Історії та притчі

Поль Дж. Вортон. Історії та притчі. Для катехитів та вчителів. // Пер. з польськ. М. Кивелюк. — Львів: Свічадо, 1998. — 72 с.

Зміст

Вступ

ДОРОГА ДО БОГА
Бажання
Багато доріг
Пошук
На грані
Молитва — це ключ
Недалеко від дому
Відповідь на поклик Христа
Шукаймо разом
Дай відповідь негайно
У пошуках ласки
Таке просте, а таке важке
Перепустка
Ким ми можемо бути
Навернення
Стрибок довіри
Просвітли свій ум
Мистецтво концентрації

ЗАДУМИ І ДІЛА
Учнівство
Церква
Євангелізація
Поділіться доброю новиною
Святість
Блаженні віруючі
Довірся Богові
Надія
Любітеся взаємно
Любов ближнього
Милосердя
Добре діло
Подяка
Для чого не служить молитва
Молитва
Погляд у майбутнє
Побороти зло
Як змінити світ
Лагідність
Спільники Бога
Задля майбутнього
У небі
Зміна і розвиток
Надбання
Усвідомлення
Дисципліна
Приклад
Щоденне життя
Чутливість
Питання
Розкаяння
Пробачення
Каменяр

ПЕРЕШКОДИ НА ДОРОЗІ
Погані звички
Спокуса
Зайняті одною думкою
Цілісна картина
Поганий приклад
Метушливість
Висновки
Плітка
Як сподобатися всім
Нетерпимість
Пліткарство
Нарікання
Зволікання
Брехня
Неправильна інтерпретація Біблії
Черствість
Без серця
Байдужість
Упередження
Погана оцінка
Недовіра
Нездійснена надія
Використай на практиці
Коли забуваєш про Бога
Непослідовність
Високопарні слова
Будь достойним свого імені
Пізнай себе
Скалка в чужому оці
Рішення
Не суди іншого
Захланність
Важке завдання
Терпіння
Участь у недільному богослужінні
Жива віра
Необачність
Недовіра

ДОЛЯ І ДОРОГА
Ціль подорожі
Ріка
А що потім?
Приготування до смерті
Не біймося смерті
Що дає християнська віра?
Оплакування
Нижня сторона
Небо
Небо і пекло
Смерть
Відбитки стопи
Прекрасний фінал


Вступ

З давніх-давен мужчини і жінки здійснювали прощі, духовні мандри чи особисті пошуки правди. У пошуках істини, керовані тугою, підба­дьорювані надією, кожен окремо чи цілими групами, вони шукають полегшення, просвітлення, миру, сили, злагоди, а часто і невідомо чого ще.
Шелдон Копп

Здавна люди розповідали притчі. Ними вони себе підбадьо­рювали або намагалися дати один одному добру пораду. Образ дороги-життя у притчах є старим і новим водночас, бо саме тепер настав період відродження в літературі притч, у яких з’явилися нові акценти. Люди розказують їх, щоб надати сенс буттю людини і її життю, щоб ввести себе і слухачів в атмосферу спілкування з тайною Бога, тайною людини і світу загалом. Саме на ці питання ми постараємося відповісти в наших притчах та історіях. Якщо, як переконував свого часу Елі Візель, Господь Бог сотворив людину, бо любив оповісті, а багато проповідей Ісуса Христа викладені у вигляді притч, то ми повинні звернути особливу увагу на цей жанр літературних творів. Притчі збуджують уяву, зароджують різні думки, просвічують, переконують про різні духовні цінності, але можуть також обурювати людину. Вони спроможні наблизити нас до Господа Бога і до наших ближніх. Притчі є випробуваним засо­бом для навчання, катехизації, особистих рефлексій чи молитви.

Із численних почутих останнім часом промов мені найбільше припали до серця саме ті, що були проілюстровані спеціально підібраними притчами. Мені, як духовній особі, дуже часто дово­дилось чути думку, що притчі зворушують людей, сповнюють їх душевною наснагою. Протягом останніх років я зібрав найбільш зворушливі з них, а деякі наводжу у цій книжці, плекаючи надію, що вони так само зворушать читача, як і мене.

Дослідники Біблії твердять, що деякі притчі Ісуса Христа допов­нені євангелистами або у ранні періоди існування Церкви. Добра притча говорить сама за себе, ніколи не слід приписувати їй лише одного значення чи пояснення. Історії у цій книжечці, з метою упорядкування, зібрані під певними заголовками, проте кожна з них може бути прочитана по-різному. Тому треба уникати постійного надокучливого «штампування» висновків, бо цим ми нищимо оригінальність і таємничість притч.

При виборі матеріалу до цієї книжки я керувався кількома кри­теріями: в першу чергу вони повинні акцентувати, що наближення до Господа Бога — це один з основних аспектів духовної подорожі кожного із нас. По-друге, вони повинні бути відносно короткими. Довгі притчі з надмірною деталізацією фактів не дають можливості чітко окреслити основну думку. Ще гірше буває, коли вони, замість вводити слухача у внутрішній світ, самі стають об’єктом головної уваги. І нарешті, третя особливість — притчі повинні провокувати слухача чи читача до ставлення запитань, спрямовувати його зацікавлення до власної духовної подорожі.

Книжка поділена на чотири розділи.

До першого розділу — «Дорога до Бога» — входять історії та притчі про пошук людьми Бога і про їх послух. Другий містить розповіді про вчинки християн і пошук ними шляхів до Господа Бога. Розділ під назвою «Перешкоди на дорозі», як видно із заго­ловку, включає притчі про те, що заважає пошукові наших контак­тів з Господом. Останній, четвертий розділ — про мету нашої подорожі із Господом Богом у дочасному житті й у житті прийдеш­ньому.

Маю надію, що «Історії та притчі» стануть у пригоді різним людям з багатьох причин. Катехити і вчителі, напевно, викорис­тають наведені матеріали, оскільки діти полюбляють слухати прит­чі. Крім того, притчі є тим збудником, котрий викликає особисті рефлексії християн і спонукає їх до молитви. Батьки можуть вжити деякі оповідання, щоб порозмірковувати зі своїми дітьми над пев­ними проблемами християнської віри. Приділяючи велику увагу християнським подорожам і паломництву, книжка є незамінною при проведенні неокатехизації. Крім того, вона здатна внести нову інтерпретацію деяких власних притч катехитів. Автор сподіва­ється, що, незалежно від того, яким саме чином буде використана книга, читач зможе знайти хвилину часу для роздумів над нею.

На підставі власного досвіду я дуже відраджував би читачів передозовувати притчі. Застерігаю водночас від спокуси їх повер­хово прочитання. Також рекомендую читати на зібраннях по одній притчі. Кожна з них стане вдячної поживою для роздумів, обміну думками та висновків.

Оскільки моїм захопленням є збирання різних історій та притч, котрі допомагають проповідувати і ширити християнську віру, сприяють навчанню і медитації, я з задоволенням познайомився би з вартісним матеріалом, який вчителі та катехити використовують у своїй роботі. З глибокою вдячністю прийму будь-яку нову інфор­мацію.

Моя адреса:
826-32nd Street
Parkersburg,
West Virginia 2610


ДОРОГА ДО БОГА

Бажання

Один молодий чоловік запитав пустельника:

— Як мені знайти Бога?

— Наскільки велике твоє бажання? — спитав святобливий пустельник.

— Я хочу цього понад усе у світі, — сказав юнак.

Пустельник привів молодого чоловіка на берег озера і разом з ним увійшов у воду. Тоді поклав свої долоні на його голову і силою занурив у воду. Юнак відчайдушно виривався, але пустельник лише тоді відпустив його, коли той почав захлинатися. Вже на березі пустельник запитав молодого чоловіка:

— Сину мій, чого ти найбільше бажав, коли був під водою?

— Повітря, — відповів той без вагання.

— Чудово. Ось саме тоді відкриються твої очі на пізнання Бога, коли ти захочеш цього так сильно, як хотів під водою повітря!

 

Багато доріг

Колись давно жив дуже мудрий король, який збудував собі прекрасний і одночасно дивний палац. Посередині палацу була кімната, в якій стояв трон. Але тільки одні двері вели до тої кім­нати. У палаці було безліч різних коридорів, передпокоїв і пере­ходів, які перетиналися, закручувалися, вели в різні сторони і знову сходилися. Коли врешті будівництво палацу було закінчено, король видав наказ усім громадянам своєї держави з’явитися перед його очі. Сам же сів на троні і чекав. Народ, що прибув на заклик короля до його палацу, оторопіло дивився на безконечну плутанину коридорів і переходів.

— Але ж як нам знайти шлях до короля! — розгубились люди.

Спадкоємець престолу, який стояв біля входу в палац, вказав їм двері і сказав:

— Ось тут чекає на вас король. Всі дороги в цьому палаці ведуть до нього.


Пошук

Один король був надзвичайно богобоязливий і дуже прискіп­ливий у питаннях, пов’язаних з релігією. Однієї ночі, засинаючи в своїй опочивальні, почув гучні кроки по даху, саме над своїм ліж­ком.

— Хто там? — крикнув, переляканий.

— Приятель, — пролунало. — Я загубив свого верблюда.

Почувши таку нісенітницю, король вигукнув:

— Який дурень шукає верблюда на даху?

— А ти хіба не дурень, — почув у відповідь, — шукаєш Господа Бога, розлігшись під шовковими покривалами в ліжку із золота?

Ті прості слова так вразили короля, що він прокинувся і після цього став великим святим.

 

На грані

Необережний малюк, запливши далеко в озеро, почав тонути. Він з усіх сил бив руками об воду і кричав. Уздовж берега у відчаї бігала його мама, заплакана і перелякана. А поряд стояв сильний, здоровенний мужчина і спокійно дивився на марні зусилля хлоп­чика.

Мати безупинно молила мужчину врятувати дитину, але той не реагував на її просьби. Незабаром хлопчик почав втрачати сили. Врешті знесилився. І в цей момент мужчина кинувся у воду і витяг­нув малюка на берег.

— Чому ж ви не рятували мого сина раніше? — спитала зди­вована мати.

— Шановна, я не міг того зробити, доки він борсався у воді, бо тоді ми обидвоє втопилися б. Я зміг врятувати його лише тоді, коли він втратив сили.

 

Молитва — це ключ

Одного разу заарештували чесного, але бідного золотаря за злочин, якого він насправді не вчинив. Його вкинули до головної в’язниці міста, яку пильно оберігала сторожа. Ніякі докази його невинності не могли переконати начальство в’язниці. Минали тижні, місяці, і одного дня під тюрму прийшла його дружина. Вона розповіла начальникові охорони і охоронцям, яким ревним і побож­ним є її чоловік, а тепер, не маючи ритуального хідничка для здійснення молитов, дуже переживає і мучиться. А тому попросила дозволу передати йому цей хідничок. Начальство, не вбачаючи в цьому ніякого порушення правил, дозволило. Тепер залотар роз­стеляв п’ять разів денно свій килимок і молився. Пройшло багато тижнів, і одного разу в’язень звернувся до сторожів:

— Я тут сиджу вже у вас багато місяців без жодної роботи. А я ж відомий золотар. Якби ви дозволили, щоб мені передали кілька простих інструментів і трохи металу, я б виготовив з нього чудові прикраси, які ви могли б продавати собі на базарі і мали б додаток до своєї нужденної платні. Я ж не прошу багато. Лише хочу зайняти чимось довгі години бездіяльності в тюрмі і боюсь, щоби не втра­тити вправності, сидячи так довго без роботи.

Охоронці, у яких платня дійсно була мізерна і вони бідували, погодились на пропозицію золотаря.

Так минали тижні і місяці. Коли ж одного разу вони принесли йому для роботи чергову порцію металу, то побачили, що в’язень-золотар зник, не зоставивши по собі жодного сліду. Невідомо було, як це йому вдалося.

Через деякий час заарештували справжнього злочинця, вин­ного у злочині, який приписували золотареві. Аж ось одного дня на міському базарі один з охоронців тюрми зустрів золотаря, колиш­нього в’язня. Він зразу розповів, що недавно заарештували справ­жнього злочинця, так що золотар може не боятися. Але охоронцеві було цікаво, як все-таки йому вдалося втекти з тюрми. І почув предивну історію.

Жінка золотаря розшукала головного архітектора, який проек­тував тюрму. Випросила в нього план коридорів і схеми замків. Потім всі ті схеми перенесла на хідничок. Коли її чоловік кожної днини по п’ять разів здійснював свої молитви, то врешті серед узорів килимка побачив ті схеми. Він зрозумів, що це підказка, як вибратися із тюрми. З металу, що залишився у нього після виготовлення біжутерії, золотар зробив потрібні ключі і таким чином ви­брався з тюрми.

 

Недалеко від дому

Колись у Кракові жив равин на ім’я Айзик. Йому тричі поспіль вночі снилося, що у Празі під одним із численних мостів через Влтаву заховано великий скарб. Айзик зібрав невеликий клунок і пішов пішки до столиці Чехії. Нарешті він знайшов той міст, який бачив уві сні, і став до нього пильно придивлятися. Це привернуло увагу начальника охорони моста. Коли почали розпитувати Айзика, чого він шукає, той розказав йому про свої три сни.

Капітан, начальник охорони моста, розреготався і сказав, що коли б він вірив у сни, то вже давно був би пішов до Кракова, бо йому снилося, що в грубці під піччю одного жида, на ймення Айзик, захований величезний скарб. Почувши це, равин тут же подався назад до Кракова; і дійсно, в кухні власного дому під піччю відко­пав великий скарб.

 

Відповідь на поклик Христа

В одній старій легенді розповідається, що коли три царі зі Сходу йшли за Вифлеємською зорею поклонитися Христові, то по дорозі вступили до хати однієї жінки. Розповіли їй про ціль своєї манд­рівки і запропонували їй піти з ними.

— Ох, — відповіла жінка, — я пішла би з вами з великою охо­тою. Я знаю, що має народитися Месія. Я так чекала на Його прихід. Але, на жаль, зараз не можу. Мушу прибрати в хаті, зва­рити їсти. Ви йдіть, а я пороблю все і дожену вас.

Коли врешті закінчила всю роботу, то три царі були дуже да­леко, їх вже не було видно, і жінка не знала, в яку сторону іти. Вже навіть не було видно зірки, за якою вони ішли. Так вона і не побачила новонародженого Ісуса.

 

Шукаймо разом

Один чоловік, заблукавши в лісі, вже кілька днів не міг вибра­тись з нього. Нарешті вдалині побачив іншого чоловіка. Його серце наповнилося надією і радістю. «О, тепер, напевно, вже знайду дорогу, яка мене виведе з лісу», — подумав. Коли ж вони зустрі­лись, сказав:

— Брате, покажи мені дорогу, якою я можу вийти з цього лісу. Блукаю вже кілька днів і не можу знайти виходу.

У відповідь почув:

— Брате мій, я теж не знаю де вихід, бо і сам заблукав. Але одне можу тобі сказати: не йди тою дорогою, якою я ішов, бо вона не виведе тебе звідси, як не вивела і мене. Ходімо радше разом шукати виходу.

 

Дай відповідь негайно

Один молодий східний володар хотів бути добрим, мудрим і правити своїм народом згідно з волею Господа Бога. Він скликав усіх мудреців свого королівства і доручив їм описати в книгах все знання і всю мудрість світу, щоби це простудіювати і навчитися гідно правити своєю державою.

Мудреці приступили жваво до праці і, коли минуло тридцять років, закінчили її. До палацу короля попрямував довжелезний караван верблюдів, які двигали на собі п’ять тисяч томів. Коли король, який на той час вже мав біля п’ятдесяти років і був зайня­тий весь час державними справами, побачив цей довжелезний караван верблюдів, сказав:

— Я надто зайнятий, щоб мати змогу прочитати ці всі томи. Заберіть їх назад і зробіть мені з них короткий витяг.

Праця над скороченням тривала п’ятнадцять років. Мудреці зуміли довести обсяг до п’ятисот томів. Але коли показали їх королеві, той сказав:

— То все ще забагато, думаю, що вистарчить п’ятдесят томів. Мудреці взялися за працю, але за той час багато вже померло. Працю продовжували їхні послідовники. Коли проминуло ще десять років, об’єм був доведений до п’ятдесяти томів. За цей час король постарів, став немічним. Він сказав:

— Мусите весь матеріал викласти в одній книжці, щоб я міг її прочитати.

Праця над скороченням тривала ще п’ять років. І коли врешті вона закінчилась, її, як найбільшу цінність, привезли королеві. Але вже було запізно. Кололь вмирав у своєму палаці.

 

У пошуках ласки

Одного разу маленька рибка запитала у своєї мами:

— Мамо, що таке вода, про яку я всюди чую?

Мама, посміхаючись, відповіла:

— Моя дурненька, хіба ти не знаєш? Вода ж є навкруг тебе. Вода є в тобі, завдяки їй ти живеш. Хочеш переконатися, підпливи до берега ставка, викинься з води і полеж хвилю на піску. Тоді ти зрозумієш, що таке вода.

Іншого разу молодий олень надокучав своїй мамі з питанням:

— Мамо, що таке повітря, про яке всі так багато говорять?

Мама, посміхаючись, відповіла:

— Дурнику мій, повітря є в тобі і довкола тебе і завдяки йому ти живеш. Якщо хочеш переконатися, чим воно є для тебе, піди над берег річки, занур голову по шию у воду, а тоді переконаєшся.

Один молодий мужчина, який тільки починав свій життєвий шлях, намагався усвідомити, для чого людям потрібний Бог. З тим питанням він звернувся до одної побожної жінки:

— Скажіть, будь ласка, чим є Бог, про якого я так багато чую?

 

Таке просте, а таке важке

У Старому Завіті (2 Царів 5, 1—19) є оповідання про хворого на проказу, який називався Нааман. У пошуках ефективного ліку, за порадою своєї служниці, він звернувся до пророка Єлисея. Пророк сказав йому, що якщо хоче вилікуватися від тої жахливої хвороби, мусить сім разів скупатися в ріці Йордан. Почувши таку пораду, Нааман вирішив, що це надто легкий і примітивний спосіб ліку­вання, а тому не може дати добрих наслідків. Він злегковажив нею. Але один з його дорадників сказав:

— Пане, якщо б пророк сказав тобі зробити щось дуже важке, ти це виконав би без вагань. А тим більше тобі слід сповнити таку просту пораду.

Нааман дався переконати себе, викупався і одужав.

 

Перепустка

Колись давно на прекрасному острові Крит жив чоловік, який дуже любив свою землю, свою батьківщину. Коли ж усвідомив, що вже надходить його остання година, наказав синам винести себе Із хати і покласти на землю біля дому. Вже вмираючи, конвуль­сивно схопився рукою за землю і затис у кулаці жменю. І ось він став перед воротами раю. Його зустрів Господь Бог у постаті старого білобородого мужчини. Господь привітав критянина сло-пами:

— Щиро вітаю тебе. Ти був доброю і чесною людиною. Ти заслу­жив собі, щоби бути в раю.

Коли старець вже мав перейти через ворота раю, Господь сказав:

— Будь ласка, не бери зі собою тої землі, яку тримаєш в кулаці.

— Ніколи, — відповів старий, відступаючи назад. — Ніколи не залишу своєї землі.

Господь відійшов засмучений. А старець так і не увійшов до раю.

Проминуло кілька століть. До старця підійшов Господь знову, але вже у вигляді щирого друга. Вони розговорилися, а тоді Гос­подь сказав:

— Все в порядку. А тепер ходи зі мною до раю. Ходім.

Коли підійшли до воріт раю, Господь знову вимагав, щоб старець викинув з кулака землю, але той відмовився, бо надто її любив.

Знову минуло кілька століть. Цього разу Господь з’явився перед старим в образі чарівної маленької внучки.

— Ой дідусю, — сказала вона, — ти такий чудовий, ми всі тужимо за тобою. Нам так тебе бракує. Ходи зі мною до раю.

Старий розчулився, кивнув головою на знак згоди, внучка взя­ла його за руку, бо за стільки часу він дуже постарівся, хворів на артрит. Праву руку, в кулаці якої тримав землю із Криту, підтримував лівою. Внучка підтримувала старенького, який з останніх сил наближався до воріт раю. Його здеформовані артритом пальці вже не могли втримати землі. Грудки повільно висипалися. Врешті остання піщинка випала з його нещільно стисненого кулака. Тоді вони з дівчинкою увійшли до раю. І перше, що він побачив у раю, — був його улюблений острів.

 

Ким ми можемо бути

Шукаючи праці, один художник, портретист, забрів до невели­кого містечка. Там його клієнтом став обдертий, брудний, неголе­ний пиячина, який замовив собі портрет і став позувати. Художник малював доволі довго, довше як звичайно, і врешті показав той портрет замовникові. Пияк довго приглядався до портрета. На портреті був зображений елегантний мужчина, гарно одягнений, з посмішкою на обличчі. Пияк ледве пробелькотів:

— Але ж то не я! Я ж не такий!

Художник, який звернув увагу не на зовнішій вигляд клієнта, а побачив його внутрішню суть, красу його душі, відповів:

— Але то є та людина, якою ти можеш бути.

 

Навернення

Дуже бідний чоловік жив самотньо у своїй убогій хатині. Одного разу до нього прийшов багач, щоб купити його хатину. Бідняк погодився її продати, але перед тим вирішив дещо її відремон­тувати і привести до більш пристойного вигляду. Він залатав діри в даху, поправив паркан і був дуже гордий з того, що багач для купівлі вибрав саме його дім. Коли було складено акт купівлі-продажу і багач виплатив біднякові гроші, то бідний страшенно здивувався, що багач почав розбирати щойно куплену халупку.

— Що ти робиш! Не руйнуй хатинки, яку я так гарно відре­монтував!

Та багач холодно відповів йому:

— Я зовсім не потребую твоєї халупи. Мені потрібна була тільки ділянка, на якій вона стояла.

 

Стрибок довіри

У домі спалахнула пожежа. Весь дім почав горіти. Малий хлоп­чик, рятуючись, виліз на дах. Внизу стояв батько і з розпрос­тертими руками кликав сина:

— Стрибай! Не бійся, я тебе зловлю.

Для хлопчика єдиним виходом було стрибнути з даху, бо вогонь вже підбирався до нього. Все затягнуло чорним димом. Він чув голос батька, але не бачив його. Хлопця охопила паніка. Батько в розпуці крикнув ще раз:

— Сину, стрибай! Я тебе зловлю, не бійся.

Та хлопчина не наважувався стрибнути і крикнув до батька:

— Тату, я тебе не бачу!

На що батько відповів йому:

— Але зате я тебе бачу, і це найважливіше.

 

Просвіти свій ум

Один вчений професор вирушив у мандри, щоби віднайти сенс життя. Відвідавши багато міст і пройшовши не одну сотню кілометрів, він забрів до хатини дуже побожного пустельника і почав просити його, щоб той пояснив йому сенс життя. Пустельник почав розмову на різні теми, а в міжчасі почав пригощати його чаєм. Налив йому повний кухлик, але продовжував наливати далі, так що чай вилився на підлогу. Професор здивовано дивився і нарешті сказав пустельникові:

— Досить, вистарчить наливати. Мій кухлик давно вже повний. У нього більше не вміститься!

Пустельник відповів на це:

— Ти, як твій кухлик, переповнений своїми старими думками, міркуваннями, поглядами. Як же я можу навчити тебе і сказати щось нового? Це можливо тільки тоді, коли спорожниш свій кухлик, щоб його наповнити наново.

 

Мистецтво концентрації

Один студент, бажаючи стати вчителем, навчався протягом демяти років. Після навчання він був уже готовий вчити інших. Проминуло з того часу десять років, і молодий вчитель вирішив відвідаги свого вчителя. Саме в день його відвідин надворі падав дощ, і він був змушений одягнути кальоші і взяти парасольку. Прийшовши до свого старого, молодий вчитель зняв кальоші і поклав біля них парасолю. Першими словами, якими зустрів старий учитель свого учня, були:

— Чи ти скинув кальоші і залишив парасольку перед дверима?

— Авже ж, так, — відповів молодий учитель.

— А ти поклав парасольку праворуч чи ліворуч від кальош?

Молодий вчитель знітився, бо не запам’ятав, як саме поклав парасольку. Він зрозумів, що не досягнув ще достатньої спосте­режливості. Тому вирішив продовжити навчання у свого вчителя ще протягом десяти років, щоб стати справді спостережливим.

 

ЗАДУМИ І ДІЛА

Учнівство

Один молодий чоловік навчався у відомого художника, творця найкращих в околиці вітражів. Учневі ще далеко було до майстер­ності свого вчителя. Скільки б не робив вітражів, вони були значно гірші від вітражів його вчителя. Тож учень вирішив попросити в художника інструмент, яким той творив свої прекрасні роботи. Художник погодився, але через кілька тижнів учень звернувся до нього зі словами:

— Учителю, я вже кілька тижнів користуюся твоїм інструментом, але мої вітражі не стали кращими від тих, які я зробив своїм.

Вчитель відповів на це:

— Тобі треба не інструменту вчителя, а його таланту.

 

Церква

Одного разу так склалося, що на дорозі зустрілися сліпий і кульгавий. Треба було їм перейти відрізок дороги, який проходив над проваллям. Сліпий звернувся до кульгавого, щоби той допоміг йому перейти небезпечну ділянку дороги. Кульгавий відповів слі­пому:

— Як же я можу це зробити, коли сам ледве іду. Ось коли б ти взяв мене на плечі, я б керував тобою і попереджував про всі небезпечні місця на дорозі. Я був би для тебе очима, а ти для мене — ногами.

— З охотою, — відповів сліпий, — допоможімо один одному. Сліпий взяв кульгавого на плечі, і так вони безпечно пройшли над проваллям.

•••••

Один молодий чоловік у пошуках Бога зайшов до величної катедри. Він був переконаний, що під прекрасним її склепінням, у блиску мозаїк, світлі багатьох лампад зможе швидше пізнати Бога. Сповнений відчуттям близькості Бога, поклав голову на спинку церковної лавки і поринув у розважання.

Через кілька хвилин відчув, що хтось торкається його плеча. Підняв очі і побачив стару жінку.

— Ти, певно, голодний? — запитала вона. — Ось, на тобі кілька монет, купи собі щось поїсти.

Усвідомивши велику доброту жінки, що керувалась любов’ю до свого ближнього, молодий чоловік подякував, але відмовився від грошей. А коли він виходив із церкви, то зрозумів, що зазнав Божої благодаті.

 

Євангелізація

Після того, як Христос вознісся на небо, Він почав розмову з архангелом Гавриїлом. Навіть на небі було видно сліди розп’яття. Гавриїл спитав:

— Господи, Ти на хресті переніс страшні муки. Чи люди хоч оцінюють достойно ту любов, яку Ти їм показав, і розуміють те, що Ти для них зробив?

Христос відповів:

— Ні, ще не свідомі того. На сьогодні тільки декілька чоловік в Палестині знає про це.

Гавриїл заклопотано сказав:

— Що ж Ти зробив для того, щоби всі дізналися про Твою лю­бов?

Христос відповів:

— Я попросив апостолів Петра, Андрія, Якова й Івана, а також кількох інших, щоби розповідали людям про мене. Ті, які дові­даються про це, скажуть іншим людям, а ті будуть передавати цю вістку далі, аж доки останній мужчина і остання жінка в найвіддаленішому закутку землі почують про те, як Я віддав задля них своє життя, бо так сильно полюбив їх.

Гавриїл скептично нахмурив брови:

— Ну так, це чудово, але що буде, якщо Петрові та іншим апостолам надоїсть безнастанно говорити про це? Що станеться, коли люди, які прийдуть після них, забудуть про це? У Тебе, напев­но, є ще запасні, додаткові плани на цей випадок?

Христос відповів:

— Ні, я більше нічого не запланував, Гавриїле. Я розраховую на цих людей.

 

Поділіться радісною новиною

В одній старовинній притчі розповідається про те, як чотири чоловіки продирались крізь лісові хащі. Раптом на своїй дорозі вони побачили височенний мур. Їм стало цікаво, що ж там за му­ром. Недовго роздумуючи, спорудили високу драбину. Перший із них, вилізши на верхній край муру, захоплено вигукнув і зник за ним. Другий і третій мужчини зробили те саме. І тільки четвертий, опинившись на верхівці муру, став з захопленням розглядати те, що побачив: прекрасні зелені поля, плодоносні дерева, чисті дже­рела і ріки, повні риби, силу-силенну звірів і птахів у лісах, тварин, що мирно паслися на галявинах. Хотів зробити, як і його товариші. Але пригадав свою рідню, сусідів, знайомих. Тому він зліз із дра­бини, щоби повідомити їм про своє відкриття і поділитися цією радісною новиною.

 

Святість

Один молодий жид, який вивчав Тору, прийшов до свого вчителя і сказав, що, на його думку, він достатньо освоїв Тору, щоби стати вже равином.

— А чого ти досягнув? — запитав учитель.

— Я так загартував своє тіло, що можу спати на землі, їсти траву, згідний, щоби мене бичували три рази на день.

— Глянь на того малого осла, — відповів вчитель, — і зауваж, що він також спить на землі, їсть траву і його б’ють не менше трьох разів на день. Так що на сьогоднішній день тебе можна вважати за осла, але аж ніяк не за равина.

 

Блаженні віруючі

Вже більше тижня безперервно пекло сонце. Була страшенна засуха. Весь врожай на полях, в городах почав сохнути. Люди в розпуці не знали, що мають робити. Священик на проповіді в не­ділю сказав:

— Це, видно, кара Господня за ваші гріхи. Врятувати нас може тільки молитва до Господа за прощення гріхів і прохання, щоби зіслав на наші поля дощ. Розійдіться тепер по домах, моліться щиро, дотримуйтесь увесь тиждень посту і вірте, що Господь вис­лухає вас. На другу неділю приходьте до церкви, і спільно відпра­вимо Службу Божу в намірі дощу.

Усі вірні послухали пораду свого душпастиря, розійшлися по домівках, постили і молились увесь тиждень, а в неділю прийшли до церкви, як було сказано.

Коли священик побачив їх у церкві, з обуренням вигукнув:

— Вертайтеся додому! Для недовірків не буду правити Служби Божої.

— Але ж панотче! Ми прийшли з повною вірою, що Бог вислухав наші молитви, — сказали прихожани.

— З вірою? — обурився священик. — А де ж ваші парасолі? Чому не взяли їх зі собою? То така ваша віра!

•••••

Один турист, відвідуючи національний парк в Америці із відомим Великим Каньйоном, необачно став так близько над його краєм, що нога йому зсунулася вниз, і він покотився у прірву. Рятуючи своє життя, він хапався руками за каміння і корчі. Нарешті йому вдалось вхопитися рукою за кущ тернини. Перемагаючи біль, пере­лякано почав кричати:

— Рятуйте! Чи там, нагорі, є хто-небудь? Допоможіть мені!

На превелике своє здивування, він почув спокійний лагідний голос.

— Я є тут, твій Господь Бог.

— О, яке щастя, що Ти є! Я вже не маю сили триматися за цей колючий кущ, — відповів турист.

Господь промовив:

— Але поки я тобі допоможу, хочу переконатися, чи ти віриш у мене.

Турист відповів:

— Очевидно, що вірю, Господи. Читаю Святе Письмо, кожної неділі ходжу до церкви, а деколи і серед тижня, щодня молюся. Даю милостиню бідним і датки на церкву.

На це Господь відповів:

— Але скажи мені, чи ти дійсно віриш у мене?

Бідолашний турист з останніх сил тримався за колючий кущ. Колючки тернини впивались йому щораз глибше в руку. Він почав втрачати надію на порятунок. Вже слабнучим голосом вигукнув:

— О, Господи! Ти навіть не можеш собі уявити, як сильно вірю в Тебе. Вірю! Вірю!

На це Господь відповів йому:

— Ну добре, відпусти галузку, за яку тримаєшся.

— Але ж Господи... — застогнав у розпуці турист.

Він знову виразно почув:

— Якщо віриш у мене, то пусти галузку.

Турист замовк на хвилю, ще сильніше вхопився за галузку і простогнав:

— Невже там, нагорі, нема більше нікого?

 

Довірся Богові

Рятуючи своїх прихожан від повені, яка трапилась у його парохії, священик сміливо ввійшов у ріку. Вода все прибувала, і вже сягала йому по пояс. А він продовжував рятувати. Тут нарешті наблизився човен. З нього вигукнули:

— Отче, сідайте в човен, ми вам допоможемо вибратися.

Священик відповів:

— Заберіть радше цю жінку і цього мужчину.

Потерпілі видряпались в човен, а священик залишився в річці.

Вода все прибувала. Тут показалася з води нещасна мати, яка тримала на витягнених руках двох дітей. Священик старався допо­могти жінці. Коли з рятувального човна, що саме наближався, вигукнули:

— Ми тут, ми приїхали вас рятувати!

Священик відповів:

— Рятуйте тих бідних людей, а мене врятує Господь.

Врешті вода піднялася настільки, що закрила його з головою і він потонув.

Перед ворітьми раю священика зустрів святий Петро, який привів його перед обличчя Всевишнього. Священик звернувся до Бога:

— Господи, я завжди жив згідно з Твоїми законами, годував і голодних, помагав бездомним, проводив час у молитвах, навертав людей до віри в Тебе. Скажи, о Господи, чому Ти мене не врятував під повені?

Господь відповів:

— Не звинувачуй мене. Я зробив все, щоби тебе врятувати. Чи ж не приїздили по тебе два рази човни?

 

Надія

Невдовзі після своїх заручин король мусив виїхати в далеку подорож. Минали дні, місяці, роки, а від нього не було ніякої вісточ­ки. Засмучена наречена чекала увесь час на нього, не втрачаючи надії.

Деякі з її приятельок з удаваним співчуттям говорили їй:

— Здається, наша люба, що твій наречений зовсім забув про тебе і не повернеться ніколи.

Ці слова завдавали болю нареченій, ятрили її серце. Зостав­шись на самоті, вона гірко заплакала. І тут потрапив їй до рук останній лист, отриманий від нареченого, в якому той присягався, що завжди буде вірним і відданим їй. Вже вкотре читаючи цього листа, вона заспокоювалася, розпач зникав, і далі чекала на повернення свого нареченого.

Минуло ще багато років, і нарешті король повернувся на рідну землю. Повний здивування він запитав свою наречену:

— Звідки ти брала сили, щоб залишалась мені вірною так довго?

— Мій любий, — відповіла вона, — я мала твого листа і вірила.

 

Любітеся взаємно

Існує стара притча про останні дні життя апостола Івана Євангелиста. Відомо, що він дожив до похилого віку і так вже ослаб, що на зустрічі з вірними учні виносили його на руках. Через свою велику слабість він не міг виголошувати довгих проповідей. Тому на всіх зібраннях громади обмежував свій виступ до слів:

— Мої дорогі, любітеся взаємно!

Його учні, знуджені вислуховуванням весь час тих самих слів, перепитували його знову.

— Тільки це робіть, і того доволі, — почули у відповідь...

 

Любов ближнього

Одного разу старий равин запитав своїх учнів, як можна дізнатися, що вже скінчилася ніч, але ще не настав день.

— Може, тоді, коли ми здалека бачимо якусь тварину і можемо сказати, що то є вівця, а не пес?

— Ні, — відповів равин.

— А може, коли ми вдалині бачимо якесь дерево і можемо визначити, що це є смоківниця, а не абрикос?

— Ні.

— Тоді коли ж? — запитали учні.

— Тоді, коли ти, дивлячись в обличчя якогось мужчини чи жінки, бачиш, що це твоя сестра чи брат. Пора дня тут є несуттєва — якщо не можеш впізнати свого брата і сестри, для тебе завжди є ніч.

 

Милосердя

Одна дама з вищого товариства вирішила перевірити, наскільки милосердні і доброзичливі її сусіди. Одного дощового негожого дня вона передяогнулася на жебрачку, накинула на голову хустину і почала стукати в двері своїх сусідів. В одних домах їй зовсім не відчинили дверей. В інших давали їй зовсім непотрібні речі, аби тільки спекатися. Лише в одному домі зустріли її привітно. Це був дім незаможного чоловіка, який запросив її до хати, щоб зігрілася, і почастував скромною їжею.

Наступного дня всі, до кого вона заходила напередодні просити милостині, отримали від неї запрошення на банкет. Прислуга заве­ла гостей у великий зал, де на прекрасно сервірованому дорогим посудом столі були карточки з прізвищами кожного гостя. Яке було здивування прибулих! Одні тарілки були зовсім пусті, на інших — усякий непотріб, і тільки біля карточки найбіднішого сусі­да, котрий її вчора прийняв і пригостив, була ціла гора смачних страв. Коли всі присутні не могли зрозуміти, що це означає, увійшла до банкетного залу дама і сказала:

— Вчора я, перебрана за жебрачку, ходила по ваших домах і просила милостиню. Сьогодні віддаю вам те, що ви дали мені вчора.

 

Добре діло

Одного разу король спитав у кожного свого придворного муд­реця:

— Що таке добре діло і коли його найкраще робити?

На жаль, він не отримав жодної відповіді, яка б його задовільнила. Усі говорили про різні речі і про різний час.

Якось, переслідуючи вороже військо, король заблукав у вели­кому густому лісі. Змучений, голодний, у пошуках виходу з лісу надибав він скит старого монаха. Монах зустрів короля сердечно і втамував його спрагу кухликом холодної води. Відпочивши дещо, король спитав:

— Що таке найкращий вчинок?

Монах відповів:

— Спраглого напоїти.

— А коли найкраща пора це зробити?

— Тоді, коли спраглий прийшов здалеку і шукає місця, де міг би заспокоїти свою спрагу.

 

Подяка

Один старий фермер, везучи збіжжя на елеватор, зупинився по дорозі, щоб пообідати. В ресторані за столиками сиділа компанія галасливих молодиків. Вони чіплялися до офіціанток, викрикували грубі слова на адресу кухаря, поводилися досить розгнуздано. Коли фермерові принесли замовлений ним обід, він, перш ніж почати їсти, промовив молитву. Один з компанії хлопців вирішив покпити собі з фермера і спитав:

— Гей, татуню, чи там, звідки ти приїхав, всі так роблять?

Старий фермер обернувся до молодика і спокійно відповів:

— Ні, синку, корови та свині так їдять.

 

Для чого не служить молитва

Три індіанці з племен навах, гопі та апачі вели розмову про те, яку силу має молитва. Навахо сказав:

— Знаєте, ми, навахо, молимося за здоров’я, і наші хворі оду­жують значно швидше.

Гопі сказав:

— А ми, гопі, молимося, щоби випав дощ, і наші молитви часто помагають нам.

Нарешті взяв слово індіанець з племені апачі:

— Все це добре, але ми, апачі, коли виконуємо танок сходу сонця, то сонце завжди сходить.

 

Молитва

Одна дівчинка дуже любила свою ляльку. Але якось через неуважність вона зашпорталася і впала. Падаючи, пошкодила свою ляльку. Її брат, який все те бачив, почав кепкувати з дівчин­ки. Та відповіла йому:

— Смійся, смійся скільки хочеш, а я помолюся до Господа Бога, і Він мені полагодить ляльку.

— Що ти верзеш? Він навіть не буде тебе слухати, — кпив собі брат, — не те, що відповідати тобі.

— А я кажу, що відповість, — заперечила дівчинка, повна глибокої віри у свої слова.

Дівчинка почала молитися, а її брат побіг на двір бавитися. Через кілька годин він повернувся, але лялька так і лежала поламана. Він став насміхатися з сестрички:

— А бачиш, я тобі казав, що Господь Бог тобі навіть не від­повість, не то що зремонтує ляльку.

— Якраз навпаки, Він сказав «ні», — відповіла дівчинка.

•••••

Одної днини монах вибрався відвідати іншого монаха, який жив доволі далеко. Він ішов довго і поволі, лише чути було стукіт його сандалів, та курява піднімалася, виблискуючи на сонці. Біля полуд­ня монах відчув, що дуже змучився та й обідати була пора. Однак на нещастя, забув взяти з собою харчів на дорогу, і в голову почали лізти надокучливі думки про те, яка довга дорога, яка страшна спека і, взагалі, чи мала сенс його подорож. Заполонений своїми думками, він зашпортався за камінь, що лежав якраз посе­ред дороги, і поранив собі палець. Біль змусив його повернутися до реальності. «Що тут робить цей камінь? Чому цей камінь лежав саме посеред дороги в той момент, коли я нею проходив? Виглядає, що хтось зробив це навмисне». (В його уяві камінь почав рости). «Саме так! Хтось навмисне поклав тут камінь, щоби я зашпортався». (А камінь почав ще більше рости). «І це зробив той, хто мене не любить». (Камінь виріс до таких розмірів, що зовсім перекрив дорогу). В думках монах перераховував людей, які його не любили, а може, навіть хотіли помститися йому. Врешті-решт камінь став такий великий, як гора, яку годі було обійти.

Зажурений монах сів на узбіччі дороги в тіні, упершись поглядом у гору, яка виросла, щоби перешкодити йому здійснити свої наміри.

Тією ж дорогою йшла одна пані. Побачивши зажуреного монаха, вона підійшла до нього і спитала, в чому справа. Монах розповів їй цілу історію про свої наміри, про те, як скалічив собі палець і як хтось, хто явно його недолюблював, поклав посеред дороги вели­чезний камінь, і тому він не може йти далі. Поговоривши ще трохи з монахом, пані вийшла на дорогу, підняла невеликий камінець і відкинула його вбік.

Монах страшенно здивувався.

 

Погляд у майбутнє

Вождь одного індіанського племені, яке отаборилося біля під­ніжжя гір, помирав. Він покликав своїх синів і сказав:

— Я вмираю, а один із вас стане моїм наступником, стане на чолі племені. Нехай кожен із вас вибереться на вершину нашої святої гори і принесе мені звідти щось красиве. Моїм наступником буде той, хто принесе найнезвичайніший подарунок.

Через декілька днів сини повернулися. Перший приніс батькові дуже рідкісну пречудову квітку, що росла на самій вершині. Другий приніс кольоровий, незвичайної краси гладкий камінчик, відполі­рований дощами і бурями. А третій не приніс нічого.

Він сказав батькові:

— Отче, я не приніс тобі нічого, що міг би показати. Вибравшись на вершину святої гори, я побачив з другої сторони прекрасні зелені пасовиська, озеро з кришталево чистою водою. Мене так зачарував цей краєвид і думка, що ми там могли б жити, що я не зміг нічого тобі принести.

Батько відповів на це:

— Ти, синку, будеш новим вождем нашого племені, тому що ти приніс мені щось найцінніше — перспективу на краще майбутнє.

 

Побороти зло

Учні хасидського равина жалілися йому, що у світі шириться зло. Вирішивши вигнати всі темні сили, вони попросили у равина поради. Равин порадив їм, щоби вони взяли мітли і попробували очистити свої кімнати від темноти. Розчаровані учні все ж взялися до роботи, але нічого з того не вийшло. Тоді равин порадив своїм учням взяти міцні палиці і бити ними по темноті. Коли ж і це не дало бажаного результату, він порадив їм, щоб ті пішли до своїх кімнат і своїм криком протестували проти темноти. Коли ж і це не помогло, равин сказав:

— Діти мої, хай кожен із вас запалить у темноті свічку!

Учні пішли до своїх кімнат, запалили свічки. Коли розглянулись довкола, темінь зникла.

 

Як змінити світ

Ось яку мудру сентенцію висловив один філософ із Середнього Сходу:

— У молодості, коли я був революціонером, я молився так: «Господи, дай мені силу, щоби я міг змінити світ». Ставши дорослим мужчиною і зрозумівши, що минула половина мого життя, до мене дійшло, що я не змінив жодної душі. Тоді я змінив молитву і молився такими словами: «Господи, зроби так, щоб я міг змінити усіх тих, з ким спілкуюсь, — мою рідню, друзів, і тоді я буду вповні задоволений». Тепер я вже стара людина, дні мої полічені, і починаю розуміти, яким я був дурнем. Тепер одна з моїх молитов звучить: «Господи, дай мені ласку, щоб я сам змінився!» Якщо б я просив Господа про це від самого початку, то не змарнував би свого життя.

 

Лагідність

Одного разу сонце і вітер посперечались між собою. Вітер хва­лився, що він набагато сильніший від сонця:

— Я тобі докажу, що я сильніший від тебе. Подивись на цього старенького в плащі. Б’юся з тобою об заклад, що скоріше за тебе змушу його скинути плащ.

— Гаразд, — мовило сонце. — Побачимо.

Сонце заховалося за хмару, залишаючи в ній невелику шпа­рину, щоб спостерігати за вітром. А вітер дув, дув з усієї сили, викликав велику бурю. Але чим сильніше дув вітер, тим щільніше старий закутувався у свій плащ. Нарешті вітер стомився, почав слабнути і вкінці зовсім стих. Тепер прийшла черга сонця. Воно визирнуло з-за хмари, лагідно посміхнулось до старенького. Через кілька хвилин так пригріло його, що той почав витирати з чола піт, а потім скинув із себе плащ.

Таким чином сонце виграло суперечку з вітром.

 

Спільники Бога

Одного разу король запросив на банкет своїх підданих і попро­сив при цьому кожного із них принести з собою пляшку вина, додавши, що всі принесені вина будуть злиті в одну спільну бочку. Кожний із запрошених подумав собі: «Яке значення буде мати моя невелика пляшка вина, коли все одно змішають вино із неї з ін­шими винами в бочці? Краще наповню її водою і ніхто не помітить різниці».

Коли зібралися всі гості, король наказав слугам внести бочку, в яку вони зливали з пляшок принесене вино. Коли слуги наповнили келихи, то в них виявилася вода, бо кожний із гостей подумав собі: «Принесу пляшку води замість вина, і так ніхто цього не помітить».

 

Задля майбутнього

Жив багатий чоловік, який бажав творити добро. Одного разу він побачив, у яких жахливих умовах живе бідний тесля. Запросив багач теслю до себе і доручив йому збудувати гарний дім.

— Я хотів би, щоби він був прекрасний. Використовуй для роботи якнайкращі матеріали, запроси до роботи найкращих майстрів, не заощаджуй ні на чому.

Він також сказав, що від’їжджає в далеку подорож і сподівається, що коли повернеться, дім уже буде готовий. Тесля, поба­чивши, що має змогу добре заробити, економив увесь час на будівельних матеріалах, наймав за низьку плату поганих робітників, усякі недоробки замальовував фарбою, — одним словом, шахрував, як тільки і де тільки міг. Коли ж повернувся з подорожі багатий замовник, то тесля, віддаючи йому ключі від дому, сказав:

— Я робив так, як ти казав, і побудував дім, який ти собі бажав.

— Я дуже радий, — відповів багач і, віддаючи ключі теслі, промовив: — Ось тобі ключі. Вони тепер твої. Я наказав збудувати цей дім для тебе. То мій подарунок для тебе і твоєї рідні.

У наступні роки тесля жалкував, що так сам себе ошукав. Він постійно був змушений робити ремонт. «Коли б я знав, — думав тесля, — що будую дім для себе, то зробив би це якісно».

•••••

Молодий мужчина спостерігаючи, як його вісімдесятилітній сусід садив абрикосове дерево, запитав старого:

— Чи ви ще сподіваєтеся їсти з нього плоди? Старий, спираючись на лопату, відповів:

— Звісно, що ні. Я знаю, що не буду їсти плодів з цього дерева, але я ціле життя з великою охотою їв абрикоси з дерев, яких не садив. Таким чином я намагаюсь віддячити тим, хто посадив дерева для мене.

 

У небі

Жив собі один багач. Якось йому приснилося, що по смерті він потрапив до неба. Святий Петро проводив його по вулиці, забудо­ваній прекрасними будинками. Багач побачив надзвичайної краси дім і запитав, хто в ньому живе.

— То небесний дім твого слуги, — відповів святий Петро.

— Чудово, — усміхаючись сказав багач, — якщо мій слуга має такий дім, то я з радістю подивився б на дім, який буде належати мені.

Незабаром вони потрапили на вузеньку вуличку, будинки на якій були маленькі і дуже скромні.

— От, будеш жити в тій хатині, — сказав святий Петро, пока­зуючи пальцем на один дуже бідний будиночок.

— Що, я маю мешкати в такій халупі?

— На жаль, для тебе не маємо нічого кращого, — відповів святий. — Мусиш зрозуміти, що той дім збудований з матеріалів, які ти нам прислав із землі.

 

Зміна і розвиток

Одного вечора батько зрозумів, що його син настільки підріс, що вже може сам піти до стайні і погодувати коней. Однак хлопчина сказав, що боїться темряви. Тоді батько вийшов разом з сином на веранду, засвітив ліхтар, дав його синові і запитав, чи тепер далеко він бачить.

— Бачу до половини дороги, — сказав хлопчина.

Батько сказав йому піти з ліхтарем і зупинитися на половині дороги. Коли хлопець зупинився на півдорозі від стайні, батька запитав його знову, чи далеко він бачить. Син сказав, що тепер бачить до брами. Коли син там зупинився, батько знову запитав, що той бачить.

— Бачу стайню, — пролунало у відповідь.

Батько сказав, щоби син тепер підійшов до стайні і відчини двері. Коли хлопець гукнув нарешті, що він уже в стайні і бачиті коней, батько сказав:

— А тепер погодуй їх.

А сам повернувся в будинок.

 

Надбання

У минулому столітті один американський турист, відвідуючи Польщу, провідав равина Хаїма Госреца. Зайшовши в його будинок, турист дуже здивувався, побачивши одну скромну кімнату, в якій було багато книжок, лавка і стіл.

— Раві, — запитав, — а де ж усе твоє майно?

— А де твоє? — спитав равин.

— Моє? — збентежився американець.

— Але ж я тут тільки на хвильку, як гість.

— Я також, — відповів равин.

 

Усвідомлення

Легенда твердить, що преподобний Захарія вставав кожного ранку і йшов кудись з дому. Його дружина дуже зацікавилася, куди це він ходить ранками, і вирішила його вистежити. Вона побачила, що її чоловік бере з собою відро, набирає з криниці води і йде за мури міста. Там він стає перед смоківницею, кладе відро на землю, прибирає сміття навкола дерева, а потім підливає його. Опісля гладить стовбур дерева, але складається враження, що він боїться його. Коли він так гладив дерево, жінка вийшла зі схованки і спитала чоловіка, що він таке робить. Захарія відповів:

— Тут я зустрівся з Христом.

 

Дисципліна

Самуеля Тейлора Колріджа відвідав один шанувальник його поезії. Під час розмови вони торкнулися питання виховання дітей.

— На мою думку, — сказав гість, — дітям треба дати можли­вість свобідно думати і робити, що хочуть, а як вони підростуть, навчаться самі приймати правильні рішення. Вважаю, що це єди­ний спосіб, щоби вони виросли, вповні розкривши свої можливості.

У цей момент Колрідж перервав його:

— Я хочу показати тобі мій розарій, — сказав і вивів гостя з дому на город.

Коли вони прийшли на город, гість подивився і голосно ви­крикнув:

— Але ж тут тільки бур’ян!

— Тут завжди було багато прекрасних троянд, — сказав Колрідж. — Але цього року я вирішив залишити город без втручання, хай росте, як хоче. І ось бачиш результат.

 

Приклад

Китайський мудрець попросив своїх учнів відповісти на питання, що в житті може дати найбільше задоволення. Відповідей було багато: щасливе подружжя, міцне здоров’я, вірний приятель. Але мудрець сказав, що ніхто з них не дав правильної відповіді.

— Найбільше задоволення в житті, — сказав він, — отримуєш тоді, коли бачиш дитину, яка, повна довір’я, йде дорогою, що ви їй вказали.

 

Щоденне життя

Це оповідання про людину, яка вибралася з групою паломників знайти пустельника, щоби поставити йому одне питання. Коли нарешті він зустрів цього пустельника, спитав:

— Якщо би тобі залишилося жити тільки один день, як би ти його провів?

Старий схимник, погладивши свою довгу білу бороду, відповів:

— Отже так. Зранку я б, як звичайно, помолився, потім посні­дав і пішов би провідати сусіда Івана, а потім попрацював би на городі, сапаючи його, а згодом трішки подрімав би.

— Хвилиночку, — перервав його прочанин. — Але ж так само ти проводиш кожен день.

— Саме так, — відповів схимник. — Чому ж мій останній день мав би відрізнятися від усіх інших?

 

Чутливість

Одного вечора, після вечері, чоловік з жінкою сиділи на веранді свого дому. Того дня вони дуже напрацювалися на сінокосі. Як і багато з нас, любителів поніжитися у теплі свіжі вечори, мужчина заснув, похрапуючи в кріслі-гойдалці, а його жінка тим часом милува­лася заходом сонця, який ми часто фотографуємо, щоби сказати, що світлина не відповідає красі цього моменту. Вона так була захоп­лена картиною заходу сонця, що вирішила розбудити свого чоловіка, щоби й він помилувався цим чудом. Одначе той буркнув:

— Подумаєш, захід сонця.

І повернувся на другий бік.

 

Питання

Батько з сином пішли на прогулянку. Хлопець запитав батька, як проходить електричний струм по дротах, що розвішені на стовпах.

— Не знаю, — відповів батько. — Про електрику я ніколи багато не знав.

Через якийсь час хлопчина запитав, що спричиняє громи і блискавки.

— Кажучи правду, — віповів батько, — цього я ніколи не розумів.

Усю дорогу хлопець ставив батькові питання, на кожне з яких той не міг дати відповіді. Коли нарешті вони повернулися додому, хлопчина запитав:

— Татку, ти не гніваєшся, що я тобі ставив стільки питань?

— Звичайно, ні, — відповів батько. — А про що ти ще хочеш дізнатися?

 

Розкаяння

Одного разу до схимника прийшли два чоловіки.

— Ми чинили зло, — сказали вони. — Тепер нас мучить совість. Скажи, що нам треба зробити, щоби одержати прощення і звіль­нитися від почуття провини?

— Скажіть, діти мої, що злого ви вчинили, — запитав схимник.

— Я вчинив важкий гріх, вартий покарання, — сказав перший.

— А ти? — запитав святець другого з прибулих.

— Ах, — відповів той. — Та я наробив багато злих вчинків, але всі вони невеликі і нешкідливі.

Схимник подумав хвилину і сказав:

— От що вам треба зробити: нехай кожен із вас принесе камінь такої величини, яка відповідала би його гріхам.

Чоловіки пішли. Незабаром повернувся перший із них, ледве двигаючи величезний тяжкий камінь, і зі стогоном поклав його біля ніг святця. Через хвилину повернувся і другий чоловік, весело несучи невелику торбину дрібних камінчиків. Він теж поклав ка­мінці біля ніг святця.

— А тепер, — сказав старий схимник, — заберіть ваше каміння і віднесіть його докладно туди, звідки ви їх взяли.

Перший ще раз підняв свій важкий камінь і, двигаючи його з трудом, заніс на те місце, звідки взяв. Зате другий навіть не запам’ятав тих місць, де збирав свої дрібні камінці. Через деякий час він повернувся, кажучи, що це заважке завдання.

— Слід тобі знати, сину, що гріхи — як те каміння. Якщо хтось вчинив великий гріх, це великим тягаром лежить на його совісті; якщо, однак, він дійсно кається, отримує прощення і позбувається тягаря. Але якщо хтось увесь час робить злі, хоч і невеликі вчинки, він не відчуває, що несе на собі великий тягар; він не кається і залишається грішником.

З цього висновок, що треба уникати як дрібних, так і великих гріхів.

•••••

Один вчений равин сказав своїм послідовникам:

— Жалійте за гріхи свої за день до смерті.

— Але як? — запитали вони. — Ніхто не знає, коли умре! Це може статися кожного дня: завтра, через тиждень, а може, через рік.

— Отож кайтеся в гріхах, — сказав учений муж, — кожного дня.

•••••

Це оповідання про пустельника, відомого своєю ревністю, який однак, впав у гордість.

Одного разу він вибрався на богослужіння до церкви. Дорогою, недалеко від свого житла, він запримітив над рікою якогось бідолаху, котрий, як йому здавалося, гірко плакав.

Підійшовши ближче, пустельник пізнав у ньому затятого розбійника, що наводив жах на цілу околицю. Він вже хотів піти далі, як розбійник перейняв його, впав до його ніг і визнав всі свої гріхи, благально питаючи, чи може мати надію на їх прощення.

Пустельник, дуже здивований і збентежений визнанням стіль­кох важких гріхів, почав порівнювати їх зі своїми невеликими, як йому здавалося, гріхами. Прийшовши до висновку, що його життя безгрішне та невинне, він викрикнув з обуренням:

— Ах ти, нікчемний грішнику, надієшся на пробачення? Скоріше на моїй палиці зацвітуть рожі, ніж Господь Бог простить тобі твої гріхи!

Сказавши це, пустельник пішов далі, залишаючи розбійника в розпуці. Не встиг він відійти далеко, як раптом палиця в його руках почила пускати в землю коріння. Незабаром на ній появилися пуп’янки, листочки, і нарешті зацвіли рожі. Водночас пустельник почув тихий голос:

— Скоріше на цій сухій палиці зацвітуть рожі, ніж добрий Гос­подь Бог відмовить у своїй благодаті розкаяному грішникові, а дасть її гордому.

Почувши ці слова, пустельник побіг назад до грішника, щоби попросити у нього пробачення.

 

Пробачення

У легенді, що походить із середньовіччя, розповідається про монахиню, яка твердила, що бачила Ісуса Христа. Єпископ її запитав:

— Сестро, ти розмовляла з Ним? Так, розмовляла, — відповіла.

Єпископ продовжував:

— Коли Христос з’явиться тобі вдруге, запитай у Нього: «Який найбільший гріх вчинив той чоловік, що став потім єпископом?»

Він прекрасно знав, що про цей гріх відомо тільки його власному сповіднику і самому Богові.

Через три місяці після цієї розмови монахиня прийшла знову на аудієнцію до єпископа. Зразу з порога він запитав її:

— Ти знову бачила Господа нашого?

— Так, — відповіла.

— А ти запитала Його про мій гріх?

— Так.

— І що Він тобі відповів?

Монахиня посміхнулася і сказала:

— Господь відповів: «Вже не пам’ятаю».

 

Каменяр

Був собі каменяр, дуже невдоволений своїм скромним життям. Одного дня, проходячи повз дім багатого купця, він побачив через відчинене вікно, як той у розкоші бенкетував зі своїми поважними гістьми. «Напевно, це дуже впливовий купець», — поду­мав каменяр. Побачене викликало в нього таку велику заздрість, що він також захотів стати великим купцем. Вже і миті не хотів жити як бідний каменяр.

На превелике своє здивування, каменяр раптом став купцем і почав жити в розкоші і мати владу, про яку раніше не міг навіть подумати. Ті ж, які були менше багаті, заздрили йому. Незабаром до їх міста завітав високий урядовець. Його несли на ношах у супроводі чисельної прислуги і солдатів, які били в барабани. Всі, бідний чи багатий, мусили низько кланятися урядовцю.

«Такий урядовець є дуже могутньою людиною, — подумав колишній каменяр. — Хочу стати урядовцем».

І тут же став ним. І його також носили на ношах.

Одного гарячого літнього дня новоспеченому урядовцеві стало погано в нагрітих ношах. Він подивився на небо і побачив сонце, яке припікало і не рахувалося з ніякими урядовцями.

«Сонце, напевно, могутніше, — подумав він. — Хочу стати сонцем».

І він став сонцем, і світив кожному, як хотів. Тим часом з’явилася величезна хмара між ним і землею, і його проміння вже не могло досягнути землі.

«Та хмара має, напевно, величезну силу, — подумав. — Хочу стати хмарою».

І став хмарою. Але незабаром зауважив, одначе, що його несе якась невидима сила, і зрозумів, що це вітер.

«О, вітер, мабуть, найсильніший, — подумав він. — Хочу стати вітром».

І став вітром. Але через деякий час, коли почав дути з усієї сили, натрапив на щось, що не хотіло йому піддатися, незважаючи на велетенські зусилля. Це була величезна кам’яна брила.

«Такий камінь, напевно, ніхто не зрушить, — подумав. — Хочу стати каменем».

І став він каменем, найбільшим на землі. Але раптом почув удари молотка, що вбивав клин у кам’яний моноліт. І відчув, що починає змінюватися.

«Невже може бути щось потужніше за мене?» — подумав він. Озирнувся і на обрії побачив постать каменяра.

 

ПЕРЕШКОДИ НА ДОРОЗІ

Погані звички

Якось старий вчитель пішов зі своїм учнем на прогулянку до лісу. Раптом учитель зупинився, зацікавившись чотирма росли­нами. Перша з них тільки-но почала прорізатися крізь землю, друга вже мала розвинену кореневу систему і назовні пустила красиві листочки, третя була сформована у малий кущ, а четверта вже була зрілим деревом.

Вчитель звернувся до свого молодого учня:

— Вирви спочатку першу рослину.

Хлопчина без усякого зусилля, тільки пальцями, витягнув її.

— А тепер вирви другу.

Учень послухав, але це вже далось йому дещо важче.

— А тепер третю.

Хлопець напружив усі свої сили, і лиш тоді зумів витягнути з землі кущ.

— Ну а тепер, — спитав учитель, — чи даш собі раду з четвер­тою рослиною?

Коли хлопець міцно схопив обома руками стовбур дерева і спробував вирвати його з землі, то лише ледь затріпотіли лис­точки.

— Ось так, сину, мається і з нашими поганими звичками. Коли вони ще молоді, невкорінені, ми, з Божою допомогою, дуже легко можемо їх позбутися, але коли вони вже старі, запустили глибоко коріння, то їх уже важко позбутися, незважаючи на наші щирі молитви і старання.

 

Спокуса

Один багатий підприємець хотів найняти водія. З цією метою він зустрівся з трьома кандидатами. Показавши на глибоку прірву неподалік свого дому, підприємець сказав:

— Припустім, що везете мене над прірвою. Як далеко від краю скеруєте авто, щоби я почувався в безпеці?

Перший з кандидатів без вагань відповів:

— Я спокійно їхав би на машині не більше як на п’ятнадцять сантиметрів від краю прірви.

Другий сказав:

— Я, напевно, їхав би від краю прірви не більше, як на одну стопу, так що ви, пане, не мали би причини для страху.

Нарешті слово взяв третій кандидат на посаду водія:

— Я намагався б якнайдалі триматися від тієї прірви.

Підприємець прийняв на роботу третього.

 

Зайняті одною думкою

Одного разу відомий американський маг Гарі Гудіні ледве не осоромився під час виконання свого чергового фокуса. Він просла­вився тим, що міг вибратися з будь-яких кімнат, кліток, скринь, в яких його замикали, міг відімкнути будь-який замок чи розв’язати вузол. Цього разу тюремні наглядачі міцно зв’язали його линвами, ланцюгами, шнурами, закували в кайдани, закрили двері тюремної камери і вийшли. Гудіні дуже швидко дав собі раду з усіма путами, вивільнився з них і почав копирсатися в замку дверей, щоб їх відчинити. Старався і сяк, і так, довго мучився, але все дарем­но, — замок не відчинявся. Вкінці розчарований, страшенно зму­чений, Гудіні сперся на двері, і вони несподівано відчинилися, так, що він ледь не впав на коридор. Наглядачі просто забули замкнути їх на ключ.

 

Цілісна картина

До міста, в якому жили лише сліпці, завітав король зі своєю свитою. Він приїхав на величезному слоні, яким звичайно послуго­вувався, щоб вразити своїх підданих. Жителі міста, які не мали жодного уявлення, як виглядає слон, вибрали з-поміж себе трьох незрячих, давши їм завдання з’ясувати це. І вони за допомогою дотику почали вивчати слона.

Повернувшись до своїх співгорожан, ці троє почали розповідати їм про свої враження. Найвищий серед них, що досягнув руками вуха слона, сказав:

— Слон є великий, круглий, широкий і розлогий, як диван.

Другий, середнього зросту, що досягнув тільки до хобота, ска­зав:

— Це не так, насправді він, як довга пряма труба, гнучка і м’язиста.

Найнижчий з трьох, який зміг намацати лише ногу, сказав:

— Ні, він — кремезний, величезний і твердий, як колона.

Кожен із них був правий, а проте сліпі так і не дізналися, як насправді виглядає слон, тому що не мали цілісної картини.

 

Поганий приклад

Шестилітній Джон їхав з батьком машиною. За перевищення швидкості їх зупинив дорожний інспектор. Батько Джона, подаючи права їзди, вклав туди двадцятидоларову банкноту.

— Усе в порядку, синку, всі так роблять.

Коли Джонові було дев’ять років, він пішов з мамою за покуп­ками до супермаркета. Касир помилково видав їй забагато здачі. Поклавши гроші до гаманця, мати шепнула на вухо синові:

— Всі так роблять.

Коли Джонові виповнилося шістнадцять років, він вперше отри­мав роботу — в супермаркеті. Його праця, серед іншого, полягала в тому, щоб на дно кошика класти перезрілі помідори, а найкращі, свіжі, зверху. Шеф сказав йому:

— Так робиться добрий бізнес.

Коли Джонові виповнилося вісімнадцять років, він поступив у коледж. Одного дня перед екзаменами до нього підійшов якийсь студент і запропонував купити готові відповіді на тест. Джон купив їх, але на екзамені шахрайство викрилося і його виключили з коледжу. Довідавшись про це, батьки були дуже невдоволені. Вони запитали сина:

— Як ти міг так нечесно поступити?

Якщо на світі серед дорослих є щось, чому не можна давати поблажки, то це власне вчинки нечесних людей.

 

Метушливість

Один фермер прокинувся якось зранку, подивився у вікно і побачив, що за ніч на його городі біля дому виросли проліски.

— Як гарно! — вигукнув він. — Я з охотою підійшов би ближче помилуватися, але спочатку мушу зорати ще шматок поля під пшеницю.

Коли він повернувся ввечері, проліски уже зів’яли. На другий день фермер побачив через вікно двох горобчиків на гілці, які весело цвірінькали.

— Який чудовий спів. Ось тільки видою корів і повернуся їх послухати.

Коли він повернувся, горобчики вже давно відлетіли. Наступ­ного дня фермера зранку збудив тупіт копит. За вікном він поба­чив великого білого жеребця, який гарцював, розгрібаючи копитом землю, ніби запрошуючи його проїхатися верхи полями.

— Ти — найкращий кінь, якого я будь-коли бачив, — сказав фермер. — Як тільки полагоджу паркан з південної сторони мого городу, осідлаю тебе і поїду.

Коли ж він повернувся, жеребця вже не було.

Багато років фермер був свідком якогось надзвичайного явища за своїм вікном. Але на першому місці в нього була ферма, про яку мусив дбати, тому він ніколи не знаходив вільного часу, щоби приглянутися до тих чудових картин.

 

Висновки

Одна старша жінка щодня переїздила на моторолері кордон з Болівією, везучи на задньому сидінні мішок піску. Вкінці митник почав щось підозрювати і одного разу спитав:

— Що везеш у мішку?

— Пісок, — відповіла жінка.

Митник випорожнив мішок, у якому справді був тільки пісок. А жінка і далі протягом цілого місяця їздила на своєму моторолері. Через якийсь час митник знову не витримав і спитав:

— Я тебе не заарештую і не донесу на тебе в поліцію, але скажи мені правду, ти везеш контрабанду чи ні?

— Так, — зізналась жінка.

— Ну добре, але що за контрабанду ти перевозиш? — допитувався митник.

— Моторолери, — відповіла, усміхаючись.

 

Плітка

Якось на сповіді у святого Филипа Нері одна пані призналася, що пліткувала про інших. За покуту святий Филип сказав їй піти на базар і купити необскубану курку, а дорогою додому обскубувати її, розкидаючи пір’я вулицею. Це виглядало на доволі дивну по­куту, але пані пішла на базар і зробила так, як їй було сказано. Коли вона повернулася до святого Филипа, той похвалив її за послух і сказав:

— А тепер, щоб завершити покуту, маєш повернутися і зібрати всі вискубані тобою пір’їнки.

— Отче, — перелякалася жінка — але ж це неможливо. Вітер розвіяв пір’їни, і я не зможу їх зібрати.

— Це правда, — відповів святий. — Так само ти не можеш відкликати злосливих слів про своїх сусідів. Твої слова, переходячи з уст в уста, дійшли врешті туди, куди не можеш добратися. На майбутнє будь обережнішою, зважуй кожне своє слово.

 

Як сподобатися усім

Батько з сином вели на торговицю осла. Батько сидів верхи на ослі, а син ішов поруч. Люди, яких зустрічали по дорозі, говорили:

— Нечувано! Сильний мужчина сидить на ослі, а дитина іде пішки!

Тоді батько посадив на осла сина. Натовп зівак далі обурю­вався:

— Це жахливо: старша людина іде пішки, а молодий їде верхи.

За таких обставин вони обидва сіли на осла, але зразу почули:

— Це варварство: двоє людей сидить на маленькому осликові.

Тоді батько з сином злізти з осла, але інші зіваки почали говорити:

— Здуріли: осел нічого не несе, а двоє людей іде пішки.

Вкінці вони обидвоє підняли і понесли осла, але навіть тоді не заслужили похвали у зівак з базару.

 

Нетерпимість

Більшу частину свого життя патріарх Авраам провів у пустині. Одного, дня, побачивши мандрівника, він запросив його до себе, щоб нагодувати та дати притулок на вечір. Мандрівник радо пого­дився. Під час приготування їжі Авраам довідався, що гість є вогнепоклонником. Авраам обурився, вигнав гостя з намету, давши йому лиш один фінік.

Цієї ж самої ночі Авраамові з’явився Господь Бог і запитав:

— Чому ти так погано повівся зі своїм гостем?

— А тому, що він не визнає Тебе, не звеличує єдиного прав­дивого Господа Бога, — відповів Авраам.

У відповідь почув:

— Аврааме, Аврааме, я витерпів з тим безбожником вісімдесят років. А ти не міг стерпіти його протягом однієї ночі?

 

Пліткарство

Кілька священиків невеликого містечка ловили рибу, сидячи в човні. Однак риба не клювала, і тому вони завели між собою розмову.

Проповідуючи протягом багатьох років своїм прихожанам, що сповідь для душі є дуже корисною, вирішили перевірити її дію на собі — висповідатися взаємно у власних гріхах. Перший їз них сказав, що найбільшою своєю вадою вважає спосіб висловлю­вання: йому дуже важко утриматися від вживання час від часу невідповідних слів. Другий признався, що його вадою є матеріа­лізм — надто полюбляє гроші. Третій зізнався в азарті до ігор — від гольфу до футболу включно. Останній зі священиків, той, що сидів за стерном, повернув човна у напрямку до берега, і почав швидко веслувати. Один з його колег спитав:

— Куди ти так поспішаєш? Тим паче, що тепер твоя черга сповідатися.

Священик відповів:

— Так, але знаєте: мій гріх — це пліткарство. Я вже не можу дочекатися повернення додому.

 

Нарікання

Як відомо, монахи ведуть дуже скромне життя. Був час, коли вони дотримувалися суворих принципів мовчанки. В одному з таких монастирів монах мав право вимовити тільки два слова на п’ять років, і то тільки до ігумена. Після перших п’яти років мов­чання один з монахів сказав:

— Їжа холодна.

Ще через наступних п’ять років заявив:

— Ложе тверде.

І, нарешті, після п’ятнадцяти років перебування в монастирі сказав:

— Покидаю монастир.

На що ігумен відповів:

— Це зовсім мене не дивує. Відколи ти тут, тільки те й робиш, що жалієшся.

 

Зволікання

Три чорти на стажуванні готувалися до виходу на землю, щоб там завершити своє навчання. Люцифер, князь тьми, ставши перед ними, почав їх екзаменувати, як будуть спокушати і вводити в гріх людей.

Перший сказав:

— Я нашіптуватиму людям, що немає Бога.

Диявол відповів:

— Ти розчаруєш таким чином небагатьох, бо в людей глибоко в свідомості є передчуття, що Бог має існувати.

Другий стажист сказав:

— А я їх переконуватиму, що немає пекла.

— Обдуриш мало кого із людей, — відповів на це диявол, — бо люди прекрасно знають, що рано чи пізно їм доведеться відпо­відати за свої вчинки.

Нарешті третій сказав:

— Я буду радити людям, що не варто поспішати, що краще завжди і всюди зволікати.

Почувши це, диявол голосно засміявся і сказав:

— Таким чином зведеш багато людей.

 

Брехня

Священик спостерігав за гуртом дітей, що сиділи колом, посере­дині якого була собака. Зацікавлений, він спитав їх, що вони роб­лять.

Один малюк відповів:

— Вигадуємо всяку брехню. А переможець отримає в нагороду собаку.

Священик вигукнув:

— Що ви робите? Я обурений! У вашому віці мені навіть на гадку не спадало брехати.

Один з хлопців сказав до свого товариша:

— Дай йому того собаку, він виграв.

 

Неправильна інтерпретація Біблії

Один богомільний чоловік хотів конче дізнатися Божу волю в одному конкретному випадку. Він узяв Святе Письмо і навмання відкрив його, вважаючи, що там знайде відповідь на своє питання. На привелике його розчарування йому випав уривок з Євангелія від Матея (27, 5), в якому розповідалося про те, як Юда вийшов і повісився. Це мужчину не задовільнило, тому він вирішив спробу­вати ще раз. Цього разу палець зупинився на пересторогах св. Луки (10, 37): «Іди і ти і роби так само». Коли ж спробував утретє, то натра­пив на слова св. Йоана (13, 27): «Що хочеш зробити, зроби зараз».

 

Черствість

Молоді хлопчиська насміхалися над своїм бідним, убого вдяг­неним товаришем:

— Ти ж християнин, — кпили собі. — Якщо Бог тебе любить, чому не заопікується тобою? Чому не скаже комусь, щоби дав тобі пару черевиків і якийсь пристойний одяг.

Ці слова дуже вразили хлопця, але невдовзі з повними сліз очима він відповів:

— Я думаю, що Він саме так і каже людям робити, але вони Його не слухають.

 

Без серця

Дія відбувається в наші часи.

Ісус Христос вирішив знайти собі дванадцять апостолів. Доклад­ні оголошення в газеті не дали результату. Тому Він вирішив орга­нізувати змагання, які б дали можливість вибрати Дванадцятьох. Прибуло багато людей з різних сторін. Змагання були завзяті, суддею на всіх іграх був сам Ісус Христос.

У першому турі були молитовні змагання. Люди почали моли­тися — було видно, як вони скоро вміють промовляти слова молит­ви. Одні з них виголошували слова молитви дуже виразно, інші підбирали дуже пестливі слова, треті — дуже урочисті. Коли нас­тав час присуджувати нагороди, Христос жодного не визнав пере­можцем. Виявилося, що у всіх молитвах були тільки слова, а не було серця.

У другому турі були змагання із відправи Служби Божої. Вірні приступили до виконання поставлених перед ними завдань. Деякі вдягнули прекрасні ризи, інші вживали багато кадила, ще інші звертали головну увагу на музику, а ще інші жваво жестикулю­вали.

Але ж знову, коли прийшов час вибирати переможця, його не було. У проведеній Літургії все було дуже претензійно, але не було серця.

Третім туром змагання було навчання. Участь у ньому приймали добре підготовані групи. Деякі прийшли з готовими плакатами, інші з довгими, чітко продуманими проповідями. Ще інші принесли з собою навіть відеокамеру, а деякі привели невеличкі групи людей, щоб на них продемонструвати процес навчання. Але вже вкотре переможця не було виявлено, тому що головна увага покладалась на методи навчання, а не було в них серця. Таким чином проведені змагання не виявили переможців і не позволили Ісусові Христові вибрати дванадцять апостолів.

Змучений і знервований тим невдалим експериментом Ісус Христос пішов на берег озера, щоб заспокоїтися і відпочити. І тоді сталося чудо. Він побачив людей, які ловили рибу. В свою нелегку працю вони вкладали серце. Їх і вибрав Христос на своїх апостолів.

 

Байдужість

Молодий, сповнений ентузіазму священик прийшов до своєї першої церкви. Розчарований, він побачив, що на Службу Божу приходить дуже мало людей, а духовне життя парохії занепадає. Тоді він почав ходити від хати до хати, намагаючись викликати зацікавлення у парохіян релігійною практикою. Однак скоро пере­конався, що релігійне життя в парохії зовсім занепало і в людей немає жодного зацікавлення і потреби брати участь у Літургії. Парох зібрав церковну раду, і всі погодилися, що його висновки є правдиві.

Священик оголосив, що оскільки люди переконані, що Церква вже померла, то він наступної неділі проведе похоронну процесію. В день похорону церква була переповнена. Перед проповідальницею стояла домовина. Кожен з присутніх вихваляв померлу, відзначаючи, яку велику роль вона відіграла в минулому, і жалку­ючи з причини її передчасної смерті. Потім один за одним люди підходили до домовини і зі здивуванням вдивлялися у свої обличчя у дзеркалі, вміщеному на дні домовини. Багато з них були шоко­вані, багато обурювалися, але всі почали усвідомлювати, що це власне їх духовна байдужість є причиною смерті Церкви.

 

Упередження

Китаєць і жид обідають разом. Раптом жид встає і без усякого попередження б’є китайця в обличчя так сильно, що той падає. Китаєць встає, тримаючись рукою за обличчя, і питає:

— За що? Чому ти це зробив?

У відповідь чує:

— За Пірл Харбор!

Така відповідь дуже здивувала китайця.

— Пірл Харбор? Але ж я не маю нічого спільного з Пірл Харбор.

Це ж японці, а не китайці розбомбили ту базу.

На це жид:

— Китайці, тайванці, японці — для мене все одно.

Вони продовжують обідати, але через кілька хвилин встає китаєць і б’є жида так сильно по щоці, що той аж підстрибнув.

— За що? — питає жид.

— За «Титанік», — чує відповідь.

— За «Титанік»? Чому? Я ж не мав нічого спільного з «Титаніком»!

На що китаєць каже:

— Гольдберг, Файнберг, Айсберг* — для мене все одно.

__________________

* Тут гра слів: Гольдберг, жидівське прізвище, означає «золота гора»; Файнберг — «гарна гора»; Айсберг — «крижана гора», яка власне й стала причиною загибелі «Титаніка».

 

Погана оцінка

Померла старша жінка. У спадок своїй улюбленій сестріниці вона залишила колекцію монет. Сестріниця була в захопленні від спадку, аж поки не довідалася, що в тетиній колекції всього трид­цять шість монет. Через кілька місяців після похорону вона взяла ті монети і пішла на роботу.

Під час обідньої перерви сестріниця забігла до нумізматичного магазину і попросила оцінити вартість колекції. Продавець поди­вився на монети і завмер з недовіри та захоплення. Виявилося, що це надзвичайно рідкісні і дорогі монети. Коли він сказав про це клієнтці, та дуже здивувалася, бо ніколи не думала, що ті монети такі цінні. Та завдяки допомозі фахівця вона тепер може їх дуже вигідно продати, чого навіть не сподівалася раніше.

 

Недовіра

П’ятирічний пустун дивився на свого батька, який курив файку і пускав кільця диму. Вибравши момент він підбіг до батька, зловив у свої малі долоні пару кілець диму і побіг на своє місце. Відкривши долоні, малюк на превелике своє здивування, не знайшов і сліду диму. Тоді він знову підбіг до батька, набрав у долоні ще більше диму і обережно пішов на своє місце. Але коли відкрив долоні — кілець диму знову не було. Малюк дуже знітився, але через хви­лину вибіг з хати, щоб побавитися в щось інше.

 

Нездійсненна надія

Свята Тереза з Авілю вибралася одного разу в подорож. Перед від’їздом вона просила Господа Бога, щоб Він опікувався нею під час подорожі. Але, на жаль, в дорозі на неї чекало багато неперед­бачених пригод і трапилось цілий ряд прикрих випадків. Коли нарешті св. Тереза прибула до своєї кінцевої мети, вона знову звернулася до Господа Бога, але не для того, щоби подякувати за щасливе закінчення подорожі, але щоби дорікнути за погане опі­кунство.

— Але ж Терезо, — відповів Господь Бог, — ти знаєш, як я ставлюся до всіх моїх друзів.

— Якщо так, — відповіла вона, — то не дивно, що маєш їх так небагато.

 

Використай на практиці

Один юнак тільки-но почав працювати продавцем у книгарні. Власник книгарні послав його продавати книжки в село. Молодий продавець побачив на веранді одного з будинків фермера, який гойдався у своєму кріслі. Юнак підійшов до нього і з великим запалом початківця почав вихваляти свої книжки.

— Шановний добродію, у мене є книжка, яка навчить вас вести своє господарство в десять разів краще, ніж ви це робите тепер.

Фермер не відповів нічого — гойдався в кріслі далі. Через кіль­ка хвилин зупинився, подивився на продавця і сказав:

— Ні до чого мені ваші книжки. Я вже і так знаю, як вести моє господарство в десять разів краще, ніж дотепер.

 

Коли забуваєш Бога

Павук снував у стодолі свою сітку. Він почав з довгої тонкої нитки, яку приклеїв до однієї з балок. Весь час прикріплений до неї, зіскакував з балки, щоб снувати згори вниз більше ниток, аж поки не дійшов до центру запланованої сітки. Після цього від середини павук почав снувати інші нитки, немов спиці в колесі, закріплюючи кінці тих ниток на стінці в різних точках. Нарешті виткав прекрасну сітку, з допомогою якої наловив багато великих і товстих комах. Він дуже розповнів, розлінився і загордів.

Якось, оглядаючи свою майстерно виткану сітку, павук запримітив одну довгу нитку, ту, яку зробив першою і закріпив на горіш­ній балці. Довго дивився на неї і сказав уголос:

— Цікаво, для чого ця нитка? Не можу зрозуміти, для чого я її ткав. На цю нитку нічого не ловиться.

І довго не думаючи, зірвав її. Раптом вся виткана ним конст­рукція впала. Павук забув, що саме ця одна нитка, прикріплена до горішньої балки, була тою основою, що тримала всю сітку.

 

Непослідовність

Одного разу на священика, який йшов темною алеєю, напав грабіжник. Він почав вимагати гроші. Коли священик розщіпав свій плащ, щоби витягти гроші з кишені, злодій побачив на ньому колорадку*. Він зрозумів, що обкрадає священика, і тут же перепросив його:

— Отче, вибачте, залиште при собі гроші, я не знав, що ви є духовна особа.

Збентежений, священник витягнув цигарку і хотів почастував нападника.

— Ні, дякую, отче, — відповів злодій, — під час Великого посту я не курю.

_____________________

* Рід невеликого жабо з комірцем у католицьких священиків.

 

Високопарні слова

Один селюк приїхав уперше до великого міста. Переночувати він зупинився в гостинниці. Серед ночі його розбудив бій барабанів. Спросоння він запитав:

— Що це означає?

Йому сказали, що в місті почалася пожежа, а боєм барабанів усім дають знати про це, оголошуючи таким чином пожежну три­вогу. Селянин повернувся на другий бік і продовжував спати. Повернувшись у своє село, він розказав місцевому начальству про те, що у великих містах є корисна практика: коли стається поже­жа, люди починають голосно бити в барабани і вогонь гасне. Це викликало у всіх велике зацікавлення. Купили багато барабанів, які роздали мешканцям села. Коли невдовзі сталася пожежа, над селом рознісся оглушливий бій барабанів. Наївні люди сподівалися, що від того гуркоту вогонь погасне. Проте все було даремно, багато будинків згоріло дотла.

Саме в той час селом проїжджав один бувалий подорожній. Дізнавшись про причину гучного бою барабанів, він висміяв наївних селян:

— Але ж ви дурні! Гадаєте, що бій барабанів зупинить пожежу? В місті б’ють у барабани, щоби розбудити людей, які негайно беруться до гасіння пожежі.

 

Будь достойний свого імені

До Олександра Македонського привели воїна його армії, зви­нуваченого у якомусь проступку. Коли імператор вислухав обви­нувачів і свідків, звернувся до воїна з запитанням:

— Як називаєшся?

— Олександр, — відповів воїн.

Імператор запитав вдруге:

— Як твоє ім’я?

Воїн вдруге відповів:

— Олександр.

Розлючений імператор вигукнув:

— Втретє питаю тебе, як твоє ім’я?

Коли ж воїн відповів знову так само, як попередні рази, великий імператор зі злістю кинув його:

— Твердиш, що твоє ім’я Олександр? А ти звинувачений у злочині і мусиш понести кару. Або зміни свою поведінку, або зміни своє ім’я, тому що ніхто, носячи таке саме ім’я, як я, не може себе вести так, як ти.

 

Пізнай себе

Один молодий, грошовитий брокер з Вол-Стріт познайомився з дуже елегантною, надзвичайної краси молодою артисткою. Нев­довзі він закохався в неї, вони часто разом відвідували театри, кіно, кафе. Дівчина подобалася йому щораз більше, і він вирішив одружитися. Але, як людина обачлива, задумав перед шлюбом перевірити її минуле. З цією метою він найняв приватного детек­тива, але не назвав свого прізвища. «Зрештою, — міркував він, — перед таким важним кроком, як подружжя, мені необхідно пере­вірити докладно минуле моєї нареченої, щоб не тільки не потра­пити в халепу, але і не кинути тінь на мою фірму».

Через деякий час з приватної детективної агенції отримав док­ладний звіт. У ньому повідомлялося, що особа, якою він ціка­виться, має бездоганну репутацію, її минуле без будь-яких плям. Середовище, в якому вона обертається, теж є бездоганне.

«Єдиною темною плямою на її репутації, — вказано у звіті детективів, — є факт, що останнім часом вона зустрічається з одним молодим брокером, який має дуже темне минуле і спосіб ведення його справ на біржі дуже підозрілий».

 

Скалка в чужому оці

Один бідний чоловік, щоб вгамувати голод, вкрав у магазині буханець хліба. За цей злочин його присудили до смерті через повішення. Перед виконанням присуду його спитали, що він хотів би сказати в своєму останньому слові. Злодій звернувся до короля:

— Хочу, ваша величносте, перед смертю посадити в землю насіння яблука, з якого за одну ніч виросте дерево і дасть плід. Це таємниця, яку мені передав батько перед своєю смертю. Думаю, було би великою втратою, якби ця таємниця пропала разом зі мною.

На другий день було визначено годину, коли злочинець мав посадити чарівне зерно яблуні. Злодій викопав ямку і сказав:

— Це зерно може посадити тільки людина, яка в своєму житті ніколи нічого не вкрала, не присвоїла собі нічого чужого. Очевидно, що я, який вкрав буханець хліба, не можу цього зробити.

Король звелів посадити зерно своєму прем’єр-міністрові. Але той категорично відмовився, кажучи:

— Ваша королівська милосте, коли я був ще молодим, то, при­гадую, присвоїв собі одну невелику річ. Тож, звісно, я не можу посадити зернятко.

Коли було запропоновано посадити зерно скарбникові, то він сказав королю, що ще будучи молодим, ошукав когось на певну суму. Коли ж прийшла черга до самого короля, він пригадав, що потайки взяв у батька один цінний перстень.

Тоді злодій сказав:

— Ви всі є достойні і шляхетні особи. Вам нічого не бракує, але, як бачите, ви не можете посадити зернятко. А я, який з голоду вкрав буханець хліба, маю бути за це повішений?

Король високо оцінив мудрість злочинця, скасував свій вирок і відпустив його на волю.

 

Рішення

Наприкінці грудня директор початкової школи звернувся до вчителів з пропозицією:

— Давайте напишемо на карточках наші пропозиції стосовно покращення праці вчителів у новому році, а я обіцяю повісити їх на дошці оголошень.

Вчителі погодилися, а коли всі пропозиції були вивішені, зібра­лися біля дошки оголошень, щоби їх прочитати і обговорити. Раптом один з молодих вчителів дуже обурився:

— Ось так завжди! Він не вивісив моєї пропозиції, а я ж подав її одним з перших. Директор недооцінює мене. Це доказує, яка в нас атмосфера, — бурчав і лютився він без кінця.

Директор, почувши це звинувачення, був прикро вражений, бо зовсім не мав наміру відкинути пропозицію молодого вчителя. Він почав шукати листок на столі серед паперів, може, десь загубився. Незабаром знайшов і тут же повісив на дошку оголошень. На карточці було написано:

«Приймаю рішення, що ніяка дрібничка не буде мене ніколи більше виводити з рівноваги».

 

Не суди іншого

Два буддійські монахи, йдучи до свого монастиря, на березі ріки зустріли красиву жінку. Як і монахи, вона хотіла перейти ріку, але вода була глибока, а течія бурхлива. Тоді один з монахів узяв її на плечі і переніс на другий берег. Інший монах цим вчинком дуже згіршився. Цілу дорогу він ганьбив свого супутника, що той не шанує святого звичаю, що забув про свій стан. Як посмів не лише торкнутися жінки, але й узяти її на плечі і перенести на другий берег! Що скажуть на це люди? Ганьба впаде на їхній монастир і на їхню релігію! І так докоряв без перерви.

Знічений монах вислуховував терпляче ці безконечні докори, але нарешті не витримав і промовив:

— Брате, я цю жінку давно залишив на березі ріки, вона пішла своєю дорогою. А ти ще досі несеш її.

 

Захланність

Стара російська народна казка оповідає про подружню пару селян, які після кожної вечері говорили:

— Якщо б ми мали ще трішки більше землі, то були б дуже щасливі.

Подружжя з часом нажило багато землі, але і далі кожну вече­рю закінчували тими ж словами — мати ще більше землі. Нарешті вони купили великий маєток і стали багатими землевласниками.

Якось до них на вечерю зайшов їхній сусід-татарин, у якого було більше землі. І знову господарі закінчили вечерю тим самим бажан­ням. Татарин спитав їх:

— Коли ж вам нарешті буде досить землі?

Селянин, а тепер вже багатий землевласник, сказав, що йому вистачило б стільки землі, скільки можна обійти протягом одного дня. На це татарин відповів, що той може собі взяти стільки його поля, скільки обійде за один день, але при умові, що зробить замкнене коло. Засвіт сонця селянин вирушив у дорогу, біг підтюп­цем увесь день, заточуючи щораз більше коло, щоби здобути біль­ше землі. Коли сонце вже почало заходити, він здалеку побачив свою дружину і татарина. Замість бігти до них по прямій, селянин вирішив захопити ще шматок землі, на якій був розміщений будинок татарина. Коли сонце кидало останнє своє проміння, він до­плентався до дружини, переможно усміхнувся і впав замертво. Серце не витримало такого цілоденного навантаження.

Тіло селянина поховали наступного дня. На могилі татарин сказав:

— Ну, скільки тепер тобі треба землі?

А потім сам і відповів:

— Усе дуже просто! Ніхто не потребує землі більше, ніж три на чотири стопи. Наш приятель аж тепер має достатньо землі.

 

Важке завдання

Один король, володар багатьох земель, мав таку сильну владу, що навіть мудреці були в нього звичайними урядниками. Але якось насіли на нього клопоти, тому він скликав своїх мудреців і сказав:

— Не знаю, що сталося, але якийсь внутрішній голос підказує, що необхідно знайти перстень, який допоможе мені навести лад у моїй державі. Він мені потрібен за будь-яку ціну. Цей перстень мав би розвеселяти мене в сумні хвилини і наводити сум у веселі.

Мудреці довго радилися між собою, довго медитували і нарешті знайшли відповідь. Це мав би бути перстень з написом — «Все так не буде».

 

Терпіння

В одному невеликому китайському селі жив убогий селянин з дружиною і сином-підлітком. Вони дуже важко працювала і, назби­равши трохи грошей, купили собі кобилу. їхні односельчани, почув­ши це, говорили:

— Який ти щасливий, маєш таку гарну коняку.

— Лише Бог знає, що таке щастя, а я лише звичайна смертна людина, — відповів селянин.

Якось кобила втекла з пасовиська і не повернулася.

— Яке велике горе, — казали селяни.

— Така, мабуть, воля Божа, — відповів потерпілий, а через декілька днів кобила повернулася, привівши з собою прекрасного жеребця.

— Ох і щастить тобі, маєш тепер двох добрих коней, — говорили селяни.

— Така, видно, була воля Божа, — сказав селянин.

Одного разу його син вирішив загнуздати жеребця, щоб помагав їм на господарстві, але кінь так копнув його, що зламав хлопцеві ногу, і той став кульгавим.

— Який жаль, твій син, напевно, залишиться калікою на все життя, — бідкалися селяни.

— Тільки Бог знає, що Він робить, — відповів селянин.

Проходили місяці, аж одного дня в країні було проведено мобілі­зацію мужчин до війська. Із села забрали всіх молодих мужчин на війну — усіх, крім кульгавого.

Тепер селяни, зустрічаючи батька кульгавого, почали заздрити йому і говорили, яке то щастя, що його син не потрапив на фронт. Вони говорили:

— Ти справді казав правду — на все воля Бога.

•••••

Якось художник одного разу прийшов у гості до своєї приятель­ки, але застав її всю в сльозах. Вона розповіла йому, що ненав­мисне розлила чорнило на хустину, якою вона дуже дорожила. Чим тільки не змивала пляму — нічого не виходило. Художник попросив дати йому цю хустину, а він щось придумає. І дійсно через декілька днів жінка отримала від нього невеличку поси­лочку. Коли відкрила її, не повірила своїм очам. Художник, взявши за основу композиції чорнильну пляму, розмалював хустину пре­красним візерунком.

Хустина стала ще кращою, ніж була до того.

•••••

Один молодий мужчина забажав витатуювати собі на плечах лева. Він звернувся до спеціаліста і пояснив йому, чого він від нього хоче. Але вже після перших уколів почав кричати з болю і стогнати.

— Як ти мене мучиш! Що ти зараз наколюєш?

— Саме починаю хвіст, — відповів татуювальник.

— Наколи мені лева без хвоста! — застогнав мужчина.

Художник почав наколювати нову деталь, але після кількох уколів його пацієнт знову застогнав.

— А тепер що ти наколюєш? Не можу знести такого сильного болю, — простогнав мужчина.

— Я почав з голови, і саме зараз наколюю вуха, — сказав художник.

— Зроби лева без вух, — простогнав пацієнт.

Татуювальник був змушений розпочати свою працю наново. Та не встиг вколоти перший раз, як його «жертва» знову завила з болю.

— А тепер що ти наколюєш?

— А тепер тулуб, — відповів знервовано художник.

Виведений з рівноваги, художник перервав свою працю, від­клав в сторону голку і викрикнув:

— Який може бути лев без голови, хвоста і тулуба? Хто може щось таке намалювати? Навіть сам Господь Бог цього не зуміє.

 

Участь у недільному богослуженні

Один католик, який любив у неділю зранку довше поспати, завжди говорив до своєї дружини:

— Піди до церкви на Службу Божу за мене і за себе.

Але якось вночі приснилося йому, що вони обоє з жінкою помер­ли одночасно і стали перед брамою неба. Їх зустрів св. Петро і спитав:

— Чи ви пан і пані Сміт?

Вони обоє ствердно кивнули головою.

— Чудово! Хай пані Сміт увійде сама за вас обох, — сказав святий.

 

Жива віра

Зустрілися якось равин і фабрикант, що виробляв мило. Фабри­кант почав говорити:

— Не розумію, для чого потрібна релігія? У світі панує безлад, війни, нужда, і то після тисячолітнього проповідування про правду, мир, після всіх молитов, проповідей і навчань, які лунають в цер­квах. Якщо релігія дійсно є добра, правдива і потрібна, то чому так діється?

Равин не відповів нічого. Вони й далі йшли поруч, аж раптом побачили дитину, яка бавилася в баюрі. Равин сказав:

— Поглянь на цю дитину. Ти твердиш, що мило допомогає лю­дям бути чистими, але ця дитина брудна. То навіщо мило? На світі є стільки сортів різного мила, а ця дитина все одно брудна. Я навіть починаю сумніватися чи взагалі мило потрібне.

Фабрикант з обуренням вигукнув:

— Але ж, равине, звісно, що нема ніякої користі з мила, особ­ливо якщо ним не користуватися.

— Саме так, — відповів равин. — Подібно є і з вірою, і з релі­гією. Вони є недоцільні, якщо їх не застосовувати на практиці.

 

Необачність

Арон жив над рікою. Одного разу, повертаючись додому після важкої праці, він мріяв про те, що зробив би, коли б став багачем. Раптом спіткнувся об шкіряну торбу, яка, як йому здалося була заповнена камінцями. Арон підняв її і поча кидати по одному камін­цю у воду. «Якби я був багатим, — роздумував, — то купив би собі великий дім». Тоді кинув другий камінець, думаючи собі: «Мав би багато прислуги, багато доброго вина і всякої їжі». Так поволі він кидав камінці у воду, аж поки не залишився в нього один. Коли він взяв його в долоні, на камінець впав промінь сонця, що заходило, і камінчик почав переливатися різними кольорами.

Тоді Арон зрозумів, що в торбі були дорогоцінні камені — цілий скарб, які він необачно повикидав у воду, а його мрії про багате життя так і залишилися мріями.

 

Недовіра

Один багач приїхав до свого рідного села, щоби допомогти своїм односельцям підняти їхні господарства. Зібравши їх всіх разом, він сказав, що хоче поділитися з бідними часткою свого майна.

Деякі з бідних, почувши це, з великою вдячністю прийняли його допомогу. Вони повірили йому, бо давно вже знали про його доб­роту, щирість і безкорисливість. Та знайшлися такі, які запідозріли в цьому якусь хитрість. Вони не могли навіть припустити, що хтось може допомагати безкорисливо, не вимагаючи нічого взамін. Звинувачували багача, що той хоче зробити їх своїми боржниками, і відраджували всіх що-небудь брати у нього. Коли багач усім, хто йому повірив, надав допомогу і вони почали наново господарю­вати, він поїхав зі свого села. Ті ж, які не повірили йому, дивилися заздрісним оком, як розквітають господарства їх односельчан, що прийняли допомогу багача, і далі жили в нужді й лише чухалися в потилицю.

 

ДОЛЯ І ДОРОГА

Ціль подорожі

Лялечка із солі пройшла сотні кілометрів по землі, аж нарешті прийшла на берег моря. Її зачарувала безмежна морська гладінь. Море не було подібне ні на що інше, бачене нею дотепер.

— Хто ти? — запитала лялечка у моря.

Море посміхнулося і відповіло:

— Підійди ближче, то побачиш.

Лялечка увійшла у воду. Але чим далі вона заходила в море, тим більше розчинялася, і врешті з неї залишився один кристалик солі.

Поки й він розчинився у воді, лялечка вигукнула зі здивуванням:

— О, тепер я знаю, хто ти є!

 

Ріка

У далеких горах із джерельця витікав невеликий потічок. Пос­тупово він перетворився в ріку. Ріка по дорозі долала різні пере­шкоди: каміння, скали водоспаду, аж нарешті добралася до пус­тині. Вона була переконана, що переможе і пустиню. Але дуже швидко зауважила, що скільки б води не текло в пустиню, уся вона безслідно зникала у пісках. Раптом ріка почула таємничий голос, що доходив з глибини пустині:

— Вітер перемагає пустиню і тим більше може перемогти потік води.

Ріка боронилася, кажучи, що скільки б вона не воювала з піс­ком пустелі, він все одно поглине її, а вітер може свобідно літати над пустинею, бо ніякий пісок його не поглине.

Тоді відізвалася пустиня:

— Навіть якби ти текла із швидкістю вітру, то все одно або зникнеш, або перетворишся на багно. Якщо хочеш пробратися через пустиню, мусиш дозволити вітрові, щоб переніс тебе на своїх крилах туди, куди ти хочеш добратися.

— Але як це можна зробити?

— Дозволь, щоби вітер поглинув тебе.

Така перспектива для ріки здалася неприйнятною. Досі вона якось переборювала всі перешкоди, і ніхто її не поглинув. Ріка була горда і не хотіла втратити своєї самобутності. Надто лякала її перспектива, що, раз втративши свою індивідуальність, більше її не набуде. Бо ж немає ніякої гарантії! Тоді пустиня пояснила їй:

— Вітер це робить дуже вміло, він піднімає воду догори, пере­носить її на своїх крилах, а потім опускає у вигляді краплин дощу на землю, і ти знову станеш рікою.

— Але де гарантія, що саме так станеться?

— Саме так і буде, а якщо не повіриш, то в найкращому випад­ку перетворишся у багно і навіть на це затратиш багато років; а багно, як сама добре знаєш, — не те саме, що ріка.

— Але чи я зможу стати такою ж рікою, якою є сьогодні?

— У жодному випадку не зможеш бути такою ж самою, — відповів голос пустині. — Твої краплинки будуть перенесені вітром, і на новому місці з них знову утвориться ріка. Твоє теперішнє ім’я залишиться в назві нової ріки.

Коли ріка це почула, почала собі пригадувати деякі події з минулого. Мов крізь сон, пригадувала собі, як її краплинки ніс на своїх крилах вітер. Пригадала собі, що вже якось так було з нею, що пустеля не пропонує їй нічого невідомого.

І тоді ріка почала випаровуватися, її дрібненькі частинки вітер підносив високо вгору. Так вони із вітром летіли далеко, аж до шпилів високих гір. Досягнувши їх, краплинки води випали із хмар на землю у вигляді дощу.

Аж тепер ріка зрозуміла: «Так, нарешті я знаю свою природу і звідки я».

 

А що потім?

Одного разу до святого Филипа Нері прийшов молодий студент, що мав намір студіювати право.

— Я такий щасливий, буду вивчати право, стану високоосві­ченою людиною.

— А що потім? — спитав святий Филип.

— Потім стану відомим юристом, здобуду славу.

— А що потім?

— Стану багатий, збудую собі гарний дім.

— А потім?

— Потім оженюся, буду жити у достатку аж до похилого віку, —  Франциску, а що потім?

— А потім умру, як і всі.

— А що потім?

Юнак захвилювався, але з повагою відповів:

— Потім буду чекати на результат присуду наді мною.

І тут раптом зупинився. Не міг продовжувати. Це питання святого спричинило до того, що юнак змінив свої плани на майбутнє.

 

Приготування до смерті

Одного дня королівський блазень бовкнув таку нісенітницю, що король, вручаючи йому жезл дурня, сказав:

— Візьми його і тримай доти, доки не знайдеш дурнішого за себе.

Через декілька років король важко захворів і вже був при смерті. Коли довкола смертного ложа зібралися всі наближені, король сказав:

— Вже незабаром вас покину. Піду в далеку дорогу, з якої не повернуся. Хотів би з вами попрощатися.

Тоді блазень виступив із гурту присутніх і звернувся до короля:

— Ваша королівська милосте, чи можу вас запитати? Коли ви подорожували по далеких країнах, зустрічалися з різними людьми, відвідували різних знатних осіб чи робили дипломатичні візити, ви завжди поперед себе висилали посланців, щоби гідно підготувати зустріч. Які ваша королівська милість зробили приготування, перш
ніж вибратися в ту подорож, яку зараз маєте здійснити?

— На жаль, — відповів король, — не вжив жодних заходів.

— То ж, отже, — промовив блазень, — хай ваша королівська милість забере той жезл дурня, бо я вже знайшов дурнішого від себе.

 

Не біймося смерті

Це оповідання про одного відомого японського самурая, який був прекрасним фехтувальником і навчав інших цього мистецтва у школі. Якось до нього на навчання прийшов юнак. Згідно з тради­цією самураїв, вчитель почав з двобою, щоби перевірити вправ­ність учня.

Самурай запекло атакував свого противника, але завжди, як тільки хотів нанести вирішальний удар, учень ухилявся. Після багатьох невдалих спроб, самурай припинив двобій, похвалив учня і спитав, де він так добре навчився володіти зброєю. Учень від­повів, що ніде офіційно не навчався володіння шаблею.

— Де ж ти тоді набрався такої спритності? — запитав самурай.

— Я привчив себе не боятися смерті, — відповів юнак.

 

Що дає християнська віра?

Діялось це в 627 році в Англії. До короля Едвіна прийшов монах Паулінус з місією навернути його у християнську віру. Едвін довго вагався і врешті зібрав своїх дорадників. Після довгих обговорень і суперечок, один з них узяв слово: «Коли ваша королівська милість сідає за банкетний стіл зі своїми васалами і лордами під час зи­мової стужі, коли надворі шаліє хурделиця, яка несе з собою сніг і дощ, а в банкетному залі в камінах горить привітно вогонь — трапляється, що зненацька в зал залетить якась пташка. Влітає через одне вікно, вилітає через друге. За той час, що пташка є в залі, вона трохи зігріється, але коли вилетить, знову потрапляє на мороз. На мою думку, подібне діється і з людським життям. Ми не знаємо, що було перед нами, і не знаємо, що буде потім. Так само мається справа з прийняттям нової релігії, яку ти пропонуєш. Якщо ця нова релігія зможе пояснити, що було до нас і що буде після нас, то ми її повинні прийняти».

 

Оплакування

Мама послала до крамниці свою малу донечку, попередивши її, щоб та, як тільки купить все потрібне, негайно поверталася додо­му. Дівчинка пішла, але довший час не поверталася, і мама почала хвилюватися. Коли нарешті дівчинка прийшла, мати зустріла її докорами:

— Де ж ти була так довго? Я так хвилювалася!

— Вибач, мамо. Я знаю, що запізнилася, але справа в тому, що в моєї подружки Джейн зіпсувалася лялька, я ж мусила до неї зайти і допомогти полагодити її.

— І ти помогла їй відремонтувати ляльку? — спитала мама.

— Ні, мамо. Я сіла біля неї і помагала їй плакати.

 

Нижня сторона

Одна дівчинка пішла з батьком на вечірню прогулянку. Вона весь час дивилася в небо, милуючись зірками. Дівчинка була в захопленні від них, хоч не говорила про це ні слова. Батько, заува­живши це, запитав її, що вона думає про зірки. Дівчинка відповіла: «Якщо нижня сторона неба є така прекрасна, то якою гарною мусить бути верхня сторона. А саме там є моя мама. А мама зав­жди захоплювалася гарними краєвидами».

Дівчинка, до глибини душі захоплена красою зоряного неба, навіть не усвідомлювала собі, наскільки помогла батькові пого­дитися з Божою волею.

 

Небо

Один чоловік дуже хотів потрапити до неба. Коли помер, і справді там опинився. Ангел взяв його за руку і показував йому різні прекрасні краєвиди — високі гори, прекрасні квіти, величаві заходи сонця, малих дітей, що бавилися на вулиці. Чоловік із захопленням вигукнув:

— Яке небо прекрасне!

Ангел виправив його, кажучи:

— Це зовсім не небо, а земля, на якій ти жив, але краси якої ти ніколи не бачив.

 

Небо і пекло

Один праведник отримав у Господа Бога право подивитися, як виглядає небо і пекло. Його завели до великої кімнати, у якій він побачив багатьох людей, котрі сиділи за столом, заставленим усякою їжею і напоями, але чомусь ніхто нічого не їв. Праведник із здивуванням приглядався до людей. Вони були виснажені голодом і благали їжі, хоч столи ламалися від усяких страв.

— Не розумію. Якщо вони такі голодні, то чому ж не беруть нічого зі стола? — запитав праведник свого провідника по небу. — Вистачить підняти руку і взяти їжу.

— Вони не можуть самі їсти, — відповів провідник. — Як ти, напевно, зауважив, — продовжував він, — у них у всіх
зв’язані руки, так, що не можуть донести їжі до свого рота.

— То дійсно пекло, — сказав праведник, покидаючи кімнату.

Після того провідник запровадив праведника до другої кімнати. Там він знову побачив стіл, на якому були гори всякої їжі. Але при цьому люди, які сиділи за столом, були веселі, радісні, щасливі. Зі здивуванням праведник зауважив, що і в них руки зв’язані. Знічений, спитав провідника:

— Як так, у них також зв’язані руки, а так добре виглядають, такі веселі.

— Саме так, — відповів провідник.

Коли праведник приглянувся більш уважно, то побачив, що за тим столом один чоловік годує іншого.

 

Смерть

Коли Мойсей збирався повідомити свого брата Арона про близь­ку свою смерть, сів поруч з ним і почав читати йому розділи з Книги Буття, де розповідається про створення світу. Перерахо­вуючи, що було створене кожного дня, захоплено вигукнув:

— Які ж гарні діяння цього дня!

Дійшовши до розповіді про створення Адама, Мойсей сказав:

— Не знаю, що сказати про створення людини. Як можу тверди­ти, що це прекрасно, коли розділ закінчується тим, що Адам вмирає.

На це Арон відповів йому зразу:

— Що ж, на все воля Божа.

Ця відповідь Арона дала можливість Мойсееві повідомити брата про свою скору смерть.

 

Відбитки стопи

Одному чоловікові приснилося, що він помер, опинився в раю і зустрів Ісуса Христа. Своє життя він прожив згідно з засадами християнства, але крім хвилин радості і успіхів були такі моменти, коли він був прикрий у спілкуванні з іншими і завдавав їм багато клопоту. Під час розмови з Ісусом Христом він мав змогу оглянути, ніби на плівці, усі моменти свого життя — як шляхетні, так і ганеб­ні. У тих окремих картинах свого життя чоловік помічав якісь від­битки стіп.

Придивившись добре, зауважив, що в ті хвилини свого життя, коли він був недобрий, видно було тільки відбитки його стіп, а не було поруч відбитків ніг Ісуса Христа, як це було тоді, коли робив добрі вчинки. Тому він поцікавився в Ісуса:

— Господи, не розумію. Ти ж обіцяв мені, що будеш завжди біля мене. Тепер, коли оглядаю своє життя, то бачу, що в тяжких для мене хвилинах видно тільки сліди моїх ніг. Чому, Господи, Ти мене тоді залишив самого?

Ісус усміхнувся до нього і сказав:

— Покидав тебе? Мій дорогий, приглянься уважніше до слідів. Бачиш, деякі з них значно глибші. Це саме у важкі для тебе хви­лини Я ніс тебе на своїх плечах.

 

Прекрасний фінал

Одна досвідчена піаністка багато років давала уроки гри на фортепіано. Коли готувала своїх учнів до виступів на концертах, веліла їм завжди багато разів підряд виконувати заключні фраг­менти творів. Звичайно, учням не подобалося грати без кінця одні і ті ж самі уривки. Коли котрийсь із них все-таки набрався смі­ливості висловити своє невдоволення вголос, мудра вчителька відповіла:

— Ви можете помилятися на початку твору чи навіть у середині. Слухачі вам це простять, якщо виконання фіналу буде бездоганне.

ОднаКнопка