла, а густі кущеподібні брови настовбурчились, неначе маленькі щіточки. Обличчя всечесного Владики побагровіло, рясно вкрилося маленькими краплинками поту. — Мир? З такими недисциплінованими варварами-солдатами ви хочете встановити мир? Найперше встановіть тут мир, в Адріатиці та навколишніх селах, де ваші люди творять безчинство за безчинством! Тоді називайте себе полководцями і виконуйте доручену від кайзера місію миру!

До такої мови пани ці не звикли. Їх кинуло в жар, що аж мусили глибше вдихнути повітря.

Голосно, на думку полководців надто голосно як для Владики, почав Миколай перелічувати усі злочинства та розбої солдатів.

— Я мушу прикласти багато зусиль, щоб стримати тутешніх добросердечних людей! Вони легко б кинулися на ваших солдатів і потопили їх у морі. Це невідь хто, покидьки, а не кайзерівські солдати, — обурюється народ, — і має рацію. Коли ви негайно не наведете порядок і не поправите заподіяне зло, розпочнеться бунт, призвідником якого стану я сам, а не фригійські бунтівники в іншому кутку краю!

Спам’ятавшись, Непотіан вчинив єдино розумне і справедливе. Своїм командирам він дав наказ сурмити загальний збір.

Різкі звуки сигналів прокотилися над гаванню. Вартові загони було негайно відіслано у навколишні села.

— Пане, — мовили три полководці до Миколая, — ти бачиш на власні очі, що ми хочемо виправити заподіяне зло.

Миколай відповів лагідним голосом:

— Супроводжуйте мене аж у місто, пообідайте зі мною разом! Тоді я і поблагословлю вас, щоб в мирі і спокої ви змогли веслувати далі.

Пронизливий сигнал донісся і до гостей заїзду “До Морської гадюки”. Поспіхом заплатив молодий офіцер за обід. Тоді зібрав своїх людей. Лаючись, побачив, що деякі з них ледь тримаються на ногах.

— Скільки винні тобі ці лайдаки? — запитав він господаря.

Господар розвів руками:

— Нічого, жодного мідяка, лиш виведи їх з миром звідси, нехай собі йдуть з мого подвір’я!

Коли нарешті останній солдат, похитуючись, почвалав дорогою вниз до гавані, господар поспішив чимдуж до вівчарні і вивів свою доньку з укриття.

— Все добре закінчилось і на цей раз, — Богу слава і дяка та його слузі Миколаю!

Пізніше він сидів в тіні оливкового дерева і стежив за гаванню унизу Палуби військових кораблів були немов суцільні чорні цяточки, густо заповнені солдатами. Металеві рупори підсилювали промови командирів. Інколи окремі фрази доносились аж до заїзду. Господар лиш посміхався.

— Добру науку матимуть! Піде на користь.

Невдовзі він почув від одного гостя, що два скарбники війська відраховували гроші на поправу заподіяного зла тим, хто зазнав найгіршого лиха.

А троє полководців, як розповідали, разом з єпископом подались до міста Мири.

Повертаючись до Адріаки, молодий юнак Лікос зустрів дорогою кортеж єпископа. Миколай впізнав його і помахав рукою:

— Молодчина, ти відважний! Навідайся колись до мене! А на наступних змаганнях на стадіоні бажаю тобі стати переможцем!

Лікос усміхнувся, ідучи далі. Як швидко поширилась вістка про мир. Під оливковими деревами на ріденькій травичці поміж каміння знову паслися вівці, а у садах дівчата висмикували бур’ян на грядках, засаджених цибулею.

Єпископ Миколай тішився за мирним святковим обідом у товаристві трьох полководців. Однак радість була передчасною. Недобра вістка чекала на нього біля міських воріт.

— Поспішай, Владико! — кричали вартові.

Ціле місто піднялось на ноги. Усі вулиці і провулки кишіли від величезної кількості схвильованих людей.

Громадяни міста Мири поспішали назустріч єпископу.

— Пане, коли б ти був на місці, то намісник не відважився б засудити трьох наших найкращих мужів до кари смерті!

Миколай вискочив з сідла:

— Невже їх уже встигли повісити? — закричав він.

— Цього ми не знаємо, Владико!

Швидкою ходою, майже бігцем, прямував єпископ вузькими закрученими провулками міста аж до Площі Левів. Тро полководців бігли поруч. На площі вирував обурений натовп. Коли усі розгледіли єпископа, гамір вщух і запанувала тиша. Один єдиний голос лиш було чути:

— Вони невинні, Владико! Намісника хтось підкупив і підштовхнув на цей крок!

— Це двоє чиновників з Магістрату, Євдоксій і Зімпід! Вони спокусились на маєток цих трьох мужів! Підкинули гроші засудженим!

— Чи живі ще ці люди? — крикнув Миколай.

— Вони в дорозі до місця страти!

Знову Миколай помчав і троє полководців разом з ним. Місце страти знаходилось за містом, аж за цвинтарем. Миколай зі своїми супутниками біг вулицею вниз, яка вела до мартиріону Так називали місце поховань колишніх мучеників, яких було вбито за часів переслідування християн і захоронено на колишній храмовій площі. Місце, де колись вшановувалися діоскури Кастр і Поллюкс, божественні покровителі мореплавців, перетворилося на місце поминания християн. Звідси було зовсім недалеко до місця страти. На розі вулиць стояли розхвильовані люди, які окриками підганяли єпископа.

— Поспішай! Вони ще живі! Біжи, Миколаю, біжи!

Весь народ у місті, здавалось, причетний до справи і вболіває за долю засуджених. Троє приречених стояли навколішки із зав’язаними очима на землі. Кат тримав уже напоготові меч у руці. Люди, які стояли довкола, кричали йому:

— Спинись! Відклади! Єпископ надходить!

Миколай підбіг і миттю стало тихо, що навіть чути було, як важко він дихав. Він вихопив катові меч з руки. — Ці три мужі ні в чому не винні! Я готовий за них померти!

Кат відсахнувся і уступив місце єпископу.

— Допоможи мені, Боже, і не допусти ніколи подібного!

Миколай зняв пов’язки з очей засудженим, люди підскакували з радості довкола, скидали з нещасних кайдани. Тюремна варта мовчки спостерігала за тим, що діялось, і не наважувався перечити.

— А тепер до намісника! — гукнув Миколай. Голос його став могутнім, як ревіння лева, а волосся і борода піднялися, стояли дибки, наче лев’яча грива. Хтось пригадав собі вислови зі Старого Завіту:

— Праведник наче лев міцно стоятиме!

Жодне інше ж порівняння нікому не приходило на думку, як лиш порівняння з левом.

Троє полководців із супроводу єпископа, які цього дня вже подолали добрий шмат дороги, поспішаючи, зупинились, коли Миколай уже повертався до міста. Миколай затримався саме біля палацу намісника. Він постукав у ворота. Довго ніхто не відчиняв, він почав гатити кулаками у ворота:

— Відчиняйте! — кричав він щосили. — Відчиняйте, негайно відчиняйте!

У палаці лунали схвильовані голоси.

Нарешті один переляканий слуга відчинив ворота.

— Пан якраз спочивав після обіду і його в жодному разі не можна турбувати.

Регіт покотився вулицею.

— Наміснику, пробудись! — кричав Миколай так, що чути було у самому палаці. — Я маю до тебе поважну розмову!

— І ми теж, — закричали три полководці. — Ми усе доповімо кайзеру.

— Золотий гаманець, — забирайся геть! — волав народ обурено. Намісник вийшов з розкуйовдженим волоссям, увесь блідий. Привітався з єпископом тремтячим голосом.

— Всечесний Владико!

— Злочинцю! — кричав Миколай. — Кровопивце! Гнобителю! Злодію і убивце! Ти не боїшся Бога, який знає усі твої злодіяння і судитиме тебе! Ти наказуєш вішати невинних людей!

— Я повірив оскаржувачам! — запинався намісник і з острахом зиркав на обурений натовп перед палацом. — Відповідають за цей нещасний випадок Євдоксій і...

— І ти дав себе підкупити оцим посіпаками, — обурився єпископ, — це була вигідна для тебе справа, і не більше!

— Я відміняю присуд! — закричав намісник, щоб усі чули. — Нехай звільнять негайно засуджених!

— На твоє щастя, вони вже вільні! — сказав Миколай.

— Тому що єпископ прибув у слушний час, своєчасно, — пояснювали полководці. — Ми були свідками подій і доповімо про все кайзеру!

Обличчя намісника посіріло, наче попіл.

— Владико і батьку мій, — благав він єпископа, — поможи мені, скажи, що маю робити?

Миколай відповів уже трохи лагідніше:

— Те, що недобре учинив, — направ, і в майбутньому чини по справедливости.

Кухар Євтреп заламував руки. Уже вдруге підлива з вина та меду, в якій мали б собі борсатись рибки, загусла і перетворилася на галяретку.

— Куди ж запропастились ці гості? — побивався Євтреп.

Обидва його помічники крадькома подались на подвір’я і почали поратись біля млинка. Не хотілося їм саме тепер потрапити на очі Євтрепу.

— І зараз, — кричав кухар, — зараз вони розповзуться ще і дорікати їм не можна. Вони й так досить довго трималися, чекаючи на гостей!

Вони — це були, звичайно, рибини. Прислуга ховалася за млином, коли кухар увірвався на подвір’я.

— Ліниве поріддя! — кричав Євтреп. — Негайно! Зловіть мені свіжої риби у басейні! Зірвіть пригорщу шалфею!

— А що буде з розлізлими рибами? — запитав молодий слуга.

— Їх доведеться з’їсти вам! — наказав Євтреп. — Але щойно тоді, коли зготуєте свіжу рибу.

Радісно взялися слуги до праці.

Гамір, який долинав з міста, було чути у найглухіших куточках подвір’я. Євтреп ходив неспокійно туди й сюди.

— Щось трапилось! — бурчав він. — Ой, мені зле! Комусь потрібно піти і про все довідатися! — гукнув він так, що аж обидва кухарчуки підстрибнули.

У цю хвилину на кухню зайшов старий слуга Симон. На його доволі неприємному зі шрамами обличчі, мов дві жарини, пломеніли очі. Він пошкутильгав до плитки, важко зітхнув і усівся на стілець та простяг до теплого полум’я обрубок ноги.

— Він знову прибув вчасно, у слушний час, — пробурмотів старий.

Євтреп зі своїми помічниками здивовано перезирнулися: чи їм це вчувається чи Симон справді щось таке говорить? Симон вдруге розімкнув уста:

— А цього разу час таки підганяв, — гірко посміхнувся він.

— Хто! Де! Як! — не витерпів Євтреп, однак слуга знову поринув у притаманну йому мовчанку. На знак кухаря молодий помічник приніс мисочку з цибулею і сиром та поставив перед Симоном на плиті, а Євтреп підігрівав келих вина. Симон їв і пив і не зронив більше жодного слова.

Про усі новини вони довідалися щойно від секретаря єпископа. Він убіг сюди і гукнув до Євтрепа:

— Гості нарешті прибули. І усі залиті потом, не лише Владика! Всечесний Владика запитує, чи не має часом міцного м’ясного росолу?

Євтреп сплеснув в долоні.

— Подати юшку! — крикнув він. Помічники вимили собі лице та руки, одягли свіжі туніки і помарширували разом із юшкою та мисками. — А також прислуговували при столі.

Євтреп благально почав поміж тим взивати до Святого Петра, щоб він захоронив і зберіг рибок, і щоб вони вчасно брикалися, та уважно слухав розповідь секретаря.

— Так, наш добрий Миколай! — бурмотів він. — Так, наш добрий Владика!

Він налив Симонові ще раз гарячого вина до келиха і сказав:

— Наш Владика творить чуда і ти без сумніву знаєш більше за нас, бо був від самого початку вірним його слугою. Ти все знаєш, що зробив Миколай!

Симон ствердно похитав головою.

Євтреп поглядав на нього збоку. Пригадалися йому усі історії, які він чув у Мирах за весь цей час, історії про молодого Миколая і його слугу, як потайки вночі вони ходили по місту й допомагали тим, хто був у найбільшій нужді. У цих історіях неодмінно крилась правда. Євтреп знав одного старшого чоловіка, якого час від часу стрічав у корчмі “До золотої виноградини” у вільні вечори. У житті цей чоловік мусив пережити щось особливе, пов’язане з особою Миколая. Євтреп згадав собі, як цей чоловік з трьома онуками зайшов до корчми і замовив келих вина для себе, а для дітей інжир та виноград.

— Які вони вже великі! — сказав господар, кинувши поглядом на дітей.

— Так, швидко біжить час!

— Великі, здорові і задоволені, — сказав чоловік. — Подяка належить Богові і доброму Миколаю!

На великі свята Євтреп помічав чоловіка з трьома онуками також і в церкві Ірени. Він по черзі підносив угору дітей, щоб вони могли побачити єпископа. Якось Євтреп після Святої Літургії заговорив до чоловіка:

— Гарних, чемних дітей маєш, друже. Як гарно і голосно вони співали, звичайно, по-своєму!

— Так, ми приходили, щоб побачити єпископа, — відповів чоловік. — Погляньте лиш на нього, цього благословенного Богом чоловіка, — сказав дітям, — і добре його запам’ятайте. Згодом, коли підростете, ваші матері розкажуть вам одну історію про нього!

— Яку ж історію? — запитав Євтреп.

Чоловік тихенько посміхнувся.

— Миколай заборонив нам розповідати її іншим, поки він житиме. Отож, потерпи друже, нехай Бог дасть єпископу ще довгі літа, і тобі, і мені теж!

Від господаря Євтреп довідався все ж дещо про чоловіка, адже цікавість його аж розпирала. Чоловік цей торгував зерном, вдало одружився і мав трьох вродливих доньок. Одного дня він отримав вістку про нещастя, яке спіткало його кораблі. Буря розтрощила їх, коштовний товар затонув. Родина потрапила у велику біду і хто лиш не проходив повз їхній будинок, чув нестримне ридання і плач доньок. Але раптом одного дня до господаря “Золотої виноградини” несподівано завітав цей же чоловік з радісним обличчям, сказав, що хоче винайняти слугу і кухаря на весілля найстаршої доньки. Незабаром вже після весілля він знову продовжував вести торгівлю зерном, друга донька теж вийшла заміж, а накінець і третя, а жінки у місті розповідали, що гарні наречені усі отримали поважний посаг...

— Симоне, — звернувся Євтреп до старого слуги, — пригадуєш собі ті часи, коли Миколай ще не був єпископом? Як воно було із цими трьома доньками купця, який торгував зерном? Хто придбав для них таке віно?

Симон важко піднявся, адже нога його боліла, гірка усмішка з’явилася на обличчі. Отак стоячи, він виглядав — аж страшно робилося — неначе Фаун. “Так, справді Фаун!” — гадав собі Євтреп, який поринув у спогади про свої роки в Італії. Там деякі селяни, ще таємно продов-жували вшановувати старого бога, який дарував полям рясний урожай, а худобі — плодючість. Гарантоване є гарантоване, думали собі селяни, в церкві — Бог та його Син, що став людиною, а на полях і у хліві — Фаун, творець життя, якого зображали у вигляді цапа. А увечері 5-го грудня, на свято Фауна, селяни сиділи, усі вдома і ногою не ступали за поріг, щоб не перешкоджати Фауну, який простував подвір’ями і хлівами, темний і тихий, як ніч. Якби у Симона було двое маленьких ріжок на голові, подумав Євтреп, він послужив би кожному художнику за зразок старого поганського бога, — так, його вигляд викликав ляк. Але Євтреп знав, що Симон добра людина.

— Ну годі, годі, не хвилюйся так, — злагіднішав Євтреп. Старий Симон уже втретє сьогодні розтулив уста.

— Не питай, — прохрипів він. — Усе виявиться у свій час.

Він поставив порожній келих на стіл і кульгаючи, пошкандибав з кухні. Невдовзі на порозі з’явилась постать Миколая.

— Євтрепе! — гукнув він. — Надзвичайно смачними були твої страви. І гості тобі щиро дякують.

Євтреп був зворушений. Підбіг до єпископа, впав перед ним на коліна, обійняв за ноги.

— Мій дорогий пане, сьогодні ти учинив справжнє чудо!

Миколай засміявся, нахилився і допоміг своему кухареві піднятись.

— Чудо, Євтрепе. Бідолашний грішник, як я, не може вчинити чудо. Бог творить справедливість і інколи послуговується своїм слугою Миколаєм! Для того, що ти називаєш чудом, необхідними були виключно
людські чинники: добрі вуха, швидкі ноги та відвага, щоб розімкнути уста у слушний час і крикнути: Тут діється несправедливість! — Боже, прости мені, сьогодні я знову був несамовитий у гніві...

Через три місяці господар “Морської змії” стояв біля будинку, його лихоманило і нежить мучила, та поглядав униз на пристань. Холодний вітер дув з моря. Човни рибалок з кольоровими полатаними вітрилами пого вдувались на хвилях, було їх на цей раз набагато більше, ніж звичайно. Хто у літню пору та восени був виноградарем, на зиму ставав рибалкою. Праця завжди знаходилася: латали сіті, малювали на свіжо човни, везли мариновану у бочках рибу до міста і продавали на базарі...

Господар напружував зір.

— Господи Боже, — благав він, — нехай проходять на цей раз мимо!

Там, де море і небо зливаються в одну ніжну голубу лінію, виринули білі вітрила військових кораблів.

— Лікосе! — крикнув господар. — Ходи-но сюди! У тебе кращий зір! — Лікос повідомив батькові про все, що він побачив: Кораблі мали кольорові прапорці, пливли дуже швидко і не брали курс на Адріаку.

— Переможці веслують додому, — бурмотів господар полеплено.

Три полководці вислали попередньо до Константинополя корабель-вістун. Сяючи від щастя, післанець доповів кайзеру, що у провінції Фригія і надалі зберігається мир та вірність кайзеру. I за давнім звичаєм післанець отримав щедру винагороду. Ціле місто приготовлялося з усіма почестями зустріти переможців.

Деякі гвардійські офіцери не були одначе налаштовані на загальну бурхливу радість, яка заволоділа усіма. Вони випрошували аудієнцію у міського префекта Аблябія.

— Пане, — сказали вони. — Панування цих трьох полководців відтепер стане нестерпним. Народ ликує, солдати твердо стоять за ними, їхній авторитет великий. А що станеться, коли вони раптом вчинять змову проти престолу і забажають забрати владу в державі до своїх рук?

— Гвардійці пообіцяли Аблябію подарунок, якщо б він повідомив кайзера про їхні турботи. “Подарунок близько 117 фунтів золота”, — сказали вони.

У Аблябія заблищали очі.

— Невже настільки страшна небезпека і становище вкрай серйозне?

— Вкрай серйозне, — стверджували гвардійські офіцери.

Вони ніяк не могли змиритися з тим, що тріумфом втішаються переможці-полководці. Аблябій був хитрим. Він вичекав, поки не відгомоніла загальна радість над здобутим миром у Фригії, і у кайзера не назбирались нові клопоти. I ось прийшла відповідна хвилина доповісти кайзеру про змову. Кайзер Константин похитав головою.

— Непотіан, Урсус та Герпіліон? — перепитав він. — Як саме ці троє? Не вірю!

— О мій повелителю, — заговорив Аблябій. — Назви мені тих заколотників у довгій історії Римської імперії, котрі б до останньої миті залишались найкращими приятелями властителів. Згадай смерть Це-зара, подумай про Тіберія, подумай!

— Аблябій, — мовив кайзер, дотепер ти служив мені вірно і чесно. Іди і перевір добре, перш ніж звинувачувати цих трьох мужів.

Аблябій думав про 117 фунтів блискучого золота.

— Я уже велів перевірити, пане, — мовив він. — Щодня вони знаходять нових прихильників своїх планів, обіцяють їм виконання їхніх вимог і дарунки грошові. Прикро, але завжди трапляються люди, які готові на все піти заради грошей! — Аблябій зітхнув заклопотано.

Кайзер власноручно підписав наказ про арешт Гвардійські офіцери були невдоволені. Вони передали міському префекту обіцяний дарунок, але сказали:

— Ув’язнити? Лишень ув’язнити? Чи ти не думаєш, що ці мужі мають впливових друзів? Поки вони живі, мир у нашій державі буде нетривкий.

Аблябій налякався.

— Дайте мені час дочекатись найсприятливішої нагоди у кайзера, — сказав він.

Пляріон, наглядач тюрми, забезпечував своїх трьох знаменитих в’язнів харчами, свіжим одягом та теплими коцами. Коли б лиш усі в’язні були такими, як оці троє, гадав він, такі спокійні, привітні і мирні. У них чисте сумління. Вони довіряють справедливому вироку кайзера...

Гіляріон не повірив власним вухам, коли прибув післанець і передав йому наказ префекта міста: “Три мужі, яких ти охороняєш, визнано винними. Наступної ночі їх треба повісити!”

— Без суду! — вигукнув Гіляріон. — Без вироку?

Післанець лиш здвигав плечима.

— Навіть найстрашніший злочинець має право на справедливий суд, — кричав Гіларіон.

— Префект міста розпорядився згідно з наказом кайзера, — пояснив післанець. — А нам, простим людям, нічого не залишається, як лиш мовчати і слухати, коли вони там на верхах утверджують свою владу!...

3 плачем пішов Гіларіон до трьох полководців, щоб передати їм сумну звістку. Спершу вони не вірили йому.

— Люди добрі! — кричав Гіларіон в розпуці. — Що ж то коїться?! Небагато часу у вас залишилось, а ще потрібно владнати деякі особисті справи. Я радий послужити, чим зможу. Зроблю для вас усе можливе!

— Ми невинні! — кричав Урсус. — Кайзер повірив зрадникам!

— Лиш Бог один може нам допомогти, — сказав Герпіліон. — Коли слід чекати палача, Гіларіоне?

— Від півночі до сходу сонця, — сказав Гіларіон.

— Ще є час, щоб написати листи, — сказав Урсус. — I розповісти світові про цю несправедливість. — Міцно затиснув губи, щоб не виявити глибокого переживания.

— Ще є час, щоб помолитись, — сказав тихо Герпіліон.

— Кайзер, задля якого я жертвував своїм життям не раз у багатьох битвах... — казав Непотіан, — кайзер, якого я вважав своїм приятелем.

Хто із них першим додумався просити Миколая про заступництво, жоден пізніше не міг про це сказати.

Людину, яка на такій далекій відстані була від них і навіть не здогадувалась про лихо, котре їх спіткало, просять про допомогу? В агонії смерті вони укріпились довір’ям до чоловіка, який так безстрашно боровся проти усякого безправ’я. Можливо, вони пригадували собі вбивства людей на узбіччях:

— Біжи, Миколаю, поспішай!

— Миколаю, допоможи!

Вони впали навколішки. Непотіан молився. Пізніше цю молитву завжди згадуватимуть в численних історіях та легендах: “Господи, Боже слуги Свого Миколая, Ти Бог, повний сердечної доброти! Зжалься над нами, за заступництвом слуги Твого Миколая, і порятуй наше життя!”

Усі разом голосно закричали: “Миколаю, хоч ти далеко від нас, заступись за нас, прилинь до нас через своє заступництво. Взивай до всемилостивого Бога, який любить людей! Він неодмінно вислухає Свого слугу!”

У цю ніч Константин дуже погано спав на своєму кайзерівському ложі. То його трусило, то шовкові ковдри враз ставали важкі і надто теплі. Дивні сии мучили його, і часто він зривався уві сні. Чи покликати слуг, і попросити напій для сну або музику?

Вирок смерті, який він підписав, не виходив йому з голови.

— Те, що ці три мужі так ганебно зрадили його, ... приятельські стосунки, зловживали його довірою... вдавали мир...

Хто стояв біля його ліжка? Хто говорив до нього?

— Константине, прокинься! Константине, вставай!

Константин не знав чоловіка, який розбудив його. Як увійшов він до палацу? Чоловік був багровий від гніву. Дрібні краплини поту вкрили йому чоло, немовби, поспішаючи, він пробіг довгу дорогу. Борода, оздоблена срібними нитками сивини, тремтіла. Брови настовбурчились, як маленькі щіточки.

Чужий незнайомий чоловік говорив так голосно, наче хотів розбудити в палаці усіх слуг.

— Вставай, Константине! Накажи звільнити трьох полководців! Їх несправедливо звинувачено! Ти засудив на кару смерті трьох невинних людей! Як звітуватимешся колись перед Твоїм Царем Небесним!

— Хто ти! — запитав Константин і, похитуючись, підвівся з ліжка. — Ангел? Післанець Божий?

Чоловік похитав головою, голос його трохи злагіднів:

— Я бідний грішник Миколай, Єпископ Мир Лікійських!

І оскільки йому здалось, що кайзер добре не орієнтується, де розташовані Мири у його великій імперії, він додав:

— Столиця Лікії.

Кайзер підійшов до свого письмового столу, схопив воскову дощинку і сів.

— Я вже пишу до наглядача в’язниці, — сказав він. Не почувши відповіді, звів погляд угору. Чоловік, який назвав себе єпископом Мир, раптом зник. Струснувши тягар сну, кайзер усвідомив, що сидить за письмовим столом. Він поборов страх, який охопив його.

Коротко і стисло писав на табличці: “Страту трьох полководців відмінити!” На другій табличці написав таке: “Константин передає вітання Аблябію. Негайно приходь сюди!”

Вийшов у передпокій, розбудив рабів і наказав гінцям негайно передати листи.

У той сам час, тремтячи, лежав на своєму ліжку, серед розкиданої постелі і префект міста, вирячившись на чоловіка, який стояв перед ним, грізно погрожуючи.

О, Боже, який страшний голос у цього чоловіка! А його волосся та борода, розкуйовджені та розтріпані на всі боки, як грива у лева! А слова, яких посмів уживати цей незнайомець. Жоден ще не насмілився так безсоромно розмовляти, майже ричати, до префекта міста!

— Грошелюбцю! Скупердяго! Стара роззяво! Чи ти при своєму розумі? Гнаний дикою жадобою золота, ти вбиваєш невинних людей! Якщо ти обдурюєш свого кайзера, невже думаєш обдурити самого Бога! Бійся його праведного суду! Негайно вставай і накажи звільнити трьох полководців! Інакше я закличу на тебе Божий суд і кінець твій
буде страшний!

Префекту міста мало не відняло ноги, коли він сповзав з ліжка і поплентався до письмового столу.

— Хто ти? — шепотів він. — Хто ти такий, що наважився так зі мною розмовляти? Хто дає тобі таку владу?

— Владу? — здавалось, що незнайомий чоловік посміхається. — Я лиш бідний грішник Миколай, Єпископ Мир. Мири — це столиця Лікії!

Після цього повідомлення чоловік зник. Аблябій тремтів цілим єством. З трудом зміг він вишкрябати букви на воску: “Аблябій — Гіляріону! Страту відкласти. Аблябій передає вітання кайзеру, своєму панові. Прошу аудієнції у справі страти полководців. Вирок відмінити! Наявні нові свідчення.”

У нічному Константинополі посеред шляху зустрілися два гінці між кайзерівським палацом та віллою префекта міста. Двоє інших гінців зіштовхнулись перед воротами в’язниці саме у цю хвилину коли кат домагався, щоб увійти. Гіляріон плакав з радості, читаючи накази.

— Я нині не потрібний! Тим краще! — пробурмотів кат. — Тоді поспішу додому і посплю трохи…

Коли розвиднілося, кайзер наказав скликати сенат. Він запросив і префекта міста. У їхній присутності звелів привести трьох ув’язнених полководців і запитав у них:

— Можемо відверто розмовляти між собою, ми, які колись були друзями? Ви розумієтеся на чаклунстві?

— Ні, зовсім, пане, — відповіли три полководці.

— Чи ви планували щось зле супроти мене або держави?

— Ні, пане.

— А коли б подати докази?

— Тоді ми готові померти! Але, пане, навіть у думках ми ніколи нічого злого проти тебе не замишляли!

— Так! А що говорить вам ім’я Миколай?

— Миколай! — закричали полководці.

— Так, Миколай. Хто він і яке значення має для вас?

От тоді вони все розповіли кайзеру: про їхню першу зустріч з єпископом у маленькій гавані Адріаки, і як він в останню хвилину врятував трьох громадян міста Мири, та вони самі у гірку годину благали у нього помочі.

— Хоча він так далеко був від вас?

— Хоча він так далеко був від нас, пане.

Кайзер роздумував. Чи розкрити їм свій дивний сон? Повільно повів мову:

— Ви вільні! Не мені дякуйте за житгя! Дякуйте єпископу Мир, до якого ви взивали про поміч. Їдьте до Мир і подякуйте йому! І передайте мое послания: Миколай, єпископ Мир Лікійських, я виконав твій наказ! Не гнівайся більш на мене! Заступайся і за мене, і за цілу імперію! Бог, який управляє світом, нехай дарує усім Свій мир!

Він дав трьом полководцям подарунки для Миколая: дві коштовні свічки і Євангеліє в золотій оправі.

Витягнувши шию, господар “До морської змії” спостерігав, як причалював великий парусник під кайзерівським прапором. Миттю ціла Адріака піднялась на ноги. Невдовзі кожна дитина знала, що це прибули три полководці, щоб подякувати доброму єпископу Миколаю за чудотворну допомогу. Вони привезли зі собою і подарунки від кайзера.

— Сину, — сказав господар до юного Лікоса, — сподіваюсь, що Євтреп буде вдячний тобі, коли він вчасно довідасться, що треба приготувати страви для трьох поважних гостей.

Лікос усміхнувся і помчав.

Миколай ішов на Площу Левів назустріч трьом полководцям. Народ Мир був свідком того, як три мужі впали ниць перед єпископом.

— Прошу, встаньте! Підніміться! — просив перелякано Миколай. — Я не знаю, яким чином вдалося вам допомогти, в одному переконаний: допомагає сам Бог, Йому належить честь і шана. А не Його бідолашному слузі, якого Він інколи з ласки своєї використовує як знаряддя!

Невдовзі по тому кухар Євтреп почув швидкі кроки, які відлунювали на кам’яних плитах подвір’я. Миколай вбіг до кухні.

— Мій дорогий Євтрепе, вони з приємністю згадують твоїх рибок у меді та вині. Чи не був би ти такий люб’язний і...

Євтреп лиш показав на сковорідки на плитці.

— Вони вже брикають, пане!

І, Євтрепе, щось дивовижне причинилось нам! Радій разом зі мною. Три полководці пожертвували з вдячности багато золота для потребуючих і нужденних в місті. Більшої радості годі чекати! Чи не гадаєш, що віднині можна тричі на день готувати юшку для вбогих...

— Усе, що забажаєш, пане! — буркнув Євтреп. Тепер постигай до своїх гостей, благаю тебе! Hi рибки на диво вдалися мені і подавати їх слід теж у слушний час!

— Ми слухатимемось один одного! — сказав єпископ з усмішкою і поспішив вийти з кухні.

 

Чудо святого Йосифа

Вистава з Південної Америки

Приблизно 16 осіб: Святий Йосиф, Марія, молода жінка, Ніколяс, молодий тесля, Себастіян, вуличний музикант; Донна Христина; Розітта, служниця; Бальтазар, торговець антикваріатом; Чепе, господар; Еліза, офіціантка; Матіас, солдат; Тобіас, солдат; Антоніо, жебрак; Маріо, його онук; продавець овочів та фруктів, домогосподарки, гості в заїзді.

(Місце дії: невеличке південноамериканське містечко. Сцена або майданчик відтворює ринкову площу в Сан Джозе. У центрі на п’єдесталі височить постать Св. Йосифа з омофором та лілією у руці. Праворуч та ліворуч навколо статуї видно селян та селянок біля ящиків або тачок під парасольками. Вони продають овочі та фрукти. З лівого крила сцени з боку глядача видно заїзд Чепе зі столиком та стільцями, з правого крила сад, огороджений парканом, в якому ростуть квіти, ворота й будинок Донни Христини. Біля паркану сидить Антоніо разом з маленьким Маріо і жебракує. Перед фасадом будинку Еліза обслуговує двох солдатів та торговця антикваріатом Бальтазара. Люди вештаються біля яток, зупиняються, купують щось необхідне. Вуличний музикант Себастіян під’їжджає на велосипеді, усі радісно вітають його. На плечі Себастіяна гітара. Він злазить з велосипеда і спирає його до п’єдесталу статуї, складає своє пончо. Вмощується біля стіп Святого Йосифа і починає награвати).

Люди: Пісню, Себастіяне, заспівай нам пісню!

Себастіян: Нехай передихну хоч трохи!

Бальтазар: Елізо! Ще по разу — за мій рахунок!

(Еліза приносить глечик і наливає усім трьом).

Матіас і Тобіас: За твоє здоров’я, Бальтазаре! За твої успіхи!

Бальтазар: За вашого генерала! (Цокаються)

Матіас і Тобіас: За гарних дівчаток!

Бальтазар: За перемогу над заколотниками!

Тобіас: П’ятнадцятеро ми поклали вчора. У них не було жодного шансу.

Матіас: Справжня кривава бойня. Слабо озброєні і зовсім юні! Бридка робота. Тьху!

Бальтазар: На здоров’я! Щоб ви повиганяли із мишачих нір усіх! Лишень від мого магазину прошу подалі бути! Мені потрібні не солдати, а тільки покупці! На здоров’я!

Антоніо (одночасно): Подайте милостиню! — Маріо, похнич хоч трохи!

Маріо: Подайте милостиню! Шматочок хліба! — Сьогодні усі наче поглухли, дідусю!

(3 воріт саду виходить Донна Христина у супроводі служниці, яка несе два кошики. Побачивши жебрака, вона хмуриться і починає сердитись).

Донна Христина: Ось полюбуйся, Розітто! Знову усякий набрід перед моїм домом.

Розітта: Та це лиш старий Антоніо, Донно Христино!

Донна Христина: Нехай собі жебракує в іншому місці! Непокоять безперестанку ці люди! Сподіваюсь, на південній території усе організовано належним чином і цистерни з водою є. А тут усілякі роззяви та жебраки щоразу просять води. Однак, я кажу це лиш тобі, Розітто, нікого більше не впущу до саду! Стоптали усі квіти довкола криниці! Мій чоловік поскаржився у відповідні установи. Нехай спинять ці безчинства і належно забезпечують водою, щоб не ускладнювати життя порядним людям. Скажи цьому жебракові, щоб забирався геть!

Розітта (тихенько до Антоніо): Моя Донна має поганий настрій. Антоніо, знайди собі інше місце, а то, не доведи Господи, ще покличе поліцію!

(Антоніо разом з Маріо простують до статуї навпроти і сідають поруч).

Маріо: Погане тут місце для нас, дідусю.

Антоніо: Тому слід голосніше промовляти і скиглити: “Подайте милостиню!”

Маріо: Подайте милостиню!

(Донна Христина роздивляється товари на ринку і купує необхідне. Розітта несе в кошику фрукти).

Себастіян (підходить з гітарою до столика і грає):
Квіти в городці Донни Христини
Водиці удосталь мають.
Свіжа вода весело хлюпоче
У глечиках і водограї —
Тра-ля-ля-ля!
Дітки в бідній околиці міста
Такого щастя не знають:
Ані кринички, ні водограю.
Хіба на дощ уповають. —
Тра-ля-ля-ля!
(
Підтримка зі сторони простого люду. Донна ігнорує натяки).

Бальтазар: Стули свою немиту пику, Себастіяне. Ця пані — моя найвигідніша клієнтка. У неї вишуканий смак, цінити вміє старі полотна і гарні коштовні меблі. Тому не смій ображати її і заспівай краще іншу мелодію.

Чере (наливає Себастіяну у склянку): Випий і заспівай нам пісню про Сан Джозе!

Донна Христина: Розітто, ось подай монету цій дитині, що жебракує поруч. Люди не повинні думати, начебто моє серце не сповнене співчуттям до дітей. Це було б неправдою...

Розітта (до Маріо): Ось тобі від моєї Донни.

Маріо: Дякую Донні Христині!

(Ніколяс, молодий тесля, виходить на сцену з правого боку і зупиняється перед ворітьми саду).

Розітта: Донно Христино, це столяр прийшов, якого Ви замовляли.

Донна Христина: Як добре, я зараз же подивлюся рисунки. (Відлучається направо).

Ніколас: Доброго ранку, Донно Христино!

Люди (до Себастіяна): Заспівай нам пісню про Сан Джозе!

Розітта (намагається стримати свою Донну): Чи не бажаєте і Ви послухати, Донно?

(Донна напівобертається і починає слухати. Ніколяс і Розітта й собі уважно слухають).

Себастіян (під гітару):
Колись у сиву давнину
Втомившись у тяжкій дорозі,
В Сан Джозе чоловік якийсь прибув.
І марша кишки грали, як у пса. —
О людоньки, змилосердіться:
Я з голоду помру вам на ганьбу.
Хоч той прибулець був чужинцем,
Та посуд вмить наповнили добром.
І келиха налили аж по вінця.
Так гостя частували щедро всі,
І не скупилися на гостинність,
Бо так стрічати подорожнього годиться.
— Які привітні люди у Сан Джозе!
Та поки відійду, то вам і цьому краю
У нагороду постать я зіставлю Нерукотворну —
Йосиф це святий!
І на прощання незнайомець мовив:
Хай від нещастя він вас захистить!
Нехай в опіці ваше місто має!
(
звертається до присутніх з промовою).
Ось так, від того часу, добрі люди, й легенда шириться про те, що Святий Йосиф нам велике чудо вчинить, але тоді, коли пора прийде...

Антоніо: Ціле своє життя я сподівався чуда...

Донна Христина: Ет, чого варті ці давні легенди. Хто чесно і старанно трудиться, працює, не потребує чуда... (повертається в сад, за нею поспішають Розітта і Ніколяс).

(Люди обдарували Себастіяна щедрими оплесками. На задньому плані зліва видніється постать Марії. Вона оглядається. Голова та плечі обмотані хустиною. Марія зупиняється і прислухається).

Чепе (до гостей): Стати свідком справжнього маленького чуда інколи зовсім непогано.

Бальтазар: Коли б мені серед цього лахміття та мотлоху раптом натрапити на скарб.

Тобіо: А якби ж то мені несподівано стати головнокомандуючим.

Матіас: Щоб усіх партизанів та повстанців нараз проковтнула земля, як під час землетрусу, і нам не доводилося б більше займатись такою бридкою роботою.

Еліза: Коли б прибув сам президент сюди і руку й серце запропонував мені!

(Усі регочуть).

Антоніо: Не смійтесь, люди! Коли глумитись будете над чудом, його ніколи Святий Йосиф вам не вчинить. По вашій вірі вам дається. В чудо треба вірити!

Себастіян: (знову повертається зі своєю гітарою до статуї) А я таки вірю в чудо...

Марія (підходить до нього): Я шукаю одну людину Ти, безперечно, знаєш тут усіх! Допоможи мені!

Себастіян (побренькує): Кого шукаєш ти?

Марія: Мануель він на ім’я. Прибув сюди з села знайти роботу вже кілька місяців тому.

Себастіян: О, таких багато тут блукає.

Марія: Кремезний здоровань русявий.

Себастіян: Він — селянин?

Марія: Господарем він добрим був, та батько попродав усе, цілі поля, лиш жменька землиці залишилась. Для Мануеля не зосталося нічого. “Подамся першим в пошуки, а згодом й ти прийдеш, Маріє”, — казав мені.

Себастіян: Не знав я Мануеля, що прибув з села. Ти запитай Антоніо старого. Антоніо, послухай-но!

Марія (до Антоніо): Мануель він на ім’я, з села прибув сюди, його шукаю я.

Антошо: Нехай усі зіб’ються з шляху, що в нас, тутешніх, місця найкращі позабирати хочуть. Їм не знайти тут праці, нехай йдуть далі. Ти запитай в господаря Чепе.

Марія (крокує через цілу сцену в напрямку до заїзду, підходить до столика. Себастіян лиш похитує головою, зітхає і продовжує дренчати): Пане господарю, одне лиш запитання маю. Шукаю приятеля свого я, він Мануель...

Чепе: Цих Мануелів сотні тут!

(Еліза підсміюється.)

Марія: У мого Мануеля шрам над лівим оком. Собака теж при ньому був.

Тобіо: Шрам? І пес маленький? (перезираються з Матіасом)

Матіас: Мовчи, Тобіо.

Бальтазар (уважно вдивляється): Вам щось відомо є про нього?

Тобіо: Такий кремезний та з собакою... Його ми бачили серед повстанців ще на минулім тижні.

Марія: Так? Невже це правда? А де тепер він? Де його знайти?

Тобіо: Його ніколи не знайдеш ти більше. Нема в живих. Усіх їх розстріляли в лісі. (Марія повільно опускається на стілець). Але чому подався до повстанців він? В біді сам винен.

(Марія затуляє руками обличчя)

Матіас: Тебе завжди свербить язик.

Тобіо: А що? Відправити її даремно в пошуки? Навіщо! Дівчино, отямся! Попий води ось і вертайсь додому. Чи чуєш?

Марія: Додому у село? О, ні. Нізащо. Куди податися — не знаю та ще й з дитиною його, яка вже народитись має.

Матіас: Оце так-так!

Чепе: Старі історії, повторюються лиш.

Тобіо: А може, працю підшукаєш тут, хоча б у Чепе.

Еліза: Тут місце лиш одне офіціантки, і воно моє.

Матіас: А може, Бальтазар для свого антикваріату служниці запрагне враз?

Бальтазар: Однак не випадкової особи, та ще й з приплодом, і з села.

Марія (піднімається і прямує до статуї, вмощується біля підніжжя, спираючись спиною до п’едесталу): Усі проганяють мене, ніде знайти притулку.

Себастіян (побренькує): Не знаю сам, чим тебе втішити, дівчино.

Антоніо: Жебракувати тут не будеш! Сюди не вклиниться ніхто більш. А то в поліцію заявлю, коли насмілишся...

Марія: Я піду вже...

Себастіян: Куди підеш, небого...

Марія: Невідь-куди і просто так (поглядає благально на статую) Твоїй Марії було легше, Святий Йосифе! Про неї піклувався таки хтось. (Іде ліворуч, проходить повз солдатів.)

(Маріо використовує момент, коли усі спостерігають за дівчиною і краде з ящика фрукти).

Селянин: Поглянь на бестію оцю, він вкрав банана в мене. Я покажу тобі мерзенне! (накидається на хлопчака, старий Антоніо намагається його захистити; на допомогу першому селянинові поспішає другий селянин).

Себастіян: Через якогось гнилого банана, люди, схаменіться! (Хоче роз’єднати їх і примирити).

(Усі покидають свої місця і, пороззявлявши роти, споглядають бійку).

Донна Христина: Оця наволоч весь час порушує спокій! Розітто, поклич поліцію!

Розітта: Донно Христино, заспокійтесь!

Донна Христина (несамовито): Hi! Біля мого будинку повинен бути лад!

(Поміж тим на п’єдесталі несподівано оживає постать Святого Йосифа. Biн сходить додолу похапцем озирається, скидає ясну накидку, кидає її за п’єдестал, якусъ хвилину роздумує, знімає з себе німб Святого і разом з лілією залишає на п’єдесталі. Розглядає пончо Себастіяна, накидає собі на плечі. Тепер він має вигляд справжнього селянина. Сідає на велосипед і завертає ліворуч, куди подалась Марія. Селянин нарешті відібрав свою банана і дає малому Маріо останній раз копняка).

Селянин: Отож, мале жабеня, запам’ятаєш назавжди!

Розітта грудей виривається пронизливий крик. Спершу всі ззираються на неї, а тоді дивляться убік, куди вона показує): П’єдестал! П’єдестал порожній! Зник Святий Йосиф!

Усі разом: Огого! Огого!

Донна Христина: Чи значить це, що він десь зараз творить чудо? Або ж він просто покинув нас?

Бальтазар: Щось кумедне дісться — о людоньки! Я краще поспішу у магазин... (Відходить).

Чепе: Так просто собі зник? О ні, такого не буває!

Солдати: Чаклунство справжнє!

Антоніо: Не завадило б і поліцію покликати!

Себастіян: Люди, нарешті станеться очікуване чудо, а ви чомусь не вірите...

Донна Христина: Коли б ми були певні, що йдеться про чудо. Потрібно точніше знати.

Ніколас: Якщо чудо у нас таки десь станеться, ми неодмінно зауважимо.

Донна Христина: Юнак цей має рацію.

Себастіян: Тож будьмо віднині особливо уважні та пильні!

(Селяни тягнуть назад свої тачки. Донна Христина з Розіттою повертаються додому. Антоніо зі своїм онуком теж віддаляються, господар з Елізою збирають склянки зі столу. Солдати вирячили очі на порожній п’єдестал).

Тобіо: Чи слід про це доповісти нам?

Матіас (здвигаючи плечима): Тут надзвичайного чогось немає.

Тобіо: Ходімо! Вже підем! (Відходять) Можливо, щось очікує нас особливе?... Не тільки ця брудна робота.

Матіас: Нарешті й ти збагнув, яка оце бридота. Волів би я господарем звичайним бути у себе вдома. (Обоє відходять).

Ніколяс (до Себастіяна): Чи не помітив ти, як воно сталось? Він розчинився бо чи як...

Себастіян: Зник миттю.

Ніколяс: Тоді усе гаразд. А я подумав був, що він... та... він же з каменю... камінь не може... гм... піду вже. Донна Христина доручила дитяче ліжечко для сина наймолодшого її... щоб змайструвати.

Себастіян: Щаслива ти людина. (Ніколяс іде теть. Себастіян зауважує, що його велосипед та пончо кудись зникли) А це зухвальство справжнє! Комусь потрібні стали мій велосипед і пончо. — А може... (замислившись, поглядає на п’єдестал) Гм, прости мені, Святий Йосифе, я і пішки доберусь та почекаю трохи (Віддаляється). (Зміна сцени або реквізитів. У стіні видно нішу, в кутку присіла собі Марія. Святий Йосиф проїжджає поряд, гальмує і сходить з велосипеда).

Йосиф: Ти що? она мовчить). Для тебе тут місце поганеньке. Ходімо разом, підшукаємо щось краще.

Марія заперечливо похитує головою.

Йосиф (присідає біля неї на землі): Маріє, я хочу тобі допомогти.

Марія: (широко розплющила очі) Невже ти знаєш мене?

Йосиф: Ні-ні! Як називаєшся, ім’я яке твоє?

Марія: Марія...

Йосиф: Ось бачиш, я таки вгадав!

Марія: Здається, я десь бачила тебе! Ти Мануеля знав?

Йосиф: Я знаю те, що він загинув.

Марія: Я радо б теж пішла в обійми смерті.

Йосиф: А твоє дитя?

Марія здивовано дивиться на нього.

Йосиф (встає і піднімає її): Ходімо, пошукаємо притулок для тебе.

Марія: У мене немає грошей.

Йосиф: У мене також. Однак нам щось спаде на думку. Не вперше доводиться нічліг шукати. Щось проясниться і рятунок буде... (Він зауважує, як вона втомилась) Та ти хитаєшся від утоми. Присядь ось на велосипед, хоча не мій він, я позичив. (Марія сідає на велосипед, Йосиф везе її) На ослі, звісно, було б зручніше. Можливо, ця багата пані, Донна Христина прийме нас?

Марія: Ти так гадаєш?

Йосиф: Надати їй нагоду ми таки повинні! (Відходять обоє).

(Параван забирають. Видно Ринкову площу/ Маленький Маріо грається. Йосиф з Марією на велосипеді теж прибувають сюди).

Йосиф: А тепер попросимося до Донни Христини.

Маріо: Послухай, в обідню пору вони відключають завжди дзвінок.

Йосиф: Гаразд, тоді погукаємо трохи: — Донно Христино! Донно Христино!

Маріо: Це їй аж ніяк не сподобасться. В цю пору Донна любить подрімати під мандариновим деревцем.

Йосиф: Донно Христино!

Розітта (схвильована підбігає до воріт): Ради Бога, що це тут за гамір зчинився, що за шум!

Йосиф: Нам неодмінно потрібна допомога!

Донна Христина: Що там знову трапилось таке?

Розітта: Мені прикро, Донно Христино!

Донна Христина (біля воріт): Коли нарешті ти повідганяєш усіх цих пройдисвітів, що вештаються без діла. Для чого ж бо ти тут?

Йосиф: Донно Христино, ми шукаємо притулок для молодої дівчини, яка дитятко носить під серцем. Твій дім великий...

Донна Христина: Що це ви собі гадаєте? Невже я кожного зустрічного приймати маю.

Йосиф: Не будь-кого зустрічного, а дівчину Марію. Нема куди їй йти. I праця, й дах над головою не завадять їй.

Донна Христина: Нехай іде до бургомістра. У мене вистарчає свого персоналу, прийняти я, на жаль, її не зможу. О, безсоромні люди ці! (Іде геть).

Розітта: Мені і прикро, й боляче за вас. (Розглядає Йосифа). Здається, я десь бачила уже...

Йосиф: Чи не підкажеш, де знайти нам місце для Марії?

Марія: Господар Чепе не візьме мене, торговець Бальтазар... він також ні.

Розітта: Мене це зовсім не здивує. Проте заждіть! Тут недалеко проживає тесля молодий. Його звуть Ніколяс, майстерню має, а за майстернею у нього є шопа, і там заночувати можна. Зверніть ліворуч і два провулки лиш пройти...

Йосиф: Тесля. Це гарно. Спробуємо пошукати щастя. Розітто, щиро дякуєм тобі! (Обоє відходять).

Розітта: Ім’я моє таки запам’ятав.

(На другому боці Ринкової площі з’являється Себастіян).

Розітта: Що доброго ти скажеш нам, Себастіяне? Чи вже відомо стало щось про чудо?

Себастіян: Лиш поголос, пусті розмови. Неначе б то Антоніо знайшов аж повен горщик золота.

Маріо: Неправда це, Розітто!

Себастіян: А генерал із партизанами вже побратався — і це теж вигадки. В південному кварталі аж сім фонтанів втамовуватимуть спрагу усіх водою.

Розітта: Себастіяне, тобі сказати я щось маю. Навіщо чинити чудо… чудо мусить чинити Святий Йосиф. Адже у місті доста є води, всім вистарчає, лиш справедливо розділити треба. І необхідності немає у фонтанах.

Себастіян: Я теж вважаю, що ці фонтани зовсім непотрібні. (Вмощується біля воріт саду і починає награвати) Заграти тобі щось, Розітто, чи заспівати пісню?

Розітта: Тихенько, мелодію ніжну, щоб мою Донну часом не розбудити.

Себастіян:
Дівчатко любе, вбоге мишеня,
Ні черевичок, ані грошенят,
Ні дому власного немає.
Дівчатко любе, де ти проживаєш?
Коли мене зустріне — чи спроста
Ласкаво посміхаються вуста.
І я у щасті потопаю —
Душа виповнюється раєм.

Розітта: А це направду гарна пісенька!

Себастіян: І як чудово, що спілкуємося разом. (Тихенько награє, а поміж тим міняють сцену. Тепер перед нами столярна майстерня Ніколяса).

Ніколяс (приносить на тарілці два банани та окраєць хліба для Йосифа і Марії, які сидять на лавці): Нічого більше й не знайшов.

Йосиф (до Марії): Ти їж, я не голодний зовсім. (Вона починає смакувати їжу) Ніколясе, коли дозволиш Марії тут залишитись, я охоче допомагатиму тобі в роботі, мені знайоме це ремесло.

Ніколяс: Тут праці ледь вистарчає для одного: я маю ліжечко зробити на замовлення Донни Христини, вишукане, делікатне та декілька м’яких дитячих крісел.

Йосиф: Я радо докладатиму лепту на прожиток, коли б мені лишень щось продати вдалось. Багаті люди люблять гарні антикварні речі у своїх покоях зберігати.

Ніколяс: Усе можливе вішають собі на стіни.

Йосиф: Я часто заглядав крізь вікна, ба, навіть завитки від сповідальниць різьблених і від кивотів з церков там бачив, маленькі ангели оберігають їм помешкання і прикрашають. (Піднімається). Маріє, я піду, але ти не лякайся, тебе напризволяще не залишу, повір мені. Я знов повернусь із харчами і навіть з грішми.

Марія: Йосифе, негідних вчинків не чини заради мене, я благаю.

Йосиф: Hi, серденько, ти не хвилюйся, спокій бережи.

Ніколяс: Ходи, я покажу, де спатимеш. (Виходить разом з Марією).

Йосиф (на самоті, сідає на велосипед): Мій вихованець має приятеля на ім’я Франциск. Він всі коштовності із церкви розпродав, аби допомогти убогим (Віддаляється).

(Параван швиденько забирають, видно Йосифа, який проїжджає площею на велосипеді. Маріо грається біля п’єдесталу).

Йосиф (до Маріо): Дай Боже щастя! Маріо, агов!

Маріо: Бе-е-е!

Йосиф: Не личить так тобі.

Mapio: Ти — шпик поліції, і сумніву немає.

Йосиф: Облиш це.

Маріо: Мене не обдурити і не провести. Всі шпигуни є милі і привітні, лишень би виманити щось, довідатись...

Йосиф: Я не з таких. (Простягає руку і мацає п’єдестал) Сподіваюсь, він ще тут (Бере німб Святого і ховає під плащем) Надіюсь, торговець антикваріату появиться о цій порі.

Маріо: Чекаєш тут на Бальтазара? Після обіду він щодня навідується до заїзду.

Йосиф: Я знаю. (Сідає за стіл, виходить Еліза, він лиш похитує головою) Дякую, нічого пити не бажаю.

Бальтазар (надходить зліва і сідає до столу, спостерігаючи за Йосифом з боку): Елізо! она подає невеличкий келих).

Йосиф: День добрий, Бальтазаре!

Маріо: Шпигуне, чи й тобі відомо стало: Святий Йосиф віддаливсь кудись, щоб учинити чудо!

Йосиф: I що він зробить, як гадаєш?

Mapio: He знаю. Мій дідусь не проти багатим стати...

Йосиф: А ти, Mapio, якого чуда бажав би собі?

Mapio: Стати спритним умільцем. Щоб Святий Йосиф так вчинив: коли я братиму у когось, ніхто б не викрив вже мене.

Йосиф: Ех ти!..

Бальтазар: Чому дивуєшся: малі у старших вчаться у цьому Богом покинутому краї.

Йосиф: Ти не кажи так. Бог про всіх завжди пам’ятає. Лиш інколи буває так, що люди про близьких забувають. Бальтазаре, я тут цікаве щось для тебе теж придбав. На продаж маю.

Бальтазар: Подивимось, поглянемо. Товар порядний лиш беру я до уваги.

Йосиф (виймає німб Святого): Філігранна робота, позолочений, не менш як 200 літ.

Бальтазар: Гм, це лиш уламок, а де є сам святий?

Йосиф: Я лиш його на продаж маю, якщо ще вирізьбити й долучити Око Господне сюди або і голуба гарненького, — на власні очі бачив у людей на стінах.

Бальтазар (розглядає німб Святого): Гм!

Йосиф: Першокласна робота — у цих справах я щось кумекаю.

Бальтазар: А звідки він у тебе? Лівий товар чи що?

Йосиф: Із особистого здобутку.

Бальтазар: Усі так кажуть, це відомо.

Йосиф: Не крадений, чесно набутий.

Бальтазар (викладає на стіл декілька золотих монет): Гаразд, порозуміємось з тобою.

Йосиф: Що? Ото й усього? Вартує більше він!

Бальтазар: Можливо, тільки не у мене.

Йосиф: Нечесно так!

Бальтазар: Не вчи, як чесним бути маю. А то поліцію нашлю на тебе. І виявиться все: і хто ти є, і звідки цей німб прекрасний взявсь у тебе. Тепер що скажеш?

Йосиф: Ти — справжній здирця і чиниш тиск.

Бальтазар: Кожному своє. (Бере німб святого і відходить).

Маріо (весь час уважно спостерігав): Прости, що я назвав тебе шпигуном. Прости мені. Ти — такий бідолашний пес, як ми усі.

Йосиф: Коли Марія залишиться тут, вона пригляне за тобою. Ти не загинеш! (Віддаляється на велосипеді).

Маріо (все ще продовжує сердитись): Пригляне за мною! Які дурниці! Нісенітниця!

(Надходить Себастіян зі своєю гітарою, вмощується біля рампи і починає співати. Поміж тим за ширмою монтують столярну манстерню).

Себастіян: Вже давно так повелося,
Кожен тут собі є пан
У Сан Джозе.
Витворює собі кожен,
Що запрагне — не зважає
На нікого у Сан Джозе.
Однаково, не поможе,
Чи то вбогий, чи заможний
У Сан Джозе.
Сумно, глухо, чи так гоже?
Але статись диво мусить
У Сан Джозе. У Сан Джозе.

(Святий Йосиф, тримаючи під рукою мішок з продуктами, заходить до майстерні. Марія допомагає Ніколясу натирати до блиску дитяче м’яке крісло).

Ніколяс: Ще п’ять таких крісел вона замовить у мене.

Марія: I моєю дитячою мрією теж колись було мати таке крісельце.

Ніколяс: I я дитиною мріяв про своє власне м’яке крісло. Настільки легке, щоб самому переносите його з місця на місце, щоб бути скрізь, де цікаво, де можна погратись і щось почути, точнісінько таке саме.

Марія: Так.

Ніколяс: Можливо, твоя дитина матиме колись. Гм? Ти тільки не плач, якось буде.

Йосиф (тримаючи харчі): Ось накупив усього. Марія зварить рідку страву, свіженька зелень, посмакуєм разом...

Марія віддаляється з продуктами.

Йосиф (кладе гроші на верстат): Більше немає.

Ніколяс: Марія може залишатись тут і без оплати.

Йосиф: Тоді візьми і купиш щось поїсти.

Ніколяс: А ти як будеш?

Йосиф: Я поспішу на пост свій! Там гроші зайві, непотрібні.

Ніколяс: А Марія? Ти забереш її пізніше? Чи як? Хто доглядатиме за нею? Хтось повинен...

Йосиф: Звичайно, хтось мусить приглянути за нею.

Ніколяс: Невже ти просто підібрав її? Прибув не з нею?

Йосиф: Не зовсім так.

Ніколяс: Що скажуть люди? Жінка у моїй майстерні, та ще й дитина незабаром з’явиться на світ.

Йосиф: Люди бо подейкують що хочуть, відомо здавна.

Ніколяс: Вона мені подобається, до серця теж припала. Дівчатко миловидне, не збрешу.

Йосиф: Тоді не слухай балачок людських, а власну душу. Марію до себе взяти теж не бійсь. І пам’ятай: дитина кожна, що на світ приходить — великим Божим даром є.

Ніколяс: Час — добрий лікар. Нехай прийде до сил, тоді побачимо, як буде.

Йосиф: Це правда є.

Ніколяс: Та чи хоч трохи я припав їй до вподоби?

Марія (виглядає і подає страву): Ніколясе, ти покуштуй, що я зварила.

Ніколяс: Добре приправила. Смакує.

Марія: Тоді гаразд усе. (Відходить).

Йосиф (посміхаючись): Я не прощаюсь. Ти їй вітання передай. (Іде геть).

Ніколяс замислився, розглядає дитяче кріселко.

Голос Марії: Страва готова! (Ніколяс виходить).

(Зміна сцени. Ринкова площа. Сюди на велосипеді поспішає Святий Йосиф, він залишає велосипед біля п’єдесталу, накриває його пончо, сходить на п’єдестал, бере до рук лілію і накидку і завмирає, перетворюючись у нерухому статую. Не вистарчає лиш одного — німба. Зі своїми тачками підходять селяни. Еліза начисто витирає столи. Солдати та Бальтазар зручно всідаються, їх чемно обслуговують, Антоніо та Маріо вмощуються біля огорожі саду і випрошують милостиню. Розітта супроводжує Донну Христину, яка робить закупи. З лівого боку надходять Ніколяс та Марія з корзиною).

Матіас: Дивися, Ніколяс з дівчам.

Тобіо: Невже це та сама, що побивалась вчора тут у горі?

Матіас: Можливо і таке.

Еліза: Такі легко знаходять заміну.

Донна Христина: Знову пройдисвіти усякі біля воріт мойого саду.

Розітта: Покликати поліцію мені?

Донна Христина: О ні, проігноруємо на цей раз.

Розітта: У вас сьогодні гарний настрій, Донно Христино.

Донна Христина: У мене несподіванка приємна: мій чоловік привіз із міста щось незвичайне, ще вчора ввечері.

Розітта: Що саме?

Донна Христина: Різьблений вінок, ще й позолочений, висить вже на стіні, весь промениться. Оригінальна річ і неповторна! Можливо Ніколяс, цей юний майстер, доробить голуба ще до вінка. Символом Святого Духа він буде у моїй їдальні.

Себастіян (ледь волочить ноги і помічає свого велосипеда): Мій велосипед на місці знову! (Підносить погляд вгору) О, люди! До нас вернувся Святий Йосиф!

Усі разом: Огогого!

Чепе: Чудо! Чудо!

Донна Христина: Десь сталося чудо! Розітто, негайно роздобудь газет!

Розітта: Але у нашого Святого Йосифа хтось викрав німба!

Бальтазар: Що? Це як? Гм! (покашлює).

Матіас: Вважай! Не подавись! (Постукує його по спині).

Чепе: Святий без омофору на нашій Площі?! Мабуть, усім нам треба пожертву невеличку скласти.

Донна Христина: Про омофор сама я потурбуюсь. Ось поспішає Ніколяс, він неодмінно щось придумає, а я за всю роботу заплачу.

Усі разом: Браво, Донно Христино! (Вона задоволена, адже усі лестять їй).

(Люди притиснули Ніколяса до столу, тицяють йому в руки папір та олівець, заглядаючи через спину).

Матіас: Ніколяс все зробить як слід.

Донна Христина (розглядає ескіз): Гм, він ще гарніший, ніж той, що привіз мій чоловік. (Замислившись) Ніколясе, за будь-яку ціну для мене вирізьби вінець цей! А ти, Розітто, поспіши додому. У мене в спальні над скринею висить прекрасний німб Святого. Адже не буде Святий Йосиф чекати, поки вирізьблять новий!

(Розітта поспішає додому за німбом Святого).

Усі разом: Браво, Донно Христино!

Ніколяс (пригортає до себе Марію): Чи розумієш все?

Себастіян (звертаючись до них): Чудо не треба розуміти! Лиш вірити у це!

Чепе: Коли б хоч знати, де це чудо сталось і коли? Чи відбулось насправді?

Еліза: Можливо, оголосять ще по радіо про все.

Розітта наближається, тримаючи у руках німб, Матіас прикріплює його до статуї.

Усі разом: Пісню, Себастіяне! Заспівай пісню!

Себастіян:
Чудо сталося — і кожен
Міг і бачити, і чути
Чудо теє у Сан Джозе.
Та ніхто його чомусь
Ні не бачив, ні не чув —
Загубили тут всі глузд!
Та нечувану полегкість
У душі вчуває кожен
Й радості також немало,
Бо без радості не може.
Чудо справдилося Боже.
Радий, радий, радий кожен
У Сан Джозе! У Сан Джозе!

 

Прохач хвилини

На ринку біля побережжя Тіберу Маркус вкрав одну цибулину і шмат м’яса. Торговці, які саме розвантажували свої тачки, навіть нічого не помітили. Маркус був найбільш нахабним та найспритнішим хлопчиком-жебраком у Римі.

В шостому столітті після народження Христа Рим заселяли цілі ватаги жебраків. Вони вмощувалися на східцях перед церквою, коло ринкових павільйонів, серед руїн повалених храмів. Вели між собою запеклі бої за краще місце. Адже на той час Рим не був багатим містом і вже не пишався ореолом слави. Рим був заляканий і бідний, заповнений голодною черню, яка втікала на південь від своїх ланґобардів.

Щоденні злидні та нужда робили усіх черствими і жорстокими. Навіть найменші жебраки-хлопчиська нахапалися від старших спритних і дотепних прийомів. Наприклад, цей Маркус, він міг майстерно прикидатись сліпим, паралітиком чи калікою — ким завгодно. Цього холодного вітряного ранку у грудневу пору він прибув ще вдосвіта, коли навкруги було темно, щоб зайняти своє місце у “фойє” Базиліки Св.Климентія. Він добре знав: жінки, які зрання поспішають на Святу Літургію, обов’язково виявлять співчуття до маленького голодного хлопчика, який жебракує.

Та коли Маркус вистрибував сходами вгору до “фойє”, несподівано зауважив, що його місце зайняте. Чужий невідомий жебрак, спершись спиною до колони, сидів на його місці. Борода і волосся були геть сиві.

Маркус, широко розставивши ноги, виструнчися перед ним.

— Ти добре вмостився, але сидиш на моєму місці! Нечуване зухвальство! Перша колона при вході — моя. Забирайся цієї ж миті, а то я поскаржуся своєму Верховоду і він поб’є тебе та прожене геть!

Старець звів погляд, обличчя у нього було мирне.

— Я не знав, що сиджу на твоєму місці, малий!

— Вставай! — крикнув Маркус.

— Не можу! — відповів старий чоловік. — Я паралізований.

— Ха! Знайшов простака! — спалахнув Маркус.

Тоді старий жебрак відкинув покривало, яке приховувало його ноги. Маркус відсахнувся. Ноги у старця були худенькі та немічні, мов у дитини, лиш коліна стирчали, як стирчать ґудзи в лахмітті.

Маркус нагнувся і накрив коцом нещасні ноги.

— Коли прийде твій Верховод, відсунете мене трохи вбік, — сказав старець. — Я не хочу відбирати у тебе місце, хлопче.

— До якої банди ти належиш?

— До жодної, — відповів старець.

Маркус не вірив.

— До жодної? Ге, а хто ж тебе охороняє і кому віддаєш проценти від денного заробітку?

— Якщо зустріну когось, хто нічого не отримав, ділюся з ним, — пояснив чоловік.

Маркус вирячив на нього очі. “Або божевільний, або брехун!” — майнула думка. — Ділитися? Добровільно? Просто так?

Жебрак посміхнувся.

— Я старий чоловік і багато не потребую.

— А хто приніс тебе сюди?

— Сусід. Він добре ставиться до мене. Привіз сюди на тачці. А так я завжди сиджу на мості внизу, але тепер під відкритим небом стало холодно. — Старець провів рукою по ковдрі. — Це покривало він теж подарував мені.

З конячого волосу, — сказав Маркус. — Пахне кониною... “Добротне міцне покривало, — подумав собі. І досить велике, вистарчить на двох. І хлівом пахне, й теплими живими тваринками”. Розглядав ковдру. Вона вкривала добре старця і ще й звисала на сходи. Вагаючись, Маркус таки сів біля старенького скраєчку.

— Знаєш що? — запропонував Маркус. — Ти даєш мені половину свого одноденного заробітку, а я дозволяю тобі сидіти тут на моєму місці... Це добре місце, сам переконаєшся згодом. Сьогодні я вдаватиму сліпого, а ти будеш моїм паралізованим дідусем. Гаразд? — Він почав хихикати. — Голодний сліпий хлопець, який ще й мусить опікуватись стареньким дідусем, розбитого паралічем. Непогана затія!

— Я радий, що ти дозволяєш мені залишитись тут сидіти, — сказав чоловік.

Маркус з цікавістю розглядав старого: шия обмотана хустиною, але руки оголені. Заціпенілими пальцями він міцно тримав клунок.

— Ти здається новачок, — сказав Маркус. — Не люблю працювати з новачками. Псують усю справу. — Вказав на клунок: — А це заховай. Не можна показувати, що маєш зі собою щось поїсти. А то ніхто тобі нічого не подасть.

— Мій хлопчику, — благально мовив старий чоловік. І голос його раптом зазвучав по-іншому, немовби ніжні теплі та щасливі звуки забриніли. — Мій хлопчику не їжа це у клунку. А щось набагато дорожче і коштовніше. Може, хочеш подивитись? — Він розв’язав клунок і вийняв з нього величезну стару книжку.

Маркус знизав плечима:

— Лишень книга...

— Це незвичайна книга! — прошепотів старець. — Святе Письмо!

— Ти, може, мрієш її продати? — перепитав Маркус.

— О ні, мій хлопчику продати — ніколи і нізащо!

Маркус швидко прикинув.

— Ти спокійно міг би її продати. Книжки є дорогі. Я знаю одного пана, який купив би... Якщо пообіцяєш мені третину виручених грошей...

— Дитино! — вигукнув старець. — Я довгі роки заощаджував, аж поки зміг її придбати!

“Божевільний, — подумав Маркус. — Не брехун. Але таки добре божевільний. Збирати на книжку...” І раптом спало на думку: він свиснув крізь зуби і, щось собі замисливши, запитав.

— А, може, ти читаєш людям з неї? Справжнім побожним голосом? О, це було б таке новеньке! Або... ти, може. проповідуєш із неї?

— На жаль, читати я не вмію, — пояснив старий чоловік. — Дитиною не мав я змоги вчитись, мусив багато працювати. Тоді захворів і пан мене для праці не потребував, відіслав геть. Я міг плести корзини і навіть матраци. Та кому знадобиться старий та хворий чоловік... Тепер хоч маю час навчитися читати і спроби теж робив, однак не та вже пам’ять, не сприймаю. Чи вмієш ти читати?

— Не дуже добре, — зізнався Маркус. — Трохи, небагато, хіба стінну газету чи послання, або наказ про чийсь арешт.

— Мій хлопчику, але хоч трохи вмієш... О Боже, яке щастя! — тремтячими пальцями він почав гортати сторінки дорогоцінної книги. — Дитино, з ласки твоєї, зачитай мені декілька рядків.

— Ти що здурів! — здивувався Маркус, голосно вигукнувши. Тоді стишив голос: — Сліпий хлопець не може читати. Не забувай, сьогодні я сліпий.

Він вийняв чорну смужку з міцної тканини і перев’язав собі ліве око. До правого приклеїв струпа, зліпленого з глини та крапель курячої крові. — 3-під пов’язки можна добре косити в усі боки, — ствердив він. — Слухай, вже й інші не забарились на свої місця: горбатий Симон, стара Юлія. Бачу і криву Павлину з дитям, навіть зір не треба напружувати, добре розпізнаю кроки кожного.

Жебраки щільним кільцем обліпили колони — сірі тіні постатей на тлі білосніжного ранку. Вмостились зручно навприсядки, тісно притиснувшись одне до одного та розтирали змерзлі холодні лиця. Павлина зазирала досередини церкви.

— Вже запалюють свічки, — мурмотіла вона. — Зараз розпочнеться... — раптом зупинилась біля Маркуса. — А це хто примостився поруч тебе? — голос у неї був різкий, як вітер, що проносився вулицею.

— Мій дідусь, — не думаючи довго, пояснив Маркус. — А коли тобі щось не до вподоби, заявлю Верховоду, що вчора ти не все йому віддала.

— Неправда, опудало мале, нечупаро! — вигукнула Павлина. Дитина у неї на руках прокинулась і заплакала.

— Правда чи неправда, — сказав Маркус. — А я присягну іменем усіх апостолів та мучеників...

— Мир тобі, хитрий лисе! — буркнула Павлина і всілась біля Маркуса.

— Ось надходять вже побожні люди. Слава Господу, що на світі ще є побожні люди. Маріо, поплач, золотко моє.

Вщипнула дитину так міцно, що та заверещала, і сама теж почала примовляти й голосити:

— Пане-добродію, подайте бідній матері для дитини... Погляньте лиш на бідного малого хробачка... Співчуйте!

Інші жебраки почали на свій лад вигадувати що могли. Проте Маркус своїм дзвінким голосом перекричав усіх: — Ради любові до Христа, змилосердіться, дорога пані! Перед вами бідний сліпий хлопець, ще й опікується паралізованим дідусем. — Дякую, пане!

Парафіяни роздавали монети та хліб, а хор жебраків гримів на всі лади. Зрозуміти можна було хіба тільки голос старого чоловіка. Він не голосив, не кричав, а спокійним ніжним тоном просив перехожих подарувати йому одну хвилину. Та вони мовчки проходили мимо, немовби не помічали його.

Маркус зиркав з-під чорної пов’язки на мідячок у власній руці.

— Непогано для початку, добра ознака на цілий день. Ой, старий, а як тебе звуть? Я ж мушу знати ім’я свого дідуся.

— Сервулюс. А тебе, мій хлопче?

— Маркус. Послухай, старче. Я спостерігав за твоєю поведінкою, як ти випрошуєш у людей милостиню. Ти поводишся, як справжній початківець, несміливо. Треба розводити руками! Голосніше кричати! Стогнати і голосити! Там на мості, на старому місці, мабуть, булоінакше. Ти мав своїх клієнтів. Проте тут тебе ніхто не помічає. Звертають увагу, лиш коли голосиш. Спробуй, знову хтось надходить.

Сервулюс випрямився, втупив погляд у прихожанина і підвищив голос.

— Вділіть трохи часу, пане! Подаруйте мені Ваш час! Три хвилини, пане!... Хоча б одну! Щоб зачитати декілька рядків для мене з цієї книги, пане дорогий! Бо сам не вмію.

Чоловік, який саме намірився заходити до церкви, раптом зупинився. Він узяв до рук книгу! Насупив брови: читати ось тут на світанку серед холоднечі, у темряві? — Дорогий дідусю, для цього у мене немає часу! — Низько схилився і тицьнув старому жебракові декілька мідяків у руку. Відчувши запах конини, покрутив носом і заховав свое обличчя глибоко в хутро. Поспішно пересік “фойє” і зайшов до Базиліки. Маркус кліпав очима, косячись на монети.

— На твоєму місці, старий Сервулюсе, я почувався б надміру щасливим...

Сервулюс ще більше притиснув до грудей книгу.

— Ой, мій хлопчику... коли б у когось знайшовся час для мене почитати вголос. Поглянь на цю паню...

— Вона приходить сюди кожного дня, — прошепотів Маркус. — На неї можна покластись!

I негайно почав викрикувати:

— Голодний сліпий хлопець та його паралізований дідусь!

Пані мило посміхнулась до хлопчика-жебрака і Маркус мусив стриматись, щоб і собі не посміхнутись: адже сьогодні він був сліпий! Він лише простягнув руку. Пані подала йому окраєць хліба з сиром.

— Це тобі, мій бідолашний хлопчику, а монета — для твого дідуся. — Я знаю, тут завжди збираються бідні нещасні люди.

Сервулюс підніс вгору книгу. Руки його тремтіли.

— Дорога пані, чи смію я Вас просити... ось тут прочитати кілька рядочків!

— Зачитати? — перепитала пані. — Зараз? Вона трохи завагалась. — Тоді я пропущу початок Св. Літургії. — Ще одне вагання, зовсім недовге. — Hi, на жаль, не можу! — і швидкими кроками подріботіла до входу.

Маркус чув зітхання старого жебрака.

— Ну, не сумуй так, не побивайся. Набагато простіше отримати гроші та хліб, аніж кілька хвилин їхнього аж такого дорогоцінного часу! Правда? Однак, ти отримав щось їстівне і це найважливіше.

Hi, бідне моє дитя, — сказав Сервулюс. — Це не найважливіше. Принаймні для мене, — аж ніяк. Коли два-три рази вкусиш на голодний шлунок чогось, аби не вмерти, це марне. Проте коли порожне серце — це біль великий для душі. Відколи ці історії із книги мені відомі стали, потребу маю чути знов і знов. Я тужу й прагну їх. Це, Маркусе, подібно, коли мучить голод.

“Божевільний, — міркував Маркус. — Божевільний та й годі!” Однак старий жебрак продовжував далі розповідати. Маленькі хмарини снували довкола уст, коли він говорив.

— Ти вважаєш, що я божевільний, мій хлопчику. Hi. Я лиш спраглий, зболений та стужений. Сповнений чеканням. Жадібний почути так, що аж серце ниє від болю. Людина живиться не лиш їстівними плодами. Вона живе прагненням та тугою серця. Невже у тебе нічого немає, за чим ти тужиш, окрім поживи?

Маркус мовчав. Коли він вранці пробуджується, його мучить відчуття голоду. Коли увечері кладеться спати, почувається голодним. Коли жебракуючи, сидить біля церкви і споглядає набиті, грубі животи багатих людей, що пропливають повз нього, його охоплює ненависть. В уяві мислить, як радо відбирав би у цих ситих багатіїв їхні повні миски, а потім забрався б тихенько десь собі у куточок і ласував би там насамоті без віддиху.

— Я ні за чим не тужу, — сердито відповів Маркус.

— Бідолашний хлопче, — співчутливо прошепотів Сервулюс. — Нарешті усвідомлюю, який щасливий є.

— Щасливий? — зареготав Маркус, аж дитина Павлини раптом заплакала.

Та це його не турбувало.

— Щасливий? Ти? Дивитись страшно. Ти виснажений весь, майже скелет, Сервулюсе. Якщо й надалі холод вируватиме, замерзнет під оцією ковдрою з конини. А я хоч заховаюся кудись.

Старий чоловік наполягав на своєму:

— Людина мусить за чимось тужити, Маркусе. Невже ти не маєш жодних інших бажань, окрім бажання поїсти?

— А-а, бажання! — Маркус промовляв тепер тихо, не хотів розголошувати про себе правду у присутності кривої Павлини. — Не все, що ми бажаємо, доступне нам. Інколи... та ти сміятимешся з мене, Сервулюсе.

Сервулюс міцно вчепився за книжку:

Hi, не сміятимуся я. Можеш повірити, мій хлопче!

Маркус рвучко підсунувся ближче.

— Інколи я хочу щоб залишився якийсь шматок від їжі. Жменька чогось чи кістка або хоч кілька крихт від хліба. Тоді я чимдуж помчав би вниз до руїнищ за цирком. Там є будки, в яких ховаються бродячі бездомні собаки. Вони майже одичіли, подібні на вовків, голодні, худі, з потрісканою шкірою. І я хотів би пригостити такого собаку кісткою і дивитись, як він смакуватиме та радітиме. І, можливо, він з почуттям довіри дозволив би мені погладити себе... Проте такого ще не трапилось ніколи, щоб зайве щось було і для собак... Сервулюсе, хтось знову йде сюди. — Одного кривенького мідячка для бідного сліпого хлопця!

Жебрача ватага ще сильніше заголосила. Сервулюс підніс угору книгу, розпростерши руки.

— Пане, чи знайдете хоч трохи часу для мене? Щоб почитати з книги... Чи вмієте читати?

Чоловік у темній шинелі нараз зупинився біля Сервулюса.

— Чи вмію я читати? Так, звичайно.

— Тоді сердечно прошу почитати мені з цієї книги!

Чоловік узяв книгу до рук. Він упізнав Святе Письмо і погортавши трохи, запитав: — Що бажаєте почути?

— Ви якраз відкрили на тому місці, — сказав Сервулюс. — Чи бачите, закладена червона стрічка там. Мій пане, це і є Різдвяна історія!

Солдат відкашлявся. Жебраки завмерли в чеканні, здивовано розглядаючи старця, який готувався уважно слухати. Здавалося, немовби Сервулюс цілою своєю плоттю прислуховувався до кожного слова. І солдат зачитав: “Тими днями вийшов наказ від кесаря Августа переписати всю землю. Перепис цей, перший, відбувся, коли Сирією правив Киріній. І йшли всі записатися, — кожний у своє місто. Пішов також і Йосиф з Галилеї, з міста Назарету в Юдею, в місто Давида, що зветься Вифлеєм, бо він походив з дому й роду Давида, щоб записатися з Марією, зарученою своєю, що була вагітна. І от коли вони були там, настав їй час родити, і вона породила свого сина первородного, сповила його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді”.

— Жодного місця не було! — вигукнув схвильовано Сервулюс і так міцно схопив Маркуса за плечі, що хлопець нівроку налякався. — Жодного місця в заїзді! “Забирайтесь геть!” — сказали вони Йосифу і Марії. — “Невже не розумієте, що тут все зайнято”. А вона ж чекала на прихід Дитятка-Ісуса і, мабуть, було їй лячно на душі.

— Не знаю, — сказав солдат.

— Гада'те, коли б люди знали, що ма' народитись Дитятко-Ісус, Спаситель та Відкупитель світу, вони б повелися інакше? — запитав Сервулюс.

— Згодом вони про все дізналися та прибили його до хреста, — промовив він і повернув старому жебракові книгу.

— Це велика таємниця! — прошепотів Сервулюс. — Щиро Вам дякую, пане, за те, що вислухали моє прохання.

Солдат підніс руку, чемно відкланявся, подався площею від Базиліки і зник у бічному провулку.

Маркус прислуховувався до відгомону кроків.

— Неймовірно! За нього я б ніколи не поручився. Але саме він вислухав твої благання, — сказав між іншим Маркус, напакувавши повен рот сиром та хлібом.

Сервулюс гладив книгу, немовби це була жива істота.

— У яслах, Маркусе, чи можеш собі уявити? Побіч тварин спочиває Син Божий!

— Я з радістю перебував би біля тварин, — правив своє Маркус.

-   Однак Новонароджене? Чи бачив ти колись новонароджене ди­тя? Таке крихітне і безпомічне, зовсім беззахисне. I саме таким прихо­дить Син Божий до людей, без шат, без величі і слави!

-   Старий Сервулюсе, ти не хвилюйся так! - порадив Маркус, дожо-вуючи шкуринку від хліба. - Хвилюешся чогось, немовби вперше чуеш цю таку давню історію.

-   Кожного разу вона звучить для мене немовби вперше! - поясню-вав Сервулюс. - Немовби дійство це святе тут відбувається й тепер, таке реальне і прекрасне, що все перевертаеться в мені! 3 Небес (яка слава, яка велич, немислимо!) у наш жалюгідний світ приходить Він у стаєнку! А згодом пастушки... про це пізніше написано, знаеш, це ангели розбудили пастухів! Коли б і ще хтось надійшов і продовжив далі читати... Потім приходять три царі, вони ідуть услід за зорею. Гдуть, бо вірять, що знайдуть Дитятко-Icy са, Маркусе, ти лиш уяви собі!

-   Я уявляю, - промимрив Маркус.

-   Мудреці зі Сходу... Вони покидають свій край, замки, маеток, проходять крізь міські мури, бредуть пустелями та дикими пущами. I довіряють лиш зорі та власній надії... I це таемниця, яку я хотів би збагнути.

Маркус поклав руку старому на плече.

- Тесс, дай послухати.

 

­ифлеємська зоря                                                                                                     ^23

Почав прислухатись, тоді боязко промовив:

-   Сервулюсе, сюди поспішає Верховод!

-   Хто? - перепитує Сервулюс.

-   Ватажок нашої банди, він робить черговий обхід, щоб перевірити, чи всі його люди на місці.

Сервулюс оглянувся. - Мій хлопчику, та де він, а може, почитає далі?

- Замовкни краще, - прошепотів Маркус. - Мені віддай віжки у
руки, я вигородити нас спробую обох.

Тепер вже і до Сервулюся донеслися кроки, які відлунювали мета-левим стуком, коли торкались бруківки металевим кінчиком палиці. Серед маленької групки жебраків запало німе мовчання. Заціпенівши від страху, всі дивилися на чоловіка, якого вони панічно боялися.

Верховод прямував безпосередньо до Сервулюса.

-   Ти хто будеш?

-   Він тебе мае на увазі, Сервулюсе, - прошепотів Маркус.

-   Бідний чоловік, - промовив Сервулюс і подав Верховоду книгу. - Добродію, чи згідні почитати трохи Ви?

-   Маркусе, - сердитим голосом заговорив Верховод. - Хто цей старець, що поруч тебе?

-   Один із жебраків, які не просять грошей, - відповів Маркус. -Від наших нічого він не відбирає, повір мені.

-   Невже, чого він хоче?

-   Ти ж чуєш сам, - пояснив Маркус і хихикнув убік. - Він - прохач хвилини!

-   Подаруйте мені трохи свого часу, пане! - благав Сервулюс. - I прочитайте кілька рядків із книги. Всемилостивий і добрий Господь нехай винагородить Вас!

Верховод нахилився до Маркуса і різким грубим рухом схопив його та добре ним потряс. - Божевільний старець, який зайняв найкраще місце? Хлопче, чому мені про це не доповів?

Маркус намагався вирватись і опустив погляд донизу.

- Я гадав, тобі буде вигідно. Бідний паралізований дідусь, яким
опікується бідний малий хлопець... А Верховод увечері побачив би й
про все довідався.

Верховод відпустив Маркуса.

-  Але, коли воно не так, ти знаєш, хлопчику, чим ти заплатит!
Маркус косив з-під чорної пов’язки і рангом знову сповнився відва-

ги. Він побачив вартових міста, які крокували площею.

-  Припини нагляд, Верховоде, - мурмотів він. - Міська варта!

 

\}2%-                                                                                         Лєне Майєр-Скумани

-   Де вона?

-   У тебе за спиною. Вже наближаються до нас.

Верховод схопив книгу, яку все ще тримав Сервулюс, піднісши вгору - Ось тут, мій пане, зачитайте в цьому місці!

Верховод почав читати з почуттям ненависті і спротиву: “Були ж у тій стороні пастухи, що перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар. Аж ось Ангел Господній їм з’явився і слава Господня їх осіяла й великий страх огорнув їх. Ангел же сказав їм: “Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу. Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь...”

-   Маркусе! Чи пройшла вже варта?

-   Головний проводир - за сім кроків від тебе. Він уважно все слухає, - пояснив Маркус.

-   Тож читаю далі: “І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах”. І вмить пристала до ангела велика сила небесного війська, що хвалила Бога й промовляла: “Слава во вишніх Богу й на землі мир людям благовоління”...

-   Він все ще поглядає?

-   Так, - відповів Маркус. - А тепер зайди до церкви, Верховоде, і на бічному вході біля захристії ти зможеш вийти у провулок.

Сервулюс голосно вигукнув: - Сердечно дякую, поважний пане! Хай Бог віддасть Вам сторицею, добродію!

Сервулюс підвів погляд і глянув своїми мирними добрими очима на чоловіка.

- Ви зачитали мені найгарніше місце, пане!

-  Старий дурень, - просичав Верховод, ватажок, і шпурнув
Сервулюсу на коліна книгу.

- Бережись, коли завтра вранці знову тебе тут застану. Запамятай,
це наша територія!

Тоді поспішив до церкви. Маркус посміхнувся. Міська варта від-далилась.

-   Чому ваш Верховод боїться їх? - поцікавився Сервулюс.

-   Вони шукають його, - пояснив Маркус. - Вуличні бійки між бандами жебраків, крадіжки, вбивства, пограбування корабля з зер­ном - в усе вони вплутані. Верховоди - великі пани і ми змушені їх слухати та підкорятись їм. Лише солдати міської варти становлять для них небезпеку. Проте інколи і їх вдається підкупити та обвести довкола пальця.

 

­ифлеємська зоря                                                                                                     ^25

-   Він погрозив тобі, - прошепотів Сервулюс. - І в цьому винен я.

-   Він кожному погрожує, - сказав Маркус.

-   Але він прочитав для мене такі гарні рядки... Маркус розсміявся. - І лютий же він був, коли читав! Віддаю

належне. Наблизиться несподівано міська варта - і він мусить ряту-ватися читанням побожних історій!

Маркус реготав щосили, а з ним реготали і інші жебраки.

-   Неправду кажеш, Маркусе. Слова звучали гарно, коли він читав, - заперечив Сервулюс. - Хоча лють сповнювала його, це не перешкод-жало. Прекрасні слова: Мир людям на землі! Мир людям благово-ління! Бог любить людей, Маркусе! І це є найбільша таємниця з усіх...

-   Старий Сервулюсе, тобі багато дано розуміти. Але для мене це заважко, - мовив Маркус і ще ближче підсунувся до старця. - Стає все холодніше, Сервулюсе. Дивись, падає сніг

І справді падав сніг, неймовірно сильний, як для Риму. Сніг покрив запустілі сади мертвих кайзерів, зруйновані храми, тріумфальні арки та пам’ятники перемоги. Він покрив давні фігури божків і зображення святих. Сніг поглинув весь шум та гамір: стук коліс вагонів, крик ослів, свист бича. Цього грудневого вечора у Римі панувала особлива тиша.

Один за одним згортали жебраки свої лахміття і покидали насид-жені місця у “фойє” Базиліки Св.Климентія. Спаковували свої покривала, рахували зібрані монети, запихали до рота останній шмат хліба і непомітно зникали сірими тінями у вузеньких провулках.

-   Сервулюсе, старий впертюху, - сказав Маркус. - Невже ти не зауважуєш, що ми єдині, хто тут ще залишився? Ніхто сьогодні більше не появиться. - Він зірвав з очей чорну пов’язку та наліпленого підроб-леного струпа. - Працю закінчено!

-   Але ще є вечірня Св. Літургія, - мовив Сервулюс.

-   Ти хочеш сидіти тут на вахті до вечора серед багнюки снігової? Я побіжу до твого сусіда і скажу, щоб він забрав тебе.

-   Його ти зараз не застанеш, - відповів Сервулюс. - Та ти не турбуйся, мій хлопчику, мені не холодно. Все навпаки, Маркусе, у мене приємне відчуття тепла.

Маркус стрибав довкола колон і бив себе кулаками по тілі.

- Приємне тепле відчуття є небезпечним, Сервулюсе! Кажуть,
коли людина має замерзнути, їй стає дуже тепло. Треба рухати руками,
ось так! Ой, у мене пальці на ногах - справжнісінькі бурульки! Я
мушу стрибати... стрибати...

Сервулюс як міг обгорнувся ковдрою.

 

I26f.                                                                                           Лєне Майєр-Скумани

- Маркусе, іди додому. Візьми ці мідяки, які я тут отримав, і рибу
теж, і сир та хліб.

Маркус враз зосередився і здивовано вирячив на старого очі.

-   Нізащо! - заперечив він.

-   Це винагорода за те, що ти дозволив тут сидіти!

 

-   Не потребую винагороди цієї! - крикнув Маркус. Сервулюс посміхнувся:

-   Я не голодний, дитино! Можеш спокійно взяти. Маркус зробив крок ближче.

-   Гаразд, та тільки половину.

 

-   Ти все бери, - просив Сервулюс. - Смакуй собі. А коли будеш ситий і щось залишиться тобі...

-   Сервулюсе, - прошепотів маленький хлопець-жебрак.

-   Голову риби він, звичайно, любить, той дикий собака з потріска-ною шкірою. А завтра вранці ти мені розкажеш, чи вдалося тобі погладити його, - сказав Сервулюс.

I Маркус вже не бачив старця. Його погляд прикипів до риби та хліба. Схопивши усі шматки, він, задихаючись від хвилювання, загортав рибину і окраєць хліба та сир в чорну хустину Тоді що стало сили помчав засніженим містом удаль.

Старий жебрак продовжував сидіти біля своєї колони, і чекав, все ще чекав. “Коли б я вмів читати, - думав собі Сервулюс. - Або хоч краще міг запам’ятовувати історії. Не ті літа!”

I тихо став виголошувати хвалебну на честь Марії:

“Величає душа моя Господа і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм, бо Він зглянувся на покору раби своєї. Ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди. Велике бо вчинив мені Всемогутній і святе ім’я його.”

Раптом злякався. Невже він задрімав? Hi в якому разі не піддатись спокусі. Не можна заспати.

Однак почувався надміру втомленим. До вечірньої Св. Літургії залишалось ще багато часу А поспати трохи під попоною непогано було б! Бона таки добре гріла.

Иому було тепло і приємно.

Несподівано вчув наближення кроків! Кроки ставали усе виразні-шими!

Він повільно підніс голову.

Якась невідома пані наближалась до нього.

- Дорога пані! - почув власний голос. - Подаруйте мені трохи
Вашого часу!

Вона була зовсім-зовсім близько...

 

­ифлеємська зоря                                                                                                     Ж27

-  Будьте такі ласкаві, почитайте кілька рядків! Дорога пані, Ви
вмієте читати? А Ви, пане, можете читати? Вмієте, дорогий пане?
Різдвяну історію, прошу, лиш кілька рядочків... Розповісти? Бажаєте
розповісти, дорога пані! Ви так добре знаєте цю історію? І Ви теж,
пане?.. І раптом як марення:

“Так. В заїзді усі місця були зайняті. І холодно так не було, як у

цей вечір. Зате у стаєнці, там було тепло. Я загорнула Сина свого у

пелени і поклала в яслах.”

“Як я хотів би побачити Ваше Дитятко! Я сповнений глибокої туги

за ним.”

“Гаразд, я поведу тебе до нього, Сервулюсе.”

“О так, будьте ласкаві, коли можливо. Та я паралізований каліка.”

“Вставай, Сервулюсе, вставай, пора прийшла твоя!”

“Вставати мені? Я спробую. Ой, невже я здатний... Як легко, легко

на душі...”

Коли наступного ранку Маркус прибув під церкву, місце біля першої колони було вільне. Біля другої колони сиділа Павлина. Вона тримала на колінах дитину.

-   Павлино, гей, Павлино! - гукнув стривожено Маркус. - А чи відомо тобі щось, де наш Сервулюс?

-   Ти маєш на увазі старця божевільного із книгою? - запитала Павлина. - Ніколи більш не прийде він сюди. Вчора увечері прийшов сусід його забрати. Та було пізно і він не забажав більш прокидатись...

-   Він не прокинувся зі сну? - перебив її Маркус.

-  Замерз він, розумієш ти нарешті, - сказала Павлина.
Маркус повільно сповзав по слизькій колоні донизу, перетворився

у маленьку непомітну цяточку і закрив руками обличчя.

-   Маркусе! Ге, Маркусе, бестіє мала, лайдаку! Наш брат не сміє плакати!

-   Він не був божевільним! - шепотів Маркус. - Божевільні нездатні розуміти інших. А він... він зрозумів мене. І мою історію з собакою... її він теж зрозумів.

-   З собакою? Якою собакою? - перепитувала Павлина, нічого не второпавши.

-   Вчора пополудні я знайшов собаку... і погладив її. Про це я і спішив розповісти Сервулюсу

-   Тобі теж, здається, чогось бракує. Трохи божевільний таки! -промимрила Павлина і похитала головою, коли маленький хлопчик-жебрак підвівся з землі і відчинив двері до храму.

 

 

ОднаКнопка