Владика Богдан (Дзюрах) про катехизацію

Секретар Синоду єпископів владика Богдан (Дзюрах) розповів про підсумки Синоду УГКЦ в Канаді та про те, як Церкву намагаються використати в передвиборчій агітації.

— Владико, на Синоді в Канаді продовжували говорити про роль мирянина в житті Церкви. Наскільки ефективно попрацювали душпастирі з мирянами чи, можливо, варто змінити щось у підходах цієї роботи?
— Так, головна тема цьогорічного Синоду в Канаді була присвячена ролі мирянина в житті та місії Церкви. Ця тема була вибрана з двох причин. З одного боку – щоб продовжити застанову цілої Церкви над різними покликаннями вірних у рамках єдиного християнського покликання (2009 рік був присвячений в УГКЦ священичому покликанню, відтак 2010 та 2011 рік – чернечому покликанню). З іншого боку – тема ролі мирян в житті Церкви сама по собі заслуговує на особливу увагу, оскільки миряни становлять переважаючу частину люду Божого і від їхньої зрілості та активності залежить розвиток Церкви і суспільства у цілому.
За підсумками Синоду, було прийнято цілу низку рішень. Сподіваємося, що наші душпастирі спільно з мирянами зможуть застосувати на практиці побажання Синодальних Отців та активно включитися в реалізацію згаданих постанов і рішень, зокрема на парафіяльному рівні.
— Рік мирянина триває вже більше як півроку. Наскільки ефективно попрацювали душпастирі з мирянами чи, можливо, варто змінити щось у підходах цієї роботи?
— Поки що прориву в праці з мирянами ми не спостерегли. Проте ми цьому не дивуємося, адже не пройшло ще року. З іншого боку – духовні плоди дозрівають поволі і вимагають тривалої та системної праці, аскетичного зусилля людини, поєднаного зі співпрацею з божественною благодаттю.
На Синоді ми могли ствердити, що наші миряни є надзвичайно активні і відкриті вже зараз до більшого залучення в життя парафіяльної спільноти і Церкви загалом. Насправді ми маємо дуже добрих мирян, які готові разом з душпастирями, єрархією Церкви до реалізації її місії. Проте ми розуміємо, що цих мирян потрібно відповідно підготовляти, допомогти їм розвинути Божі дари і таланти, які можуть послужити іншим людям.
Звісно, у різних країнах ця підготовка має виглядати по-різному, тому кожен єпископ є відповідальний за свою єпархію і він нестиме головну відповідальність за те, як буде організована праця з мирянами в межах його церковної структури.
— Якою є специфіка України під цим оглядом?
— Коли йдеться про Україну, то бачимо кілька елементів… Найперше – миряни присутні в Церкві, вони відкриті на проповідь Євангелія, горнуться до Бога і прагнуть глибшого духовного життя. Наше українське суспільство назагал є досить релігійне. Але водночас не можна не зауважити, що релігійність багатьох християн в нашій країні базується на традиції, на певних зовнішніх елементах, має виразно обрядовий характер, а що за тим іде – вона може бути поверховою та нетривкою. Щоб укріпити задатки віри, які носять в собі християни в Україні, слід подбати про поглиблення їхнього духовного життя, життя в Святому Дусі. Саме на це має бути скерована катехизація дорослих в нашій Церкві. Синод єпископів заохочує душпастирів, аби разом з мирянами вивчали Катехизм Української Греко-Католицької Церкви, який ми нещодавно видали, і таким чином поглиблювали знання змісту віри представників середнього та старшого віку у нашій Церкві. Рівно ж заохочуємо до регулярного читання Святого Писання, до участі в біблійних гуртках, адже віра родиться зі Слова Божого і укріпляється через життя цим Словом.
Іншим завданням, яке стоїть перед нами в контексті виховання мирян, є залучення їх до що раз активнішої ролі в житті парафіяльної спільноти, подолання синдрому «прихожанина», коли роль мирянина у житті Церкви спроваджується у свідомості і у практиці у кращому випадку до участі в недільних та святкових богослуженнях. Миряни мають творити молитовні групи, братства, приймати відповідальність за стан парафіяльної спільноти та за різні духовні та суспільні ініціативи, які вона реалізує.
Однією з таких ділянок, де таланти мирян повинні особливо проявитися, є благодійна діяльність парафіяльної спільноти. Ця діяльність не є якимсь додатком до літургійного життя Церкви, а випливає з самої природи Церкви як спільноти Христових учнів, яка живе любов’ю Божою і ділиться цією любов’ю з іншими. Христос сказав: «Убогих завжди матимете біля себе». Церква повинна мати відкриті очі на убогих, які є в ній і поруч з нею та в міру своїх можливостей нести їм християнську поміч. До цієї діяльності Церкви повинні бути залучені якомога більше її членів: кожен віруючий може послужити ближньому якимсь даром, який отримав від Бога – своєю молитвою, своєю увагою, своїм часом, словом розради і конкретним ділом милосердя.
— Ви сказали про людей середнього та старшого віку, серед яких треба проводити катехизацію… А як щодо молодих, вони краще катехитично підкуті?
— З одного боку – молоді люди перебувають у кращій ситуації, оскільки більшість з них сформувалися в умовах незалежної України, коли вже була можливість діти дітям катехизацію. З іншого боку – сьогоднішня молодь зустрічає різного роду загрози: з боку світу, з боку секуляризації… Тому у праці з молоддю варто підтримувати всі душпастирські ініціативи, які досі робилися, використовуючи водночас сучасні технології для поширення Євангелія. Зокрема синодальні отці підтримали створення «Єдиного молодіжного простору» в нашій Церкві, яке здійснює Молодіжна комісія, застосовуючи новітні соціальні мережі. Багато молодих людей використовують соціальні мережі для спілкування між собою. «Єдиний молодіжний простір» сприятиме згуртуванню молодих греко-католиків в Україні та поза її межами для обміну досвідом віри, для дискусій на суспільно-релігійні теми, для участі у різного роду харитативних акціях тощо.
— Чи не здається Вам, що для сучасної люди просто катехизації замало. Можливо, потрібно ще щось?
— Коли ми говоримо про катехизацію, то маємо на увазі не просто теоретичне вивчення певних правд віри, але передавання досвіду віри, виховання до життя тими євангельськими істинами, які проповідує Церква і які кожен Христовий учень сприймає як свої. Дослівно йдеться про «за-своєння» чи «при-своєння» науки Євангелія, втілення Євангелія в житті віруючої людини. У цьому процесі катехизація є одним із засобів, але не єдиним і не виключним. У підборі цих засобів все залежить від творчого підходу з боку священика. Парафія має стати «природнім простором», в якому народжується, зростає і дозріває віра християнина. Ось чому ми зосереджуємо нашу працю над поглибленням духовного життя парафіян у світлі програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».
Свого часу Блаженний Папа Іван Павло ІІ казав, що сучасний світ більше потребує Святих, ніж Вчителів. А його попередник Павло VI, підкреслюючи ключове значення особистого свідчення віри, подібно зауважував: «Сучасна людина більше слухає свідків, ніж вчителів, я якщо й слухає вчителів, то лише тому, що вони є свідками». Тому не можемо недооцінювати особистого прикладу душпастирів і батьків в передаванні віри молодшому поколінню. Перші Христові учні, дивлячись на те, як Ісус молиться, просили Його: «Господи, навчи нас молитися, як і Йоан Христитель навчив своїх учнів». Іншого разу, коли усвідомлювали слабкість своєї віри, зверталися до Ісуса з подібним проханням: «Господи, збільши нашу віру». Саме про це ідеться в катехизації: допомогти сучасній людині зустріти Христа, допомогти усвідомити свої обмеження і скерувати до Ісуса слова прохання і молитви. Завдяки такому особистому досвіду зустрічі з Христом зростатиме віра людини. Все інше – тільки засоби, а не мета.
— Мирянин – глобалізація, глобалізація – миряни. Чи можна так само сказати про священика?
— Глобалізаційні процеси не можуть не зачіпати Церкву, адже Церква живе і діє в контексті певної культури і з одного боку співтворить її, а з іншого – відчуває на собі її вплив. У цьому контексті можна б навести слова автора Послання до Євреїв, який так говорить про священиків: «...кожен архиєрей взятий з-поміж людей і поставлений для людей». Це означає, що наші священики не взяті з іншої культури, середовища, а є дітьми свого часу, дітьми свого суспільства. Тому ті процеси, якими живе суспільство, так чи інакше відображаються у житті та діяльності нашого духовенства.
Це особливо стосується новітніх засобів комунікації. Їх не можна ані демонізувати, ані ідеалізувати. Як кожен людський твір, вони несуть в собі багато можливостей, а водночас і багато викликів. І все це слід врахувати у душпастирських підходах. Практично беручи, завдяки інформаційним технологіям людина наших часів за мить може бути пов’язаною з найвіддаленішими куточками планети. Але водночас, здається, ще ніколи людина не почувалася такою самотньою і позбавленою живого і безпосереднього спілкування, як сьогодні. Отож, попри усі позитиви сучасних технологій, зокрема інформаційних, вони ніколи не замінять дару особистої зустрічі і особистого спілкування людей між собою. Священик повинен враховувати це і, використовуючи новітні технології, підготовляти ґрунт до особистої зустрічі шукаючої людини з ним самим, з парафіяльною спільнотою і остаточно – з Господом Богом.
— Якщо говорити про Україну, то з українськими мирянами кардинально щось не працює, оскільки вони обирають ту владу, яку обирають, дають хабарі, у тому числі на Західній Україні, де УГКЦ дуже поширена…
— Така ситуація вимагає щирого іспиту сумління від усіх нас. Багато хто в Україні вміє давати гарні обіцянки (це у передвиборчий період особливо відчутно), висловлювати гучні декларації та озвучувати правильні гасла. Але коли доходить до практики, всі ці заяви та декларації лопаються як мильна бульбашка. Не можемо казати, що такий сумний стан речей є лише відгомоном комуністичного минулого, коли найбільше брехні публікувалося в газеті «Правда», і коли існувала нездоланна прірва між деклараціями та дійсністю.
Частку відповідальності за наші суспільно-політичні недуги несе кожен, хто творить це суспільство, в тому числі і Церква з усіма її членами – єрархією, духовенством, мирянами. Те, що на сьогодні Церква втішається чи не найбільшим рівнем довір’я українського суспільства, заставляє нас щиро задуматися, чому, водночас, наука Церкви, її повчання і заклики так важко пробивають собі дорогу у щоденному житті її вірних та всього нашого суспільства загалом.
Втім, хоч яким гучним не було б проповідування з боку Церкви, останнє слово завжди залишатиметься за людиною, за її вільним вибором: стати по стороні добра і правди, чи надалі ходити в темряві гріха і беззаконня. Тут пригадуються мені слова нашого славетного краянина Данила Заболотного, який в одному зі своїх віршів констатував: «В краю, де воля – голос правди, в краю неволі – все брехня: Там є багато тільки кривди, царить в законі розбійня». Що буде панувати в нашій країні – голос правди чи «розбійня», остаточно залежить від нас усіх і від кожного зокрема. Наше суспільство надалі потребує глибокого навернення, очищення, в іншому випадку матимемо ті самі проблеми, від яких страждаємо сьогодні: нечесних політиків, виборців, готових продавати свій голос, несумлінних і безвідповідальних працівників у різних сферах тощо.
З іншого боку, я б не хотів змальовувати нашу українську дійсність виключно чорно-білими кольорами. На щастя, є багато носіїв світла і добра у нашому народі, які показують, що зміни не лише можливі, вони – уже присутні. «Світло світить у темряві і темрява не може подолати його», - каже св. Йоан Богослов на початку свого Євангелія. Мабуть, ще не назбиралася «критична маса» людей, які є представниками здорових сил суспільства і здатні запропонувати народові програму всеохоплюючих реформ. Але, на щастя, такі люди вже є і то у всіх сферах суспільного буття. Вони добре розуміють євангельське послання Церкви, бо воно співпадає з їхнім ідеалом служіння рідному народові, прагнення для нього добра і справжнього поступу. Тішить те, що такі люди, як правило, є щиро віруючими людьми. А це означає, що Церква спричиняється до виховання нових лідерів громадянського суспільства.
— Ви заговорили про нечесних політиків. На цих виборах є багато кандидатів у депутати, які є греко-католиками. І вони дозволяють собі самовільно використовувати УГКЦ у передвиборчій агітації, знаючи, що є постанова Синоду, яка забороняє Церкві брати участь у політичних процесах…
— Це нас наповнює тривогою і засмучує. З одного боку, за такими намаганнями використати Церкву в передвиборчих перегонах криється визнання з боку політиків авторитету і впливу, який має Церква на людей. Але з іншого боку – використання морального авторитету Церкви для власних політичних цілей є негідним та не прикрашає жодного кандидата в депутати, бо виявляє глибоке нерозуміння з його боку специфічної ролі Церкви у суспільстві. У діях деяких політичних сил і окремих політиків можна відчитати мессидж, що все у світі можна продати чи купити. Але якщо нині кандидат у депутати купує голоси виборців, то де гарантія, що завтра він не продасть і свій власний голос та не змінить власну політичну позицію? «Не може погане дерево родити добрий плід», - каже Святе Писання. Хто раз неправдою прийшов до влади, буде спокушуваний знов і знов жити і діяти в неправді. Чи нам потрібен такий склад майбутнього парламенту?
Я переконаний, якщо б кандидати мали що сказати людям, вони б не вдавалися до таких негідних прийомів, як використання адмінресурсу чи зловживання авторитетом Церкви. Вони б просто приходили до людей, спілкувалися з ними щиро і відкрито, відповідали на їхні запитання, пояснювали свою позицію і таким чином здобували б собі довіру і голоси виборців. Можливо це – ідеал, але не недосяжний. А поки що наші теперішні претенденти на депутатський мандат переважно ховаються за фотографіями на бігбордах та за не завжди чесними методами своїх політтехнологів. І це не може не засмучувати...
Хочеться вірити, що наш народ все-таки проявить свою мудрість і не продасть власну свободу і власну гідність за кількасот гривень.
— Чи доходять до Вас якісь конкретні повідомлення про спроби втягнути Церкву на місцях у виборчий процес?
— Такі інформації надходять і, на жаль, вони не є поодинокими. Інколи священики не проявляють достатньої мудрості і рішучості, щоб ударемнювати такі спроби. Але бувають випадки, які рівно ж не є поодинокими, коли кандидати використовують ім’я Церкви чи її представників навіть без відома останніх. Найсвіжіший приклад надійшов цими днями з Львівщини. Там певний кандидат у депутати розповсюджував листівки з повідомленнями, що з його ініціативи організовується «екуменічна проща» до одного з найбільших паломницьких центрів у Галичині та подає назви храмів, до яких слід звертатися у справі запису на цю прощу. Після перевірки з нашого боку виявилося, що священики вказаного храму нічого не знають про цю «побожну ініціативу» кандидата і самі були вельми здивовані, прочитавши назву свого храму у листівці. Отці рівно ж запевнили нас, що не збираються таким чином вести своїх парафіян на цю прощу.
У Києві минулого тижня розклеювали листівки з повідомленнями про зустріч представника однієї з партій з виборцями. У цьому повідомленні не було б нічого особливого чи тривожного, адже кожен кандидат і кожна партія, зареєстровані ЦВК, мають право організовувати передвиборчі зустрічі з громадянами. Однак, в листівці як місце зустрічі цього кандидата вказувалася адреса нашого Патріяршого собору, а навіть було згадано по імені собор як орієнтаційний пункт. Зайвим є казати, що Церква не має нічого спільного з такими заходами. Навпаки, ми розцінюємо такі кроки щонайменше як провокацію, якщо навіть не чиїсь свідомі спроби «прив’язати» ім’я нашої Церкви до певних радикальних політичних сил.
На Тернопільщині кандидат у депутати опублікував у своїй газеті переможців у різних номінаціях, зрештою, невідомо ким і за якою процедурою встановлених: отож, зліва і справа були фотографії високих церковних достойників, а між ними кандидат помістив фото себе, хорошого...  Не думаю, що наша Церква чи владики були дуже раді цим «паперовим» перемогам, але сам кандидат, правдоподібно, вирішив, що це буде непоганим піар-ходом для нього... На жаль, вкотре справджуються слова відомого прислів’я «Не все те золото, що блистить».
Виборцям можна тільки побажати, щоб не завжди вірили своїм очам чи вухам, коли стрічаються з агітацією з боку учасників теперішньої виборчої кампанії, а натомість дуже прискіпливо перевіряли кандидатів, перш ніж довірити їм право представляти себе і свій регіон у парламенті. Єпископи УГКЦ у своєму Зверненні з нагоди початку виборчої кампанії вже радили виборцям ставити прості, але конкретні запитання кандидатам і домагатися чесної відповіді від них: Що доброго ти вже зробив для народу? Чи совісно і чесно дотепер виконував свої політичні і професійні зобов’язання? і т.д.
— Чи плануєте безпосередньо перед виборами ще раз звернутися до Ваших вірян та духовенства новим Пастирським листом?
— Час і обставини покажуть. Однак, користаючи з нагоди, вже тепер хотів би поновити заклик до всіх наших вірних та душпастирів: проявіть максимум мудрості та второпності, не продавайте свого голосу і своєї совісті за якусь матеріальну подачку. Ми особливо апелюємо до нашого духовенства і просимо не загравати з нечесними на слово і на діло кандидатами і політичними угрупуваннями. Нічого доброго з такого загравання не вийде ані для Церкви, ані для суспільства. Радше помножмо наші молитви, так як Глава Церкви і закликав у своєму Зверненні, - щоб Божа милість і Боже благословення спочило на нашому народі на цьому непростому відтинку нашої історії.
Рівно ж політиків закликаємо утриматися від нечесних методів ведення передвиборчих перегонів та здобування прихильності співгромадян. Купуючи голоси, кандидати в депутати виявляють велику неповагу до власного народу, трактуючи його як товар, що можна купити, а отже, напрошується логічне припущення, – при першій нагоді – і продати, зрадити. То ж не слід дивуватися, якщо той, хто сьогодні купує голоси, завтра, вже перебуваючи у стінах парламенту, зрадить інтереси народу і держави.
Кожен віруючий мав би пам’ятати, які трагічні наслідки спричинив один з апостолів Христа, який поводився нечесно із грошима і за тридцять срібняків продав свого Божественного Вчителя. Тому не продаваймо за нікчемний гріш своєї совісті і своєї свободи, щоб не ставати співучасниками в злі і не примножувати зла, яке і так утискає нас з усіх сторін. Радше, перепросивши Господа за, можливо, дотепер допущені прогріхи, в день виборів приймімо рішення по совісті, таке, яке найкраще служитиме спільному благу українського народу.
— Ви сказали, що в кожного з єпископів своє завдання, оскільки миряни УГКЦ – українці з різних континентів. Чи є якась спільна проблема в усіх греко-католицьких мирян світу?
— Спільна проблема, чи радше спільне завдання для усіх: як краще і вірніше сповняти Божу волю. У цьому криється ціль християнського життя і секрет людського щастя. Інша річ, що обставини, в яких віряни пізнають і здійснюють це спільне для усіх завдання, бувають різними. Всюди бувають специфічні сприятливі моменти, а також – своєрідні перешкоди у тому, щоб бути послідовним християнином. Так, за кордоном наші вірні мусять вчитися жити в нових для себе суспільно-політичних обставинах. В умовах досить розвинених демократичних принципів і правил буває легше дотримуватися певних усталених морально-етичних норм: чесності, відповідальності у праці, пошанування гідності іншої людини тощо. Водночас, великим викликом для духовного життя наших вірних на Заході може бути секуляризм, культура споживацтва і ліберальна ідеологія.
Натомість в Україні, де суспільство залишається у переважній своїй більшості досить релігійним, де легше знайти доступ до власного храму, водночас ще довго залишатиметься важливим завданням подолання наслідків атеїстичного минулого, подолання прірви між вірою і щоденним життям, вироблення навиків притаманних зрілому громадянському суспільству: готовність активно боронити свої права і свободи, солідаризуючись з іншими і не ховаючись до своєї «хати з краю», бережливе ставлення до навколишнього середовища, пошана до загальноприйнятих норм і правил, шанобливе ставлення до опонента, зрештою – дотримання елементарних правил дорожнього руху...
— Що є основною ознакою віри мирянина?
— Апостол Павло каже, що спасає тільки «віра, чинна любов’ю», а на іншому місці своїх Послань додає: «Якщо б я мав віру, яка б гори переносила, але не мав любови, - я був би нічим». Віра – це не якась декларація; щоб називатися віруючим не вистачить лише зробити на собі знак хреста чи взяти участь в богослуженні. Віра повинна проявитися в ділах любові. Саме тому святий апостол Яків каже: «Віра, коли не має діл, мертва сама в собі»...

Спілкувалася Оксана Климончук

Назад

ОднаКнопка