У бабусі на колінах

У бабусі на колінах / Катехитична комісія Львівської Архиєпархії. — Львів, 2000. — 56 с.

Зміст

Прийди, Господи, будь нашим гостем
Де живе Бог?
Мудрий учитель
Наступної неділі я буду у церкві
Тому створив тебе!
Наш дім у небі
Божа таємниця
Де сховати Бога?
Терпеливість в навчанні
Хто Найбільша особа?
Єдино обдарована
Каменяр
Чи сідаємо на той автобус?
Правдиве щастя і сенс життя
Чи це Бог стукає?
Король королів
Мої руки широко відкриті
Тільки для мене!
Сльоза покути
Багатий купець і учитель-святець
Давати відпочинок своїм зусиллям
Хресне дерево
Маяк - Боже слово
Багато часу змарнував
Чи Христос тут живе?
Примхливий застарілий знак
Зрозуміти дещо з Божої любові
Любов перемогла страх
Майстер-Ткач
Інстинкт повернення додому
Скарб захований у терпінні
Ми є створені для більших речей
Діти вселюблячого Бога
Милосердя
Бог бо так полюбив світ
Власні тріщини
Щоб розбудувати Царство Боже
Тож будьте мені святими
Думати про тих, кому заборгували в любові
Маленька фіалка
Зрізи на стовбурах плідних дерев
Все, що Бог робить, Він робить добре
А на чиєму боці ми?
Ціна Божої щедроти
Звіряємось на Ісуса
Таємниця мирної і веселої вдачі бабусі
Щоб нагадати наше високе покликання
Не вступай у бій з вовком, бо сам ним станеш
Вода любові і полум'я ненависті
Малі речі
Як ми користувалися дарами?
Ранішня молитва
Боже, це Твої дерева
Чи потрібний нам важкий багаж?
Буде більше!
Серцебиття матері
На крилах віри
Господи, подай нам мудрість
Джерело енергії
Що таке горе?
Тепер сприятливий час
Любов Батька
Де йде любов, ми йдемо також

 

Прийди, Господи, будь нашим гостем

Бабуся пригадала розповідь, яку почула дитиною від своєї приятельки Анни. Анна виростала в малому селі. Її родина завжди молилася перед їдою. Кожного вечора батько закінчував молитву словами: “Прийди, Господи, будь нашим гостем і поблагослови те, що Ти нам дарував".

Анна не розуміла чому батько щовечора запрошував Бога бути їхнім Гостем, а Бог ніколи не з’являвся! Одного вечора Анна запитала про це батька і почула у відповідь, що треба чекати, Бог ніколи не відмовляє на запрошення.

Анна роздумувала над цією ситуацією і над відповіддю батька впродовж цілого наступного дня. А ввечері зразу після молитви перед їдою дівчинка запитала:

— Якщо ми чекаємо, щоб Бог загостив на вечерю, чому ми не зробимо Йому місце при столі?

Батько подумав хвилинку і зробив ще одне місце при столі. Якраз тоді почувся стукіт. Коли вони відкрили двері, сильний порив вітру пройшов хатою. Коли вітер вщух, у дверях стояло бідне, бездомне, мале дитя, що тряслося від холоду.

Анна подумала хвилинку і сказала до родини:

— Напевно, Бог не міг прибути нині ввечері і тому Він прислав на своє місце цю бідну дитину.

Вільне місце при столі стало заповнене.

 

Де живе Бог?

Маленька дівчинка стояла з бабусею біля старої криниці. Вони якраз опустили відро і зачерпнули трохи води, щоб напитися.

— Бабусю, — запитала дівчинка, — де живе Бог?

Бабуся піднесла над криницею свою маленьку внучку і сказала:

— Ану, заглянь і скажи, що ти там бачиш?

— Я бачу себе!

 

Мудрий учитель

Я пригадую розповідь бабусі про молодого монаха, який запитав свого учителя:

— Що мені робити, щоб осягнути Бога?

Учитель у відповідь запитав:

— Що можеш зробити, щоб сонце встало?

Молодий монах образився і з викликом відповів:

— Чому тоді навчаєш мене різних молитов?

— Щоб бути певним, що ти пробудишся, коли сонце встане.

 

Наступної неділі я буду в церкві

Колись, дуже давно, у бабусиному селі жив чоловік, якому не подобались порядки, які запровадив парох.

Він сказав:

— Навіщо мені ходити до церкви? Я так само можу молитися серед полів, де природа мені служитиме церквою.

Одного зимового вечора парох відвідав збунтованого парохіянина. Обидва сиділи перед домашнім вогнищем, розмовляючи про дрібні справи. Ніхто не порушував питання присутності в церкві. Згодом парох взяв щипці з стояка біля каміна, витягнув розпечений вуглик і відкинув його.

Обидва чоловіки дивилися, як вуглик швидко згасав і застигав у попелисто-сивий камінчик. Тим часом вугілля в каміні горіло яскравим полум'ям. Парох мовчав... Чоловік поволі обернувся до пароха і тихо промовив:

— Наступної неділі я буду в церкві.

 

Тому створив тебе!

Одного дня молода, та уже виснажена дівчина, стояла на розі вулиці і просила милостиню. Дівчина була одягнена у забруднену, пошматовану одежу, і незачесана.

Молодий, з вигляду забезпечений чоловік, минув ріг вулиці, навіть добре не глянувши на дівчину. Коли він повернувся до своєї розкішної оселі, його привітала щаслива, заможна родина. Він смачно пообідав, стіл був заставлений багатьма стравами. Пізніше, того ж вечора, він пригадав собі бідну дівчину на розі вулиці. Чим більше про це думав, тим більше у нього зростало почуття невдоволення й протесту проти Бога, що допускав існування таких злиднів. Він докоряв Богові в молитві:

— Як можеш таке допустити? Чому не зробиш щось, щоб до­помогти дівчині?

Тоді у глибині свого єства, він почув відповідь Бога:

— Я над цим думав. Тому створив тебе!

 

Наш дім у небі

Бабуся часто розповідала нам про жінку, яка була призвичаєна до всяких вигод і пошани. Вона померла. Коли ж прибула у рай, одному з ангелів доручили відпровадити її до нового помешкання.

Вони минали прекрасні місця, а жінці настирливо привиджувалось, що кожна дорога оселя її. Минувши головні дороги, вони прибули до передмістя, де будинки були набагато меншими. Нарешті, на краю неба, ангел з жінкою дійшли до маленької хатинки, яка майже розвалювалася.

— Це ваш дім, — сказав ангел.

— Що?! — скрикнула жінка. Оце! Я не можу жити в ньому!

— Мені прикро, — сказав ангел, що її супроводив. — Але це все, що ви нам дали у розпорядження.

 

Божа таємниця

Бабуся радо розповідала одне оповідання, яке вона прочитала в письменника Вільяма Дженнінгс Браєна.

— Чи ти колись задумувався над могутністю зерна кавуна? Воно має силу черпати з землі і з себе свою власну вагу помножену у 200000 разів! Чи ти можеш пояснити, як це робиться? Як забарвлюється зовнішній шар так, що жодне мистецтво цього не повторить, а тоді всередині твориться білий прошарок, а далі червона серцевина, густо виложена чорними зернятками, кожне з яких в свою чергу має силу черпати зі себе і з землі свою власну вагу помножену у 200000 разів?...

— Коли ти зможеш мені пояснити таємницю звичайного собі кавуна, тоді зможеш мені пояснити таємницю Божу.

 

Де сховати Бога?

Одного разу бабуся розповіла нам історію про трьох великих мудреців, яким дано завдання сховати Бога. У вказівках зазначено, що Бог повинен бути захованим так надійно, щоб ніхто не зміг Його відшукати. Мудреці зустрілися, щоб це обговорити. Перший мудрець сказав, щоб Бога заховати на найдальшій зорі. Однак, другий заперечив це, бо колись може бути побудований просторий корабель, який досягне далекої зорі, і тоді знайдуть Бога. Сховати Бога на дні океану, — була його думка.

Кожний задумався над цим хвилинку. Врешті, третій зауважив, що можна передбачити день, коли дно океану буде використане для забезпечення людства хлібом. Тоді знову ж віднайдуть Бога.

— Єдине місце, де можемо сховати Бога так, щоб ніхто його більше не знайшов, — сказав третій мудрець, — це в серці кожного з нас. Там Бога ніхто не знайде.

 

Терпеливість у навчанні

Одного літа наймолодший внук бабусі пішов у місто до ювеліра. Він сказав майстрові, що хоче вивчити все про дорогоцінні камені. Досвідчений ювелір відмовив йому, бо побоювався, що у юнака бракуватиме терпеливості до науки. Хлопець наполегливо настоював, щоб таки дати йому хоч одну нагоду і обіцяв, що старатиметься якнайкраще. Врешті ювелір погодився і сказав юнакові:

— Прибудь завтра на світанку.

Зранку майстер поклав камінь нефриту на його долоню і наказав тримати, а сам продовжував працювати над своїми витворами. Наступного ранку ювелір знову поклав камінь нефриту в його руку і наказав тримати. Протягом цілого тижня юнак одержував ті самі вказівки. Та вже восьмого дня порушив мовчанку і запитав:

— Учителю, коли я вже нарешті щось навчуся про дорогоцінні камені? — Навчишся, — відповів майстер і продовжував свою працю.

Минуло ще кілька днів, занепокоєння юнака почало зростати. Одного дня, коли ювелір підійшов до нього і знову дав те саме завдання, юнак вирішив сказати йому, що довше так не витримає. Та, коли учитель поклав йому дорогоцінний камінь в руку, молодий чоловік вигукнув, не дивлячись на нього:

— Та це не той самий камінь нефриту!

— Ти почав вчитися, — сказав учитель.

 

Хто Найбільша особа?

Один король вирішив знайти і вшанувати найкращу людину в своїй країні.

Королю представлено багато кандидатів. Були там багаті і благородні особи. Одну жінку хвалили за її спроможність виліковувати інших, ще іншу за благородність і знання закону. Іншого молодого чоловіка похвалили за його підприємливість. Багато талановитих і благородних людей стояли перед королем, і стало очевидно, що важко вибрати найкращу людину.

Врешті до короля привели останнього кандидата. Була це низького росту, сивоголова жіночка з ясними очима, які світилися розумом і любов’ю.

— Хто це? — запитав король. — Які її досягнення?

— Ви бачили і слухали всіх попередніх, — пролунали слова королівського слуги серед глибокої тиші. — А це — їхня учителька.

Громом вибухнули оплески, а король зійшов зі свого трону, щоб вшанувати найкращу людину свого королівства.

 

Єдино обдарована

Бабуся часто розповідала про свого учителя, який одного дня послав учнів у поле з особливим завданням. Вони мали вийти на самітню стежину і там знайти маленьку квітку. Учитель доручив їм добре вивчити квітку:

— Візьміть збільшуюче скло і пригляньтесь до тендітних прожилків на листках, зверніть увагу на різні відтінки барв. Поверніть поволі листок і придивіться до його симетричної будови. І пам’ятайте: ця квітка лишилася б непоміченою, якщо б ви її не знайшли і не оцінили.

Коли учні повернулися у клас, мудрий учитель зробив такий висновок:

— Люди неначе ця непомітна квітка. Кожна особистість неповторна, дбайливо створена, єдино обдарована. Однак, щоб людину розпізнати, нам треба побути з нею деякий час. Та багато людей залишаються непоміченими, тому що ніхто не знайшов часу для них і не дивувався їхньою неповторністю.

Бабуся, напевно, дуже добре зрозуміла цю повчальну історію. Вона всіх шанувала і всіма опікувалась. Недаремно ж видавалося, що кожний розквітав у її присутності.

 

Каменяр

Бувають у моїм житті такі дні, коли іду дивитися, як каменяр б’є молотом об скалу. Часами падуть сотні ударів і — ні тріщинки. Та на сто першім камінь роздвоюється. Каменяр знає, що це не наслідок останнього удару, а всіх попередніх.

Коли тобі на думку приходить, що ти у безвиході, не знеохочуйся, а продовжуй працювати далі.

 

Чи сідаємо на той автобус?

Бабусі розповіли випадок, що трапився з однією людиною, яка вибиралася автобусом до Києва. Сівши в перший-ліпший автобус, після виснажучої подорожі, зробила неприємне для себе відкриття, що замість прибути до Києва, вона опинилася в Донецьку. Нещасна й розчарована, зрозуміла, що сіла не на той рейс.

Ця прикра пригода виразно вказує на те, що часто наші бажання і наміри не сягають потрібної мети. Її осягаємо тоді, коли правильно вибираємо необхідний напрям.

В нашому суспільстві є багато людей, які подорожують у протилежному напрямку. Ніхто не хоче захворіти на хворобу серця, та, незважаючи на добре бажання, мільйони з нас живуть у стресовій ситуації, неправильно харчуються. Бабуся переконана, що ніхто не хоче стати алкоголіком або залежним від наркотиків, та мільйони вибирають дорогу самолікування, споживаючи алкоголь і наркотики і кінчають погано. Ми всі хочемо жити життям, сповненим благодарення і радості, однак, часто глушимо в собі голос сумління. Ми сідаємо не на той автобус, що треба, і прибуваємо не в той напрямок.

Христос закликає нас сьогодні змінити життєвий напрям. Як тому блудному синові з притчі, Христос каже нам: “Швидко вставай і повертай до дому свого Отця!”

 

Правдиве щастя і сенс життя

Бабуся розповіла своїм онукам про пригоди собаки, який мав кличку Плямистий.

Одного погідного дня Плямистий зауважив ведмедя і почав його переслідувати. Коли вже лишалось кілька метрів, щоб накинутися на нього, дорогу перетнув лис. Коли ж Плямистий вже добігав до лиса, з-за кущів вибіг заєць. Плямистий забув за лиса і кинувся за зайцем.

Плямистий вже важко дихав. Та якраз коли він мав зловити зайця, з’явилася миша на його шляху. Плямистий забув про зайця і подався за мишею. Він кидався за нею по цілому полю майже півмилі, та миша нараз сховалася у своїй норі.

Плямистий, зовсім знесилений, стояв біля нори і гавкав доти, аж доки не впав від виснаження.

Бабуся пояснила, що подібне часто трапляється і з людьми. Вони з високими мріями вирушають у життя та кінчають, як Плямистий, — знесилені стоять, важко дихаючи, над мишачою норою.

Багато людей кидається в різні сторони у пошуках щастя. Шукають задоволення в роботі, в спорті, в наркотиках. Вони постійно бігають від однієї мети до іншої, ніколи не одержуючи щастя, яке шукають. Вкінці падають знесилені, виснажені, згірчені життям, важко дихаючи перед порожнечею.

Лише шукаючи Христа, ми знаходимо правдиве щастя і сенс нашого життя.

 

Чи це Бог стукає?

Коли мені доводилось працювати дитячою медсестрою і слухати сердечка своїх маленьких пацієнтів, я закладала стетоскоп на їхні маленькі вушка і давала їм слухати биття їх власних сердець. Дитячі очка світилися від здивування.

Ніколи не забуду тієї хвилини, коли я заложила стетоскоп малій Христині і приклала його до її серця.

— Слухай, — промовила я тихо, — що це може бути?.

Брови дівчинки звузилися розгублено, наче загубилися у таємничому “тап-тап-тап” у її грудях. За хвилину її личко опромінилось радісною усмішкою:

— Чи це Бог стукає? — запитала вона.

Я посміхнулася на цю думку. Очевидно, хтось колись мусив сказати Христині, що Бог бажає увійти в наше серце і вона, повіривши, подумала, що це Бог стукає, щоб увійти до її серця.

Часто роздумуючи над цим епізодом, роблю висновок, що Христина сказала правду. Бог приходить до кожного з нас і ніжно стукає до дверей нашого серця... “От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього” (Одкр. З, 20).

Тож, нехай нашою єдиною реакцією на стукіт Бога буде шарудіння дверей, що відкриваються.

 

Король королів

Бабуся розповіла нам про одну прем’єру в Національному театрі.

Глядачі, приємно розмовляючи, повільно займали свої місця. Оркестранти у білих накрохмалених сорочках і вечірніх фраках настроювали інструменти. Робітники за сценою робили останні приготування. Все було готове і світло пригашене.

Змах диригентської палички і легко полинула мелодія відомої увертюри. Несподівано, посеред музичної фрази, оркестр замовк. Настала мовчанка, поспішно шелестіли сторінки з нотами. Ще мить, і злинули звуки національного гімну, які щораз наростали.

Менеджер і директор театру підбігли до акторів, і захоплено шептали:

— Викладайтесь, як можете! Грайте, як ніколи!

— Чому? — впало стривожене питання?

— Прибув король! Король в залі театру!

Король королів — наш Господь — завжди є в дійстві нашого життя. Якраз тому маємо завжди видавати з себе все, що посідаємо, і грати, як ніколи, вкладаючи душу і серце.

 

Мої руки широко відкриті

З часів свого дитинства бабуся розповіла пригоду, яка її надихнула вірою і довір’ям.

Вона попросила батька дозволити їй піти з ним у пивницю. Батько погодився. Та, коли дівчинка хотіла зійти у пивницю, вона побачила, що там немає драбини, хтось забрав її.

— Не можу зійти! — сказала вона, — немає драбини.

— Скачи, — почула слова тата, — я тебе впіймаю! Мої руки широко відкриті.

Дівчинка довіряла своєму таткові. Вона без вагань скочила у темряву, і потрапила у безпечні батькові руки.

Коли я кажу “Я вірю”, — це означає, що я справді вірю в те не тільки своїм розумом, який мені підказує, що мій батько внизу чекає на мене, але й своєю волею, яка мене примушує зробити стрибок у його руки, які ждуть мене.

І справді, цей стрибок — постійний. Ніхто не може стверджувати: “Я стрибнув минулого року. Тепер я на другому боці. Тепер у мене є вже віра”.

Навіть якщо у деяких кризових ситуаціях ми змогли побороти свій страх, наступна криза, в якій ми опинимося, може знову зробити нас боязливими. Віра — це постійний стрибок у Божі руки.

Отож, киньмося в Господні руки, а не в руки людські, бо яка Його велич, таке й милосердя Його.

 

Тільки для мене

З уст бабусі часто можна було почути класичну історію, що описана відомим письменником. Одна жінка, що була закохана тільки у себе, рятується від пекла лушпиною цибулі.

— Однак, її світ не обмежувався тільки нею самою! — захищав її Ангел-хоронитель, стоячи перед Божим троном. Пригадай собі, вона дала цибулю голодному жебракові.

— Так, це правда, — сказав Творець, який волів не нагадувати ангелові, що цибуля була швидше кинена, ніж подана.

— Благословляю тебе на те, щоб витягнути її з пекла цибулиною.

Ангел взяв цибулю і знайшов самозакохану жінку на призначеному місці в пеклі.

Вона швиденько схопилася за цибулю і почала поволі підноситися. Але всі ті, що залишилися внизу, намагалися схопити її за ноги, щоб врятуватися разом з нею.

Жінка, якою далі керувало почуття егоїзму, хотіла мати небо виключно для себе, і відпихала інших ногами.

— Для мене! — вигукувала вона, — тільки для мене!

І враз прогнила цибулина не витримала її шарпання, і вона провалилася назад у пекло.

 

Сльоза покути

Одного вечора бабуся поділилася з нами легендою, яку вона чула, коли була ще маленькою дівчинкою.

Бог сказав одному з Ангелів:

— Злинь на землю і принеси мені найціннішу річ на світі.

Після кількох років марного шукання Ангел потрапив на велике побоїще і зауважив воїна, що помирав від важких ран, одержаних в бою при обороні своєї батьківщини. Ангел обережно взяв краплину крові, приніс її перед Бога і сказав:

— Господи Боже, напевно це і є найцінніше на землі!

Бог промовив до нього:

— Справді, Ангеле, це, на мій погляд, цінна річ, але не найцінніша у всьому світі.

Ангел змушений був повернутись на землю. Після численних років мандрівки він натрапив на шпиталь, де медсестра вмирала від страшної недуги, якою вона заразилась, опікуючись хворими. Коли останній подих злинув з її грудей, ангел схопив його і поніс перед трон найвищого судді, промовивши:

— О Господи Боже, це — напевно найцінніше на світі.

Бог посміхнувся до Ангела і сказав:

— Насправді, Ангеле, жертва за інших є дуже цінною в моїх очах, однак це ще не є найцінніше на світі.

Ангел повернувся на землю і знову подався у мандри. Після довгих років блукань його увагу привернув чоловік з лихим поглядом, який їхав темним лісом, прямуючи до хатини свого ворога, якого він хотів убити. Наблизившись до хатини, він помітив світло у вікнах.

Злочинець підійшов ближче і глянув крізь віконце. Там він побачив, як мати вкладаючи спати свого сина, вчила його молитися та дякувати Богові за всі його благодаті. Коли лихий чоловік побачив цю картину, він забув, для чого він прибув сюди. Йому пригадалося власне дитинство — як мати клала його в ліжко і навчала молитися Богові. Закаменіле серце людини розмякло, а з очей по щоках покотилися сльози.

Ангел миттю схопив сльозу і полинув з нею до Бога:

— Дорогий Владико, це — напевно найцінніше на всій землі — сльоза покути.

Господь прояснів і промовив йому у відповідь:

— Справді, Ангеле, ти приніс мені найцінніше у світі — сльозу покути, яка відкриває браму Небесного Царства.

 

Багатий купець і учитель-святець

Якось бабуся розповідала нам про багатого купця і старця.

Одного разу багатий купець їхав поїздом у купе з убогим стареньким дідусем. Купець поводився зі старцем невиховано, зухвало й зневажливо. Коли вони прибули на місце, купець побачив великий натовп. Люди зійшлися, щоб привітати, як він довідався від присутніх, учителя-святця.

Багатий купець, на свій превеликий жаль, довідався, що якраз старець з його купе був тим очікуваним святим учителем.

Засоромлений своєю негідною поведінкою і занепокоєний тим, що він втратив нагоду приватно поговорити з мудрою і святою особою, купець промощував собі шлях серед натовпу, щоб дійти до старця.

Опинившись перед учителем-святцем, він перепросив його і попросив благословення. Учитель глянув на нього і по хвилі сказав:

— Не можу тобі простити. Щоб отримати прощення, ти мусиш ходити й просити його в кожного убогого старця по всьому світі".

 

Давати відпочинок своїм зусиллям

Одного разу, коли монах Антоній Великий Пустельник відпочивав зі своїми учнями, повз них проходив мисливець, який, побачивши Антонія, дуже здивувався, і почав йому дорікати, що він такий легковажний і лінивий. Це, взагалі, не вкладалось у поняття мисливця про життя святого монаха.

Антоній відповів:

— Натягни тятиву і пусти стрілу. Мисливець послухав.

— Натягни тятиву і пусти ще одну стрілу, — сказав Антоній.

Мисливець повторив це ще раз, і ще раз... і знову.

Врешті мисливець не витримав і сказав:

— Абба Антонію, якщо мій лук буде постійно натягненим, він зломиться.

— Так і з нами, — відповів монах. Якщо ми будемо напружуватися понад міру, ми надірвемось. Добре час від часу давати відпочинок своїм зусиллям.

 

Хресне дерево

Коли ми забагато нарікали, бабуся нам розповідала про Хресне Дерево.

Одного разу людям було дозволено повісити їх власні хрести з усіма нещастями і терпіннями на гілки Хресного Дерева.

Після того, як всі повісили свої хрести, кожний міг шукати інший хрест, який волів би замість того, який залишив на дереві. Однак, всі хрести були їм не під силу.

Коли ж врешті вибирали хрест, який їм був під силу, виявлялось, що це був їх власний хрест, а не хрест іншого.

Кожна особа залишала Хресне Дерево мудрішою, ніж прийшла.

 

Маяк — Боже Слово

Одного разу наша бабуся розповіла нам про пригоду, що трапилася капітанові військового корабля, який з великою гордістю приступив до свого першого завдання на новісінькому бойовому кораблі. Однієї ночі, під час бурі, капітан зауважив, що йому назустріч зближається світло. Він розпорядився сигналом передати наказ:

— Зміни напрям на десять градусів на північ.

Відповідь наспіла така:

— Ти зміни свій напрям на десять градусів на південь.

Гордий капітан вирішив не посту­патися іншому судну, тому й вислав чергове повідомлення:

— Зміни напрям на десять градусів, я — капітан!

Негайно надійшла відповідь:

— Зміни напрям, я — маяк.

Бабуся каже, що бувають хвилини, коли ми поступаємо, як той капітан. Свавілля наштовхує нас на опір. Ми вперто настоюємо на свому, аж доки маяк — Боже Слово — не проникне у наше сумління і повідомить про небезпеку. І, якщо ми прислухаємось до голосу сумління, то зробимо те, що той капітан повинен був зробити. Ми послухаємо і змінимо напрям. Нехай свічка, яку ми отримуємо при нашому Хрещенні, повсякчас нагадує нам про світло Христове.

Нехай Боже світло буде нашим дороговказом у темряві, щоб навертати нас від духовного спустошення, в яке ми потрапили через гріх, до пристані Божої Любові і Благодаті, Милосердя і Прощення.

 

Багато часу змарнував

Бабуся розповіла нам історію двох чоловіків, які познайомилися після того, як стали християнами. Один з них жив убого і походив з невіруючої родини, другий — з багатої християнської родини.

Після того, як вони поділилися радістю свого навернення, чоловік з багатої родини міркував так:

— Як же це може бути, що ти прийняв Христа відразу, коли почув Євангеліє, а я так багато часу змарнував, перш ніж Його прийняти.

— Це легко зрозуміти, — відповів убогий чоловік. — Уяви собі, що ось появиться чоловік і подарує кожному з нас прекрасний новий одяг. Розумієш, я від радості відразу підскочив би, бо моя одіж це саме лахміття. А твоя шафа, без сумніву, набита найкращим одягом. Саме так і зі спасінням. Ти був вдоволений своїм добробутом так, що тобі потрібно було багато часу, щоб відчути потребу праведного одягу, поданого тобі Христом. А я — глибоко свідомий своєї убогості, свого безнадійного, грішного стану, і тому з нетерпінням чекаю одержання прощення, очищення і спасіння.

У бабусі був простенький спосіб пригадати , що нам потрібно "одягнутися у Христа", тобто, вбратися в одежу справедливості. Вона ставилася поважно до слів Св. Павла: (Єф.6,11-17) і кожного дня молилася, як одягала:
— сорочку: “Господи, одягни мене у справедливість”;
— спідницю: “Господи, одягни мене Твоєю любов’ю”;
— пояс: “Господи, одягни мене у Твою покірність”;
— жакет: “Господи, одягни мене Твоєю ласкавістю і милосердям”;
— плащ: “Господи, одягни мене твоїм прощенням”;
— взуття: “Господи, одягни мої ноги євангелієм миру, даючи мені тверду опору у Твоїй правді”.

 

Чи Христос тут живе?

Раз бабуся нам розповіла про дідуся, який прийшов дуже пригноблений додому. Бабуся повідомила його, що того дня новий парох відвідав їх.

Що ж він сказав? — запитав дідусь.

Він запитав:

— Чи Христос тут живе? А я не знала, що маю відповісти.

— Чи ти йому казала, що ми поважні люди? — запитав дідусь.

— Він цього не питав, він питав: “Чи тут Христос живе?”

— Чи ти йому відповіла, що ми промовляємо наші молитви і читаємо Святе Письмо? — продовжував своє дід.

— Я могла б це сказати, тільки він мене про це не питав, — відповіла бабуся.

Дід почав хвилюватися.

— Чому, — продовжував він, — ти йому не сказала, що ми завжди ходимо до церкви?

Бабуся не витримала і почала плакати.

— І про це він також не питав. Він тільки запитав: “Чи Христос тут живе?”

А як ми відповіли б на це питання, якщо б парох навідався до нас?

Кожного разу, коли ми входимо в храм і бачимо ікону Пресвятої Богородиці з дитятком Ісусом на лоні, Мати Божа ставить нам те саме питання: “Христос, який жив у мені, чи живе Він у Тобі?”

 

Примхливий застарілий знак

Внук бабусі, який був у юнацькому віці, не хотів розуміти важливості Десяти Божих Заповідей.

Він висловлював своє обурення парохові, коли вони разом прямували на з’їзд молоді. Молодий чоловік сказав:

— Отче, молода людина не любить, коли їй постійно кидають у вічі: “ти маєш це робити” і “ти не маєш це робити”. Це — деспотично.

Священик не відповів. Через деякий час вони проїжджали біля дорожнього знаку, який вказував дорогу на з’їзд. Священик зігнорував знаком. Молодий чоловік вигукнув:

— Ми їдемо в протилежний бік! Ви проминули дорожній знак!

Священик спокійно відповів:

— Так, я бачив знак, та мені видається кращою ця дорога і я не люблю, коли мені якийсь примхливий застарілий знак вказує куди прямувати!

Бабуся сказала, що її внук щиро сміявся, бо він зрозумів у чому справа.

Запам’ятаймо слова бабусі: “Бог дав нам вказівки на все життя. Коли все інше не допомагає, спробуймо читати Божі знаки!”

 

Зрозуміти дещо з Божої любові

Бабуся часто розповідала пригоду, у якій вона пізнала материнську Божу любов.

Бабуся призналася нам, що від ранніх років, ще молодою дівчиною, вона боролася з почуттям страху і недовір’я до Бога. Коли її перша дитина, чудова донька прийшла на світ, вона відчула безмежну любов до своєї дитини.

Одного дня, тримаючи на руках свою доньку й пестячи її, вона зайшлася плачем від подиву й радості за цей чудовий, довірливий дар. Тоді бабуся почула, що до неї Бог промовив:

— Ти направду її любиш, чи не так?

— Так, — відповіла бабуся, — цілим своїм серцем!

— Я тебе більше люблю! — сказав Бог.

Бабуся відповіла:

— Ні, Ти так не любиш. Ти не можеш так любити!

— Моя дорогенька! — відповів Бог з чуттям. — Я ж відчуваю більше радості, коли турбуюсь про тебе, ніж ти, коли пестиш свою дитину!

Бабуся сказала, що в цій хвилині її страх перед Богом зовсім зник. Вона відчула щось нове, що зародилося у її душі, пробилося наверх. Вона усвідомила собі, що Бог їй дав дитину, щоб вона могла зрозуміти дещо з Божої любові. Бог проявляє себе як найбільша Матір і найбільший Батько за всіх найкращих людських батьків і матерів.

 

Любов перемогла страх

Бабуся розповіла нам про незвичайну пригоду, якою ми довший час були захоплені, бо зрозуміли, як любов може перебороти страх.

В одне містечко прибув цирк, і мама взяла з собою маленького сина на перегляд циркової програми.

Вже біля цирку мати зустріла приятельку, яку не бачила роками, і заговорилась так, що навіть не помітила, як її малий син помандрував до кліток з тваринами. Коли ж мати почала розглядатись за сином, її очі наповнились жахом, бо побачила, як син прослизнув у клітку лева.

Не вагаючись, мати кинулась до клітки, силою відкрила двері і буквально видерла дитину з лап лева. Міцно притуливши сина до грудей, вона кинулась у безпечне місце, вчасно гримнули залізні двері перед пащею лева. Врятувавши дитину, мати зімліла.

Бабусі не треба було переконувати нас у великій любові до дитини. Хоч мати хлопчика боялася левів, однак у хвилину, коли вона зауважила, що її дитині загрожує небезпека, вона позбулася страху. Любов до свого сина додала їй відваги ввійти без вагань у клітку лева. Любов перемогла страх.

 

Майстер-Ткач

Бабуся нам розповіла про майстра-ткача, який проживав вкінці бабусиного села. Він створював прекрасні килими, які чарували зір своєю красою та вишуканістю. Сам майстер особисто наглядав за ручною роботою цілої групи ткачів.

Стоячи збоку, він придивлявся до виробу і звідти керував роботою. Ткачі тчуть килими зі зворотного боку і не бачать у сукупності композиції, а тільки безконечну кількість барвистих волокон, які мандрують у всі напрями.

Часами трапляється, що робітник зробить помилку. Тоді цей килим не відкидають як непотрібний, ані не переробляють отієї частини, де трапилася помилка. Натомість майстер-ткач задумує нову композицію навкруг частини, де трапилася помилка. Внаслідок утворюється новий взір, буває навіть гарніший від задуманого.

Наприкінці днів нашої земної мандрівки, коли ми ввійдемо в Небесне Царство, то побачимо, що Майстер-Ткач зробив з усіма нашими недосконалостями і помилками, перетворивши їх своєю любов’ю у волокна радості і щастя.

 

Інстинкт повернення додому

Бабуся каже мені, що ми багато можемо навчитися, спостерігаючи природу навколо нас. Однією з найбільш чарівних прикмет природи є інстинкт повернення додому. Вільшанка, наприклад, на зиму летить до теплих країв. Та весною вона повертається до того самого дерева, до того самого саду будувати своє гніздо.

Лосось залишає річку і подорожує тисячі миль до прихованих, багатих на їжу місць. Коли його життєвий цикл наближається до кінця, лосось повертається до того самого згину річки, де він вивівся. На своєму шляху він долає різноманітні перешкоди та все ж досягає своєї мети.

Бабуся часто роздумує і запитує, чи Бог дає інстинкт повернення додому тільки тваринам.

Насправді Бог помістив у наше єство ностальгію за небом. Слово ностальгія походить від двох грецьких слів, “ностос”, що означає “повернення додому”, і “алгос”, що означає “біль”. Дослівніше це означає невгамовну тугу за домівкою, за рідними місцями. Це внутрішнє прагнення ми всі відчуваємо, але мало хто з нас його розуміє.

Псалмопівець відчував цю внутрішню тугу за домом своєї душі, коли написав: “Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до тебе, Боже. Душа моя жадає Бога, Бога живого, — коли бо прийду і побачу обличчя Боже?” (Пс 42, 1—2)

Святий Павло відтворює ці ж почуття, коли пише до Коринтян: “...ми ж відважні й радше воліємо... вийти з тіла, щоб жити біля Господа. Тому намагаємося з усіх сил йому подобатися: чи ми в тілі, чи поза тілом” (2 Кор 5. 8, 9).

Тварини виживають через інстинкт повернення додому.

Наша туга за Божою домівкою є божественний духовний дар. Тут, на землі, ми є чужинці і прочани, що прямують своєю небесною дорогою додому.

 

Скарб захований у терпінні

Бабуся навела нам приклад правильної поведінки Клемі Лабіне, одного з найвизначніших бейсбольних гравців всіх часів.

Коли Клем був молодим, він мріяв стати великим бейсболістом. Ніщо інше його не приваблювало.

У віці чотирнадцяти років Клем зламав вказівний палець. Вказівний палець є конче потрібний для гравця бейсболу. Клем відчув, що це кінець його мрії і був гірко розчарований.

Тренер Клема намагався підбадьорити його:

— Клеме, — сказав він, — коли життя підкидає тобі проблеми, треба молитися і просити Господа, щоб показав, що Він готує для тебе.

Клем розпачливо вигукнув:

— Як я можу грати викривленим пальцем? Я хочу бути бейсболістом!

— Добре, — сказав тренер, — давай подивимось, що ми з тобою можемо зробити.

Він оглянув руку Клема і навчив його тримати м’яч трошки по-іншому. Це вимагало зусиль, терпіння і настирливості. Врешті Клем засвоїв свій спосіб кидання м’яча.

Клем Лабіне став великим бейсбольним гравцем ліги завдяки свойому “глечиково скривленому держаку”. Він ніколи не переставав дякувати Богові за свій глечикоподібний палець-держак.

Бабуся глибоко розуміла страждання. Вона навчала нас, що кожна поразка має в собі потенціал перемоги. Наш люблячий Бог ховає великий скарб у кожному терпінні.

Бабуся каже, що Бог так просто не дає нам дивовижну можливість духовного зросту. Якщо ми дістаємо речі легко, ми часто недооцінюємо їх. Легке життя робить нас м’якими і лінивими. Часто Бог у труднощах дає нам чудовий дарунок, отож, замість того, щоб нарікати і оскаржувати Бога у наших нещастях, з вдячністю приймім терпіння і випробування, які випали нам, і тоді вони стануть для нас Божим благословенням. Тоді ми відкриємо неоціненний дар, який прихований в глибині труднощів і терпінь.

 

Ми є створені для більших речей

Бабуся завжди любила собак. Вона мала багато “улюбленців”, раділа товариством і вірністю цих чудових створінь і навчилась великої мудрості від них.

Улюбленцем бабусі був великий Грейт Двін, який мав кличку Принц. Це був красивий пес з добре розвиненим нюхом. Принц завжди супроводжував бабусю у її щоденних прогулянках, і тоді всі собаки по сусідству вибігали із своїх буд дзявкаючи, завиваючи і зловісно гаркаючи на Принца.

Бабуся часто казала до Принца:

— Принце, старий хлопче, чому ти все це терпиш? Чому ти не побіжиш за ними?

Принц ніколи не прислухався до порад бабусі. Він тільки ішов або біг позаду неї, нехтуючи гавканням, яке лунало вслід за ним. Здавалось він хотів сказати у відповідь:

— Я є Грейт Двін і я створений для більших речей. Мій батько врятував трьох чоловіків з палаючого будинку, мій дядько з маминої сторони врятував потопаючу дитину. Я створений для благородної мети, і для вашого галасу й гавкання не маю ні часу, ні охоти. Якщо ж вам приємно, дзявкайте собі, а я створений для великих речей.

Бабуся подумала, що Принц мав більше мудрості, ніж багато з нас, хто тратить свій час галасуючи і сперечаючись за дрібні речі, не усвідомлюючи, що ми є створені для більших речей, які можемо довершити в Божій любові.

“Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться” (Мт. 6, 32—33).

 

Діти вселюблячого Бога

Бабуся пригадує, що коли вона була молодою дівчиною, мама завжди застерігала її: “Пам’ятай, хто ти є!” Проблемою є усвідомити, хто ми є. Ми — дочки і сини, дружини і чоловіки, батьки і матері. Ми — вчителі, мистці, лікарі, інженери і працівники фабрик.

Мабуть, “пам’ятати, чиї ми”, буде кращою порадою. Ми належимо до Бога, і це остаточно говорить, хто ми є. Ми — діти вселюблячого Бога!

Знаючи чиї ми, легше зрозуміти, “хто ми є”. Знаючи, що ми належимо до Бога, потрібно вчитися прощати і бути прощеним; бути корисним людям; бути милосердним — годувати голодних, давати притулок бездомним, потішати самотніх.

Знаючи, що ми належимо до Бога, ми повинні відстоювати добро, боротися зі злом, бути на Божій стороні. Якщо часом зійдемо на манівці, можемо завжди повернутись назад, знаючи, що Бог очікує нас з любов’ю і прощенням.

 

Милосердя

Бабуся згадує подію, яка допомогла їй зрозуміти, що означає бути Церквою. Вона розповідає, що це трапилось в зоомагазині. Один восьмирічний хлопчик прийшов туди зі своїм батьком, щоб купити щеня.

Продавець показав їм невеличку загороду, де були вкупі п’ять волохатих клубочків. Через деякий час хлопчик помітив, що одне із щенят перебувало в іншій загороді.

— Чому це щенятко окремо? — запитав він.

— Тому що, — відповів продавець, — це щеня народилось з пошкодженою лапою і щоб ціле життя не жило калікою, краще його усипити.

— Як? Ви хочете вбити це щенятко? — пестячи песика, спитав хлопчик.

— Ти повинен зрозуміти, що він ніколи не зможе бігати і гратися з таким хлопчиком, як ти.

Після короткої розмови з сином, батько сказав продавцю, що він готовий купити це щеня за таку ж ціну, яку б він заплатив за будь-яке зі “здорових”.

— Чому ви хочете його купити? — здивовано запитав продавець.

Замість відповіді на питання, хлопчик вийшов наперед і показав перев’язану праву ногу.

— Я хочу якраз це щенятко, — сказав він, — бо я знаю, через що воно переходить.

 

Бог бо так полюбив світ

Бабуся розповіла, що вона пізнала, як сильно Бог нас любить, коли в одних з сусідів сталася трагедія: п’яний водій збив одного з їхніх синів.

Батько того хлопця описав бабусі невимовне горе, яке спіткало його, коли лікар щвидкої допомоги повідомив про смерть восьмирічного сина і необхідність розпізнання тіла. Біль був такий великий, що він не хотів вже більше жити. Він відчув, що в одну мить усе його життя зупинилось і залишилась лише пустка. І в цьому великому горі йому несподівано прийшов на думку вірш з Євангелія від Йоана: “Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним” (Йо. 3, 16).

Батько побачив ці слова у новому світлі. Зі своїх трьох синів і двох дочок він би не міг нікого вибрати, щоб послати на смерть, незважаючи якою була би причина. А Бог так сильно любить кожного з нас, що дозволив вмерти Свому єдинородному Синові задля нашого спасіння.

Батько розповідав, що намагався уявити собі біль і страждання Бога Отця в момент смерті Його Сина на хресті. Він же, незважаючи на весь свій біль і горе, пам’ятав, що має ще чотирьох дітей. А Бог мав лишень одного Сина. У своїй безмежній любові Він послав Свого Єдинородного Сина. Він дав для нас те, що мав найкраще.

Ця великодушна Божа любов спонукала святого Павла в посланні до Корінтян звернутись словами: “Христос бо, тоді як ми були ще безсилі, у свою пору, помер за безбожних. Воно навряд чи хто за праведника вмирає, бо за доброго, може, хтось і відважився б умерти. Бог же показує Свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками” (Рм. 5, 6—8).

 

Власні тріщини

Бабуся часто розказувала історію про тріснутий горщик, яку вона колись почула. Один чоловік найнявся водоносом до багатого пана. Він кожного дня на коромислі приносив два великі горщики води. Але один з горщиків мав тріщину. В той час як іншому нічого не бракувало і він до кінця подорожі був наповнений водою, тріснутий приходив заповнений лишень наполовину.

Так продовжувалося протягом двох років. Кожного дня водонос приносив тільки півтора горщика води до панського дому. Очевидно, повний горщик пишався своїми досягненнями. А бідний тріснутий горщик страждав від своєї недосконалості. Він міг виконувати тільки наполовину ту справу, для якої був створений.

Після двох років, котрі видавалися йому втраченими намарно, він біля струмка промовив до водоноса:

— Я відчуваю сором і хотів би перед тобою відкритися.

— Чому? — запитав водонос. — Чим ти засоромлений?

— Тим, що протягом двох останніх років я приносив тільки половину води, бо на шляху до панського дому через тріщину в моєму боці вона виливається. Це через мене ти повинен більше трудитися і не отримувати належної платні за свою працю.

Водонос, співчуваючи старому тріснутому горщику, відповів:

— Сьогодні, коли ми будемо вертатись, зверни увагу на ті гарні квіти, що на шляху.

І справді, коли вони простували шляхом, старий тріснутий горщик зауважив на дорозі гарні польові квіти, і це його трохи розвеселило. Але вкінці він знову впав у відчай, бо був наполовину порожній, і попросив прощення у водоноса. А водонос сказав до горщика:

— Чи ти зауважив, що квіти були лише по одній стороні дороги? Це тому, що знав я про твою тріщину і скористався з неї. Я посіяв насіння квітів по твоїй стороні, і кожного дня, коли ми верталися від струмка, ти поливав їх водою. Два роки я збирав ці квіти і прикрашав ними стіл мого пана. І якби ти не був таким, яким є, не мав би він такої краси у своєму домі.

Бабуся каже, що кожен з нас має свої власні тріщини. Всі ми є надтріснутими горщиками. Але Господь, якщо ми Йому на це дозволимо, зможе використати наші тріщини для прикраси Свого дому. В Божому задумі не марнується нічого. І якщо ми хочемо бути однією парафією і служити одні одним згідно з Божим покликанням, Він промовляє до нас:

— Не бійтеся своїх тріщин. Визнайте їх і дозвольте Богу використати їх для прикраси Царства. Сміливо йдіть вперед, знаючи, що в нашій слабості знаходимо Його силу, якщо тільки дійсно віримо, що “нічого немає неможливого в Бога” (Лк. 1, 37).

 

Щоб розбудувати Царство Боже

Бабуся була дуже знаною в нашій маленькій спільноті і тим, що готувала найкращі борщі в цілому світі. Коли хто-небудь питався про рецепт, вона солодко посміхалась, знизувала плечима й відповідала:

— Я лишень змішую все докупи, аж доки не відчуваю смаку такого, як треба.

Одного дня найулюбленіша бабусина внучка запитала її про рецепт.

— Добрий борщ — то як добре життя, — відповіла бабуся. — Час від часу треба зазирнути до холодильника за різними продуктами: кілька шматків курки, кістка зі смаженини, одна чи дві цибулини, кілька морквин, бурячків, трохи солі й спецій. Долий до цієї звичайнісінької мішанини звичайної води, постав на вогонь, накрий накривкою й чекай.

Особливий вогник в бабусиних очах дав зрозуміти внучці, що вона повинна уважно слухати, що ж бабуся скаже далі.

— Бог перемінює горщик залишків із звичайнісіньких продуктів на смачний, поживний розсіл. Борщ є чудовим і прекрасним прикладом Божої сили, коли ми виконуємо працю з любов’ю і турботою про інших. Те саме трапляється і в житті, — продовжувала бабуся, а внучка уважно слідкувала за її розповіддю. — Бог бере всі частинки нашого життя, котрі часто ми належно не оцінюємо, і робить з них щось прекрасне на Свою честь і славу, щоб розбудувати Царство Боже. Ми ж, з нашого боку, повинні вповні довіритись Богові й чекати...

 

Тож будьте мені святими

Одного літнього дня, коли вся родина сиділа надворі в затінку вишневого дерева, тато поставив питання про Божественну Літургію:

— Роздумував я сьогодні про те, хто ж стає святим. Під час третього антифону на Божественній Літургії молимось: “Спаси нас, Сину Божий, у святих дивний Ти”. Хто ж такі святі, яких ми просимо про заступництво?

Бабуся усміхнулася і з вогником в очах почала розповідати нам про святих:

— Святими є ті люди, котрі кожний свій день розпочинають з подяки. Вони жертвують Богові кожну подію зі свого дня, кажучи: “Дозволь, Господи, образу Ісуса Христа сяяти в мені цього дня згідно з Твоєю волею”. Святі — то грішники, яким багато прощено. Вони шукають досконалості, знаючи, що зберігають скарб Божої ласки у глиняних посудинах. Вони покірно просять прощення гріхів, щиро жалуючи за них. Святими є ті, що кожного дня моляться, щоб бути щоденно відкритими для Божого благословення. В цьому цілковитому відкритті на Бога, вони стають знаряддям Божої любові, щоб вести інших до Божого Царства. Святі спонукують нас вірити в люблячого і всепрощаючого Бога.

Бог ніколи нас не силує любити й шанувати Його, — це завжди наш вибір. Але Він запрошує нас до святості: “Тож будьте мені святими, бо святий я, Господь, Бог ваш” (Левіт 20, 26).

Він запрошує до святості сьогодні кожного з нас і надіється, що ми приймемо це запрошення і будемо жити, виконуючи Його заповідь Любові, щоб Боже ім’я славилося у наших серцях, наших вчинках, думках і надії.

 

Думати про тих, кому заборгували в любові

Одного дня моя старша сестра почала нарікати на людей, які були їй неприємні. Коли наша бабуся проходила повз її кімнату, моя сестра з погордою додала, що люди яких вона не поважає, навіть не є християнами. Моя сестра відчула, що бабуся незадоволена її поведінкою і швидко перейшла на іншу розмову. Але бабуся її запитала:

— Чи ти не знаєш про надзвичайну таємницю, що ми маємо допомагати нашим ближнім?

Коли ми зібралися навколо бабусі, яка зручно сиділа у своєму кріслі, вона лагідно додала:

— Якщо для безбожного атеїста пеклом є інша людина, то для християнина кожна людина є скарбом.

Бабуся не могла згадати, хто з отців Церкви це сказав, але вона все ж таки пам'ятала, що через свого ближнього ми будемо спасенні або приречені.

— Найбільша зміна в твоєму житті є тоді, коли ти бачиш у своєму ближньому скарб, — з усмішкою розуміння бабуся сказала це моїй сестрі. — Через свою любов до нас Господь Бог дав нам ближнього. Господь сотворив людину як єство суспільне, що не може жити відокремлено. Ми потребуємо бути з іншими разом, щоби спілкуватися у любові до Бога. Кажучи, що ми всі є для допомоги один одному, ми можемо твердити, що ми є створені щоб любити один одного.

Я пам’ятаю історію одного француза, що перетинав пустиню з провідником арабом. Кожного дня араб клякав на розпеченому піску і молився до Бога. Одного вечора, коли араб клякнув, щоби помолитися, невіруючий француз запитав його: “По чому ти впізнаєш, що Бог існує?” Провідник усміхнувся і запитав:

— По чому ми можемо впізнати, хто пройшов повз наш намет цієї ночі? Верблюд чи людина?

— Звісно, що верблюд, — відповів француз. Це не сліди людини.

Тоді араб подивився на захід сонця, яке розкидало червоне, багряне, золоте і оранжеве проміння, створюючи чудовий краєвид. Вказуючи на це, він сказав:

— Це також не слід людини. Світ навколо нас наповнений Божими слідами. Кожний захід сонця, кожна квітка, кожна крапля дощу і, особливо, кожна людина — це сліди нашого люблячого Творця. Прекрасна молитва каже: “О тільки на короткий час ти позичив нас для інших”. Ми всі довжники один одного. Кожна людина є дарунок даний нам в любові від Бога.

Бабуся встала зі свого крісла і обняла мою сестру кажучи: “Ми всі повинні думати про тих, кому заборгували в любові. Наші батьки, діти, ближні і друзі, — всі вони є образом нашого люблячого Бога”.

 

Маленька фіалка

Бабуся розказала якось історію про королеву, котра прийшла одного ранку до свого саду і побачила, що все в ньому почало засихати й в’янути. Королева дуже стурбувалась. Щоб зрозуміти причину лиха, вона запитала дуба, що ріс неподалік воріт, про те, що трапилось.

— Мені вже набридло життя, — відповів дуб, — я нічого вже більше не хочу. Щоб я не робив, ніколи не бути мені таким струнким і прекрасним, як сосна.

Тоді королева підійшла до сосни, але почула тільки зітхання, бо вона не могла родити виноград, як виноградна лоза. Але й лоза почала бідкатись, що хоче позбавити себе життя, бо не може бути такою стрункою і приносити такі гарні плоди, як персик. Герань, в свою чергу, хотіла бути такою ж стрункою й запашною, як лілея.

І так по всьому саду.

Нарешті, вислухавши всі ті лементи й зітхання, королева опинилась біля маленької фіалки.

— Фіалко, мені здається, що ти не переймаєшся тим всім?

— Звичайно, ні, — відповіла з усмішкою фіалка. Я маленька, не дуже важлива, але розумію, якби ти захотіла мати на моєму місці дуб, чи сосну, персик, лілею чи герань, ти б їх посадила, навіть, якщо вони не пахнуть аж так гарно. Знаючи ж, що ти захотіла маленьку фіалку, я прагну бути найкращою фіалкою, щоб повсякчас тішити твій зір і дарувати тобі свою красу.

 

Зрізи на стовбурах плідних дерев

Одного гарного сонячного дня бабуся запросила подругу в сад, що був за хатою, і показала їй дерева, які були так обліплені яблуками, що гілки вгиналися під їхньою вагою.

Потім бабуся показала їй дерева цього ж сорту, та яблука на них були дуже недорідні. Бабуся запитала як вона пояснить різницю між деревами. Але подруга не могла зрозуміти чому одні дерева плідніші за інші.

Тоді бабуся звернувши увагу своєї подруги на гострі зрізи на стовбурах плідних дерев, сказала:

— Ми зауважили, якщо ми поранимо дерево, воно починає плодити. Це є приповідка життя. Ми не знаємо чому, але терпіння допомагає нам бути плідними в нашому житті.

Ніхто не просить терпіння, і ми не надто радо переносимо їх. Навіть Ісус, молячись перед своїми страстями, взивав до Бога: “Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а Твоя буде воля!” (Лк. 22, 42). Та саме через Хрест — найбільший з Божих дарів — вічне спасіння прийшло до нас.

 

Все, що Бог робить, Він робить добре

Бабуся розповідала нам про одного чоловіка, що вирішив подорожувати по невідомій країні. З собою він взяв осла, півня і лампу. Прибувши у невідому країну, він попросився на нічліг у малому селі. Та йому відмовили, бо він виглядав бідно, поводився незвичайно і робив враження дивака.

Чоловік вирішив провести ніч у лісі, поблизу міста. Він засвітив лампу, щоб читати святі книги перед тим, як лягти спати, та тут знявся сильний вітер, який розбив лампу. Подорожній ліг спати, приговорюючи:

— Все, що Бог робить, Він робить добре.

Вночі навідались сюди дикі тварини, які зігнали півня, а злодії вкрали осла. Коли чоловік пробудився і побачив свою втрату, то все одно з легким серцем промовив:

— Все, що Бог робить, Він робить добре!

Коли ж подорожній повернувся в село, де йому раніше відмовили в нічлігу, то довідався, що вороже військо напало на село і повбивало всіх мешканців. Пізніше він довідався, що ті вояки ішли лісом, де він ночував. Якщо б вітер не розбив лампу, його напевно знайшли б. Якщо б півня не зігнали, він запіяв би, зраджуючи його. Якщо б осла не вкрали, його крик міг би притягнути воїнів. Так що чоловік з глибини серця промовив:

— Все, що Бог робить, Він робить добре!

 

А на чиєму боці ми?

Бабуся розсмішила нас веселою розповіддю про пригоду одної жінки, яка намагалася служити Богові і сатані, або як це в народі кажуть: “ставити свічку Богові і сатані”.

Все почалося з того, що один чоловік збирався піти у неділю ввечері на карнавал. Він одягнув червоний костюм, маску з рогами, причепив собі довгий червоний хвіст і взяв у руки вила. Справді, він виглядав, як сатана.

По дорозі його захопила буря. Чоловік вирішив перечекати негоду у церкві, де якраз кінчалася відправа за охорону перед бурею. Він вбіг до церкви в ту хвилину, коли блиснула блискавка і вдарив грім. Вірним видалося, що їх прибув відвідати справжній сатана. Присутні в паніці кинулися до дверей.

Перебраний за сатану чоловік подумав, що то блискавка вдарила в церкву, і він також побіг за ними. Всі зникли з церкви, за винятком однієї старшої пані. Налякавшись, вона простягнула свої руки і благала:

— Дияволе, прошу тебе, не руш мене. Я знаю, що я тридцять років ходжу до цієї церкви, але я завжди була по твоїй стороні!

А на чиєму боці ми? Для справжнього послідовника Христа не може бути вагання. Жодний слуга не може двом панам служити, бо він або одного зненавидить, а другого полюбить, або буде триматися одного, а другим знехтує. “Не можете служити Богові й мамоні!” (Лк. 16, 13)

Важливо знати нашого справжнього ворога. Ми повинні знати, що спокушуючи нас, диявол завжди використовує добрі речі, які Бог створив для нашої втіхи, і намагається викривити і надужити ними. Гроші не є злом, але грошолюбство — зло. Добре думати про себе, шанувати себе як живий образ Бога не є злом, злом є гордість і самовивищення. Диявол завжди намагається спотворити добрі Божі справи — пам’ятай про це.

 

Ціна Божої щедрості

Одного разу бабуся сиділа біля ліжка старшої жінки, що стогнала на смертному ложі. Ця жінка боялася смерті, бо її мучила думка про відповідальність перед Богом за численні гріхи. Щоб її заспокоїти і піднести на дусі, бабуся розповіла їй таке оповідання.

— Одна жінка померла і пішла до неба. При небесній брамі її зустрів святий Петро, який сказав:

— Щоб ти увійшла в небо, тобі доведеться набрати тисячу очок. За всі добрі діла, які ти сповнила у своєму житті, я начислятиму тобі відповідну кількість очок.

— За винятком того часу, що я перебувала у лікарні, я щодня була на Службі Божій, — так почала жінка.

— Це 50 очок, — відповів святий Петро.

— І кожного разу я щедро жертвувала! — гордо промовила жінка.

— Це вартує 25 очок, — сказав святий Петро.

Жінка побачила, що досі набрала 75 очок і почала хвилюватися.

— Я навчала в недільній школі кілька років. Це велике діло для Бога...

— Так, — сказав св. Петро. — Це вартує ще 25 очок.

Жінка не на жарт налякалася і сказала:

— Знаєш, при такому темпі єдиний спосіб дістатися мені до неба, це тільки з допомогою Бога ласкавого і щедрого.

Святий Петро сердечно розсміявся.

— А це тобі здобуло 900 очок. Ходи зі мною!

На цьому світі отримуємо те, за що платимо. Чи не так? Тоді, яка ж ціна безмежної Божої щедрості? Чи зможемо віддячити за жертву Ісуса на Хресті?

 

Звіряємось на Ісуса

Бабуся пригадала нам, як життя часто змушує нас переоцінювати вартості. Вона розповіла про оцінювача самоцвітів, щоб допомогти нам краще зрозуміти, що “справді праведне і правильне”.

Одного разу спитали асесора (оцінювача) діамантів:

— Як це ви кожного дня, оглядаючи сотні діамантів, не помиляєтесь? Як підтримуєте відчуття оцінки вартості?

Асесор посміхнувся щасливий, що його праця знайшла поважну оцінку.

— Це дуже просто, мій приятелю! — сказав він.

Простягнувши руку, показав на казковий діамантовий перстень на своєму пальці.

— Цей самоцвіт досконалий, — сказав він.

У ньому немає навіть найменшої вади. Приблизно щопівгодини я на нього дивлюся через свої скельця. Цей досконалий самоцвіт є еталоном, що допомагає мені правильно оцінювати інші самоцвіти.

Бабуся сказала нам, що таку саму вагу, як самоцвіт для асесора, має Ісус Христос для нас. Постійно придивляючись до Нього і звіряючи всі вартості у світлі Його досконалості і Його заповідей, ми втримуємо гостре чуття того, що важливе, а що ні. Христос є досконалим Сином, Якого сподобав Отець. Святий Дух провадить нас до визначення того, що правильно, а що — ні; що настільки важливе, щоб ми віддали за нього своє життя, а що — ні; що заслуговує на нашу увагу, а що — ні.

 

Таємниця мирної і веселої вдачі бабусі

Сусіди бабусі часто говорили про її мирну і веселу вдачу. Одного разу, вони звернулися до неї з проханням розкрити свою “таємницю”. Бабуся заперечувала, мовляв, в неї немає жодної таємниці. Вона вважала, що причиною такої вдачі була єдність з Богом.

Наша бабуся використовує кожну домашню роботу як нагоду для молитви. Коли варить яйця на сніданок, то відмовляє один десяток вервички, і її трихвилинна молитва завершується якраз у момент, коли яйця зварені. Навіть, коли йде митися чи купатися, мережить в думці численні шляхи, якими Бог очищує її душу. Бабуся вірить, що християнин не повинен починати день обтяжений турботами і проблемами. На порозі нового дня стоїть Господь, який спрямовуючим світлом своєї любові провадить, охороняє, просвітлює. Перше слово дня ми повинні піднести Богові і посвятити Йому цілий день. Бабуся навіть помогла одному сусідові усвідомити, що він собі шкодив, починаючи день з читання часописів.

Ранній ранок — особливий час, тоді ж бо Бог звертається до нас, щоб ми прислухались до Нього. Цей час ми не повинні використовувати, щоб прислухатись до світових буднів. Стан нашої душі буде здоровим і погідним, якщо ми використаємо цей час, щоб відчути Божу любов.

 

Щоб нагадати наше високе покликання

Бабуся радо розповіла славну легенду про Гелену з Трої. Згідно з нею, цю прекрасну царівну полонили і забрали з собою. Вона стала жертвою амнезії. Гелена забула своє ім’я, королівське походження і стала жебрачкою.

Друзі та приятелі не тратили надії, що одного дня вона таки повернеться на свій трон. Один з її давніх знайомих був переконаний, що Гелена жива і вирушив шукати її. Він ніколи не втрачав надії.

Одного дня, минаючи вузенькі вулички чужого міста, він зауважив бідну жінку в лахмітті. Обличчя її було зоране морщинами, однак, від неї віяло чимсь знайомим, тому він підійшов до неї і запитав її:

— Як ти називаєшся? Вона промовила якесь незрозуміле ім’я.

— З вашої ласки, дайте мені поглянути на ваші руки, — настоював невідомий. Вона простягнула йому свої долоні. Чоловік пізнав риси її королівських пальців і захоплено вигукнув:

— Ти — Гелена! Ти — Гелена! Ти не памятаєш?!

Вона здивовано поглянула на нього.

— Гелено! — вигукнув він.

Туман у її голові розвіявся. Ясна думка пройняла її. Вона пригадала свою знівечену гідність, обняла свого давнього приятеля і зайшлася сльозами.

Гелена позбулася злиденного лахміття і нараз перетворилася у царівну, якою була завжди.

Так і Бог шукає за нами. Він використовує всі можливості, щоб пригадати нам нашу гідність і високе покликання, щоб переконати нас, що наше достоїнство у Ньому і для Нього.

 

Не вступай у бій з вовком, бо сам ним станеш

Бабуся розповіла цікаву легенду про галасливого і в’їдливого скунса, який наважився викликати лева на поєдинок. Лев негайно відмовився вступати в такий двобій.

— Ага! Ага! — переможно вигукнув скунс. — Ти — боягуз!

— Ні! — рішуче заперечив лев. Навіщо мені з тобою боротися? Ти здобудеш славу, що вступив зі мною в бій, навіть коли дістанеш такого прочухана, як ніколи в житті. Що мені з цього? Хіба лиш погана слава, що я перебував в товаристві скунса.

Святий Іван Золотоустий сказав одного разу: “Так довго, як ми будемо ягнятами, ми перемагатимемо. Навіть коли довкола нас тисяча вовків, ми здобуваємо перемогу і торжествуємо. Але, як тільки станемо вовками, нас переможено: ми ж бо втратимо підтримку пастуха, який годує не вовків, а тільки ягнят” (34. Проповідь на Матея).

Пильнуйся, щоб ти не вступав у бій з вовком, бо сам ним станеш.

Коли хтось завдає нам болю, мусимо пам’ятати, що сходження на рівень противника є пониженням для нас. Ніколи не скочуймося до рівня того, хто старається надужити нами. Ніколи не опускаймося на рівень жорстокості і насилля.

Недаремні слова Ісуса: “Добра людина з доброго скарбу серця виносить добре; лиха ж — з лихого (серця) лихе виносить, бо з переповненого серця говорять його уста” (Лк. 6, 45).

Коли на яструба нападає зграя ворон, то він, замість битися з ними, підноситься вище, туди, куди вони не досягають.

Ісус закликає нас піднятися до вищої любові, щоб разом з святим Павлом ми могли сказати: “Нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо. Нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося” (1 Кор. 4, 12—13).

 

Вода любові і полум’я ненависті

Бабуся пояснювала потребу життя в любові і злагоді одне з одним.

— А чорта лисого йому в зуби! — заспокоїв один чоловік свого приятеля, який зазнав від когось несправедливість. Та відповідь, яку він почув, була дійсно надхненною:

— Він чорта вже мав. Краще, щоб він мав Бога в серці!

Любити ворога — це нести йому Бога.

Бабуся розповіла, що один чоловік купив собі ферму. Оглядаючи свій набуток, він зустрів сусіда.

— Не тішся, — почав сусід, — бо коли ти купував цю власність, ти в парі з нею успадкував суд зі мною. Твій пліт входить на десять стіп на мою територію.

Звичайно, це класичний привід для ворожнечі, яка може продовжуватися у поколіннях і створювати покоління ворогів. Але новий власник засміявся і сказав:

— Я думав, що тут знайду привітних сусідів, і я, напевне, їх знайду. І ви мені також поможете в цьому. Посуньте собі пліт туди, куди хочете і вишліть мені рахунок. Ви будете задоволені, а я буду щасливий.

Пліт не посунено, а потенційний ворог ним не став. Сусід став привітним сусідом. Вода любові загасила полум’я ненависті.

 

Малі речі

— Який родинний дім є щасливим? — запитали у бабусі.

— Здебільшого щастя проростає з малих речей, — прозвучала відповідь бабусі. — Коли твої діти повертаються зі школи і хочуть поділитися з тобою своїми переживаннями, лиши свою роботу і уважно вислухай їхні малі проблеми, навіть, якщо прання білизни мусиш відкласти на наступний день. Бо коли ви не слухатимете про дрібні справи ваших дітей, коли вони хочуть розкрити вам своє серце, то вони ніколи не прийдуть до вас з великими проблемами. Дітям потрібні не великі забавки, а такі малі речі, як: час, щоб їх вислухати; час, щоб їх зрозуміти; час, щоб допомогти; час, щоб провадити...

— Бабусю, а чому так багато сімей розпадаються?

Це питання ставили бабусі досить часто.

— Здебільшого через малі справи, — знову відповіла бабуся. — Маленькі непри­ємності, маленькі акти самолюбства, байдужості, нагнітання жалів до когось, — все це тяжить на подружжі так, що любов губиться...

— Бабусю, а в чому секрет успіху декотрих подружжів?

— В більшості випадків цей успіх полягає в малих справах, — сказала бабуся посміхнувшись. — Маленькі вияви уваги і даруночки любові, слова визнання і похвали, — ці “маленькі речі” творять щасливі незабутні хвилини, які кожне подружжя потребує, якщо воно хоче процвітати. Вони його зміцнюють і роблять тривалим. Дріб’язкові ж — розривають подружній зв’язок частинка за частинкою, поки не знищать його цілком.

І ще було одне улюблене питання до бабусі, а саме: “Що робить нас святими?”

— Здебільшого, малі речі! — відповіла бадьоро бабуся. — Ми постійно відчуваємо потребу робити великі діла для Ісуса. При цьому ми забуваємо, що Ісус сказав: “Хто напоїть як учня одного з цих малих тільки кухликом холодної водиці, істинно кажу вам, той не втратить своєї нагороди” (Мт. 10, 42).

Маленькі вияви любові, маленькі приємності даровані убогим, відвідини хворих, — Ісус вважає дуже важливими, бо вони зроблені з любов’ю до Нього.

 

Як ми користувалися дарами?

Бабуся часто вдавалася до розповідей про буденні події, щоб підкреслити те чи інше повчання. Наш дядько Тадей був чи не ідеалом для таких повчань.

Одного разу дядько Тадей пішов на полювання на диких індиків. Він поставив пастку, а сам сховався поблизу у кущах. Для приманки насипав жолудів і різного насіння.

Незабаром з’явився гурт диких індиків. Аж одинадцять з них увійшло у пастку, та один ще лишався поза нею. Дядько Тадей вирішив почекати доки останній індик ввійде у пастку, щоб зловити всіх нараз. Коли він терпеливо чекав, три з одинадцяти індиків вийшли. Тадей аж скривився від думки, чому він раніше не потягнув шнурок. Тоді він вирішив чекати, щоб ті три, які вийшли з пастки, повернулися назад. Але, наче на глум Тадеєві, інші п’ять залишили пастку. У пастці вже залишилось тільки три індики. Дядько не вдовольнявся трьома індиками, бо була нагода мати одинадцять, тож він терпеливо чекав, щоб хоч ще кілька повернулось у наставлену пастку. Та в тому часі ще два дикі індики вийшли з пастки, і бідний дядько Тадей мало не дістав нервовий зрив, бо ніяк не міг рішитися потягнути шнурок. Однак, перш ніж він дійшов висновку, що робити, то і цей останній індик висмикнувся з рук, і він залишився з порожніми руками.

Ми часто — густо не вдовольняємося тим, що маємо. Ми завжди хочемо більшого. Стодола сусіда завжди більша від нашої; хата іншого принадливіша від нашої; праця іншого краще промовляє до нас, як наша власна. Ми завжди прагнемо більше, та вкінці ми тратимо те, що маємо.

Наше правдиве щастя не в нагромадженні матеріальних статків. Його не можна купити або продати на ринку. Щастя і спокій душі прийдуть тоді, коли ми дозволимо Христові перебувати у глибині нашої душі. Тоді матеріальні справи не стануть самоціллю. Ми зрозуміємо, що клуні і все, що в них, насправді не наші — вони належать Богові.

Бог доручив нашій опіці всі скарби цієї землі. Він позичив її для нашого користування не тільки для нас самих, але й для наших сусідів. Одного дня Бог запитає нас про те, як ми користувалися його дарами, якими він нас обдарував.

 

Ранішня молитва

Бабуся розповіла нам, що одного разу вона сиділа на ґанку і відмовляла ранішні молитви. Довкола лежала тиша і спокій, за винятком гуркотання вантажівки, що забирала сміття.

Бабусю дратувало це порушення її ранішнього спокою. Та вона скористалася галасливими звуками, щоб обернути їх в східці до Божого трону.

Святий Дух допоміг їй сказати: “Бог післав свого Сина на світ, щоб забрати твій гріх (сміття)”.

Бабуся була захоплена думкою про Ісуса, Єдинородного Божого Сина, який слугує нам, прибираючи щодня сміття нашого самолюбства, непоміркованості, гніву й гордості. Усвідомлення цього змінило все життя бабусі.

 

Боже, це Твої дерева

До найулюбленіших розповідей бабусі належала коротка притча про двох чоловіків, які садили оливкові дерева на власних полях. Вони цілий день гарували, щоб приготувати ґрунт і посадити дерева. Після цього один з них помолився такими словами: “Господи, мої дерева потребують води. Прошу Тебе, зішли дощ”. І рясні дощі впали! Тоді він знову прохав: “Їм треба сонячного проміння!” І Господь скупав їх у сонячному теплі. Пізніше, він взивав до Господа: “Отче, моїм деревам потрібно щось таке, щоб вони стали морозостійкими. Прошу Тебе послати цієї ночі мороз!”

І мороз зійшов та знищив всі дерева.

Тоді чоловік пішов відвідати оливковий сад свого сусіда і здивувався, бо всі дерева були в розквіті. “Як же ж воно так?” — запитав він. На що отримав відповідь: “Коли я молився, я не просив у Бога ні дощу, ні сонця, ні морозу. Я тільки казав: “Боже, це твої дерева, ти знаєш, що їм потрібно. Зішли те, що для них найкраще!”

Бабуся заохочувала нас молитися подібно до того, як це робив другий чоловік. Бог єдиний знає, що для нас найкраще, тож довірмо Йому усе наше життя.

 

Чи подрібний нам важкий багаж

Бабуся розповіла нам про старшого чоловіка, який постановив собі дістатися на вершину гори. Стояв прекрасний день, небо було блакитне, а сонце гаряче. Піт струмком стікав по спині подорожуючого, потрапляв в очі. У нього був важкий багаж, який дедалі більше ставав на заваді. Вполудень змучений подорожній уже не міг ступити й кроку. Перевтомлений, він скинув багаж на землю.

Літній чоловік сперся на дерево і тішився свіжим подувом вітру.

Десь тихо цвірінькав птах. Звівши очі вдалечінь, він побачив свою мету — гірську вершину. Залишивши речі, чоловік піднявся на вершину і перед ним постала чудова панорама: зелена долина, перерізана сріблистими потоками, з квітучими полями і родючими садами. Захоплений цією красою, мандрівник швидко побіг по свої речі.

Він їх знайшов біля дерева: великий рюкзак, кілька скриньок, і одну набиту валізку. Підіймаючи першу скриньку, він зауважив, що у ній знаходилися його старі щоденники, нагороди, фотографії, шкільні посвідки, навіть футболка зі знаком його шкільної футбольної команди. Не відчуваючи потреби зв’язувати себе цим зі спогадами, він відклав скриньку набік, і нараз почув, що він виріс.

Після цього відкрив велику валізку, в якій зберігалися речі, які він збирав протягом свого життя: мистецькі твори, музичні записи, деякі антикварні речі і багато книжок. Він і це відклав набік, пам’ятаючи про красу на другому боці гори. І знову почув великий приплив сил.

На черзі був рюкзак. Він був набитий різноманітними записами, які одухотворювали його життя у минулому. Тепер вони виглядали менш значними. Тому рюкзак опинився там, де й інші відкинені речі. І ось уже літній чоловік відчув себе ще молодшим і сильнішим.

Переглядаючи останні пакунки, він переконався, що більшість із них вже не бупи потрібними, за винятком маленького наплечника.

З легким серцем чоловік перекинув малий наплечник на рамено і знов почав підійматися вгору. Пройшовши невелику відстань, він обернувся, поглянув на весь вантаж, що тягнув за собою так довго і відчув полегшення на душі.

А коли дійшов до вершини і поглянув вниз на долину, усвідомив, що його важка подорож завершилася. З молодечим запалом, насвистуючи радісну мелодію, він вирушив у долину свого майбуття.

Бабуся казала, що не так життєва мандрівка нас втомлює і виснажує, як все другорядне причандалля, яке так наполегливо ми за собою тягнемо.

 

Буде більше

Один священник розповів нам про враження, які він отримав від зустрічі з нашою бабусею, що стали поштовхом глибшого усвідомлення Божої доброти.

Одного разу, коли він був парохом бідного села, благородна багата жінка вирішила подарувати його парафії десять тисяч доларів. Уважаючи недоцільним висилати таку велику суму грошей листом, вона вислала лише тисячу доларів із лаконічною запискою такого змісту: “Буде більше!”

Через кілька днів парох одержав ще одну тисячу доларів з такою ж запискою: “Буде більше!”

А згодом третій, четвертий і п’ятий конверт з такою ж запискою: “Буде більше!” Для здивованого і надзвичайно втішеного пароха ці слова заохоти стали близькими: “...буде більше!” Кожного разу, коли він їх читав, його серце наповнювалося благодаренням Господові.

Бабуся нас навчала, що кожного разу, коли ми одержуємо благодать Святого Духа, нас супроводить та ж радісна обіцянка: “Буде більше!”

Та, коли прийдемо до Божого Царства, матимемо більше, ніж очікували, бо Господь обіцяв, що покаже нам свою славу тепер і на віки вічні, щоб “у наступних віках Він міг показати надзвичайне багатство своєї благодаті у своїй доброті до нас у Христі Ісусі” (Єф. 2, 7).

В часі Великодня, коли виголошується Пролог Євангелія від Йоана, про це розповідається у 16-му вірші: “Від Його повноти прийняли всі ми — благодать за благодать!” Цей уривок запевняє нас, що Бог, який все посідає і який надзвичайно благодатний, наділив нас щедро з Його достатків і буде наділяти нас благодаттю за благодаттю. Коли йдеться про ласки від Бога, дійсною є можливість, що “буде більше!”

 

Серцебиття матері

Одного разу бабуся розповідала про проблему, яка виникла у дитячому відділі однієї великої лікарні. У дитячих яслах постійно було чути плач, немовлятка поводилися неспокійно і не поправлялися. Всі думали, що робити, щоб повернути немовляткам почуття безпеки і спокою? Дехто піддав думку награвати класичну музику. Однак, ці новонароджені ніколи не чули класичної музики. Як же ж тоді Бетховен чи Бах зможуть заспокоїти їх, коли ця музика їм незнайома?

Шукаючи за розв'язком, хтось запропонував записати і відтворити серцебиття матері.

— Це було наче чудо! — розповідала бабуся, — найменші, які ще перед тим проявляли неспокій, тепер утихомирилися і мирно позасинали.

Для цих немовлят биття серця було таким рідним, вони ж чули його, перебуваючи в материнському лоні, і воно давало їм відчуття любові й безпеки!

Господь Бог подає кожному з нас таку ж надію любові й безпеки. Биття Божого серця — це прекрасна вістка його любові й прощення. Всі ми називаємо це Благовістям — Доброю Новиною!

Жити й прислухатись до голосу Воскреслого Спасителя — це та безпека, якої потребуємо, щоб відважно і з довір’ям долати життя. Іноді ми потребуємо посилити гучність биття нашого серця, бо воно надто легко потопає у галасі цього світу.

Биття Божого серця знаходимо в Євангелії від Йоана 3, 16: “Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним”.

 

На крилах віри

Бабуся постійно повчала нас, що різні життєві випробування треба зустрічати так, як орел зустрічає бурю.

Коли надходить буря, орел наставляє свої крила під відповідним кутом, щоб вітер його піднімав і ніс понад бурею. Буря бушує на землі, а орел парує над нею, використовуючи вітри, щоб летіти далі.

Бог порівнює свій народ до орла, коли каже: “Ті ж, що на Господа уповають, відновлюють сили, немов орел здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають” (Іс. 40, 31).

Ми зустрічаємо численні буревії в житті: хворобу, спротив, невдачу, непорозуміння і розчарування. Коли нас зустрічає буря, пригадаймо собі орла і наставмо крила нашої віри так, щоб вітри несли нас понад бурею.

 

Господи, подай нам мудрість

Бабуся повчала нас, що ми повинні знати, коли і до кого звертатися за поміччю, якщо у нас виникають поважні проблеми.

Одного разу мати приглядалася, як її донечка намагалася підшити край спіднички. Дочка всіма силами старалася, однак виходило незграбно. Нитки її не слухалися. Розчарована і знервована, дівчинка заплакала.

— Доню! — ласкаво звернулася до неї мати. — Чи ти певна, що використала усе своє вміння?

— Очевидно! — відповіла дівчинка.

— Чому ж ти не звернулася до мене за допомогою? — запитала мати.

Як часто ми самі хочемо впорядкувати своє життя і зробити все без жодної допомоги. Ми стараємося, та все даремно: а це тому, що покладаємо надію тільки на свою силу. Ми забуваємо про свого Небесного Отця, який готовий прийти нам на допомогу у своїй могутності. Бог очікує, щоб ми попросили Його про поміч. “За те мій Бог виповнить усі ваші потреби, за багатством своїм, у славі, у Ісусі Христі” (Фил. 4, 19).

“Мусимо молитися, щоб отримати мудрість, коли потребуємо помочі”, — любила повторювати бабуся.

Одна з байок Езопа розповідає про лева, що зважився напасти на шаленого дикого бика. Лев звернувся за поміччю до свого приятеля, дельфіна. Дельфін кинувся на допомогу приятелеві. Та вийшовши на сушу, він став безсилий — “як риба на суші”.

Висновок полягає в тому, що коли потребуєш допомоги, відважно звертайся за нею до когось, хто не тільки готовий прийти з поміччю, але і може її дати.

Бог, у якого ми віримо, не тільки хоче, а й може дати нам потрібну допомогу. Послухайте, що Святе Письмо каже про могутність Ісуса:

“А тому, хто може зробити куди більше за те, чого ми просимо, або що ми розуміємо за діючою в нас силою, йому слава в Церкві та Христі Ісусі по всі роди на віки віків. Амінь” (Еф. 3, 20—21).

 

Джерело енергії

Бабуся розповіла нам, як одного чудового весняного дня дідусь запросив свою родину на природу. Всі милувалися чудовими краєвидами довкола себе: польовими квітами, деревами, які вкрились першими бруньками, і блискучим озером, що милувало око.

Ненароком дідусь глянув на покажчик пального. Він показував на порожній бак.

Дідуся непокоїла думка чимшвидше дістатися до автозаправної станції. Він вже не міг втішатися природою довкола себе. Ніхто не зумів його переконати, що в машині досить пального.

Так і в нашому житті. Найбільше ми боїмося опинитися без джерела енергії. Доки ми певні, що в нас є досить потужності, що ми не “їдемо впорожні”, ми втішаємось життям і всім, що створив для нас Господь Бог. Та нема нічого гіршого, як жити з почуттям, що кожної хвилини можна опинитися без джерела енергії.

Людське єство створене, щоб користуватися тільки одним видом палива: Святим Духом. Тільки Він дає нам силу і напрям, які нам потрібні. Ми можемо спробувати вживати інші види палива, та вони ніколи не дадуть нам тієї сили, яка тримає нас при житті. Наша автомашина зіпсується, якщо намагатимемось заправляти її парфумами замість пальним, хоч парфуми і краще пахнуть.

Так і з нами, ми пропадемо, якщо будемо заправляти наше життя всім іншим, окрім Бога.

 

Що таке горе?

Одного разу бабуся допомогла нам зрозуміти що таке горе. Одній старій жінці помер єдиний син. У своєму горі вона звернулася за порадою до чоловіка у тому селі: “Прошу вас, навчіть мене таких магічних молитов, щоб повернути моєму синові життя”.

Мудрець поглянув на жінку, яка від горя вже не тямила, що говорила, і змилосердився над нею.

Зрозумівши, що переконувати її даремна справа, сказав їй таке: “Принеси мені зерно гірчиці з дому, який не зазнав горя. Ми скористаємося ним, щоб вигнати горе з твого життя”. Жінка пішла шукати оте магічне зерно гірчиці.

Спочатку прийшла вона до прекрасного палацу, постукала в двері, і сказала: “Шукаю за домом, який ніколи не зазнав горя. Чи це тут?” Люди розповіли їй про трагедію, яку вони недавно пережили.

Жінка подумала собі: “Хто краще зуміє допомогти цим бідним, нещасним людям, ніж я, яка сама зазнала важкого горя”. Вона там і залишилась, щоб їм допомогти, а тоді далі вирушила шукати дому, який ніколи не знав горя.

Дім за домом обходила, палати і халупи не минала і відкривала собі, що всюди є якесь горе і нещастя. Вона так глибоко посвятилася цим страждаючим, що забула, що шукає за магічним зерном гірчиці.

І справді, шукання за гірчичним зерном з дому, що не зазнав горя, витиснуло її власне горе.

 

Тепер сприятливий час

Бабуся розповіла давню легенду, згідно з якою одного разу Сатана скликав зустріч злих духів, давши завдання підшукати найкращий спосіб, щоб тримати людей на віддалі від Бога. Один із злих духів сказав:

— Скажімо їм, що Бога немає.

Другий сказав:

— Скажімо їм, що Бог не дбає про добро і зло.

Вкінці, третій сказав:

— Нехай собі вірять у Бога, і що Його обходить добро і зло. Ми ж продовжуймо шептати, що людям не варто поспішати в добрих справах!

Ухвалили, що останній спосіб найкращий. І від того часу Сатана постійно шепче нам на вухо:

— Очевидно, ти правий, тобі треба робити добрі справи, але у тебе є доволі часу, не поспішай!

Отже, Сатана спокушає нас і стримує перед виконанням добрих діл, які ми хочемо і маємо намір зробити. Дорога до пекла вистелена добрими намірами. Ми проходимо цим шляхом тільки раз, і тратимо численні нагоди, відкладаючи “на завтра” свої добрі наміри. Завжди думай так: “Тепер — сприятливий час; тепер — день спасіння”.

 

Любов Батька

Бабуся розказала історію про одного багатого чоловіка, котрий разом зі своїм сином мав пристрасть до колекціонування творів мистецтва. Вони разом подорожували по цілому світі, збираючи тільки найкращі мистецькі скарби до своєї колекції. Безцінні твори Пікассо, Ван Гога, Моне та багато інших прикрашали стіни їхнього дому.

Старий вдівець із задоволенням дивився на свого єдиного сина, котрий став досвідченим колекціонером творів мистецтва. Треноване око сина і його вміння провадити справи наповнювали батька гордістю за нього, коли вони вели справи з колекціонерами світу.

Але настала зима 1941 року і юнак пішов на війну, щоб захищати свій край. Через кілька тижнів батько отримав телеграму про те, що його син пропав безвісті. Колекціонер з нетерпінням чекав інших новин, боячись, що він, можливо, ніколи вже не побачить свого сина. Через кілька днів його побоювання справдилися. Юнака було вбито, коли він переносив свого приятеля до госпіталю.

Одинокий і прибитий горем старий чоловік зустрів Різдво Христове в тяжкій розпуці.

Вранці в день Різдва його розбудив стукіт у двері. Йдучи до дверей, він дивився на картини, які пригадували йому, що син вже ніколи не повернеться додому. Коли ж він відчинив двері, його привітав солдат, котрий мав у руках великий пакунок.

— Я був другом вашого сина. Я був одним з тих, кого він врятував від смерті, — сказав він, — чи можу я увійти на кілька хвилин? Я хочу вам дещо показати.

Під час розмови батько довідався, що син розповідав усім про любов свого батька до мистецтва.

— Я сам митець, — додав він, — і хотів би дати вам оце.

Коли старий колекціонер розгорнув пакунок, у ньому виявився портрет його сина. Можливо цей портрет не був справжнім витвором мистецтва, але він дуже чітко відображав усі риси юнака. Глибоко зворушений, старий чоловік подякував солдатові, обіцяючи йому повісити цей портрет на чільному місці.

Різдвяний вечір він провів дивлячись на портрет свого сина.

Протягом наступних днів і тижнів він зрозумів, що хоча син і помер, життя його продовжуватиметься в тих, кому він допоміг. Пізніше він дізнався, що його син врятував десятки поранених солдат перед тим, як куля пробила його турботливе серце.

Ці вісті про сина потішали батька і поволі вгамовували біль його серця. Невдовзі портрет сина став для нього найціннішим надбанням, набагато перевищуючи цінністю всі інші речі, яких прагнуть музеї у цілому світі. Це був, як він сказав своїм сусідам, найбільший дар, котрий він будь-коли отримав.

Наступної весни старий чоловік помер. Світ мистецтва завмер в очікуванні. Колекціонер помер, як і його єдиний син, і тому всі твори мистецтва повинні були продаватися на аукціоні.

Згідно з волею того чоловіка, аукціон повинен був відбуватися в день Різдва — в день, коли він отримав найбільший дар. Цей день незабаром прийшов, і колекціонери з цілого світу зібралися подивитись на найкращі в світі твори мистецтва. Повинні були збутися мрії багатьох, котрі зможуть сказати: “Тепер я маю найкращу колекцію”.

Аукціон розпочався з картини, котрої не було у списках жодних музеїв. Це був портрет сина того чоловіка. Аукціонер спитав про першу ставку. В залі запанувала тишина.

— Хто розпочне торгівлю зі $100? — спитав він.

Кілька хвилин ніхто не зронив ні слова, аж тоді хтось з глибини залу сказав:

— Кому потрібна ця картина? Зал схвально зашумів.

— Ні, ми повинні продати це в першу чергу, — відповів аукціонер. Отож, хто візьме цю картину?

Врешті заговорив друг того чоловіка.

— Чи ви не візьмете десять доларів за цю картину? Це все, що я маю. Я знав того хлопця, тому я радий був би мати його портрет.

— Десять доларів, хто більше? — проголосив аукціонер. Але зал мовчав. — Один, два... продано.

Всі почали посміхатися, а дехто сказав:

— Тепер ми можемо про це забути і перейти до справжніх скарбів. Аукціонер подивився на аудиторію і оголосив кінець аукціону. Всі завмерли в замішанні.

— Як то так? — обурився хтось, — ми не прийшли сюди за портретом сина того чоловіка. Як відносно всіх інших картин? Тут їх на мільйони доларів! Вимагаємо пояснення, що тут відбувається.

— Все дуже просто, — була відповідь. — Згідно з волею батька, той, хто бере портрет сина, бере все.

Бабуся усміхнулась, кажучи:

— Ці всі колекціонери мистецтва отримали в день Різдва те саме послання — любов батька. Найбільша радість Отця, Його Син зійшов на землю і віддав своє життя для спасіння інших. Тому, задля любові Отця, кожен, хто бере Сина, бере усе!

 

Де йде любов, ми йдемо також

На бабусю справила велике враження одна подія, що трапилася з її молодою сусідкою, коли та вийшла одного ранку на поріг і побачила трьох старців з довгими білими бородами, що сиділи неподалік.

— Я вас не знаю, але, можливо, ви голодні, — сказала вона. — Прошу вас, заходьте і поїжте.

— Чи твій чоловік вдома?

— Ні, — відповіла вона, — його немає вдома.

— В такому разі ми не можемо увійти.

Увечері, коли її чоловік повернувся додому, вона розказала йому про все, що трапилося.

— Йди і скажи їм, що я є вдома і запроси їх в дім.

Жінка вийшла і запросила старців ввійти. Але ті відповіли:

— Ми ніколи не заходимо в дім разом.

— Чому ж це? — здивувалась жінка.

Один зі старців дав таке пояснення:

— Мене звати Багатство. А цього — Благополуччя, — вказав він на одного зі своїх товаришів, — другого мого приятеля звати Любов. Тепер йди додому, — додав він, — і порадься з чоловіком, кого ж з нас запросити.

Жінка повернулася додому і розповіла про все своєму чоловікові. Той страшно зрадів:

— Прекрасно, якщо така справа, треба нам запросити Багатство. Нехай заходить і сповнить багатством нашу домівку.

— А може, нам слід запросити Благополуччя? — запитала жінка.

Їхня невістка прислухалась до цієї бесіди з іншого кінця кімнати, а тоді вирішила попросити:

— Чи не було б краще запросити Любов? Наш дім був би тоді сповнений любов’ю.

— Нехай же станеться так, як каже невістка, — сказав чоловік до жінки, — іди і запроси Любов бути нашим гостем. Старець піднявся і попрямував до хати. Інші двоє чомусь пішли за ним.

— Я ж запросила тільки Любов, — сказала до них жінка, — чому ви так само йдете до нашого дому?

— Якщо б ти запросила Багатство чи Благополуччя, інші двоє залишилися б надворі, — відповіли разом старці. — Але, поскільки ти запросила Любов, там, де Любов йде, ми йдемо також.

Там, де є Любов, є також Багатство і Благополуччя.

ОднаКнопка